СВЯТИТЕЛЬ ГРИГОРІЙ НИСЬКИЙ ПРО БЛАЖЕНСТВА (СЛОВО 3)

«Блаженні ті, що плачуть, бо вони втішаться» (Мт. 5:4)

Коли людина уяснить собі свої провини перед Богом, свою нікчемність, убогість та недосконалість, безперечно вона почне сумувати, плакати й смирятися та благати у Бога помочі. Людські ж недосконалості та помилки вона почне пробачати, а не осуджувати. Більше того, буде поспішати допомогти кожному нещасному в його помилках та нерозважностях.

«Але й з іншої причини, здається мені, – як пише святитель Григорій, -  не добре обмежитися тільки думкою, ніби приділяється блаженство лише тим, які плачуть через гріхи. Бо знаємо багатьох праведників, які провели життя бездоганно і, за свідченням Самого Божого Слова, відзначилися всяким добрим ділом. Чи не буде безглуздо визнати таких позбавленими божественного ублажання за те, що не грішили і не лікували гріха плачем? Чи не буде в такому випадку краще грішити, ніж жити безгрішно, якщо лише тим, які каються, дана в спадок благодать Утішителя? Тому слід ще неодмінно дізнатися, якому плачу уготовано утішення Святого Духа».

Спершу подивімося, що таке в людському житті сам плач і чому він іноді буває? Всякому явно, що плач є сумним налаштуванням душі, що з’являється при позбавленні чогось того, що людина любить; такий стан не має місця в тих, які живуть благополучно. Наприклад, чоловік успішний в житті, всі справи йдуть, “як за течією річки”, в приємність йому, радість приносять дружина та діти, в народі він користується пошаною, а у начальства – доброю думкою про себе, у підлеглих – повагою, привітний з друзями, рясніє багатством, живе у своє задоволення, приємний, безпечальний, міцний тілом, має все, що вважається в цьому світі дорогим: така людина, звичайно, живе у веселощах, насолоджуючись кожною річчю, яка є в неї. Але якщо цього благоденства торкнеться якась мінливість і, за деяким лихим збігом обставин, станеться або розлучення з найбільш улюбленими, або втрата в майні, або якісь тілесні ушкодження, тоді позбавленням того, що звеселяє приводиться протилежне налаштування, яке називаємо плачем. Тому істинно дане про нього поняття, що плач – це якесь скорботне відчуття втрати того, що звеселяє. Бо якщо тут плач виникає через позбавлення благ, які в кого є, і ніхто не стане оплакувати того, що бажає втратити, то належить спершу дізнатися , що таке саме благо, а потім скласти поняття про людське єство, бо цим досягається і здобуття успіху в плачі, який ублажається.

Григорій Ниський наводить приклад про двох людей, що живуть у темряві: один народився незрячим, а інший звик насолоджуватися зовнішнім світлом, але через певні обставини осліп, це лихо не однаково діятиме на обох. Бо один, знаючи чого позбувся, важкою для себе вважатиме втрату світла, а інший, зовсім не знаючи такої благодаті, проживе безжурно як такий, що виріс у мороці, розмірковуючи, що не позбавлений ні одного з благ. А тому бажання насолодитися світлом одного поведе до всякого зусилля і помислу знову побачити те, чого позбавлений насильно, а інший постаріє, живучи в темряві, тому що не знав кращого, визнаючи сьогодення благом для себе. Так і в міркуванні про те, хто зміг побачити справжнє благо і потім зрозумів убогість людського єства, той звичайно, вважатиме душу такою, що бідує, оплакуючи те, що в житті не користується цим благом. Тому, слово ублажає не печаль, але пізнання блага, через яке людина страждає печаллю про те, що немає в житті цього шуканого.

Благо за своїм єством вище від нашого відання. І саме цього блага, яке перевищує всяку силу осягнення, ми, люди, були колись причасниками, бо людина  володіла  благом, коли була створена за образом Божим, жила у раю і насолоджувалася тим, що було там насаджено, а плід тих рослин – життя, відання і подібне до цього. Якщо ж це було у нас, то як не нарікати на лихо, порівняно з тодішнім блаженством, тому, хто порівнює існуючу тепер бідність? Високе стало приниженим; створене за образом небесного стало приземленим; поставлене царювати поневолилося; створене для безсмертя зіпсоване смертю; те, що перебувало в райській насолоді, переселене в це хворобливе і вельми важке місце; виховане в безпристрасності обміняло її на життя пристрасне і короткочасне; непідвладне і вільне нині перебуває під владою настільки великих і багатьох зол, що неможливо порахувати наших мучителів. Бо коли запанує в нас кожна пристрасть: дратівливість, гнів, страх, боязнь, зухвалість, стан печалі і задоволення, ненависть, сварки, нелюдськість, жорстокість, заздрість, улесливість, злопам’ятність, нечутливість і всі пристрасті, які є діючими проти нас, то стають володарями поневоленого і, зайнявши твердиню душі, мучать підвладного. А якщо хто порахує і біди, які осягають тіло – маються на увазі всілякі види хвороб, яких людство на початку взагалі не відчувало, то набагато рясніше проллє сльози, дивлячись замість благ на порівняні з ними скорботи і лиха, які протилежні благоденству.

