Статтю присвячено розгляду історичного минулого Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря у XV – XVI ст. Розкривається питання монастирських надбань та благоустрою обителі. Подаються відомості про видатних провідників благочестя монастиря.

Ключові слова. Свято-Михайлівський Золотоверхий монастир, настоятель, ігумен, братія.

 Життя іноків, яке вимагає не тимчасових поривів душі, і не короткочасного пробудження релігійного почуття, але постійного, неухильного слідування по шляху самопосвяти та самозаглиблення, особливо має потребу в великих керівниках, які б утверджували нетверду волю на вузькому шляху спасіння. Так і в історії Свято-Михайлівської Золотоверхої обителі були видатні настоятелі-будівничі, які дбали не тільки про матеріальний благоустрій монастиря, але й про духовне зростання та вдосконалення братії.

До кінця XIV ст. Золотоверхо-Михайлівський монастир був уже остаточно відновлений та встановлений. Про це свідчить підпис «святого Михайла Золотоверхого ігумена Стефана Перемило» під одним актом 1398 р. [1, 2]. Ймовірно він уже володів сусідніми з ним землями на сучасному Хрещатику і Андріївському узвозі, так як грамотою Сигизмунда I від 15 березня 1523 р., ці землі були закріплені за монастирем [3].

Близько 1470 р. якась княгиня Ірина, можливо дочка князя Симеона Олельковича, який правив в ці роки, дала, як говорить старий монастирський поменник, Свято-Михайлівському монастирю землю «пашенную», названу по її імені «Орининською», і Дівочу гору над річкою Либідь із млином, лісом і пасікою [4], а в монастирі збудувала кам’яний приділ Входу Господнього в Єрусалим. Ймовірно цей приділ являв із себе прибудовану до Михайлівської церкви невелику хрещальню [5].

У 1496 р. київський воєвода* дав монастир старцю Івану Смолянину, але в тому ж 1496 р. великий князь литовський Олександр Казимирович «пожалував» монастир киянину Григорію Поповичу в пожиттєве управління з умовою постригу його [6]. У монастирській бібліотеці зберігалась ця давня грамота в якій читаємо: «Сам Олександр, Божою милістю, Воєводі Київському, князю Димитрію Путятичу. Бив нам чолом Гришко Григорович Попович із Києва й просив нас монастиря в Києві святого Михаїла, золотоверхого, і повідав перед Нами, що цей монастир дав від себе тримати старцю якомусь простому, Івану Смолнянину, без нашої волі, і він цей монастир опустошив. Тож ми тут питались намісника Полоцького, пана Юрія Поцевича, чи є той монастир наше «поданье»? Пан Юрій перед нами повідомив, що здавна є той монастир наше «поданье». Але коли це є наше «поданье», а ти його без Нашого відома дав би тому ченцю, і Ми той монастир святого Михаїла золотоверхого тому Гришку Поповичу дали тримати до його живота. А він має «тымъ бардзей» в закон постригтися. І казали щоб його в той монастир «увязати» (увести в управління. – Авт.) князю Івану Шашкевичу. Написана у Вільні липня 27 дня індикт 14». Якщо цей Попович є однією особою із згадуваним в історичних документах ігуменом Іоною, то вибрання братією Григорія Поповича і затвердження його вищою владою необхідно визнати вдалим. Іона, згідно свідчень які збереглись, береться із твердим наміром привести справи Свято-Михайлівського монастиря в порядок. Він розшукує старі документи на маєтності й землі обителі, веде судові процеси тощо [7].

У 1513 р. ігуменом Свято-Михайлівського монастиря був отець Ігнатій. Початок нового періоду в історії обителі – періоду його звеличення, процвітання і слави був покладений ігуменом Макарієм[8]. До його ігуменства, іноки, які збирались біля Золотоверхої церкви, не являли собою єдиної монастирської общини, і їх настоятелі, як вважає проф. С. Голубев, домагались цього звання у київських воєвод  «із-за розрахунків житейських», внаслідок чого монастирське життя не могло йти нормально, а церква й монастир продовжували перебувати в запустінні [9].

