«Зберігайте себе у любові…»
Іуд.1:21
Слово любов – найбільш обіймаюче, життєстверджуюче і найбільш значуще і високе із всіх людських слів. Але найбільш повне поняття любові подається у християнстві. Любов у християнському розумінні, характеризується, як високе духовне почуття, котрому притаманні лише найбільш щирі і чисті помисли, погляди і зміст, ця любов очищена від приземлених понять, якими звикло характеризують її людський недосконалий розум і бажання. Справжня любов – здатна на щирість, безкорисливість, самопожертву, відкритість на добро і милосердя. Все ж інше, що викривлює і спотворює цей образ і розуміння любові, насправді не є любов’ю, а лише називається нею через недосконалість людського розуму і розуміння. Тому Святе Письмо говорить: «Любов довготерпить, милосердствує, любов не заздрить, любов не вихваляється, не пишається, не безчинствує, не шукає свого, не гнівається, не замишляє зла, не радіє з неправди, а радіє істині; усе покриває, всьому йме віру, всього сподівається, все терпить» (1 Кор.13:4-7).
Святі подвижники християнського благочестя стверджують: «Якщо б ми мали істинну любов, то вона б відібрала б у нас всяке неблагополуччя… Якщо б у людях була любов ми б не боялися розбою, вбивств, насильства, грабежів, тому що істинна любов зла не творить. Якщо б була любов, то не було б крадіжок, злодійств та іншого зла. Якщо б була любов, люди не терпіли б наклепи, докори, обмови, сварки, приниження та інше зло. Люди не обманювали б нас, не брехали б нам і не лестили… Якщо б була любов не було б бідних і жебраків, любов багатих доповнила б їх нестатки…тому що там, де є любов, там Сам Бог, помічник і заступник любові». Любов до ближнього є закономірною і логічною через те, що всі люди однакові за природою, створені за образом Божим і є дітьми Небесного Отця, таким чином кожна людина є рівноправною з іншими людьми, і кожний християнин зобов’язаний ставитися до інших людей так, як ставиться до себе і до Бога. Жодне інше почуття, як то самолюбство чи гордість не може затьмарювати справжньої любові до ближнього. Водночас Господь Бог нікого не зобов’язує любити всіх однаково, так наприклад, любов до рідних може бути більшою ніж любов до ближніх, але любов до ближніх мусить бути щирою і діяльною. Через різноманітність нашого ставлення до ближніх різновидною буває і любов і її прояви, а саме:
1) увічливість і привітність;
2) правдивість, щирість і чесність;
3) милосердя, благодійність;
4) миролюбність, любов до ворогів».
Згідно з євангельським вченням любов до ближніх, це любов до всіх оточуючих незалежно від національності, віросповідання і світогляду. Для прикладу візьмімо всім нам добре відому євангельську притчу «Про милосердного самарянина» (Лк. 10:29-37). Саме тому, любов, це той фундамент на якому повинні базуватися не лише родинні чи дружні стосунки, але й стосунки і відносини суспільні. Відмінною рисою християнської любові від усіх інших її розумінь є те, що вона не є відповіддю на чиюсь любов і навіть не очікує любові у відповідь, але кожен християнин завжди готовий чинити справи спонукувані любов’ю з власної ініціативи, за власним бажанням і маючи на меті й надалі чинити їх не чекаючи ані подяки, ані почестей, ані нагороди. Навіть більше, любов до ближнього є відповіддю не лише на чиюсь потребу чи прихильність, але й на неприязнь чи й навіть відверто вороже ставлення.
Любити своїх ворогів – означає виконувати стосовно них всі покладені християнською любов’ю на нас обов’язки. Бачити в них насамперед людей, ближніх, а не їхнє ставлення до нас. Чи складно зробити це? Зробити це складно лише у тому випадку, коли ми особисто не можемо звільнитися від власної злоби і образи, тим самим самі ж і згіршуємося від цього, роблячи собі шкоду власними почуттями і вчинками. Можна сказати звісно, що це понад людські сили і можливості любити того, хто задумав чи чинить проти тебе зло. Але звернімося до людей, котрі глибоко задумувалися над цим питанням задовго до нас. Святитель Іоанн Золотоустий каже: «Христос Ісус, заповівши нам любов до ворогів, заповідав можливе для нас. Він не дав би нам в обов’язок того, чого б ми не змогли виконати». Більше того, Ісус Христос Сам подав зрозумілий і доступний кожному приклад любові до людей, котрі були вороже настановлені проти Нього. У ставленні Господа до цих людей бачимо і знаходимо відповіді на всі свої запитання, адже, Він явно показав нам, що неможливе є можливим. Тому людина, котра хоче бути досконалим християнином мусить пильнувати того, щоб дотримуватися християнської любові у всій її повноті, особливо ж звертати увагу на любов до недоброзичливців. Адже, легко і просто любити тих хто тебе любить, тих до кого ти є прихильним, така любов не вимагає ніяких зусиль над собою. І навпаки любов до недругів вимагає зусиль, праці, а відповідно вдосконалює, формує нас. Тому і вважається, що чим людина вища за своїми релігійно-моральними достоїнствами, тим повнішою і досконалішою є її повага любов до ближніх.
Яким же чином ми маємо діяти задля того, щоб осягнути любов до ворогів? Насамперед людина має осмислити те, що слова щоденної молитви «Отче наш»: «І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим», це не просто слова, а вирок людини самій собі, якщо вона не виконує того про, що говорить. Опісля людина має попросити собі сили, мудрості і витримки у Бога через щиру молитву, задля того щоб мати можливість виконувати Господню заповідь належним чином. Потім, людина має зрозуміти, які причини спонукають того чи іншого ворога ставитися до неї зле. Можливо ця злість має хворобливий характер, а можливо для неї є якась інша причина, може ця людина насправді чимось завинила перед ворогом або цей ворог озлобився на неї через власну провину. Зрештою це не має аж настільки суттєвого значення, тому що, як вважають справжні християни. Ми ж повинні піти на примирення із усвідомлення своєї власної недосконалості і гріховності, а відповідно і не достойності судити інших, тому що єдиний суддя усіх – Бог.
Саме тому можемо говорити про те, що будь-який прояв християнської любові ніколи не призводить до якоїсь втрати чи вади, а лише до надбання і самовдосконалення, відповідно, що б ми не чинили з любові ми чинимо насамперед на користь собі і своїй безсмертній душі. Тому євангельська любов, являється моральною основою взаємних відносин між християнами і їх ближніми, і сама по собі знищує будь яку помсту. Якщо християнину заповіддю наказується любити ворогів і благословляти тих, що ненавидять нас, то само по собі розуміється, що ні про яку помсту не може бути і мови у християнстві. Ісус Христос вчив любити всіх, без будь яких обмежуючих рамок національних чи релігійних. На завершення цієї праці про любов доречною буде стародавня латинська мудрість: «Ubi caritas ibi Deus», що в перекладі означає: «Де любов, там Бог».
прот. Іван Голуб. викладач ЛПБА (ПЦУ)