ПОКАЯННЯ – ШЛЯХ ДО СПАСІННЯ

Хочу поговорити ще про одне (дуже суттєве), коли ми розглядаємо своє життя в усіх його духовних і тілесних складових і намагаємося виявити до найменших подробиць причини тих чи інших негараздів, які заважають нам, знов же таки – з нашого погляду, нормально жити, то не варто нам, православним людям, вдаватися до різного роду ворожок, чародіїв, екстрасенсів чи новітніх «проповідників» – у людей, що живуть поза Церквою, правди немає. А коли вона і є, бо й диявол підкладає у вуста своїх слуг ті чи інші знання про світ, про людей, щоб таким чином заманити їх у свої погибельні тенета, то знов же таки, і наголошу на цьому особливо, знання цієї правди, кожному в свій час, обернеться великими неприємнощами чи й бідами. Шукати треба не того, що хтось, десь і колись щось там «наробив» нам поганого (в наш час розвою інформатики, в тому числі всіляких бісівських «наук», вистачає), а слід ретельно переглядати власне життя й вишукувати в ньому все зле й згубне для душі, для її врівноваженого стану, адже від цього залежить і загальний наш стан.

Розглядати ж своє життя треба в площині віри, а віра православна вкаже нам на найменші відхилення від тих норм, що записані в Євангелії. А в ній дані відповіді на всі наші запитання. Бачите, в Євангелії на перший погляд все розповідається просто, але коли вникати в кожну історію, в кожне повчання, в кожне слово, то ми побачимо, настільки глибинно розкрито не тільки головні теми нашого життя, а навіть його порухи. Просто, ми не навчилися і, навіть, не завжди хочемо вникати в глибину євангельської науки.

Так, ми знаємо, бо неодноразово чуємо від священства, читаємо в релігійній літературі, що гріхи батьків, дідів і прадідів передаються і наступним поколінням, які й страждають через них. Але ми не задумуємося над цим настільки глибоко, щоб дати звіт, перш за все, самому собі, а усвідомивши всю трагічність ситуації, стати із звітом перед Богом не із докором – «За що?», бо Всевишньому дорікати може хіба що не зовсім здорова психічно людина, а із знанням того, що ми – спадкоємці, скажімо, не одного діда чи прадіда, а що кожен із нас має в собі спадщину сотень поколінь.

Правда, страшно? Але чи в дійсності нам стає страшно від того, що якась людина, про яку ми й знати не знаємо, свого часу десь ще за Київської Русі чи Гетьманщини скоїла якесь зло і передала його по ланцюжку наступникам аж до цього дня, а воно проснулося в комусь із тих, хто нині живе й хто проніс його у своїй генетичній пам’яті.

І чи задумуємося ми настільки серйозно і відповідально вже за наступні покоління, які підуть від нас по життю, що ті злі сили, які вже через якесь наше зло пробудилися й діють в нас, нинішніх, хоч і не відносяться особисто до нас, бо не ми вчинили саме таке зло, передане саме від попередніх поколінь, ніде ні від нас, ні від наших нащадків не дінеться, а буде мучити й знищувати як нас, так і їх?

А задуматися треба, бо без цього в нашій свідомості не виникне думка, а в душі не визріє і духовно не зміцніє рішучість взяти на себе подвиг молитовного очищення від багатовікової зарази, яка здатна знищити, стерти з Книги Життя когось із наших дітей, онуків чи правнуків, але перше нас самих.

Якщо нас мучить якась спокуса чи пристрасть, до якої ми раніше були зовсім байдужі, якісь потяги до чогось недоброго, а то й страшного, які навіть мимовільною думкою не закрадалися раніше у свідомість, страхи, що починають мучити, не даючи спокою ні в день, ні вночі, не властиві нам лихі думки стосовно людей, чи й нас самих, які штовхають на злочині дії, вчинки, знов же таки, стосовно себе чи інших, то слід стривожитися настільки, щоб задуматися над цим випадком.

