Перш, ніж вести мову про практичні аспекти обгрунтування необхідності існування незалежної Української Православної церкви А.Річинським, варто звернути увагу, як він трактував основний напрямок розвитку українського релігійного життя. У передмові до книги «Проблеми української релігійної свідомості” мислитель визначив цей напрямок як “синтез великих релігійних культур Сходу і Заходу».

А. Річинський звертав увагу на те, що в світі набуває поширення рух християнського церковного єднання, або, як ми тепер його іменуємо, екуменічний рух. Проте, на думку мислителя, цей рух має чимало проблем, які нелегко подолати. До того ж церковне єднання – специфічний процес, що потребує такту, і не кожен народ, котрий завжди є носієм специфічний релігійних традицій, здатний ефективно його здійснювати. Щодо слов’янських народів, то їхня релігійність зазнала впливів різних християнських традицій (як західних, так і східних). І тому їхня релігійність почасти залишається не до кінця сформованою. «Слов’янський світ, – писав А.Річинський, – під релігійним оглядом являє собою дуже різноманітну, хаотичну картину, а відтак перебуває в перехідному стані. Тут ще не скінчився процес зплавлення расових і культурних інгредієнтів, не витворилося ще тривких осередків гравітації. З поміж слов’ян тільки росіяни й поляки дали (кожний своє) вирішення релігійної проблеми – створили два відмінні типи християнства, але надто націоналістичні, а тому цілком непридатні до синтезу» [1]. Continue reading →