Макарій, вступаючи на ігуменство Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря, зумів отримати прихильність киян, і при їх підтримці та за порадою київського воєводи Андрія Немировича в 1523 р. у столичному місті Кракові випросив у короля і великого князя литовського Сигизмунда I дуже важливу грамоту [10]. У ній король, забезпечуючи за Макарієм настоятельство і даючи йому офіційний дозвіл на відновлення монастиря, дозволяє встановити в ньому общину з наданням їй широких прав [11]. Наприклад, права самоуправління, яке звільняло від втручання у внутрішні справи обителі світських і духовних  начальств; і права вибору настоятеля за своїм бажанням та із своєї братерської громади [12]. Отже, король брав монастир під свій  власний, так званий господарський, патронат.

У цій грамоті читаємо: «Бив нам чолом ігумен з Києва Макарій і просив нас, аби дали йому церкву в Києві, Святого Архістратига Михаїла Золотоверхого, щоб він там монастир справив і общину встановив… і доповів, що та церква запустіла. Також деякі бояри київські про те нам доповіли, і від нас того бажали. А він має там монастир збудувати і общину в ньому справити, по їхньому закону грецькому, такому ж, як і по наших монастирях. І землі до того монастиря має тримати по давньому, як перед тим бувало, по самий вал і по Лядські ворота, і по Євсійкову долину, по стару дорогу, по Михайлівський узвіз. А до того ж ігумен цього монастиря від свого збіжжя, коли собі на спожиток коли-небудь звідкілясь буде привозити, мита не мусить городового, ані сповіщення давати. Которого ж монастиря ти, пан воєвода, ані митрополит, ані хто з підданих наших не має подавати і нічим у нього не вступати, бо ми беремо те на нас, Господаря. А коли він той монастир справить і общину встановить, тоді мають братія того монастиря, по його смерті, ігумена між собою обираючи, поставляти і за нас Бога просити. А те ми учинили заради того, що та церква Божа від виняття Київського опустіла і хвали Божої в ній не було. А на затвердження того і печатку нашу казали прикласти до цього нашого листа. Написаний у Кракові 15 березня 1522 р.» [13].

Щоб зрозуміти велике значення цієї грамоти, даної на ім’я київського воєводи Немирича, треба поглянути на вже традиційні зловживання цього часу. Так, за рік  перед тим, іноки Києво-Печерської обителі також просили короля про самоуправління общиною. Вони говорили йому, що київські воєводи дуже часто, по декілька раз в рік, приїзджають в їх монастир, «а архимандрит і старці їх частують і обдаровують», і із-за цього, їх частого приїзджання монастир приходить в «убожество». А коли помирає архімандрит, воєводи беруть монастир в свої руки і захоплюють собі не тільки майно по померлому і продуктові збереження, а й деякі монастирські речі [14].

У схожому становищі особливо після «виняття» опинились й інші київські монастирі – Пустино-Микільський, Межигірський і под. Усі вони в 1520 роках одержали від короля подібні грамоти. Очевидно «виняття», тобто велике спустошення й пограбування Києва, сталося між 1500 – 1520 роками. Ось яку звістку подає київський історик М. Берлінський під 1500 р.: «Менглі-Гіреєві татари пустошили південні області разом з російськими стрілецькими полками, які, зайнявши місто Київ, утримували його за собою до вступу князя Олександра на польський престіл» [15].

Ось як розуміє це «виняття» Ф. Ернст: «Багато Київ пережив руйнувань, але ту роль, яку накидували Батиєві, з далеко більшими підставами треба приписати татарським погромам XV віку – Едігея й «перекопського царя» Менглі Гінея. Лише тепер Київ, за словами сучасників, «погубив красоту свою», з цього часу починається «вынятье кіевское». Наслідком саме цих погромів було запустіння багатьох частин колишнього Києва й зв’язана з ним загибель пам’яток попередньої доби [16].

