НЕОСИНКРЕТИЗМ ЯК ГОЛОВНА ПРИЧИНА ТРАГЕДІЇ СОФІЇ КОНСТАНТИНОПОЛЬСЬКОЇ ТА БЕЗПОСЕРЕДНЯ НЕБЕЗПЕКА ДЛЯ ХРИСТИЯНСЬКОГО СВІТУ

Рішення президента Туреччини Ердогана про повернення храму Святої Софії Константинопольської викликала дуже великий резонанс не тільки у Вселенському Православ’ї, а й міжнародних відносинах. Сьогодні важко перерахувати публікації, у яких аналізуються підстави та наслідки подібного рішення. Однак тільки поодинокі з них спробували, нехай і опосередковано, показати сьогоднішні події як наслідок лівого лібералізму та секуляризації європейських країн [1]. Але, на нашу думку, подібний підхід для аналізу ситуації є дуже поверхневий, що залишає поза увагою справжню підставу подій в Туреччині – сучасний неосинкретизм. Саме він несе дуже велику небезпеку не тільки Православ’ю, а й загалом християнству. У цій статті ми спробуємо розібратись в проблемі та в тому, як вона може вплинути на ситуацію в Україні. Continue reading

РЕЛІГІЙНЕ РІЗНОМАНІТТЯ В СУЧАСНІЙ ПРАВОСЛАВНІЙ ДУМЦІ

І. Ранні святі отці та нехристиянські релігії

Ставлення ранніх християн до нехристиянських релігій було обумовлено язичницьким політеїзмом Римської імперії, релігійними аспектами грецької філософії і зв’язками між християнством та іудаїзмом, в тому числі об’єднанням, не без сумніву, єврейських священних книг в християнську Біблію. Деякі ранні християнські мислителі, особливо св. Юстин Мученик (100-165), з обережністю заявляли про існування елементів істини в середовищі язичницьких філософів і єврейських мудреців, тоді як Тертуліан (155-240) дотримувався менш віротерпимої позиції, яка згодом стала переважаючою в християнському середовищі. У більш пізній історичний період Православ’я мало великий, не завжди негативний досвід життя при нехристиянських режимах в Персії, на арабському Близькому Сході та Османській імперії в якості релігійної та культурної меншини. Протягом багатьох століть християнським громадам доводилося існувати в «режимі виживання» при мусульманському правлінні, що ускладнює богословське осмислення релігійної різноманітності в Божественному плані спасіння. Тільки останнім часом православні богослови стали більш системно роздумувати про значення нехристиянських релігій, тим більше що православ’я все частіше стикається з реальністю їх існування, як в країнах православної еміграції в Західній Європі та Північній Америці, так все більшою мірою в країнах православного віросповідання. Сучасне ставлення православних до релігійного різноманіття найчастіше пов’язано з їх ставленням до секуляризму, прав людини та релігійної політики держави. Continue reading

ВЕЛИКОДНІЙ ШАБАШ МОСКОВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ АБО ПРО МОСКОВСЬКИХ ТЕРОРИСТІВ У РЯСАХ

Пасха, як і очікувалося, пройшла в цьому році в вкрай напруженому форматі з не найкращими очікуваннями в найближчій перспективі. І все це завдяки РПЦвУ яка в абсолютно різних форматах, але все ж зібрали людей в своїх храмах і провели богослужіння з цілковитим нехтуванням карантину.

Я вже не став висвітлювати дану проблематику в саме свято, але зараз саме час підбити підсумки і назвати речі своїми іменами. Continue reading

ДО НОВОЇ ЕККЛЕСІОЛОГІЧНОЇ ПАРАДИГИМИ? НАСЛІДКИ УКРАЇНСЬКОЇ АВТОКЕФАЛІЇ

Коли Вселенський патріархат надав автокефалію новоствореній «Православній церкві України» (ПЦУ), він мав намір створити єдину помісну церкву, яка об’єднувала більшість усіх православних віруючих цієї країни.

