Дев’ятнадцятого жовтня 2020 р., на сайті т.зв. «Київського Патріархату», звернення заява колишнього Київського митрополита Філарета «До всіх православних християн», у якому він обвинувачує Вселенського патріарха Варфоломія у створенні «своєрідного папства в православ’ї» та закликає «всіх православних християн в Україні та в усьому світі, твердо стояти на засадах святого православ’я». Загалом, усі вже звикли, що Філарет давно у своєму змаганні проти Православної Церкви України використовує риторику найбільш консервативних та антиукраїнських кіл Московського Патріархату, але ця заява заслуговує на більш детальніший розгляд. Адже, вона вже є частиною загальної боротьби Росії проти самої канонічної системи Вселенського Православ’я для досягнення своє гегемонії серед Православних Помісних Церков. Тому у цій статті ми спробуємо розкрити історію створення та реальну анатомію обвинувачень, які сьогодні висуває колишній Київський митрополит проти Вселенського патріарха Варфоломія. Відразу відзначимо, що ми не будемо спростовувати безпідставну критику Томосу, бо це вже багато разів робилося різними поважними авторами.
І. Коротка історія стосунків Московського та Константинопольського патріархатів у другої полові ХХ – початку ХХІ стст. Створення РПЦ сучасних «обвинувачень» Вселенських патріархів.
Першість Константинопольського Патріархату в Православному світі практично ніхто не заперечував до кінця ІІ Світової війни. Але після створення т.зв. «соціалістичного табору», Сталін вирішив перегледити диптих та передати всі права Московському патріарху з метою використання Російської Православної Церкви в політичних метах на міжнародної арені. Саме для цього у 1948 р. була організована московська «Всеправославна нарада». Але, як відзначає протодиякон Андрій Кураєв, це «до очікуваного в Кремлі результату аж ніяк не призвело: ієрархи Церков, які опинилися в видаленні від радянських танків (перш за все Греції і Туреччини), проявили непоступливість» [1]. Здавалося, що після цієї поразки керівництво СРСР зробилося цілком байдужим та навіть ворожим до церковних справ.
Однак, усе змінилося після 11 листопада 1948 р., коли був обраний новий Константинопольський патріарх Афінагор, який, на відміну від свого попередника, мав антикомуністичні переконання. Незабаром після обрання патріарх Афінагор заявив на радіо Бостон: «Америка допомагає Туреччині та Греції, бо знає, що ці дві держави повинні боротися проти дикого звіра, який загрожує людству …», і 7 грудня 1948 року в російській газеті «Нові світанок» Сан-Франциско опублікував своє інтерв’ю, в якому сказано: «Ми православні продовжуємо протягувати руку дружби до всіх релігій, християнської, мусульманської та інших, хто бажає боротися проти комунізму та інших сил, що борються проти свободи совісті і основних прав людини як особистості. Подорожуючи Лондоном, я буду мати розмову з главою Англіканської церкви. Я був би дуже радий, якби глава римо-католицизму, папа, також подав нам руку дружньої співпраці і прийняв нашу руку» [2]. Крім того, новий Вселенський Патріарх почав активно працювати над відновленням всеправославного консенсусу по основним питанням. Тут варто відзначити, що в орбіту взаємодій з Константинопольським патріархатом, через державний конфлікт з СРСР, потрапила Сербська Православна Церква. Фактично, вже на початку 50-х рр. ХХ ст., Москва могла розраховувати тільки на підтримку Грузинської, Болгарської, Польської Православних Церков, а також на Православну Церкву Чеських земель і Словаччини. Отже, саме кінець 40-х – початок 50-х рр. ХХ ст., можна вважати початком активної боротьби СРСР, а після і Росії, з Константинопольським патріархатом.
Вже на початку 1949 р., з’явилася певна кількість статей, скерованих проти Предстоятеля Кіпрської Православної Церкви Макарія ІІ, які ще на стадії підготовки московської православної наради вказав, що «скликати Всеправославні собори має право тільки патріарх Константинопольський». Саме у цих статтях вперше прогучало обвинувачення Вселенського патріарха у спробі «адміністративного керування православ’ям». Основною метою цієї діяльності було створити антиконстантинопольські настрої серед православних, які знаходилися по-за «соціалістичним табором», для чого активно використовувалися різноманітні маргінальні структури т.зв. «старостильників», також ряду прихильних до Москви православних ієрархів різних Помісних Церков…
Однією з найбільш вдалих операцій Москви щодо підриву авторитету Константинопольського Патріарха як першого по честі у Вселенському Православ’ї стала неприсутність спільної православної делегації на ІІ Ватиканському Соборі. Від початку Московська Патріархія зробила все можливе, щоб спільним рішенням усі Православні Помісні Церви відмовилися від запрошення Ватикану бути спостерігачами, а коли Константинопольський Патріархат Афінагор повідомив про це консолідоване рішення Римському Понтифіку – Москва без жодних консультацій відправила свою делегацію в Рим [3].