Д. Бантиш–Каменський, слідом за В. Карамзіним, вказує, що російські загони спалили передмістя київське в 1502 р. Здається, оці «подвиги» московських стрільців і слід вважати «київським виняттям», після якого згадані монастирі треба було відновлювати мало чи не на голому місці [17].

Це перепало на долю активного й дієвого ігумена Макарія, який скоро привів у порядок справи братії та відновив Михайлівську церкву [18], яка особливо сильно постраждала в рік нападу на Київ кримського хана Менглі-Гірея (1482 р.). Смутні часи татарських набігів сильно відбились на земельних монастирських уділах. Багато документів на монастирські землі були втрачені і знищені, а маєтності потрапляли в чужі руки. Про повернення цих земель піклувався ще ігумен Іона, але ще більше зусиль доклав Макарій. Турбувався він і про придбання нових земель, частково через пожертви від короля, частково через купівлю. Ця обставина свідчить вже про деякі матеріальні надбання обителі [19]

Приблизно через пів сторіччя після Едігеєвого погрому й справді можна відмітити певну реставраційну добу. Близько 1470 р. київський князь Симеон Олелько наново перебудовує і розписує велику церкву Печерського монастиря, прибудовує й собі спеціальну «гробницю». Приблизно тієї ж доби реставрується й церква Успіння на Подолі, і прибудовано до Золотоверхої Михайлівської церкви мініатюрну чотирьохстовпну та трьохапсидну церківку [20]. «Стиль будов доби київського середньовіччя виявляє нам згадана вище церківка, – пише Ф. Ернст, – яку прибудувала до великої церкви Михайлівського монастиря княжна Орина. Вона нотує тісний зв’язок із традиційним храмовим типом XI–XII ст. Очевидно, вона була однотипна, як предтечівському приділові в Лаврі (церківці XII в.), так і розкопаній 1923 р. М. О. Макаренком та І. В. Моргилевським церківці біля південної вежі чернігівського Спаса. Три церкви, що були перебудовані або реставровані на поч. XVII віку – Кирилівська, Михайлівська та Лаврська – були центральними будівлями трьох найважливіших київських монастирів того часу» [21].

У 1526 р. Свято-Михайлівський монастир, при тому ж ігумені Макарії, володів вже значними територіями [22], які тоді ж 14 пунктами були записані ним у рукописній Євангелії Михайлівської обителі, в котрій містилось прокляття на тих хто захоче силою заволодіти цими маєтностями [23].

Монастирю належала уся навкруги нього Михайлівська гора, усе південне, або Печерське відділення Старого міста, весь Хрещатик і половина Клова до Лютеранської кирхи. А з іншої сторони, починаючи з Львівських воріт весь Кудрявець до Шулявщини [24]. Великий об’єм земельних володінь, який би зараз приносив значний прибуток, через нестачу населення й робочих рук, давав тоді маленький дохід і монастир залишався постійно бідним.

Те, що багатотурботливий ігумен Макарій виконав свій офіційно висловлений  намір «справити» монастир, тобто вивести його із запустіння – це звичайно сумніву не підлягає. Також із великою ймовірністю можна думати, що обитель йому зобов’язана і винесенням «із-під спуда» головної її святині – багатоцілющих мощей св. великомучениці Варвари, назавжди забезпечуючи за цією обителю те високе значення в очах православних, яким вона користується довгі віки [25].

Впорядкування справ обителі було поставлене Макарієм настільки добре та міцно, що не дивлячись на дещо дивне господарювання в монастирі після ігумена Кирила якогось Подопросвіта, благоустрій обителі не порушувався. Приємники Подопросвіта, йдучи слідами Макарія, все більше й більше примножували монастирські достатки, або через добровільні пожертви, або ж через купівлю маєтностей, не рідко досить цінних. З тих пір, майже безперервно, слідує приємство Михайлівських ігуменів [26]. Відомо, що в другій половині XVI ст. Золотоверхому монастирю покровительствував київський воєвода благовірний князь Констянтин Острозький [27].

