ОТЧЕ, ВІДПУСТИ ЇМ, БО НЕ ЗНАЮТЬ, ЩО ЧИНЯТЬ ВОНИ!…

Практично неможливо знайти популярне або історичне видання УГКЦ, у тому числі й випущене у видавництві “Місіонер”, де б не було слів про “українську національну ідентичність”, “повагу до української культури, спадщині Київської Церкви” і інших подібних тверджень. Однак, як нас учив святий Апостол Яків, “віра без діл мертва” (Як. 2:26). Так і гарні слова уніатів мертві, тому що справи їх свідчать про зворотне…

Внесок православного диякона Івана Федоровича (Федорова) в українську культуру в цілому й культурну спадщину Київської Церкви важко переоцінити. Досить згадати видану ним Острозьку Біблію — перше повне видання Біблії на Українських і Білоруських землях; “Учительне Євангеліє”; “Псалтир із Часословам” і інші видання. Однак у даній статті мова не про заслуги українського першодрукаря, а про реальну “повагу” уніатів до його пам’яті.

Як відомо, диякон Іван Федорович помер 5 грудня 1583 р. і був похований у Львівському Свято—Онуфріївському  монастирі. Відомо, що “погребли Івана Федорова на північний схід від монастирської вежі—дзвіниці”[1]. Через кілька років на могилі, силами Львівського православного Ставропігійного Успенського братства, була встановлена пам’ятна плита. Пам’ять про першодрукаря і його могила дбайливо зберігалися православними до початку XVIII ст., коли монастир перейшов у руки уніатських ченців “чину Святого Василя”…

Не маючи можливості “приписати” диякона Івана Федоровича до унії, її апологети вирішили знищити пам’ять про нього. Так, рукописна хроніка монастиря Св. Онуфрія, складена в 1771 р. Гаврилом Попелем, містить на третьому аркуші під 1583 р. такий запис польською мовою: “5 грудня похований при церкві св. Онуфрія Львівського якийсь друкар, названий Москвитянином, про що свідчить його кам’яний надгробок…”[2] Однак у написі зробленому українським скорописом XVIII ст. на примірнику першої української друкованої книги, “Апостола” 1574 р., що належала тому ж Онуфріївському монастирю, невідомий чернець порівнює типографський знак Івана Федорова на останній сторінці “Апостола” із зображенням того ж знака на надгробній плиті: “Сия книга Апостол есть монастрира Лвовскаго преподобнаго отца Онуфрия пустынножителя иде же и друкарь ея есть погребеннии року божия афпг дня Е декембр 5 tego Decembra яко же свидитальствуется его надгробок во церкви святого Онуфрия знайдующийся пред олтарем Пресвятый Богородицы… Токмо же на надгробком суть литеры ΙΘ, что значит Iоанъ Θедорович. При конци же книги сея есть выписанно имя Iωан”[3].

Запис на полях Апостола дає нам право стверджувати, що вже до середини XVIII ст. уніатські ченці зняли надгробний камінь із могили диякона Івана Федоровича й використовували для ремонтних робіт у монастирській церкві. На нашу думку, це було зроблено з єдиною метою — припинити шанування могили українського православного першодрукаря віруючими й стерти пам’ять про нього. Бо безіменна могила швидко руйнується…

Надгробний камінь із могили першодрукаря, вмонтований у підлогу церкви, поступово руйнувався. Російський учений М. П. Погодін, що у жовтні 1835 р. побував у Львові й відвідав церкву св. Онуфрія, звернув увагу на те, що плита близька до руйнування, і попросив прокуратора монастиря, о. В. Компаневича, хоча б замурувати камінь у стіну церкви для кращого збереження. 12 жовтня 1837 р. у листі до о. В. Компаневича він ще раз нагадав про це прохання[4], яке так і не була виконане.

Наочну ілюстрацію справжнього ставлення уніатів до пам’яті диякона І. Федоровича дає так само Я. Головацький, що так описує місце надгробка українського першодрукаря в церкві: “Я оглядав цей забутий пам’ятник. Він лежить по правій стороні від входу в церкву св. Онуфрія під лавками на ньому стоячими, вставленим у кам’яну підлогу”[5].