Але дуже цікаво, що Москва підходила до прав Вселенського патріарха дуже вибірково.
Так, перший удар московської критики був нанесений по праву Константинопольських патріархів бути останньою та вищою інстанцією у справі апеляцій православного духовенства. Це обумовлювалося тим, що Вселенський патріарх, а за ним й більшість Помісних Церков країн Заходу, без будь яких застережень визнавали духовенство, яке витікало з «радянського раю» та було за це позбавлене сану в Московському Патріархаті або інших Православних Церквах «соціалістичного табору». Поступово в РПЦ була напрацьована навіть нова православна еклезіологія, згідно якої рішення будь-якої Православної Церкви щодо «своїх» кліриків є остаточним та не може бути предметом розгляду не тільки Константинопольського Патріархату, а і будь-якої іншою Помісною Церквою. Але, хоча такий підхід був примусово нав’язана Православним Церквам у Польщі, Болгарії та Чехословаччини, він був відкинути Вселенським Православ’ям.
Разом з тим, практично до кінця 60-х рр, Московський Патріархат публічно не заперечував першість Константинопольського Патріархату у справі надання автокефалії іншим Православним Церквам. Москва навіть цім скористалася для визнанні автокефалії Болгарської Православної Церкви, а також у визнанні Православної Церкви Чеських земель та Словаччини. Однак незабаром поміж РПЦ та Вселенським Патріархатом виникла криза, пов’язана з бажанням Москви надати своїм єпархіям у Америці статус «єдиної канонічної Церкви». Це бажання РПЦ, яке без сумнівів було народжено в КДБ, зустріло рішучий опір Вселенського Православ’я. Бо, по-перше, діаспора завжди була прерогативою Константинопольського Патріархату; по-друге – бажання Москви безпосередньо зачіпало інтереси інших Православних Церков, які також мали свої структури на Американському континенті; по-третє, піддавалася сумніву історична прерогатива саме Константинопольського Патріархату засновувати нові автокефалії на своєї канонічної території.
Не дивлячись на всі зусилля радянської дипломатії, а також підтримку православних церков більшості країн «соціалістичного табору», автокефальний статус «Православної Церкви Америки», одноосібно наданий Московським Патріархатом ще в 1970 р., до сьогодні не визнається Константинопольським Патріархатом, Олександрійською, Антіохійською, Єрусалимською, Румунською, Кіпрською, Еладською, Сербською й Албанською Православними церквами. При цьому, коли брати під увагу документ Всеправославного собору 2016 р. щодо православної діаспори, визнання автокефалії т.зв. ПЦА вже загалом неможливе [4].
На нашу думку, саме після невдалої спроби створити «власну» автокефальну церкву в Америці, була майже остаточна випрацювана політика РПЦ щодо Вселенського Патріархату: Максимальний підрив його авторитету на міжнародної арені, фактичне блокування всіх екуменічних ініціатив, зокрема православно-католицького діалогу, та скликання Всеправославного собору. Крім того, шляхом підкупу та шантажу, створюється проросійське лобі у середовищі Помісних Церков, найперше – грецьких. Одночасно активізується неформальна підтримка опонентів Константинопольського патріархату – т.зв. «альтернативного православ’я». Усе це, з більшою або меншою інтенсивністю, продовжувалося до жовтня 1991 р., коли новим Константинопольським патріархом був обраний Його Святість Варфоломій І.
Обрання Патріарха Варфоломія І сталося справжнім ударом для РПЦ. Маючи дуже добру освіту, комунікативний, новий Константинопольський патріарх відразу заявив, що його пріоритетом є скликання Всеправославного собору, на якому мусять бути вирішені найбільш важливі питання Вселенського Православ’я, зокрема питання православної діаспори та надання автокефалії. Два останніх були болячими для Московського Патріархату, як через стару проблему визнання «Православної Церкви Америки», так і через автокефальні процеси в Україні. На це накладався фактор зникнення «соціалістичного табору» та розвал СРСР, що позбавляло РПЦ жорсткого контролю над кількома Помісними Церквами.