Із ігуменів цього часу найбільш відомими є Симеон (приблизно 1553 – 1559) й Іосаф Мировський (1602 – 1618). Перший вів судові процеси щодо монастирських земель, захоплених у важкі часи, купляв нові маєтності, заохочував можновладців до пожертвувань на обитель. Із таких судових справ Симеона відомі по документах: справа з Богдановичем про землю за Пробитим валом, справи щодо володіння на Припяті, і щодо Ориненської землі. Для спокою свого монастиря він знайшов, наприклад, більш зручним і вигідним вічні володіння обителі на Прип’яті обміняти на Золоткаєвську землю в Товстому лісі, яка примикала до володінь Свято-Михайлівського монастиря.

Ігумен Симеон почав писати монастирський поменник чи синодик, який вважають за найстаршим серед тих, що збереглися [28]. Симеон же купівлею придбав село Глевахи в двадцяти верстах від Києва, за тридцять кіп литовських грошей, хоча сам продавець в купчій  вказує, що продає він дешево заради «вічних молитов в монастирі за нього самого і за його батьків». При цьому ж  Симеоні пожертвовано Золотоверхому монастирю досить значний маєток Юрівка, в п’ятдесяти верстах від Києва і затверджено за монастирем острів Обрубний, за Дніпром, у верхньому Черториї, який заключав в собі два озера, сінокоси, луги і под.

Після смерті ігумена Симеона ріст монастирських маєтностей майже припиняється. За весь цей час монастир придбав при Іосафі Мировському тільки три володіння: ниву Введенську в Києві, біля самого монастиря, три озера за Дніпром, за річкою Половицею і «Вета с мытом на гребле по грошу от воза» [29]. Ігумен Іосиф виконував, разом з тим, функції архімандрита Слуцького монастиря. Упокоївся 22 грудня 1618 р. [30].

Взагалі XVI ст. в історії Золотоверхого монастиря виявляється часом збирання різних надбань. Щоб настоятелі намагались робити якісь покращення в обителі, турбувались про його благоустрій, свідчень ніяких немає. І келії, і службові монастирські будови по-старому залишались дерев’яними. Такими їх бачив і описав в половині XVII ст. диякон Павло Алепський. Між іншим, зовнішня недоглянутість монастиря і не дивна. Часи були хоч і спокійні, в порівнянні з попередніми, але все ж важкі, нестабільні [31].

Та й не один Свято-Михайлівський монастир був зовнішньо бідним – увесь Старий Київ лежав у руїнах і не піднімався майже до XVIII ст. [32]. Лише древній Михайлівський собор, як і в попередні роки, звертав на себе увагу своїм золотим куполом.

Причина того, що ця церква була вкрита золотом, за М. Груневегом така: «Коли Едігей (ординський хан) оволодів містом (1416 р.), жінки втекли до замку і молились Богу. Оскільки Він захистив їх, вони вирішили віддати свої коштовності на позолоту церкви й здійснили після того, як Бог врятував їх від поганих» [33]. Причина, звичайно, легендарна, адже свою назву собор несе з 1108 р., але сам факт позолоти  бані споруди тепер не викликає сумніву [34].

У кінці ХVІ ст., мандрівник Еріх Лясота, відвідавши Києво-Михайлівський монастир, записав: «…Церква св. Михаїла в Києві, на горі, дуже красива будівля, посередині її круглий купол із визолоченою покрівлею, верхні в ній склепіння мозаїчної роботи…» [35].

Французький інженер на польській службі Гільйом Левассер-де-Боплан, який був у Києві близько 1640 р., говорив: «Храм святого Михайла називається також Золотоверхомихайлівським, тому що покритий позолоченою бляхою. Тут показують мощі святої Великомучениці Варвари, принесені, як говорять, під час війн нікомідійських» [36]

Те, що було саме так, підтверджує і запис, зроблений Рейнольдом Гейденштейном: «Є в Києві храм святого Михаїла із золотим верхом. У ньому вціліли хори, викладені мозаїкою: в середині храм розписаний у грецькому стилі…» [37].

