Можливо, мені краще від початку прямо заявити наступне. На мою думку, не підлягає сумніву, що не може бути православного богослов’я, яке не звертається до отців Церкви. Що б не малося на увазі під «синтезом за межами неопатристики», не йдеться про те, щоб відійти від святих отців. Як мені здається, принципова підстава для такої заяви полягає в наступному: ми, православні, не збираємо нашу віру з підручних матеріалів, а отримуємо її і отримуємо її від апостолів саме через святих отців. Моя віра — не сума моїх уявлень про Бога, мир, Христа і так далі, вона — участь у чомусь більшому, ніж я сам, у тому, що мені було передано. Насправді мені здається, що ми, православні, згодні в цьому. Єдине, чому ми говоримо про «пост-патристичне богослов’я», — це незадоволеність, яка відчувається в багатьох колах, незадоволеність тим різновидом богослов’я, який домінував у минулому столітті. Це богослов’я іменувало само себе святоотцівським, «патристичним» або, використовуючи найпоширенішу назву, «неопатристичним». Тому слова в назві моєї доповіді «пост-патристичне православне богослов’я» слід розуміти в значенні «богослов’я за межами неопатристиного синтезу». Але є реальна небезпека того, що ми зрозуміємо, що ми прийняли неопатристичне бачення стану православного богослов’я навіть у нашому прагненні протистояти йому. Для о. Георгія Флоровського «неопатристичний синтез» був способом уникнути такого богослов’я, яке Микола Зернов назвав «російським релігійним відродженням». Флоровський дивився цього богослов’я як у кульмінацію «вавилонського полону російської церкви», яскравими прикладами якого були софіологія Соловйова, Флоренського і Булгакова. Ця позиція неявно припускає, що такі богослови, як Булгаков, не знали і не хотіли знати ні отців, ні Церкви. Як мені здається, є реальна небезпека того, що ми самі станемо так вважати і задовольняймось занадто спрощеним протиставленням, з одного боку, так званого ліберального богослов’я Бухарєва — Соловйова — Булгакова (принаймні, так його називає Поль Вальєр і під його впливом, автори), а з іншого боку, «неопатристиного синтезу». Захищаючи цей останній, ми можемо почати вважати його «постпатристичним». Проте зовсім не так, що богослови на кшталт Павла Флоренського і Сергія Булгакова не знали отців, вони зовсім не принижували їх значення для богослов’я. У своїй праці, присвяченій Євхаристії, Булгаков в такий спосіб характеризує свій метод: Continue reading →