Назва нової Церкви, як вона з’являється в Томосі, а саме «Найсвятіша Церква України», передбачає цю ідею, як і кілька заяв Вселенського патріарха Варфоломія протягом 2018 року, в яких він підкреслював необхідність єдності православ’я в Україні. ПЦУ також це підтвердила, довго називаючи себе на своєму веб-сайті «єдиною» помісною церквою, а також на своїй домашній сторінці «Наша Церква” відкрита для всіх!» Основна ідея полягала в об’єднанні православ’я в Україні. Continue reading

«СТАВРОПІГІЙНИЙ РУМУНСЬКИЙ ВІКАРІАТ» ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ УКРАЇНИ: СИТУАЦІЙНЕ РІШЕННЯ З НЕПЕРЕДБАЧЛИВИМИ НАСЛІДКАМИ

Вже на стадії підготовки Київського об’єднавчого собору та надання Константинополем Томосу про автокефалію Православної Церкви України, багато аналітиків зазначали, що визнання нової Помісної Церкви з боку інших автокефальних церков, буде супроводжуватися певним «торгом», коли кожний буде намагатися отримати якісь дивіденди, або від Константинополя, або від Києву, або від Москви за гальмування процесу. При цьому саме інтереси Румунської Православної Церкви називалися прямо та неприховано – отримання власного ставропігійно-національного вікаріату в ПЦУ з правами широкої автономії. Це було, на думку майже всіх релігійних аналітиків, головною умовою визнання Української Помісності з боку Бухаресту. Continue reading

ЄРУСАЛИМСЬКА ЦЕРКВА – МАТИ ВСІХ ЦЕРКОВ?

Після того, як Еладська Православна Церква визнана Православну Церкву України, Московський Патріархат значно активізував дії, що мусять розсварити саме сегмент грецького православ’я. Одним з головних меседжів цієї компанії є заперечення першості Константинопольського Патріархату в диптиху Вселенського Православ’я, зокрема права приймати апеляції кліриків інших Помісних Церков та надавати автокефальний статус. Початком цього стала безпрецедентна підтримка амбіцій Єрусалимського патріарха Феофіла ІІІ, який ось вже кілька років просовує тезу про те, що «Єрусалимська Церква є Матір’ю всіх православних Церков та гарантом всеправославної єдності». Ця ідея, на думку деяких прибічників Московського Патріархату, мусить привести до формування грецької антиконстантинопольської коаліції. На нашу думку, таке переформатування московської стратегії є наслідком явного зміцнення негативного ставлення до Російської Православної Церкви з боку більшості православної ієрархії різних Помісних Церков. Саме для розуміння помилковості амбіцій Єрусалимського патріарха, яка «неочікувана» отримала медійну підтримку Москви, ми подаємо критичну статтю російського богослова та вірного Російської Православної Церкви Андрія Власова, що була опублікована на ворожому до всього українського ресурсі. Звичайно, ми не поділяємо та закликаємо не сприймати деякі прихильні вислови автора щодо Росії, а також, хоча і трохи приховану, традиційну московську критику Константинопольського патріархату. Continue reading

ДО ПИТАННЯ ВИЗНАННЯ ВСЕЛЕНСЬКИМ ПАТРІАРХАТОМ ХІРОТОНІЇ КИЇВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ ТА УКРАЇНСЬКОЇ АВТОКЕФАЛЬНОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ

У компанії проти визнання Православної Церкви України (далі – ПЦУ), яку активно веде Московський Патріархат, питання визнання хіротоній «розкольників» займає особливе місце. Саме воно на сьогодні зробилося ключовим у ставленні Польської та Албанської Православних Церков при формуванні своєї позиції. І хоча рішення Священного Синоду Константинопольського патріархату від 11 жовтня 2018 р. поставила крапку у цьому питанні щодо канонічного визнання сучасного єпископату та священства колишніх українських православних юрисдикцій «Київський Патріархат» й «Українська Автокефальна Православна Церква», у нав’язаною Москвою дискусію активно включаються і деякі українські ресурси, приводячи різні приклади, статті та інтерв’ю ієрархів різних Помісних Церков. На жаль, частина матеріалу «грішить» певною хаотичністю та непослідовністю, що стоїть на перешкоді повному розумінню позиції Вселенського патріарха у цьому питанні. У даній статті ми спробуємо найбільш повно розкрити питання щодо визнання хіротоній «розкольників». Continue reading

