ШЛЯХ ДО ПОМІСТНОСТІ….

Христос Воскрес!

Дорогі друзі! Вперше в історії України так гучно заявлено владою, зокрема Президентом Петром Порошенком та Верховною Радою України, про визнання автокефалії Української Церкви. Ми щойно переконались в яких муках народжується правдива Церква, правдиве Українське Православ’я, як зашипіли ті, хто ненавидить України і все українське. Ми побачили, як у таких моментах історичної долі виявляється справжню обличчя тих, хто тільки словами “любить” Україну. Не зупиняймося і щиро молімось за утвердження Єдиної Помісної Української Православної Церкви. Всяке базікання про те, що українська влада втручається у справи Церкви не має під собою ніяких аргументів, бо ще проф. О. Лотоцький у своїй капітальній праці “Автокефалія” заявляв про те, що прагнення до унезалежнення Церкви має відношення до компетенції зовнішньої, до компетенції державної влади і її прагнень. З цього приводу наведу кілька історичних прикладів. Ще за часів Києворуської держави ми маємо два випадки, які промовисто говорять про прагнення нашими київськими князями мати незалежну Київську Митрополію. Над двома датами 1051 та 1147 років неодноразово розважали історики, вказуючи на те, що це були перші спроби проголошення окремішності Київської митрополичої кафедри за великих київських князів Ярослава Мудрого та Ізяслава ІІ Мстиславича. Те саме відбувалося і у період Великого князівства Литовського, зокрема 1416 року великий князь Вітовт скликав елекційний собор у Новогрудку білоруському для обрання окремого митрополита, “не бажаючи занепаду нашої віри і церков”. Маємо більш аніж промовистий приклад відкритого втручання влади з часів Московського Царствія, коли 26 січня 1589 р. за тиском з боку царя Бориса Годунова і його двору на Патріарха Єремію ІІ Траноса було проголошено Московський Патріархат. Ще більш промовисті випадки маємо з історії національно-церковно-визвольного руху балканських народів з-під Османського ярма. Так само маємо прямі заяви і звернення до Вселенського Патріарха польського уряду щодо незалежності Православної Церкви в Польщі, які завершилися наданням томоса про автокефалію від 13 листопада 1924 р. Continue reading

МРІЯВ ПРО ВІДРОДЖЕННЯ АВТОКЕФАЛІЇ БІЛОРУСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ. ПАМ’ЯТІ АРХІЄПИСКОПА ВАРЛАМА (ШИШАЦЬКОГО)

Архієпископ Варлам (Шишацький)

3 липня 1813 року в передсвітанкових сутінках з Могильова приховано і квапливо виїжджала закрита карета. Місто ще спало, коли з архієрейського замку жандарм і священик вивели третього і кучеру негайно наказали від’їхати. Коли карета в’їхала на Биховський тракт, взявши напрямок на південь, то третій в останній раз озирнувся назад і, наскільки це дозволяло маленьке скло, подивився на місто, на темні силуети церковних голів, що танули у сірому небі, і перехрестився.

Хто ж це третій? Куди вела його дорога?

Їм був архієпископ Могилевській і Вітебський Варлам (Шишацький, 1749-1823), а дорога його вела на заслання. Про нього, незаслужено нами забутого, ця стаття. Continue reading

АКАФІСТ ПРЕПОДОБНОМУ ОНУФРІЮ ВЕЛИКОМУ

Кондак 1

Обраний і дивний, отче Онуфрію, зіяючий зорею троїстого життя, ти мене, що зморений страстями гріховними, просвіти, від рани смертельної вилікуй і молитвами твоїми від усіх бід визволи, бо співаю тобі: Радуйся, отче Онуфрій, пресвітлий світильник усього всесвіту.

Ікос 1

Здивовані чини ангельські твоїм, отче, чернечим подвигом, у ньому безупинно у пустелі вдосконалювався єси. Бо три і шістдесят років піст тримав єси, вдостоївся ти з рук ангельських приймати Божественні Святі Таємниці. І нині дуже шануючи тебе, що у співрадості й співрозмові з Ангелами перебуваєш, так співаю тобі, святий Онуфрій: Continue reading

ЩО Є ДУХІВНИК АБО ДУХОВНИЙ ОТЕЦЬ.