До часу смерті Московського патріарха Олексія ІІ у 2008 р., вдавалося якось втримувати певні баланс у відносинах Константинополя та Москви. Певні поступки щодо питань майбутнього собору з боку Вселенського Патріархату компенсувалися формальним визнанням Москвою Константинополя як «першого по честі» у Православному світі. Останній факт наочно був продемонстрований 26 липня 2008 р., коли саме Вселенський Патріарх очолив богослужіння біля пам’ятника святому князю Володимиру-Хрестителю у Києві.
Разом з тим, Московський Патріархат аніяк не реагував на критику Вселенського Патріарха, яка безперервно гучала з боку російського консервативного середовища. При цьому критикувалася не тільки екуменічна діяльність Патріарха Варфоломія, а і його історичне право головувати на православних нарадах та представляти Вселенське Православ’я у спілкуванні з іншими конфесіями. Саме у цей час почали народжуватися тези про «патріарха Стамбула», «православного папу» та т.п., які сьогодні зробилися вже хрестоматійними для речників Московського Патріархату.
Загострення стосунків між Москвою та Константинопольським патріархатом почалися практично відразу з обранням митрополита Кирила (Гундяєва) очільником РПЦ. І це цілком природно, адже патріарх Кирила практично відразу, паразитуючи на бажанні Вселенського патріарха досягнути консенсусу у підготовці Всеправославного собору, поставив себе за мету зайняти перше місце в Православному світі. Ми не будемо тут аналізувати увесь перебіг передсоборних нарад 2009 – 2016 рр., але спробуємо викласти основні вимоги Московського Патріархату, які цілком нівелювали всі історичні привілеї Вселенського патріархату:
1) Автокефалія мусить надаватися тільки шляхом консенсусу всіх Православних Церков. Цією вимогою Москва загалом блокувала розв’язання не тільки Української, а ї Чорногорської та Македонської кризи.
2) Прийняття всіх рішень на соборі тільки консенсусом, або через участь та голосування всіх православних архієреїв. Подібна вимога, або б загалом паралізувала Всеправославний собор, зважаючи на позицію РПЦ по ключовим питанням; або б надала Московському Патріархату значну перевагу через кількість власного єпископату.
3) Скасування прерогативи Вселенського Патріархату в питанні православної діаспори.
4) Фактичний перегляд способу створення диптиху, коли кількість єпархій та парафій мусила стати головною підставою місця у їм.
Через постійні ультиматуми на передсоборних нарадах, вже навесні 2016 р. Московський Патріархат поставив скликання Всеправославного собору на межу зриву. І це при тому, що Константинополь погодився зняти з питання денного майже всі суперечливі та гострі питання, зокрема і питання надання автокефалії. Однак, побачив, що більшість Помісних Церков підтримують позицію Вселенського Патріархату, РПЦ у останній момент відмовилася від участі у Всеправославному соборі. Вочевидь, Москва сподівалася, що за нею піде більшість Православних Церков, але цього не сталося.
Практично, відразу після Всеправославного собору 2016 р., з богословських кіл Московського Патріархату, вже цілком офіційно, виходить теза про «створення православного папства», яка переважно базується на постанові собору «Православна діаспора» [4]. Цікаво, що це «обвинувачення» прозвучало практично одночасно з вуст різних промосковських груп Еладської, Єрусалимської та Кіпрської Православних Церков. Аналізуючи зміст цих статей та виступів, можна висунути гіпотезу: усі вони вийшли з одного центру та за одним автором першоджерела.
Остаточне загострення стосунків між Москвою та Константинополем відбулося в 2018 р., коли Вселенський Патріархат активно зайнявся вирішенням «українського питання» шляхом створення єдиної Помісної Православної Церкви України. 15 жовтня 2018 р., на Синоді Московського Патріархату в Мінську, РПЦ розриває євхаристичне спілкування з Константинопольським Патріархатом [5], але це аніяк не зупиняє процес надання автокефалії Українському Православ’ю.