КРАХ ОПЕРАЦІЇ «РОЗКОЛ». ЧАСТИНА ІІ. ВІДХІД «ПОЧЕСНОГО ПАТРІАРХА» ФІЛАРЕТА ТА ЙОГО ГРУПИ

Неможливо зупинити паровоз без гальм. Особливо коли увесь час підкидати вугілля та підливати воду…

Американське прислів’я

Ми не випадково винесли старе американське прислів’я як епіграф другої частини нашої статті. Бо ще у кінці першої частині, яка побачила світ 19 травня 2019 р., відзначали, що «далекі від думки, що нам час святкувати перемогу та спочивати на лаврах. «Зовнішні сили», які усі ці місяці працювали на кризу у ПЦУ нікуди не зникли, та не склали зброї» [1]. На великий жаль, можемо констатувати: Усе так і сталося. Використовуючи «почесного патріарха» Філарета як локомотив, «зовнішні сили» та їх місцеві «корисні ідіоти», продовжували рухатися до своєї мети саме як потяг без гальм, особливо не вдаючись у тактичні маневри та незважаючи на «червоне світло» здорового глузду… Continue reading

КРАХ ОПЕРАЦІЇ «РОЗКОЛ». ЧАСТИНА І. ЩО І ЯК ВІДБУВАЛОСЯ.

Вже від початку переговорного процесу щодо об’єднання Українського Православ’я та отримання Томосу про автокефалію від Матері-Церкви – Константинопольського Патріархату, Росія, зокрема і Московський Патріархат, робили все можливе, щоб зірвати цей процес. Ними були задіяні всі можливі державно-дипломатичні, інформаційні, церковні й фінансові важелі, як для зриву власне українського об’єднавчого процесу, а також відповідного тиску на Вселенського патріарха Варфоломія. Усі ці зусилля Москви на сьогодня добре відомі та проаналізовані багатьма науковцями. Але, було б наївно сподіватися, що після успіху Київського об’єднавчого Помісного собору, коли стало можливим отримання законно обраним Предстоятелем Православної Церкви України Томосу з рук Константинопольського патріарха Варфоломія, Росія відмовиться від своєї мети – знищення Української Православної Помісності. Саме тому, травнева криза 2019 р., коли виникла реальна загроза розколу у новоутвореній Помісній Церкві, яка несла загрозу відкликання Томосу, виникла не без «втручання зовнішніх сил у церковні справи» [1], про що відверто написано у офіційному коментарі на офіційному сайті ПЦУ. У цій статті ми спробуємо відновити хід цього втручання та проаналізувати хід подій. Continue reading

ПІСЛЯ ТОМОСУ ІІ. ЧОМУ ВИНИКЛА РЕАЛЬНА МОЖЛИВІСТЬ РОЗКОЛУ

Сталося те, що мусило статися. Нарив, які «визрівав» у Православній Церкві України ще від часів підготовки Київського Об’єднавчого Помісного Собору, прорвався та дав очікуване загострення – колишній очільник Київського Патріархату, «почесний патріарх» Філарет реально пішов на здійснення розколу новоутвореної ПЦУ заради отримання влади, якої він офіційно зрікся ще 15 грудня 2018 р. Для багатьох українських аналітиків та журналістів такий перебіг подій видався трохи неочікуваним, бо аніяк не вписувався у імідж «мудрого духовного батька», який ретельно й наполегливо створювався «колишньому митрополиту Київському Філарету» [1] не тільки його найближчим оточенням, а і деякими ЗМІ та державними посадовцями. Однак, аналізуючи проблему, навіть ті, хто більш обізнаний в українських релігійних процесах, на великий жаль, не пішли у своїх дослідженнях далі  осені 2018 р. Разом з тим, коли роздивитися перебіг історії більш докладно, коли зазирнути у далекі 80-ті та 90-ті роки ХХ ст., зробиться зрозумілим, що сьогоднішня поведінка «почесного патріарха» цілком прогнозована, а його позитивна роль у визнанні Української Православної Помісності, як мінімум, «трохи перебільшена». У цій статті ми спробуємо згадати та проаналізувати деякі факти історії Українського Православ’я кінця ХХ – початку ХХІ сторічь у світлі діяльності колишнього митрополита Київського Філарета. Continue reading