Духівник або духовний отець є лікарем, який дбає про наше внутрішнє здоров’я, і береже його. Робить він це не тільки порадами, але віддає цьому все своє життя; не тільки встановленням правил або накладенням покути. Він формує особистісні відносини, які вчать нас вступати у такі ж особистісні відносини з Богом Небесним. Завдяки цим відносинам з духівником учень може зростати духовно. Ці відносини встановлюються, насамперед, через молитву. Духовний отець допомагає своїм дітям, заступаючись за них. Це добре видно з Висловів Отців-Пустельників: «Коли відвідуєш свого духовного отця, скажи: «Молися за мене». Continue reading

МІСЦЕ І СПОСІБ ЧИТАННЯ ЄВАНГЕЛІЯ НА ЛІТУРГІЇ. ЗАГАЛЬНО-ІСТОРИЧНА ТА КИЇВСЬКА ПРАВОСЛАВНА ТРАДИЦІЯ

Питання про місце і спосіб читання Євангелія на літургії є одним з ключових у часі відродження історичної обрядовості Київського Православ’я. Адже, в наших Служебниках практично немає прямих приписів відносно цього, а практика Московського Патріархату, яка на сьогодні ще широко використовується в Україні (читання в олтарі або обличчям до престолу), є явно помилковою, що визнавали навіть російські літугісти кінця ХІХ – початку ХХ ст. Continue reading

ПРОПОВІДЬ У НЕДІЛЮ МИТАРЯ І ФАРИСЕЯ

Кажу вам, що всякий, хто возноситься, той сумириться

Лк.18

Наближається час Великому поста, в котрому кожний християнин, який хоче спасіння, повинен примиритися з Богом, виправити своє життя. Тому Свята Церква вже готовить нас до того великого світлого діла. Початком того великого діла є чеснота покори. Вона є фундамен­том святості. Покора в гордому немає місця, а гордий не має місця в небі. Святитель Кипріан говорить, що без покори ми в святому пості ні на крок не ступимо вперед. Свята Церква нам представила притчу про покірного митаря і гордого фарисея. Гордий фарисей прийшов до церкви і хвалився своїми чеснотами і добрими ділами, в той час коли митар молився і не смів підвести очей до неба, через свої гріхи. Ісус Христос, оповівши притчу, показав, до чого доводить гордість і який успіх має чеснота покори. Упокорений митар знайшов ласку в очах Божих і повернувся до свого дому в стані ласки. Кажу вам, що всякий хто возноситься, принизиться, і хто принижається, піднесеться. Ось бачимо, яку силу для нашого спасіння має чеснота покори. Continue reading

ЩЕ РАЗ ПРО ЦЕРКОВНЕ ОБ’ЄДНАННЯ ТА ІДЕЮ «ПОДВІЙНОЇ ЄДНОСТІ»

Суспільний запит на об’єднання Українського Православ’я у Єдину Помісну Церкву непохитно зростає та робиться одним з найголовніших питань у громадсько-релігійному житті України. Однак, не дивлячись на всі зусилля та заклики Української Православної Церкви Київського Патріархату, державних інституцій, зокрема вищих державних посадових осіб, ряду політичних партій, реальний процес переговорів основних православних юрисдикцій так і не розпочався… Очільники Російської Православної Церкви в Україні та очільники Української Автокефальної Православної Церкви усі чотири роки війни демонструють явне небажання будь-яких конструктивних перемов. Саме тому, у нетрях деяких політичних партій і громадянських активістів, переважно вірних Українській Греко-Католицькій Церкві, залунали заклики до початку об’єднавчого процесу «православних та греко-католиків у єдину Українську Христову Церкву» [1]. Для обґрунтування своєї ідеї, вони знову звернулися до «ідеї подвійної єдності» свт. Петра Могили. На великий жаль, деякі православні, не володіючи повнотою інформації, спокусилися цією пропозицією. У цій статті ми спробуємо розібратися: чи є подібний підхід реальним та конструктивним? Continue reading

«НІ МОСКОВСЬКІЙ ГВАРДІЇ У ЦЕРКВІ?» ЧОМУ УКРАЇНА НЕ ЗМОГЛА ВИЙТИ З-ПІД КОРМИГИ РПЦ (1917-1918 рр)

Собор Святої Софії, Премудрості Божої. Київ, фото 30.03.1918 р.

