Пам’ять 25 жовтня / 7 листопада
Преподобний Мартирий, диякон Києво-Печерський, здійснював чернечий подвиг у XIV столітті. Його святе ім’я згадується в сьомій пісні канону преподобним, що у Дальніх печерах спочивають. Преподобний догодив Богу чистотою та строгим життям пісника. Також згадується, що він був працьовитий, праведний та чистий серцем. За ці чесноти преподобний Мартирий був ще при житті прославлений даром чудотворця. Також він виганяв бісів та виліковував хвороби.
Пам’ять 23 жовтня / 5 листопада
Преподобний Єлисей, в світі князь литовський Рімунд, був сином князя Тройната, займав високу посаду при дворі князя Міндовга. Ставши християнином, був названий у святому Хрещенні ім’ям Лавр, або Лаврентій. Залишив двір і пішов у пустиню, де його знайшов православний монах Григорій, разом з яким Єлисей заснував лавру і прийняв у ній постриг з ім’ям Єлисей. Єлисей був убитий своїм вихованцем, юнаків-слугою в ніч на 23 жовтня 1250 р.
Після кончини святого Єлисея мощі цього преподобного отця були прославлені чудесами. Ще в стародавньому агіографічному сказанні говорилося про якогось біснуватого, зцілення після того, як він випадково доторкнувся до мощів Лавришевського чудотворця. Continue reading
Пам’ять 21 жовтня / 3 листопада
Преподобний Іларіон, схимник Києво-Печерський, суворий аскет, був сподвижником і учнем преподобного Феодосія († 1074; пам’ять 3 травня) і жив з ним в одній келії. Наслідуючи свого вчителя, преподобний Іларіон дні і ночі зі сльозами молився Богу, дотримуючись суворого посту. Сучасники знали його як письменника і перекладача, який вдень і вночі трудився над написанням і переписуванням книг в келії преподобного Феодосія. У цей час наставник співав псалми і пряв вовну. Преподобний Іларіон жив в ХI столітті. Мирно відійшов до Господа у 1066 р. і був похований у Дальніх печерах.
Пам’ять 6/19 листопада
Преподобний Лука, економ Києво-Печерський, здійснював свій чернечий подвиг у ХІІІ столітті.
Преподобний Лука згадується в 7-й пісні канону преподобним Ближніх печер, як добрий виконавця заповідей Христа, але окрім посади економа, яку він відправляв у Києво-Печерській лаврі, більше про нього нічого не відомо. Continue reading
Пам’ять 10 / 23 вересня
Подвизався в Дальніх печерах в Києві в XIII-XIV ст. Після прийняття чернечого образу в Печерському монастирі преподобний покірливо проходив найважчі послуху, на які його посилав настоятель. Він ніколи не бував без праці та, коли не ніс монастирський послух, молов зерно на жорні, виснажуючи своє тіло цієї тяжкої роботою і зберігаючи невпинну внутрішню молитву.
Пам’ять преподобного Павла Слухняного Православна Церква вшановує 10 вересня, в один день з тезоіменитим святителем Павлом, єпископом Нікейським (IX).
Пам’ять 7 / 20 вересня
Народився в 1605 р. в місті Овручі, на Волині, в знатній сім’ї Токаревських, відомих оборонців Православ’я. У 1614-1620 рр. святий навчався при Успенському Овруцькому монастирі і після смерті батьків став ченцем цього монастиря, почавши своє служіння з меншого монастирського чину – послушника. У 1625 р. чернець Макарій з благословення архімандрита переходить в Купятичський Пінський монастир. У 1630 р. святий був посвячений у сан ієродиякона, а в 1632 р. – в сан ієромонаха. У 1637 р. настоятель Купятичського монастиря послав його до Київського митрополита Петра Могили, який помітив у ієромонаху Макарії відданого сина Православної Церкви Божої, і в 1638 р. призначив його настоятелем Кам’янецького Воскресенського монастиря (сучасна Білорусь, Гродненська область). З 1642 р. преподобний Макарій керував братією Купятичського монастиря, з 1656-1659 рр.. очолював Пінський монастир, а з 1660 р. керував братією рідного Успенського Овруцького монастиря.
