Політику зазвичай характеризують як можливого мистецтво. Можливе не скрізь і не завжди одне й те саме, а досягається зусиллями та компромісами. Щоб політик міг продовжувати свою роботу та уникати реакцій з різних сторін, які могли б її розладити або створити ширшу соціальну шкоду чи заворушення, він вдається до компромісів. Він поводиться так, що, може, і не висловлює свою думку, але веде до рішень, недалеко від нього далеких. Таким чином, проблематика політики призводить до диференціації політичної дії та поведінки від особистої думки.

Те, що стосується політики, певною мірою стосується і громадянина, кожної людини. Людина як «політична істота» несе певну політичну відповідальність. Це породжує відповідні зобов’язання. А виконання зобов’язань диктує застосування певної тактики. Застосування тактики формує особисту політику.

Формулюючи свою особисту політику, людина стикається з необхідністю поводитися так, щоб не висловлювати повною мірою її думку. Поки відмежування такої поведінки від особистої думки обмежується межами тактики та не видає думки, ситуація зрозуміла. Компроміс щодо речей є необхідним рішенням, що дозволяє уникнути гіршого. Але коли диференціація йде далі, свідомість людини відчужується і призводить її до морально неприйнятної поведінки.

У соціології говорять про етику думки та етику відповідальності (М. Вебер, К. Мангейм). Незалежна людина може застосовувати етику думки. Але відповідальний суб’єкт, такий як політик, повинен дотримуватися етики відповідальності.

Ця різниця на феноменологічному рівні цілком зрозуміла. Проте істотне різницю між етикою думки і етикою відповідальності може бути морально прийнято. І справді, така відмінність означала б, що незалежна людина є політично безвідповідальною, а відповідальна політична людина не має особистої думки. Але жодна з цих двох позицій не може бути виправданою. Ні політично безвідповідальна людина не може вважатися осудною, ні політично відповідальна людина не може вважатися осудною. І лише свідомість відповідальності політичної людини висловлює моральну думку. Тож якщо корисно чи навіть необхідно вводити нові змінні у політичне життя, то ці змінні не повинні розділяти людську мораль, а обмежуватись рівнем її вираження. Вони мають визначати не мораль, а тактику.

Етику відповідальності можна від етики думки так. Але коли вона повністю відчужена від особистої думки, вона перестає бути моральною. Як і, з іншого боку, етику думки можна від етики відповідальності спонтанністю і чесністю. Але коли вона повністю відчужена від політичної відповідальності, вона перестає бути моральною.

Але тут є проблема. Політика не може надати сенсу людському життю. Базові людські пошуки виходять за рамки політики та розширюються в галузі міфу, утопії, релігії. Підкоряючи людині політиці, ми приходимо або до абсолютизації політики, або до механізації людини. Перша форма збочення панувала в дохристиянському світі, а друга з’являється у наш час.

Абсолютизація політики знайшла своє найповніше вираження в обожнювання римського імператора і зведенні політичної ідеології в ранг релігійного псевдобогослов’я. Саме тут відбулася вирішальна боротьба християнства у період його історії. Християнство виступало проти обожнювання Цезаря і боролося з його вченням про політичну псевдобогослов’я. Він підкреслював відносність політичних інститутів та прогнозував верховенство людської особистості. Він помістив політичну владу у її природний вимір та заперечував її псевдобогословський характер. Знаменита фраза Христа: «Віддаватиме кесареві кесареве, а Боже Богу» ясно виділяє Бога з кесаря. Воно заперечує обожнювання політичного лідера та обмежує його владу рівнем мирського.

Євангеліє – це не політична ідеологія, а слово Боже, що надає сенсу людському життю. Саме тому воно не суперечить жодній політичній ідеології. Але коли політична ідеологія бере на себе ще й роль богослов’я, претендуючи на абсолютну владу над людиною і бажаючи визначати її особисті переконання, то її судять і критикують непримиренно.

Євангеліє не робить політику. Однак воно ставить політику в певні кордони і її надихає. Християнська любов має найвищою цінністю особистість людини і звернена до неї. Етика любові може бути перетворена на етику справедливості. Таке звернення означало б від Нового Завіту до Старого, від Благодаті до Закону. Ось чому на інституційному рівні, який регулюється принципом справедливості, Старий Завіт здається більш слушним, а Новий Завіт здається нефункціональним. Як перетворити любов на закон політики чи навіть суспільного життя?

Проте досвід любові лише на рівні особистого життя й міжособистісних відносин, природно, знаходить своє вторинне вираження і рівні безособових інститутів. Милосердя, толерантність, благодать, соціальна благодійність та суспільний добробут є проявами духу любові, які доповнюють дух справедливості. Вони є виявами істинності особистості, які заявляють про його перевагу над інститутами. Ось чому людська особистість та особиста етика завжди необхідні поряд з інститутами політики та суспільного життя і стояти над ними.