Вже до кінця першого півріччя 2019 р., Московський Патріархат мусить визнати – розколу Вселенського Православ’я через надання Константинополем автокефального статусу ПЦУ не сталося. Більш того, розпочався процес її визнання іншими Помісними Церквами… У цих умовах РПЦ вирішує створити ілюзію масової критики Вселенського патріарха кліриками інших Православних Церков на підставі старих напрацювань Московського Патріархату. З цією метою та за фінансовою підтримкою Москви, 22 червня 2019 р., у Салониках проходить конференція «Українська автокефалія і нова еклезіологія Фанару» [6], на яку збираються маргінали практично зі всіх Помісних Церков.
Саме на цій конференції прозвучав програмний доклад грецького монаха Серафима (Зісіса) «Внутрітроїста монархія Отця і новоявлений монарх еклезіології Фанару» [7], з якого, власне, очільник т.зв. «Київського Патріархату» і взяв тезиси про «створення своєрідного папства у православ’ї» та потреби захисту православ’я «від внутрішніх єретиків». І це цілком логічне, адже, на думку московських кураторів усього цього процесу, російська «критика» Вселенського Патріарха буде більш правдиво гучати саме з вуст «грецьких богословів» та «Київського Патріарха»….
Отже можемо зробити висновок, що Московський Патріархат ще в кінці 40-х років ХХ ст. взяв на озброєння ідеологію «ІІІ Риму» та всі ці роки спробує її провадити у світове Православ’я, домагаючись керівного, у тому числі адміністративного, становища в ньому. Саме через це, на протязі багатьох років, Москва продукувала антиконстантинопольську риторику, яка отримала свій остаточний офіційний вигляд після надання автокефалії Українському Православ’ю й яку сьогодні активно використовує колишній Київський митрополит Філарет.
ІІ. Колишній Київський митрополит Філарет та Константинополь
Багато людей задаються питанням: Звідки у колишнього Київського митрополита Філарета така відверта антиконстантинопольська риторика? Адже колишній очільник УПЦ КП подібного уникав практично увесь час… Але не все так прямолінійно.
Ми не будемо аналізувати або коментувати статті та висловлювання Філарета під час його перебування в Московському Патріархаті практично до кінця 80-х років ХХ ст. Адже саме у той час почалося третя відродження Української Автокефалії. З 1989 та фактично до обрання Московським патріархом Олексія ІІ, екзарх Московського Патріархату в Україні запекла боровся з будь-якими проявами автокефалії… Але після програшу на виборах у Москві, почав будувати «власний» патріархат. І тут не все так просто….
Коли ми подивимося на історію здобування автокефалії Українського Православ’я, навіть від визвольних змагань 1917-1920 рр., ми побачимо, що за своїм автокефальним статусом вони зверталися до Константинопольського Патріархату, що було цілком канонічно та природно. Також до Вселенського Патріарха зверталися і очільники третього відродження УАПЦ. Натомість Філарет, формуючи свій зворот щодо автокефалії у 1991 р., звертається до Московського патріарха, що було явно скеровано проти історичних привілеїв Константинопольського патріархату:
По-перше, це було явне порушення історичної правди, бо територія Київської митрополії завжди була канонічної територією Вселенського Патріархату;
По-друге, Філарет чудово знав історію надання Московським Патріархатом автокефалії «Православної Церкви Америки», яке, на той час, вже більше 10 років не визнавала більшість Православних Церков. Цім він поставив під сумнів само право Константинопольського Патріархату щодо надання автокефалії та, фактично, підтримав позицію РПЦ щодо історично-канонічних прав Вселенської патріархії.
По-трете, на той час вже існувала подання УАПЦ до Вселенського Патріарха про визнання, до якого просто було потрібно приєднатися. Своїм зверненням до Московського Патріарха, Філарет практично нівелював отримання автокефалії канонічним чином, бо автокефалія від Москви ніколи б не була визнана Вселенським Православ’ям, яке це вже було з автокефалією «Православної Церкви Америки».
Після заборони в служінні та позбавлення сану Московським Патріархатом, Філарет звертається з апеляцією до Вселенського Патріарха. Але коли ця апеляція була прийнята, всупереч позиції Константинополя, у 1996 р. втручається в болгарський розкол та навіть бере участь у інтронізації розкольницького патріарха Пиміна. Також, у тому самому 1996 р., засновує «Грецький екзархат УПЦ КП» на канонічної території Еладської ПЦ. Також Філарет приймає під свій омофор «альтернативні» православні парафії у Європі, які дуже критично ставляться до Вселенського Патріархату…
Наслідком цієї діяльності очільника Київського Патріархату стало істотне охолодження стосунків між представниками Українського Православ’я та Константинопольського Патріархату. Зокрема, були скасовані всі зустрічі Вселенського патріарха Варфоломія з представниками УПЦ КП, які мусили відбутися піж час його візиту в Україну 24-25 вересня 1997 р.
