Чернецтво, як початково євангельське життя, засноване на ряді правил, яким вільно і без примусу слідують ті, що бажають трудитися і вгодити Богу.
Монастир, як місце перебування і служіння ченця, колиска чернечого життя, це не просто місце проживання, будинок, але в першу чергу – училище вищого досвіду та свідомості через спільне проживання і взаємну турботу братів один про одного, а також через дотримання монастирських норм і статутів. Continue reading
Сьогодні, 28 травня 2019 р., на сайті «Церква.інфо» було оприлюднено «Указ» про «заборону у священослужінні» ректора КПБА, прот. Олександра Трофимлюка. Цей «документ» викликав чимало дискусій. Тому ми спробуємо оцінити його винятково з погляду канонічного права Православної Церкви та тієї ситуації, яка сьогодні існує в ПЦУ. Continue reading
«Ми усвідомлюємо потребу змін, відходу від пострадянської моделі життя й управління, ми дослухаємося до слушних думок і порад наших вірних і духовенства. Ми відкриті до спілкування, ми не хочемо відгороджуватися від суспільства й закриватися в собі, а намагатимемося зменшувати відстань і загороджувальну стіну між вірними й духовенством, між Церквою та її народом»
Блаженніший Митрополит Епіфаній, Предстоятель ПЦУ, 25.05.19.
Одним із основних завдань, яке стоїть перед Православною Церквою України, і яке особливо підкреслює її Предстоятель, Блаженніший митрополит Епіфаній, є наше повертання до історичних джерел, повний відхід від російсько-імперської моделі. Звичайно, кардинальна зміна свідомості духовенства та вірних ПЦУ відбудеться «не в одну мить». Але, на нашу думку, є певні зміни, таке повертання до історичних джерел Київського Православ’я, яке можна впровадити дуже швидко та яке не потребує особливих зусиль, крім, власне, нашого бажання. Continue reading
«Сину, дай Мені серце» (Притч. 23,26) – саме в цих словах Господа Бога нашого ховається глибока істина і шлях до спасіння, яке не можливе без миру в душі. Кожну мить нашого життя ми стоїмо, наче воїни, на охороні нашого серця, яке постійно атакують думки. І ми вирішуємо, які думки прийняти, пильнуємо чи угодні вони Богу, чи навпаки, саме від нашого рішення залежить життя, яке ми будуємо, бо через свою любов Бог дав нам свободу вибору. Отже, оберігання мир свого серця, свій душевний спокій, який походить лише від Бога і є невідємним на нашому життєвому шляху. Бо те найдорожче, що Бог нам дає, душевний мир, можна втратити через нашу необережність і гріхи всього лише в одну мить. Нам потрібно оберігати наше серце, бо як тільки воно збентежиться чим-небудь, то все нутро наше приходить в безладний рух і розум втрачає здатність правильно мислити. В мирі наша молитва чиста і мила Богу. Сину мій! веди діла твої з лагідністю (Сір.3,17). Серце людини створене Богом для того, щоб воно любило Його єдиного і служило Йому оселею. Але якщо Бог є мир, що перевищує всякий розум, то необхідно, щоб серце, яке бажає прийняти Бога в себе, було мирне і вільне від всякого замішання. Ми і самі не раз помічаємо, що без миру в серці будь-яка справа дуже важко дається, а душа перебуває в неспокої. Тому великий безмовник Арсеній казав: «Усе твоє піклування зверни на те, щоб внутрішнє твоє налаштування було по Бозі, і переможеш зовнішні пристрасті». Отже, коли серце тривожить якась погана думка, пристрасне замішання, не варто кидатися на пристрасть, щоб перемогти її, а варто зійти скоріше в серце і потурбуватися замирити його, ставши на сторожі розумом, який пильнуватиме, які думки впускати, а які ні. Як тільки замириться серце – і боротьбі кінець. Continue reading
«Свобода в послуху» – тема така ж давня, як саме чернецтво, і кожна епоха вимагає від нас особливій, невсипущої уваги до того, що здається нам настільки суперечливим. Не буду, однак, ухилятися, і спробую висловитися по трьох-чотирьох аспектах, що проявляються сьогодні у більшій мірі, ніж в попередні часи.
По-перше, мені видається, що взаємини між послухом та свободою розгортаються на двох рівнях: Continue reading
Ми не думали давати передрук інтерв’ю колишнього очільника Української Автокефальної Православної Церкви, але останні одкровення колишнього митрополита Київського Філарета, що були надані «Радіо Свобода», вже після його спілкування з представниками Вселенського Патріарха, вимагають це зробить.