Наближення 300-літньої річниці з дня смерті диякона Івана Федоровича викликала бажання українських і російських учених увічнити його пам’ять. Оскільки уніати виявляли повне небажання почати найменші зусилля в справі збереження його надгробка, в 1875 році російський історик А. С. Уваров виготовляє гіпсовий зліпок. І хоча згодом Є. Неміровський аргументовано стверджував, що “зліпок був скоріше реконструкцією, ніж оригіналом. Доказом цьому служить і те, що А. С. Уваров частково осучаснив і русифікував правопис надпису”[6], сьогодні це єдина можливість реально представити, як виглядав надгробок диякона Івана Федоровича. Бо останнім, хто оглядав плиту й залишив запис про неї, був український історик і бібліограф А. С. Петрушевич, що побував у монастирі в серпні 1883 р.[7]

Православ’я диякона Івана Федоровича, у світлі підготовки до річниці його смерті й активної участі в ній українських організацій, серйозно турбували уніатську ієрархію[8] . На думку більшості істориків, уніати готові були піти на все, щоб не допустити прославлення пам’яті православного першодрукаря. Восени 1883 р. надгробна плита зникла, причому за досить загадкових обставин. 1 грудня 1883 р., на сторінках львівської газети “Слово”, з’являється стаття з обвинуваченням ігумена монастиря Климента Сарницького в навмисному знищенні[9]. “Виправдуючись, Сарницький 9 грудня в присутності свідків склав протокол про те, що камінь розсипався, коли його підняли, ремонтуючи підлогу церкви. Надалі, однак, були свідки, що бачили камінь. Та й Сарницький згодом змінив показання і стверджував, що плита, зменшена наполовину, була вправлена в стіну церкви”[10]. Дійсно, за свідченням очевидців, біля вівтаря церкви в 1883—1903 р.р. було видно вмонтовану в стіну половину надгробної плити[11].

В 1903 році українські організації Галичини знову порушили питання про увічнення пам’яті українського першодрукаря — диякона Івана Федоровича. Зауважимо, що в цей час уніатським митрополитом уже був “великий український культурний діяч” А. Шептицький і, здавалося, належна повага до пам’яті диякона Івана Федоровича буде, нарешті, відновлена. Однак уніатський світогляд ніколи не мін реально упокоритись із православ’ям українського першодрукаря. Улітку того ж року, архітектор Іван Левицький, який керував перебудовою храму монастиря, зводить нову стіну, яка остаточно закриває частину решти надгробної плити. На нашу думку, такі дії не могли відбуватися без схвалення уніатського митрополита, а, цілком можливо, і без його прямої вказівки…

В 1924 році, для розслідування становища могили диякона Івана Федоровича й надмогильного каменя, створюється особлива комісія Українського Наукового Товариства ім. Т.Шевченка, однак її діяльність не дала результатів: надмогильна плита так і не була знайдена[12] (вже тоді були висловлені припущення, що вона просто знищена), а уніатські ченці, незважаючи на кількаразові звернення українських патріотичних організацій, так і не відновили могилу Івана Федоровича. Останнє не викликає подиву, тому що один їхній ігумен у своїй проповіді від 8 червня 1924 року сказав таке: “Мені прикро, що мушу се голосити, але в ім’я Бога, в ім’я католицької Церкви, хоч би був і рідний батько, коли він православний, треба його відректись. Не майте нічого спільного з православними”[13].

Щоправда, з огляду на обвинувачення з боку українських організацій, тодішня УГКЦ, вустами д-ра Щурата, пробувала захистити себе[14]. Однак отримала належну й нищівну відповідь професора Івана Огієнка (майбутнього митрополита УАПЦ Іларіона), у якому він прямо пов’язав дії щодо знищення могили і надгробного каменя українського першодрукаря з українським православ’ям[15].

Після 1946 р. Свято-Онуфріївський монастир був ліквідований, була закрита й Онуфріївська церква. На щастя, монастирському комплексу пощастило: храм оголосили пам’ятником архітектури та навіть реставрували. У храмі святого Онуфрія був відкритий “музей книги ім. Івана Федорова”. В 1971 при археологічних розкопках у монастирі були знайдені останки першодрукаря та його сина Івана, що загадково помер через 3 роки після смерті батька. Могила диякона Івана Федоровича була знову відновлена приблизно на первісному місці, на неї була покладена надгробна плита, відтворена в первісному вигляді. Поруч з нею була споруджена багатофігурна скульптурна композиція, що зображувала диякона Івана та його учнів. Непомітна, вдало стилізована під старовину, вона добре вписалася в давній монастирський ансамбль і стала окрасою старовинного Львова.