Треба ретельно переглянути в пам’яті всіх своїх, хто відноситься до нашого роду, і пошукати серед них того, в кому діяла зла сила, змушуючи вчинити той чи інший гріх, якого людина не поборола до кінця за свого життя, або й зовсім не боролося за його припинення, чи й більше того, спонукувана злою силою, вчинила із собою непоправне. І якщо ми знаходимо в своєму роду таку людину, ближню чи дальню, яка страждала на таке ж зло, яке нині нас розриває, то ми повинні знати, що вона так і не осилила себе покаятися, побороти в собі це зло й передала його наступним поколінням. Воно ж і відгукнулося нині в нас. Але від нас тепер залежить, якщо ми його усвідомили, чи ми готові, і чи ми здатні так глибоко покаятися, так боротися з цим злом у повсякденні, щоб позбутися його і для себе, а тим паче для наступних поколінь роду, і для тієї людини, аби вона в тому світі через нього не мучилася. Бо на тому світі вже неможливо покаятися, там ми несемо тільки покарання за наші гріхи, чи, навпаки, за наше праведне життя радіємо в Царстві Небесному. Але тут, в цьому світі, хто ще живе цим життям, може й себе спасти покаянням і виправленням життя, і вимолити тих, хто вже там, але перебуває в світі темряви й страху, тобто муки пекла, якого заробив своїм земним життям. І те, що ми усвідомили, що зло живе й діє в нас, хоч воно й не наше, але що ми повинні його подолати заради спасіння, можливо більше й не самого себе, а тих, хто далі понесе не тільки мою кров, а й це зло, яке вже діятиме в них, і з яким хтось із них не зможе впоратися і постраждає, – вже є доброю ознакою. Тільки цю добру ознаку слід розвинути до рівня молитовного подвигу, адже це і є подвиг, особливо в наш, такий спокусливий і, саме цим, страшний час.

І найперше, що стало бідою нинішнього часу, бідою, котра стала серйозною проблемою всієї держави і може знищити й націю – пияцтво. Настільки я знаю, науковці дослідили, що всілякі пороки й згубні звички діють в людях до дванадцятого покоління. Коли ми відрахуємо час назад, то отримаємо початок нинішнього пияцтва з періоду монголо-татарського нашестя на Київську Русь. А ми знаємо, що ці азійські завойовники дуже поширено вживали алкоголь і, звичайно ж, привчали до нього місцеве населення. Згодом, уже коли на теренах Київської Русі з багатьох центральних та східно-слов’янських племен сформувалася українська нація – кількісно найбільша в той час у Європі, це азійське зло достатньо швидко викорінилося. Наш український народ, який тоді проживав на своїх прадідівських землях однорідним організмом, аж до проклятої т. з. «жовтневої соціалістичної революції», що сталася в Російській імперії, практично був непитущим. Якщо ця біда й існувала в тодішній Україні, то виключно по великих містах і селищах Донбасу й нашого півдня, куди масово переселялися москвини з Росії, колонізуючи ці відвічні українські краї. Вони є прямими нащадками колишніх монголо-татар, і тому в них пияцтво не припинялося ніколи, бо якщо зовнішньо вони перейняли вигляд слов’ян, то внутрішньо, генетично лишилися тими ж монголо-татарами, які асимілювали північних слов’ян в часи Золотої Орди.

Тому кожен із нас повинен знати, що подібне не обов’язково пробудиться саме в комусь із нас, але повинні знати, що воно може статися будь-якого часу і в будь-якому поколінні. І якщо ми люди відповідальні перед собою і перед своїми нащадками, то нам слід, жаліючи своїх дітей, онуків, зайнятися хоча б поступово (і так буде краще, надійніше) взятися за викорінення в собі тих чи інших пережитків минулого. Так само, за цю святу справу повинна взятися і державна влада на загально українському рівні, бо інакше нас чекає не тільки духовна чи тілесна погибель тієї чи іншої людини, а й загально-національна катастрофа. Треба задуматися над цим. І не копирсатися в собі, і в своєму роду, шукаючи там якихось злочинців, щоб потім у своїх думках дорікати чи проклинати їх за їхні злі вчинки, що нині заважають нам жити, а принести їх до Бога в Храм Його і на сповіді покаятися як у своїй гріховності, так і в гріховності свого роду, щоб шляхом сповіді й каяття, шляхом боротьби за виправлення свого життя очиститися самому і очистити лінію свого роду, тобто таким чином перервати негативну спадковість.

Ви скажете, а як бути, коли вже немає свідків колись вчиненого дідом-прадідом, бабою-прабабою гріха? А тим паче, коли він вчинений десь аж за сьомого покоління назад? А відповідь одна – свята наша православна Церква вчить нас, що всі наші біди, духовні й тілесні недуги, трагедії походять від наших гріхів, нашого гріховного життя. Тому ще на початку цієї бесіди я й сказав, що як причини, так і позитивне їхнє вирішення слід шукати в площині віри.

Бо тільки наша православна віра з допомогою церковних Таїнств може вказати на істинні причини, тобто навчити розуміння гріховності й усвідомлення того, що саме гріховність і є початком всіх проблем. І вказати на шлях спасіння, який полягає не просто в усвідомленні гріха, як причини, а в усвідомленні конче важливої дії, яка повинна за цим наступити й стати основою спасіння – каяття, що повинне завершитися покаянням на сповіді.

Просто прийти на служіння в якусь із сект і там привселюдно визнати свої гріхи й вважати, що ти вже спасенний, це нічого не дає. Це страшна диявольська омана, яка підкупає своєю простотою, бо головне відважитися при всіх назвати свої найсоромітніші гріхи чи помисли і на тому й заспокоїтися, бо часто від такої людини відходить її проблема, що мучила й привела до секти. Адже диявол, щоб утримати таку людину в своїй лабетах, дасть їй тимчасове, або й довічне попущення.