Тому Той, Хто ублажає плач, навчає душу звертати погляд до щирого блага і не занурюватися в теперішню красу цього тимчасового життя. А хто насолоджується цим, тому потрібно не шукати кращого. І хто не шукає, той і не знайде того, що здобувається лише тими, які шукають. Отже, тому Слово ублажає плач, визнаючи його блаженним не через те, що такий він сам по собі, але через те, що від нього походить. Та й зв‘язок мови показує, що для тих, що плачуть блаженно плакати, оскільки саме це призводить до утішення. Бо Господь сказав: «Блаженні ті, що плачуть», і не зупинив на цьому мови, але додав: «бо вони втішаться».

Вони втішаться доброю Христовою втіхою. Господь заспокоїть їх, обгорне ласкою Своєю, простить їм провини їх, окриє Своєю благодаттю і вже тепер наповнить тихою мирною радістю серця їх, але істинно висока втіха чекає їх на небесах, де світла оселя всіх праведників. Отже цією заповіддю Господь ублажає тих, що плачуть, молячись за гріхи свої, і в той же час навчає нас, щоб скорбота за наші гріхи не доходила до відчаю. Хоч би який тяжкий був гріх, у Господа милосердя більше. Треба тільки каятися та не втрачати надії.

Насамкінець, щоб краще зрозуміти силу того плачу, який ублажається, то можна зупинитися на притчі про багача і Лазаря, в якій Господь ясно показав: якщо багач витрачає своє добро лише задля власної втіхи, а убогим не допомагає, не думає про душу свою і її вічну долю, то буде засуджений і не здобуде щастя в майбутньому житті. Ті ж, хто терплять, лагідно, без ремствувань переносять страждання, матимуть блаженне життя у Царстві Небеснім (Лк 16:19–31).  Бо Авраам говорить багатому: «Згадай, що ти вже отримав свої блага за життя свого, а Лазар – тільки зло; тому він тішиться, а ти страждаєш» (Лк. 16:25). Цьому і належало бути після того, як нерозумність і неправильна направленість розуму, зробила нас чужими благої Божої опіки над людиною. Через те Бог узаконив нам насолоджуватися благом, до якого не примішане зло, і заборонив до доброго домішувати випробування лихого. Коли людина через жадібність свавільно переступає Боже слово, то звичайно через це належить зазнати їй частку і в сумному. Подібно до цього і веселощі є двоякими: одні – у цьому віці, а інші – у тому, в який належить нам увійти. Тому людина має можливість вибору – виконати служіння печалі в цьому короткому і тимчасовому житті і мати нескінченні і завжди триваючі радощі у житті вічному. Для того, щоб заплакати перед Богом, треба осудити себе перед своєю совістю, як блудний син (Лк. 15:11-32). Тоді починається сумування над собою, поклик до молитви, а в щирій молитві починається святий покаянний плач. Сльози в усамітненій молитві — то вірна ознака щирого сумування за свою гріховність і ознака щирого покаяння.

Сльози в покаянні — то найкращі ліки для гріховних недуг. Покаянні сльози — то дар Божий, і щасливий той, хто його має. Нерозкаяний і гордий грішник не заплаче, бо скам`яніле його серце не зм`ягчається. То страшний стан душі, гріховна смерть. Отже, є є печаль мирська, як каже апостола Павло, і є печаль «заради Бога», і справа печалі мирської – смерть, а друга печаль покаянням «творить» спасіння тим, які печаляться (2 Кор. 7:10).

Чому «блаженні ті, що плачуть» нині? Тому що «вони втішаться» на віки віків. Утішенням же служить причастя Утішителя. Власною дією Духа є дар утішення, якого нехай сподобимося і ми за благодаттю Господа нашого Ісуса Христа! Йому слава на віки віків! Амінь.

Василина, Православний духовний центр св. ап. Івана Богослова, м. Чернівці

СВЯТИТЕЛЬ ГРИГОРІЙ НИСЬКИЙ ПРО БЛАЖЕНСТВА (СЛОВО 1)

СВЯТИТЕЛЬ ГРИГОРІЙ НИСЬКИЙ ПРО БЛАЖЕНСТВА (СЛОВО 2)