В 1990 — 1991 рр. Свято—Онуфріївський монастир був повернутий УГКЦ і знову переданий “ченцям чину Св. Василія Великого”. Можна було очікувати, що вже в незалежній Україні ставлення до могили диякона Івана Федоровича буде поважним, тим більше — сама могила й скульптурна композиція ніяким чином не заважали духовному життю монастиря.

Однак не даремно васіліяни завжди вважалися “молодшими братами” єзуїтів, за зразком яких і був організований василіянський орден. Відповідно до єзуїтського підходу “мета виправдовує засоби” уніатські ченці вчинили блюзнірську витівку, що ніяк не вписувалася в заяви про “повагу до спадщини Київської Церкви”: знову з могили першодрукаря було прибрано плиту (офіційно – для кращого збереження під час ремонтних робіт). Незабаром зник з Онуфріївського монастиря і пам’ятник Івану Федоровичу і його учням. Наприкінці 1994 року було заявлено про “проведення реставраційних робіт на території монастиря”. Оскільки передбачалися й земляні роботи, українські археологи із ЛНУ ім. Івана Франка вирішили ексгумувати останки диякона Івана Федоровича і його сина. Як показала історія, це було надзвичайно правильне й своєчасне рішення. Греко-католицькі ченці не перешкоджали ексгумації та навіть клятвено обіцяли дати можливість знову поховати останки “в огорожі монастиря”. Саме після ексгумації продзвенів “перший дзвінок” єзуїтської тактики католицьких ченців: вони навідріз відмовилися тимчасово поховати (зберігати) ексгумовані останки українського першодрукаря в храмі монастиря. За словами очевидців, таке рішення греко-католики пояснювали “канонами”, адже диякон Іван Федорович і його син були православними…

Не знайшовши консенсусу з уніатами в справі зберігання останків диякона Івана Федоровича і його сина, дирекція музею була змушена піти на збереження останків… у одному з сейфів музею.

Початок “земляних робіт”, початих уніатами в Онуфріївському монастирі привів у шок не лише археологів, але й багатьох віруючих. Вся територія стародавнього цвинтаря поблизу храму була буквально переорана й розкопана, у ході “благоустрою” василіянського монастиря загинули майже всі давні православні поховання. Душа за це ні в кого з отців-василіян не болить – цвинтар же був православним, ще з доуніатської пори. Кілька тижнів підряд з поруйнованого цвинтаря самоскидами возили з Онуфріївської обителі землю, перемішану з кістьми православних українців…

До початку 1998 р. всі роботи з “благоустрою” території монастиря були завершені. І отут виявилося, що уніати не збиралися і не збираються відновлювати могилу українського першодрукаря. Відразу після закінчення робіт, на тому місці, де була могила диякона Івана Федоровича, було встановлено кіоск для торгівлі уніатськими брошурками й образками. А всі спроби дирекції “Музей мистецтва стародавньої української книги” домовитися з уніатськими ченцями закінчилися безрезультатно; і до сьогоднішнього дня останки українського першодрукаря Івана Федоровича та його сина “поховані” у сейфі музею…

 

Протоієрей Сергій Горбик,

1. ЦИТАТА З ЛИСТА ЛЬВІВСЬКОГО ПРАВОСЛАВНОГО ЄПИСКОПА ГЕДЕОНА (БАЛАБАНА). ЦИТУЄТЬСЯ ПО: ПРАВОСЛАВНЫЕ ЦЕРКОВНЫЕ БРАТСТВА ЗАПАДНОЙ И ЮГО—ЗАПАДНОЙ РОССИИ. ВИЛЬНО, 1913. СТ. 44.

2. Й. СКР. МОНАСТИРСКЬКI ЗАПИСКИ ПРО НАДГРОБНИЙ КАМIНЬ I. ФЕДОРОВА. // ЗАПИСКИ ЧИНА СВ. ВАСИЛИЯ ВЕЛИКОГО. Т. I, ВЫП. 2—3. ЖОВКВА. 1925. СТ. 379.

