«Ось тепер час сприятливий.
Ось тепер час спасіння»
(2 Кор.6, 2)
Не кожному, на жаль, є зрозумілими слова Апостола Павла і не кожен бажає скористатися ними. Бо сказані вони для всіх, але сприймають їх тільки віруючі люди, ті що думають про своє спасіння та вічне життя. Continue reading
Перед наближенням великого посту я маю відвагу викласти тут деякі роздуми про прощення, бо на превеликий жаль часто в наших устах слово “прости” є синонімом “відвали”? Прощення – глибоке почуття, якому перш за все передує внутрішня духовна праця. Але в сучасній культурі це слово сильно профанує. Ми занадто багато говоримо про прощення, але не знаємо ні ціни вибачення, ні шляху до нього. Та й що в нашому розумінні є прощення? Глобальне «пробачити» означає зробити простими відносини, які є ускладненими через наші часто необдумані дії: «Кривизни вирівняються і нерівні шляхи стануть рівними» (Іс.40:4). Continue reading
У наш час на Святій Горі сталося диво відродження чернецтва, і це сталося не завдяки людським зусиллям, а виключно Божою дією і по Божій Волі. Чернецтво відроджене, незважаючи на складні умови сучасності, і встало на шлях, з давніх-давен вказаний святими отцями, – шлях священної безмовності. Руському (Київському – пер.) чернецтву теж знайомі такі періоди розквіту і відродження.
Бог сподобив нас особисто знати преподобних отців: старців Паїсія Святогорця, Порфирія Кавсокалівіта, Єфрема Катунакського, Харлампія Діонісіатського, Йосипа Ватопедського, Еміліана Сімонопетрского і багатьох інших. Continue reading
«Якщо хоч трохи можеш вірувати, все можливе віруючому» (Мк. 9: 23), і «без Нього [Бога] ніщо не почалося, що початок буття» (Ін. 1:3), – говорить наш Спаситель Ісус Христос. Чи вірити в життя після смерті, чи вірити в творчу силу вічного Бога, чи вірити, що Бог живий і діє в світі і по сей день, чи вірити, що Він керував і керує світом, – ось питання, у відповідях на які сучасна людина сумнівається.
Важко говорити сьогодні великі слова про ченців і чернецтво в цілому, оскільки багатьом ченці все ще здаються людьми, що знаходяться на периферії суспільства, відсталими або неграмотними, які не знайшли своєї мети в житті або, можливо, пережили якесь розчарування. Але для того, хто вірить і має в собі хоча б невелику часточку сяйва образу Божого, для тих, хто не спотворив в собі образ Божий, ми рішуче стверджуємо – в дусі з усіма тими, хто був пронизаний променем Пресвятого Духа, – що без ченців і чернецтва пропав би світ, «пропало б християнство у мирян»[1]. Continue reading
Коли мене запрошують для розмови з представниками духовенства, які вивчають пастирське служіння, то я звичайно підкреслюю, що богослов’я є пастирським, а пастирське служіння – це богослов’я. Коли хтось бажає пасти конкретне словесне стадо, коли пасуть людей, то тоді необхідно бути богословом. Continue reading
Спільна молитва православних християн з інославними (єретиками) заборонена канонами Церкви, незалежно від того, громадська вона, чи приватна. Заборона Церквою молитовного спілкування з єретиками виникає з любові як до своїх вірних чад, заради охорони їх від брехні перед Богом та лукавства, так і з любові до самих єретиків: відмовою від молитви з ними, християни свідчать, що ті помиляються й знаходяться в небезпеці, бо вони – поза Церквою і відходять від спасіння. Continue reading
Кажу вам, що всякий, хто возноситься, той сумириться
Лк.18
Наближається час Великому поста, в котрому кожний християнин, який хоче спасіння, повинен примиритися з Богом, виправити своє життя. Тому Свята Церква вже готовить нас до того великого світлого діла. Початком того великого діла є чеснота покори. Вона є фундаментом святості. Покора в гордому немає місця, а гордий не має місця в небі. Святитель Кипріан говорить, що без покори ми в святому пості ні на крок не ступимо вперед. Свята Церква нам представила притчу про покірного митаря і гордого фарисея. Гордий фарисей прийшов до церкви і хвалився своїми чеснотами і добрими ділами, в той час коли митар молився і не смів підвести очей до неба, через свої гріхи. Ісус Христос, оповівши притчу, показав, до чого доводить гордість і який успіх має чеснота покори. Упокорений митар знайшов ласку в очах Божих і повернувся до свого дому в стані ласки. Кажу вам, що всякий хто возноситься, принизиться, і хто принижається, піднесеться. Ось бачимо, яку силу для нашого спасіння має чеснота покори. Continue reading
Суспільний запит на об’єднання Українського Православ’я у Єдину Помісну Церкву непохитно зростає та робиться одним з найголовніших питань у громадсько-релігійному житті України. Однак, не дивлячись на всі зусилля та заклики Української Православної Церкви Київського Патріархату, державних інституцій, зокрема вищих державних посадових осіб, ряду політичних партій, реальний процес переговорів основних православних юрисдикцій так і не розпочався… Очільники Російської Православної Церкви в Україні та очільники Української Автокефальної Православної Церкви усі чотири роки війни демонструють явне небажання будь-яких конструктивних перемов. Саме тому, у нетрях деяких політичних партій і громадянських активістів, переважно вірних Українській Греко-Католицькій Церкві, залунали заклики до початку об’єднавчого процесу «православних та греко-католиків у єдину Українську Христову Церкву» [1]. Для обґрунтування своєї ідеї, вони знову звернулися до «ідеї подвійної єдності» свт. Петра Могили. На великий жаль, деякі православні, не володіючи повнотою інформації, спокусилися цією пропозицією. У цій статті ми спробуємо розібратися: чи є подібний підхід реальним та конструктивним? Continue reading
Центральна Рада довго не звертала уваги на церковні справи. Тільки 20 (7) січня 1918-го урочистим богослужінням у Св. Софії у Києві розпочала роботу перша сесія Всеукраїнського православного церковного собору. Його скликали з метою визначення канонічного статусу та українізації церкви у межах України. Загалом Собор відбув три сесії: січень-лютий (І), червень-липень (ІІ) і жовтень-грудень (ІІІ) 1918 р. Між прихильниками автокефалії і єдиної Російської церкви точилася гостра боротьба, подекуди – з використанням «боїв без правил». Continue reading
Раніше серед викладачів патрології і навіть серед православних богословів існувала думка, що святі отці існували в нашій Церкві лише до VIII століття. Іншими словами, вони окреслили межі патрології, заперечуючи той факт, що і після Іоана Дамаскіна в Церкві продовжували існувати і інші святі отці. Continue reading