Внаслідок Люблінської унії 1569 р. Київ перейшов безпосередньо під владу Польської корони. Але поки у воєводстві Київському залишався славнозвісний «захисник православ’я» благовірний князь Костянтин Острозький, становище монастиря не змінювалося [38].

Отже, незважаючи на часті напади на Київ, Свято-Михайлівський Золотоверхий собор залишався в основі своїй неушкодженим. І час після цього, це час набуття монастирем, завдячуючи видатним настоятелям, нових, або повернення старих земель й маєтностей.

Завдяки цим поступовим змінам на краще в політичному плані, коли Свято-Михайлівський Золотоверхий монастир отримав т. зв. «королівську ставропігію» від литовських володарів, він мав усі можливості для швидкого розвитку ще й тому, що в ньому зберігалась велика неоціненна скарбниця добродійства й чудотворіння – дорогоцінні мощі св. великомучениці Варвари.

Посилання

1. Цей підпис був поставлений у дарчій грамоті Печерському монастирю від 21 листопада 1398 р. (Ивакин Г. Киев в XIII-XV веках. – К.: Наукова думка, 1982. – С. 68).
2. Оглоблин М. К вопросу о начале Киевской Академии. “Выпись с книг городских воеводства киевского,1593 г.” // Киевськая Старовина. – К., 1886. – Т. XIV (март). – № 14. – С. 487.
3. Макарий (Булгаков), митр. История Русской Церкви…  Т. 5. – С. 162.
4. Петровскій С., свящ. Златоверхій Михайловскій монастырь въ Кіеве… С. 21.
5. Петровъ Н. Историко-топографическіе очерки древняго Кіева // Труды КДА. – К.: Тип. Г. Т. Корчакъ-Новицкаго, 1897. – № 2. – С. 238-270. У XV ст. Київ отримав Магдебургське право (Київ. Роки, події, люди…: Календар знаменитих дат і подій на 2000 рік. – К.: Вид. Київська міська організація українського товариства охорони пам’яток історії та культури, 1999. – С. 5).
6. АЗР – СПб., 1846-1853. – Т. 1. – № 141. – С. 357.
7. Петровскій С., свящ. Златоверхій Михайловскій монастырь въ Кіеве… С. 25.
8. Дегтярьов М., Реутов А. Михайлівський Золотоверхий монастир… С. 136.
9. Голубев С., проф. «Восьмисотлетіе Кіево-Михайловскаго Златоверхаго монастыря»… С. 73.
10. Лебединцев П., прот. Кіево-Михайловскій Золотоверхій монастырь… С. 15.
11. Євстратій (Голованскій), іером. Кієво-Златоверхо-Михайловскій первоклассный монастырь… С. 8 – 9.
12. Лебединцев П., прот. Кіево-Михайловскій Золотоверхій монастырь… С. 10.
13. Закревський Н.  Описание Киева… Т. 1. – С. 495.
14. Сборник материалов для исторической топографии Киева… С. 140.
15. Берлінський М. Історія міста Києва… С. 95.
16. Ернст Ф. Київська архітектура XVII віку // Київ та його околиця в історії і пам’ятках / Під ред. голови секції акад. М. Грушевського Українська Академія Наук Історична секція. – К.: Державне видавництво України, 1926. – C. 125 – 165.