Згідно з християнським вченням, мірилом життя є не людина, а Бог. Коли це не так, пригнічення людини людиною не є моральним відхиленням, а має свої моральні наслідки. Євангеліє заперечує будь-яку цінність ідолопоклонства і покладає на кожну людину особисту відповідальність перед Богом.

Людина не є засобом досягнення будь-якої мети. Навпаки, все має бути людині: «Субота створена для людини, а не людина для суботи».

Людина — не раб світу чи владик світу, а особистість із унікальною та неповторною цінністю. Визнання власності людини у людині по-християнськи неприйнятно. Бог також не нав’язує своє панування людині. Не людина існує для влади, а влада для людини, кожного конкретного чоловіка. Імператори не мають права регулювати життя громадян як абсолютні господарі. Їхні повноваження договірні. І ця умовність продиктована абсолютною цінністю людської особистості та вічною колективною свідомістю людей, у яких вона практикується. Таким чином, політичні правителі не мають права втручатися у приватне життя громадян. Конфіденційність належить власній владі людини. Це також може бути застосовано, коли хтось завдає собі шкоди. Однак, якщо шкода поширюється на інших, потрібне втручання влади, оскільки відбувається несправедливість.

Зрештою, політичні правителі не мають права ображати діахронічно-історичну совість народу, яким вони керують. Діахронічне свідомість виражено у його традиції. Він не може підкоритися сваволі влади. Навпаки, нею має керуватися сама влада, бо тільки так вона може служити народу та виконувати свою справжню місію. Відповідно, особи, які здійснюють владу в історії народу, повинні поважати його традицію та не сприяти її розмиванню. Повага до традицій народу – це повага до народу. А спроба розмити чи змінити його, що здійснюється політичними методами чи навіть особистим прикладом тих, хто здійснює владу, є спробою розмити чи змінити самих людей. Зміни під час постачання здійснюються органічно. Вирішальні зміни відбуваються внаслідок соціальних революцій, які є духовними, а не просто політичними подіями.

Діахронічна-позачасова свідомість грецького народу культивувалося і формувалося всередині Православної Церкви (у російського народу відповідно). Саме тому значення Православної Церкви задля збереження своєї ідентичності має першорядне значення. Але навіть слово «Церква» сьогодні у багатьох людей викликає сильну реакцію або навіть алергію. І це цілком виправдано з огляду на той імідж, який найчастіше представляють адміністрація та її представники. Церква, однак, не є якоюсь церковною установою або її представниками. Церква – це весь Божий народ. Справжніми його представниками є мученики та святі. Вони висловлюють його дух, бо живуть його істиною. Ось чому це з Церкви – це з її мучеників і святих. Саме дух свободи і самовідданості керує та визначає їхнє життя.

Ці дві особливості, свобода та самовідданість, характеризують православний християнський етос. Якщо ми розглянемо історію нашого народу, то побачимо, що найсправніші її прояви пов’язані з цими двома основними чеснотами, як і ними відрізняються і найсправніші її представники. Але з іншого боку, його великі пригоди та лиха пов’язані з залишенням цих чеснот та переважанням духу рабства, розбрату та користі.

Це свободи і самовідданості має першорядне значення для соціального і політичного життя. Особливо сьогодні, коли гігантизм соціальних і політичних структур загрожує знищити нашу особисту і соціальну свободу, сьогодні, коли засилля безособових організацій і коаліцій, що трансформуються в неймовірні сили та наддержави, приносять у жертву права або навіть життя окремих людей і народів, це з свободи та самовідданості стає особливо цінним. А оскільки політика завжди залишає свій відбиток на суспільному житті, а політичні лідери мають найбільш суттєві й вирішальні можливості культивувати або навіть спотворювати цей етос, їхня моральна ідентичність має визначальний характер.

Православ’я з його духом свободи та самовідданості є справжнім джерелом натхнення для нашого соціального та політичного життя. Його наявність допомагає підтримувати державу на рівні та в рамках її компетенції. Але це передбачає життєздатність Церкви та її свободу по відношенню до держави. Коли Церква перетворюється на інструмент держави, вона спотворює не лише себе, а й саму державу. Щоб допомогти державі, вона має бути вільною. Вільна Церква допомагає державі залишатися в її межах.

Особиста мораль необхідна прийняття на себе політичної відповідальності. Політична відповідальність вимагає компромісів, які кидають виклик ідеалам та створюють дилеми у моральній свідомості. Розуміння та вирішення цих проблем підтверджують існування особистої етики. Навпаки, байдужість до них та традиційних зв’язків демонструють політичну аморальність. Політика існує для людини, а не для політики. Ця аксіома не може бути справедливою лише у відносинах між політиками та громадянами, але також і у відносинах між політиками та ними самими. Перш ніж будь-яких компромісів та будь-яких методів, на першому місці має стояти моральність людини. Крім будь-яких безособових соціальних, економічних та політичних інститутів, які займають політиків, необхідно відрізняти людську особистість, до якої вони зрештою належать.

Георгій І. Мантзарідіс, професор Богословського факультету університету Фессалоніків ім. Арістотеля

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: PEMPTOUSIA