Центральна Рада довго не звертала уваги на церковні справи. Тільки 20 (7) січня 1918-го урочистим богослужінням у Св. Софії у Києві розпочала роботу перша сесія Всеукраїнського православного церковного собору. Його скликали з метою визначення канонічного статусу та українізації церкви у межах України. Загалом Собор відбув три сесії: січень-лютий (І), червень-липень (ІІ) і жовтень-грудень (ІІІ) 1918 р. Між прихильниками автокефалії і єдиної Російської церкви точилася гостра боротьба, подекуди – з використанням «боїв без правил». Continue reading

СВЯТИЙ ДЕНЬ СВІТЛА!

Христос Хрещається!

Щиро вітаю з Богоявленням та Хрещенням Господнім!

Дорогі друзі! Церковні письменники на День Богоявлення залишили для нас чимало повчань, своїх роздумів. Вони здебільшого похвальними словами описували День Світла, явлення у світ Спасителя. Св. Яків Саруга вважав прихід Ісуса Христа на Йордан своєрідною межею Старого і Нового Завітів, оскільки зачинателем закону був Мойсей, а його завершувачем св. Іоан Предтеча. Хреститель Господній кожного дня проповідував про Христа Спасителя і ось Він прийшов на Йордан. Предтеча вказав на Нього такими словами «Ось Агнець Божий» і сповнений здивування, стримуючи Його, промовив: «Мені треба хреститися від Тебе, і чи Тобі приходити до мене» (Мт. 3,14). Але Христос сказав до Іоана: «Облиш нині, бо так належить нам виконати всяку правду» (Мт. 3, 15). Тобто, не перешкоджай Мені хреститися в Йордані, бо ти Мені не перешкоджав народитися від Діви, бо Я захотів і прийшов через народження і так само не перешкоджай Мені увійти в Йордан. Мати Божа огортала мене в Своїх руках, а Йордан огорне мене своєю водою. Від нині Я входжу в стадо овець і так мені належить виконати правду. Я розпочинаю служіння священиче. Я розпочинаю великий шлях хресний, Свої добровільні страждання. Не розповідай про Мою велич, бо Мені належить сьогодні скоритися. Творці піснеспіву на йорданські свята велимовно і не раз наголошують на цих діалогах, творять подиву дивні і зворушливі до глибини душі та бентеження серця порівняння, як ось таке: «Вчора в яслах Тебе покладеного, а сьогодні від рук Іоанових охрещуваного Тебе бачимо…!».  Continue reading

ДАНИЛО БРАТКОВСЬКИЙ У СУСПІЛЬНО-РЕЛІГІЙНОМУ ЖИТТІ ВОЛИНІ ОСТАННЬОЇ ТРЕТИНИ XVII – ПОЧАТКУ XVIII СТ.

Вступ

Постать Данила Братковського досі лишається маловідомою для вітчизняних науковців. Пояснюється це, на наш погляд, низьким інтересом українських учених до історії Галичини і Волині другої половини XVII – початку XVII! ст. Згідно з традицією народницької та державницької історіографії, у згаданий період визначальні події, пов’язані з вітчизняною історією, відбувалися на території Лівобережної та Правобережної України, де тривала державотворча діяльність українського козацтва. У той же час складні та суперечливі процеси, які в цей час переживало українське суспільство Волині та Галичини, лишається без належної уваги вітчизняних науковців. Під цим кутом зору видається цілком природнім, що українські дослідники зосереджували свою увагу на останніх роках життя Данила Братковського, пов’язаних з його участю в повстанні Семена Палія. Натомість попередня служба Речі Посполитій, участь у діяльності Луцького братства та поетична спадщина лишалися до останнього часу майже невідомими. Continue reading