Так само й через всякі неокультні вірування, які нині поширюються як гриби-поганки після теплого дощу, він може дати тимчасове полегшення. Та слід запам’ятати одну суттєву, я б сказав, життєву суть – якщо диявол через своїх слуг щось і дає, то рано чи пізно потім приходить за платою. А вона страшна – найтяжчі хвороби тілесні й духовні в жахливих муках, трагедії особистісні й родинні, і, що найстрашніше, за бажання легкого позбавлення тієї чи іншої проблеми, розплачуються діти чи онуки. Тобто, шукали легкого, а знайшли тяжке, що стає непоправним, якщо вчасно не схаменутися й не звернутися за спасінням до єдино істинної віри – віри православної, і єдиного місця спасіння – православного храму.

Чому? Тому що наша свята Православна Церква єдина зберегла і донесла науку Христову й усе те, що святі отці перших століть християнства, коли віра поширювалася світом, а Церква Христова набирала тих обрисів, які ми маємо нині, дослідили через власний досвід подвижництва і сповідництва. Відповідно й спасіння наша Церква подає якнайповніше. Саме наша Церква подає покаяння так глибоко вмотивовано дією сповіді й необхідності переміни всього попереднього життя, як основи спасіння, що ставши на цей шлях, людина досягає поставленої мети і стає настільки оцерковленою, що вже ніяка зла сила не в змозі їй шкодити чи й більше того – зламати, знищити як духовно, так і тілесно.

Якщо подивитися на родословну Ісуса Христа, то ми побачимо, що в ній у той чи інший період також були грішники – скажімо, Руф була язичницею, а Раав блудницею. Христос же взяв на Себе їхні гріхи, як і ввесь Свій рід, поніс їх, Своїм праведним життям преобразив усю родову лінію, приніс її до Бога, освятивши хресною жертвою розп’яття. Від нас не вимагається розп’яття на хресті тілом, але ми можемо, і це нам до снаги, так жити в покаянні, що воно стане спільним розп’яттям з Ісусом Христом, і як Син Божий Своєю жертовною кров’ю омив усе людство від гріха, так і ми духовною кров’ю покаяння можемо омити свою душу і свою родову лінію від прокляття. Ми наче б беремо хрест подвигу, бо й ми є спадкоємцями як первородного гріха Адама і Єви, так і свого роду, кладемо його на свої плечі й під його вагою, терплячі страждання, які часом стають нестерпними, але віра зміцнює наші духовні й тілесні сили, несемо його на Голгофу спасіння. А вона в кожного своя.

Ще хочу коротенько нагадати про сповідь. Хочу акцентувати вашу увагу ось на чому. Сповіді в храмі під єпитрахиллю, якою накриває вашу голову священик, повинне передувати згадування всіх гріхів від семирічного віку і до нинішнього моменту. Та самого нагадування замало. Потрібне глибоке каяття аж до гіркого плачу. І сповідувати саме те, в чому ти щиро розкаявся, готуючись до сповіді. Не читати гріхи із довжелезного списку загальними словами, виписаними із молитовника і які є загальнолюдськими, а ще раніше поставити перед собою запитання: «А я?» Що скажу Богу, коли постану на сповіді перед Його зором, знаючи, що Він і так бачить, і знає все моє життя до найменшої рисочки, навіть кожну мою думку й кожне моє слово, але Йому потрібне моє відношення до скоєного мною, і моє добровільне визнання моєї гріховності, злочинності мого падіння. Не сам мій гріх страшний. Він Богу, власне, не потрібний, а моє ставлення до свого гріха й міра рішучості його подолати, виправитись.

Ми повинні стояти перед Богом на сповіді, як наче б не було довкола взагалі нікого, жодної людини, навіть всього людства, а тільки я один. І більше нікого. Що я скажу Богу за себе, і тільки за себе? І так стояти на сповіді, як перед Господом живим, тілесним, коли Він ще перебував на землі й ми зустрілися з Ним лицем до лиця, і вже немає куди подітись, навіть втекти, бо від зору Божого не сховаєшся ні в якій шпарині, в такий увійти покаянний стан, щоб пережити увесь жах сорому, болю, страждання за все те, що накоїв свідомо чи несвідомо. Щоб хвилини стояння перед Господом на сповіді так потрясли душу, серце, перевернули все всередині, щоб душа заридала таким плачом, закричала таким криком, щоб ця мить лишилася й звучала в нас ще довго, надихала й наснажувала на подвиг переміни життя на нове, побожне, а благодать Божа не просто торкалась коли-не-коли, а перебувала з нами і в нас завжди. Амінь!

+Архієпископ Афанасій Шкурупій, керуючий Харківсько-Полтавською єпархією ПЦУ