Напруження між очільником Київського Патріархату та Вселенським Патріархом продовжує наростати. У 2002 р., під час свого візиту у США, «патріарх» Філарет засновує т.зв. «вікаріат УПЦ КП у США», у який увійшли, за різними відомостями, від 6 до 15 парафій, які перейшли до УПЦ КП з УПЦ в США, що викликало кілька судових процесів, на яких прибічники Філарета виступали проти Константинопольського Патріархату. На тлі цих процесів, у пресі УПЦ КП (переважно в США) з’явився ряд статей з критикою Вселенського патріарха, які в основному повторювали московські темники.
Загалом, оцінюючі діяльність Київського Патріархату по-за Україною, можна констатувати багато прикладів, коли він порушував канонічне право, засновуючи свої структури на канонічних територіях інших Помісних Церков, зокрема і Константинопольського Патріархату, що явно не сприяло нормальним стосункам з Вселенським Православ’ям.
Дуже характерним прикладом двоєдушності та нещирості колишнього очільника Київського Патріархату є відношення до рішень Всеправославного собору 2016 р., коли Синод УПЦ КП формально підтримує та приймає їх, зокрема й рішення щодо «Православної діаспори», а одночасно продовжує протистояння з Вселенським Патріархатом в США та Західної Європі.
Чергове загострення стосунків між «патріархом» Філаретом та Константинополем відбулося в 2008 р., коли на супереч усім попереднім угодам, очільник Київського Патріархату відмовився від «дорожньої карти» автокефалії, яку пропонував Вселенський Патріарх: відновлення Київської митрополії, об’єднавчий собор з обранням Предстоятеля, якому і буде надана автокефалія. Після провалу перемов, очільник Київського Патріархату розгорнув активну інформаційну компанію, у ході якої обвинувачував Константинопольського патріарха у спробі «приватизації КП», та висловлювався про відсутність різниці між Москвою та Константинополем щодо Українського Православ’я.
Також, на нашу думку, певним викликам Вселенському Патріархату було звернення Філарета до Архієрейського собору РПЦ у 2017 р. [8], а також його поведінка під час Київського об’єднавчого собору 2018 року [9].
Загалом, оцінюючи стосунки колишнього Київського митрополита Філарета та Константинопольського патріархату у 1991-2018 рр., можна зробити висновок, що вони увесь час були негативні через діяльність саме колишнього очільника Київського Патріархату, дякуючи чому він зробився вкрай токсичним для Вселенського Православ’я. Тому, сучасні заяви Філарета, які містять безпідставні обвинувачення Константинопольського Патріарха, є цілком закономірні у світлі його попередньої діяльності.
ІІІ. Деякі висновки
Після закінчення ІІ Світової війни, через геополітичну політику СРСР, Московський Патріархат почав проводити стару політику «ІІІ Риму», яка передбачала перегляд диптиху Вселенського Православ’я на користь РПЦ. Через це Москва постійно проводила політику на дискредитацію Вселенського Патріархату. Апогей цього процесу настав після надання Константинополем автокефального статусу Українському Православ’ю, коли на підставі старих наробок РПЦ, спробували зробити «міжнародний православний фронт» проти Вселенського Патріарха. Саме ці наробки були вкладені в вуста колишнього Київського митрополита Філарета, який і до цього не визначався лояльністю до Константинополя, для дискредитації не тільки Православної Церкви України, а і до Вселенського Патріарха.
Посилання
1. Кураев А. Великая Отечественная война: Чудо и сказки
4. Документи Всеправославного собору. Православна Діаспора
5. Більш про «Мінський синод»: Горбик С., прот. Мінський синод РПЦ: Підстави, результати, наслідки
6. ΟΛΟΚΛΗΡΗ H ΘΕΟΛΟΓΙΚΗ ΗΜΕΡΙΔΑ: «Το Ουκρανικό Αυτοκέφαλο και η νέα Εκκλησιολογία του Φαναρίου»
9. Горбик С., прот. Київський об’єднавчий собор 2018 р. Спроба системного аналізу.
прот. Сергій Горбик, «Православний Духовний Центр ап. Івана Богослова» м. Чернівці.