У тоталітарній державі, за самою суттю нетерпимій до будь-яких форм духовної непокори, неможливо бути «просто істориком». Адже нещадні жерці «єдино правильної» ідеології розглядають бодай найменші спроби шукати Вічну Істину (що не залежить від царів, генсеків, фараонів, тих таки корисливих жерців, ні від продажних публіцистів чи науковців), а не завзято доводити незрівнянні принади влади Великого Брата, — як свідому зраду. Ця зрада є вдесятеро непростимою і карається тим більше жорстоко, якщо історик свідомо хоче служити рідному народові, а не фантомній ідеологемі на кшталт «нової» історичної спільноти людей — радянського народу. Карається саме відданість народові, сином якого він є, взяв за критерій для оцінки героїв своїх творів. А Україна, схоже, — мало не єдина країна в світі, де офіційно вихваляють тих діячів національної історії, котрі затято служили не власній, а іншій державі (Московії, імперії Романових, СРСР), а тих, хто боронив незалежність рідної землі, — проклинають. Що може бути страшнішим і абсурднішим за це? Нації фактично викололи очі й зламали хребет. Continue reading →