17. Дегтярьов М., Реутов А. Михайлівський Золотоверхий монастир… С. 72.
18. Паломник Киевский или путеводитель по монастырям. Изд. 3-е… С. 76.
19. АЮЗР. – СПб., 1868. – Т. 1. – С. 473.
20. Ернст Ф. Київська архітектура XVII віку // Київ та його околиця в історії і пам’ятках / Під ред. голови секції акад. М. Грушевського Українська Академія Наук Історична секція. – К.: Державне видавництво України, 1926. – C. 125-165.
21. Ернст Ф. Київська архітектура XVII віку // Київ та його околиця в історії і пам’ятках / Під ред. голови секції акад. М. Грушевського Українська Академія Наук Історична секція. – К.: Державне видавництво України, 1926. – C. 125-165).
22. Макарий (Булгаков), митр. История Русской Церкви… Т. 5. – С. 196.
23. Петровъ Н. Описаніе рукописныхъ собраній, находящихся въ Кіеве: Собранія рукописей Кіево-Печерской Лавры, Кіевскихъ монастырей Златоверхо-Михайловскаго, Пустинно-Николаевскаго, Выдубицкаго и женскаго Флоровскаго, и Десятинной церкви. Вып. 2. – М.: Изд. Императорского О-ва Исторіи и Древностей Россійскихъ при Московскомъ Университете, 1897. – С. 132 – 133.
24. Закревський Н.  Описание Киева… 1868. – Т. 1. – С. 512.
25. Голубев С., проф. «Восьмисотлетіе Кіево-Михайловскаго Златоверхаго монастыря»… С. 75.
26. Настоятелі монастиря досить часто змінювалися через вплив світської (католицької) влади, яка або невдало направляла свобідний вибір братії, або ж сама незаконним чином прямо призначала ігуменів.
27. Сборник материалов для исторической топографии Киева… С. 10.
28. Євстратій (Голованскій), іером. Кієво-Златоверхо-Михайловскій первоклассный монастырь… – С. 105.
29. Івакін Г. До питання про кам’яну архітектуру пізньосередньвічного Києва // Археологія Києва. – К., 1992. – С. 117.
30. Євстратій (Голованскій), іером. Кієво-Златоверхо-Михайловскій первоклассный монастырь… – С. 106.
31. Петровъ Н. Историко-топографическіе очерки древняго Кіева // Труды КДА. – К.: Тип. Г. Т. Корчакъ-Новицкаго, 1897. – № 2. – С. 238-249.
32. Каргер М. Древний Киев… С. 214 – 217.
33. Івакін Г. Історичний розвиток Києва XIII – середина XVI ст… С. 125 – 126.
34. Голубев С., проф. «Восьмисотлетіе Кіево-Михайловскаго Златоверхаго монастыря»… С. 131.
35. Путевыя записки Эриха Ляссоты… С. 19.
36. Кіевъ въ разные годы своего существованія по описанію современниковъ и очевидцевъ // КЕВ. – К., 1874. – № 14. – С. 384–403.
37. Мицик Ю., Кулинський М. Київ у описі Рейнгольда Хайденштайна // Київська Старовина. – К.,1993. – № 5. – С. 19.
38. Голубев С., проф. «Восьмисотлетіе Кіево-Михайловскаго Златоверхаго монастыря»… С. 72.