Практично неможливо знайти популярне або історичне видання УГКЦ, у тому числі й випущене у видавництві “Місіонер”, де б не було слів про “українську національну ідентичність”, “повагу до української культури, спадщині Київської Церкви” і інших подібних тверджень. Однак, як нас учив святий Апостол Яків, “віра без діл мертва” (Як. 2:26). Так і гарні слова уніатів мертві, тому що справи їх свідчать про зворотне…
Внесок православного диякона Івана Федоровича (Федорова) в українську культуру в цілому й культурну спадщину Київської Церкви важко переоцінити. Досить згадати видану ним Острозьку Біблію — перше повне видання Біблії на Українських і Білоруських землях; “Учительне Євангеліє”; “Псалтир із Часословам” і інші видання. Однак у даній статті мова не про заслуги українського першодрукаря, а про реальну “повагу” уніатів до його пам’яті.
Тема католицького прозелітизму серед православних в сучасній діяльності Української Греко-Католицької Церкви не є новою. Однак останнім часом вона придбала особливу актуальність, що доказово ілюструє цілий ряд статей на провідних релігійних сайтах України й бурхливе обговорення даних статей на різних форумах [1]. Все це змушує нас по новому поглянути на проблему прозелітизму УГКЦ у Східній Україні, вивчити історію й причини даного явища.
Пам’ять 1/14 червня
Коли був прославлений преподобний отець наш Антоній Печерський даром зцілення, прийшов до нього з Києва в печеру блаженний цей Агапіт, бажаючи душевного зцілення через постриг у святий чернечий чин, що й отримав. І став ревним послідовником рівноапостольного життя преподобного Антонія, його ж діл очевидцем був: як великий той муж сам служив хворим і молитвою своєю їх зцілював, проте приховував дар, молитві своїй даний, зілля їм з їжі своєї, наче лікувальне, подаючи. Це убачивши, блаженний Агапіт багато літ трудився, наслідуючи у подвигах святого старця. Коли хворів хтось із братів, покидав блаженний келію свою (не було що вкрасти в ній) і приходив до хворого брата, і служив йому, піднімаючи, і кладучи, і на руках своїх носячи. Богові ж ненастанно молився за спасення хворого, хоч, бувало, і не відступала хвороба, — то так Бог благоволив, щоб віру і молитву раба свого Агапіта примножити. І так, наслідуючи подвиги преподобного Антонія, сподобився блаженний цей Агапіт стати причасником тої ж з ним благодаті: зцілював молитвою своєю всіх хворих, їм же також давав зілля, яке собі їсти варив. Через те і лікарем прозвали його. Про нього ж розійшлася слава у граді, і багато хворих приходило до нього і здоровими поверталося.
Писемна традиція, пов’язана з ушануванням святих мучеників Бориса і Гліба є надзвичайно багатою і розгалуженою. Тут знаходимо цілу низку агіографічних, літописних та богослужбових текстів, написаних в різних місцях і в різні епохи. Як писав ще Н. Серебрянський: “Церковні сказання про святих князів-мучеників Бориса і Гліба залучають до себе увагу дослідника стільки розмаїтістю збережених редакцій, скільки ж і поширеністю їх у давньоруській писемності – складністю матеріалу для вивчення рукописної долі цих пам’яток”[1]. Окрему надзвичайно цікаву групу творів Борисоглібської тематики складають пам’ятки, які походять із Києво-Печерської лаври. Різночасність їхнього створення (з XI по кінець XVII ст.) та різноплановість компонування матеріалу призвелися до того, що як єдина група, вони ще ніколи не розглядалися. Проте, саме їхнє виділення в якості результату багатовікової, але єдиної безперервної традиції дозволяє по-новому поглянути на різні аспекти як історії вшанування святих мучеників, так і, власне, сам перебіг подій в часі їх загибелі. Дану статтю ми розглядаємо тільки як перший штрих для висвітлення цієї проблеми.