3. Е. Л. НЕМИРОВСКИЙ КОГДА УМЕР И ГДЕ ПОХОРОНЕН ПЕРВОПЕЧАТНИК ИВАН ФЕДОРОВ // ВОПРОСЫ ИСТОРИИ, №6 1964. СТ. 214.

4. В. ЩУРАТ. ДОВКОЛА НАМОГИЛЬНОГО КАМЕНЯ ІВ. ФЕДОРОВА. // ЗАПИСКИ ЧИНА СВ. ВАСИЛИЯ ВЕЛИКОГО. Т. I, ВЫП. 1, ЖОВКВА. 1924. СТ. 140.

5. Я.Ф. ГОЛОВАЦКИЙ. НАЧАЛО И ДЕЙСТВОВАНИЕ СТАВРОПИГИЙСКОГО БРАТСТВА В ЛЬВОВЕ ПО ОТНОШЕНИЮ ИСТОРИКО—ЛИТЕРАТУРНОМУ. \\ ЗОРЯ ГАЛИЦКАЯ ЯКО АЛЬБУМ НА ГОД 1860. ЛЬВОВ. 1860, СТ. 472.

6. Е. Л. НЕМИРОВСКИЙ КОГДА УМЕР И ГДЕ ПОХОРОНЕН ПЕРВОПЕЧАТНИК ИВАН ФЕДОРОВ // ВОПРОСЫ ИСТОРИИ, №6 1964. СТ. 214.

7. А.С. ПЕТРУШЕВИЧ. ИВАН ФЕДОРОВ — РУССКИЙ ПЕРВОПЕЧАТНИК. ИСТОРИЧЕСКО—БИБЛИОГРАФИЧЕСКОЕ РАССУЖДЕНИЕ. ЛЬВОВ. 1883. СТ. 25.

8. ГЛ. І. ОГІЄНКО. ДОВКОЛА НАМОГИЛЬНОГО КАМЕНЯ ІВАНА ХВЕДОРОВИЧА. // СТАРА УКРАЇНА. № І – ІІ, 1925. СТ. 29–30.

9. РУСЛАВ. ТРЕХСОТНАЯ ГОДОВЩИНА КОНЧИНЫ ИВАНА ФЕДОРОВА, ПЕРВОГО РУССКОГО КНИГОПЕЧАТНИКА. // СЛОВО, (ЛЬВІВ), 1883, №132.

10.  Е. Л. НЕМИРОВСКИЙ КОГДА УМЕР И ГДЕ ПОХОРОНЕН ПЕРВОПЕЧАТНИК ИВАН ФЕДОРОВ // ВОПРОСЫ ИСТОРИИ, №6 1964. СТ. 215.

11. БЕНДАСЮК С.Ю. ОБЩЕРУССКИЙ ПЕРВОПЕЧАТНИК ИВАН ФЁДОРОВ И ОСНОВАННАЯ ИМ БРАТСКАЯ СТАВОРОПЕГИЙСКАЯ ПЕЧАТНЯ В ЛЬВОВЕ. ИЗДАНИЕ СТАВРОПЕГИЙСКОГО ИНСТИТУТА. ЛЬВОВ, 1931. СТ. 24.

12. ГЛ. ТОНКОВА Р.М. О СУДЬБЕ НАДГРОБНОЙ ПЛИТЫ ИВАНА ФЕДОРОВА. СБОРНИК “ИВАН ФЕДОРОВ — ПЕРВОПЕЧАТНИК”. М.—Л., 1935.

13. КУДРИК В. МАЛОВІДОМЕ З ІСТОРІЇ ГРЕКО—КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ. Т. І. ВИНИПЕГ, КАНАДА, 1952. СТ. 198.

14. ГЛ. В. ЩУРАТ. ДОВКОЛА НАМОГИЛЬНОГО КАМЕНЯ ІВ. ФЕДОРОВА. // ЗАПИСКИ ЧИНА СВ. ВАСИЛИЯ ВЕЛИКОГО. Т. I, ВЫП. 1, ЖОВКВА. 1924.

15. І. ОГІЄНКО. ДОВКОЛА НАМОГИЛЬНОГО КАМЕНЯ ІВАНА ХВЕДОРОВИЧА. // СТАРА УКРАЇНА. № І – ІІ, 1925. СТ. 30