Джерела та література

 

1. АЗР – СПб., 1846-1853. – Т. 1. – № 141. – С. 357.
2. АЮЗР. – СПб., 1868. – Т. 1. – С. 473.
3. Берлінський М. Історія міста Києва… С. 95.
4. Голубев С., проф. «Восьмисотлетіе Кіево-Михайловскаго Златоверхаго монастиря»… С. 73.
5. Голубев С., проф. «Восьмисотлетіе Кіево-Михайловскаго Златоверхаго монастиря»… С. 75.
6. Голубев С., проф. «Восьмисотлетіе Кіево-Михайловскаго Златоверхаго монастиря»… С. 131.
7. Голубев С., проф. «Восьмисотлетіе Кіево-Михайловскаго Златоверхаго монастиря»… С. 72.
8. Дегтярьов М., Реутов А. Михайлівський Золотоверхий монастир… С. 136.
9. Дегтярьов М., Реутов А. Михайлівський Золотоверхий монастир… С. 72.
10. Ернст Ф. Київська архітектура XVII віку // Київ та його околиця в історії і пам’ятках / Під ред. голови секції акад. М. Грушевського Українська Академія Наук Історична секція. – К.: Державне видавництво України, 1926. – C. 125 – 165.
11. Ернст Ф. Київська архітектура XVII віку // Київ та його околиця в історії і пам’ятках / Під ред. голови секції акад. М. Грушевського Українська Академія Наук Історична секція. – К.: Державне видавництво України, 1926. – C. 125-165.  
12. Ернст Ф. Київська архітектура XVII віку // Київ та його околиця в історії і пам’ятках / Під ред. голови секції акад. М. Грушевського Українська Академія Наук Історична секція. – К.: Державне видавництво України, 1926. – C. 125-165).
13. Євстратій (Голованскій), іером. Кієво-Златоверхо-Михайловскій первоклассный монастырь… С. 8 – 9.
14. Євстратій (Голованскій), іером. Кієво-Златоверхо-Михайловскій первоклассный монастырь… – С. 105.
15. Євстратій (Голованскій), іером. Кієво-Златоверхо-Михайловскій первоклассный монастырь… – С. 106.
16. Закревський Н.  Описание Киева… 1868. – Т. 1. – С. 512.
17. Закревський Н.  Описание Киева… Т. 1. – С. 495.
18. Івакін Г. До питання про кам’яну архітектуру пізньосередньвічного Києва // Археологія Києва. – К., 1992. – С. 117.
19. Івакін Г. Історичний розвиток Києва XIII – середина XVI ст… С. 125 – 126.
20. Каргер М. Древний Киев… С. 214 – 217.
21. Кіевъ въ разные годы своего существованія по описанію современниковъ и очевидцевъ // КЕВ. – К., 1874. – № 14. – С. 384–403.
22. Лебединцев П., прот. Кіево-Михайловскій Золотоверхій монастырь… С. 15.
23. Лебединцев П., прот. Кіево-Михайловскій Золотоверхій монастырь… С. 10.
24. Макарий (Булгаков), митр. История Русской Церкви…  Т. 5. – С. 162.
25. Макарий (Булгаков), митр. История Русской Церкви… Т. 5. – С. 196.
26. Мицик Ю., Кулинський М. Київ у описі Рейнгольда Хайденштайна // Київська Старовина. – К.,1993. – № 5. – С. 19.
27. Оглоблин М. К вопросу о начале Киевской Академии. «Выпись с книг городских воеводства киевского,1593 г.» // Киевськая Старовина. – К., 1886. – Т. XIV (март). – № 14. – С. 487.
28. Паломник Киевский или путеводитель по монастырям. Изд. 3-е… С. 76.
29. Петровскій С., свящ. Златоверхій Михайловскій монастырь въ Кіеве… С. 21.
30. Петровскій С., свящ. Златоверхій Михайловскій монастырь въ Кіеве… С. 25.
31. Петровъ Н. Историко-топографическіе очерки древняго Кіева // Труды КДА. – К.: Тип. Г. Т. Корчакъ-Новицкаго, 1897. – № 2. – С. 238-270.
32. Петровъ Н. Историко-топографическіе очерки древняго Кіева // Труды КДА. – К.: Тип. Г. Т. Корчакъ-Новицкаго, 1897. – № 2. – С. 238-249.
33. Петровъ Н. Описаніе рукописныхъ собраній, находящихся въ Кіеве: Собранія рукописей Кіево-Печерской Лавры, Кіевскихъ монастырей Златоверхо-Михайловскаго, Пустинно-Николаевскаго, Выдубицкаго и женскаго Флоровскаго, и Десятинной церкви. Вып. 2. – М.: Изд. Императорского О-ва Исторіи и Древностей Россійскихъ при Московскомъ Университете, 1897. – С. 132 – 133.
34. Путевыя записки Эриха Ляссоты… С. 19.
35. Сборник материалов для исторической топографии Киева… С. 10.
36. Сборник материалов для исторической топографии Киева… С. 140.

 

 

прот. Віталій Клос

м. Київ

Богословський вісник . – Чернівці, 2013. – №8. – С.133-145