Редакція «Київського Православ’я»
Вже від початку переговорного процесу щодо об’єднання Українського Православ’я та отримання Томосу про автокефалію від Матері-Церкви – Константинопольського Патріархату, Росія, зокрема і Московський Патріархат, робили все можливе, щоб зірвати цей процес. Ними були задіяні всі можливі державно-дипломатичні, інформаційні, церковні й фінансові важелі, як для зриву власне українського об’єднавчого процесу, а також відповідного тиску на Вселенського патріарха Варфоломія. Усі ці зусилля Москви на сьогодня добре відомі та проаналізовані багатьма науковцями. Але, було б наївно сподіватися, що після успіху Київського об’єднавчого Помісного собору, коли стало можливим отримання законно обраним Предстоятелем Православної Церкви України Томосу з рук Константинопольського патріарха Варфоломія, Росія відмовиться від своєї мети – знищення Української Православної Помісності. Саме тому, травнева криза 2019 р., коли виникла реальна загроза розколу у новоутвореній Помісній Церкві, яка несла загрозу відкликання Томосу, виникла не без «втручання зовнішніх сил у церковні справи» [1], про що відверто написано у офіційному коментарі на офіційному сайті ПЦУ. У цій статті ми спробуємо відновити хід цього втручання та проаналізувати хід подій. Continue reading
Шанування ікон встановлювалося в Церкві не відразу. Принаймні у перші століття існування християнства воно не займало помітного місця у християнському благочесті. У найдавніших нам розписах немає «ікон» у власному розуміння цього слова. Частково це були символічні знаки (якір, голуб) і алегорії, – найчастіше запозичені з євангельських притч. І частково старозавітні прообрази та апокаліптичні зображення видінь з книги святого апостола Іоана Богослова. Ці зображення мали, передусім, декоративний, а іноді й дидактичний зміст. «Бо що слово розповіді пропонує для слуху, те мовчазний живопис показує через наслідування.» – говорив Василій Великий. Також є дуже характерною порада преподобного Ніла Синайського: «А святий храм нехай рука вправного живописця наповнить історія Старого і Нового Завіту, щоб і ті, хто не знають грамоти і не можуть читати Божественних Писань, приводили собі на пам’ять мужні подвиги тих, що щиро послужили Богу» (Листи,6:58). Але древні розписи були, справді, свого роду «лицевою Біблією» в обраних уривках і епізодах. Ікони, у вузькому значенні слова, пов’язані не стільки з храмовим розписом, стільки із зображенням на священних предметах. До кінця VI-го століття ікони вже були у всезагальному користуванні. Однак це викликало багато суперечностей щодо іконошанування тому виникла нагальна потреба в богословському обґрунтуванні. Continue reading
За воєнним правилом древніх переможці робили переможених своїми рабами. Аристотель визначає, що раб – живе знаряддя.[1] Для нього дружба пана з рабом саме як з рабом є неможлива. Не можлива як з рабом, але як з людиною можлива. Така дружба можлива в тій мірі, в якій раб – людина.[2] Отже, древні розрізняли між рабством тілесним і рабством ментальним, духовним. Більше того, з точки зору платоніків, тіло є тюрмою. Християнство ж вчить, що тіло – храм Божий, тому що тіло у Христі: отже, прославляйте Бога в тілах ваших і в душах ваших, які є Божі.[3] За Аристотелем, «розсудливий домагається свободи (ή ελευθερία) від страждання»[4], тобто шукає звільнитись від рабства ментального, чуттєвого, однак в дійсності існує лише одна свобода – та свята свобода, яку дарував Христос нам, звільнивши нас від гріха, від зла, від диявола, від прокляття й смерті. Лише ця свята свобода прив’язує до Бога Єдиного та Істинного людину, яка з любові приймає Христа і слідує за Ним, керуючись насамперед серцем, а не логікою, як у Аристотеля чи протестантизмі. Православна Церква передає досвід звільнення від рабства через віру: credo, ut intelligam я вірю, тому я знаю й можу це зрозуміти. Всі інші свободи є неправдивими, примарними, тобто вони є насправді рабством. Обіцяють волю, будучи самі рабами тління [5]. Continue reading
Критикувати його важко. Бо Патріарх Філарет – потужна постать, яка стоїть десятиліттями на гострому розі творення держави Україна. Попри його суто церковне служіння. І 90-річний його вік, дійсно патріарший, при якому він стійко служить двогодинні літургії, проповідує, керує – вражає.
«Ми завжди будемо поважати Патріарха Філарета» – каже глава Української православної Церкви митрополит Київський і всієї України Епіфаній. Він правий. Так, як ми поважаємо стареньких своїх дідусів (а для 40- річного Епіфанія взагалі може 90-річний Патріарх вважатися прадідом), але не можемо слухатися їх у практичних, щоденних питаннях – вже не ті їх поради, а тим паче – вимоги керувати. Continue reading