Сьогодні багато українців задається питанням: Чому провід Католицької Церкви проводить фактично проросійську політику? І мова не тільки про сумновідому «Гаванську зустріч», а і про те, що Ватикан до сьогодні не осудив російську анексію Криму, а війну на Донбасі називає «внутрішнім конфліктом»… Але така позиція для Риму не чимось новим, пов’язаним виключно з політичними поглядами папи Франциска. Ще у часі ІІ Ватиканського Собору, через вузькі католицькі інтереси, Ватикан практично кинув на проїзволяще мільйони католиків та просто звичайних людей, які покутували в країнах «радянського табору». Ця історія сьогодні мало відома, тому ми вирішили трохи дослідувати це питання.

25 січня 1959 року, через три місяці після обрання на папський престол, папа Іоан XXIII оголосив про намір скликати ІІ Ватиканський собор. 17 травня того ж року була утворена підготовча комісія під головуванням Державного секретаря Ватикану кардинала Доменника Тардіні. Папа закликав єпископів, чернечі ордені, університети та інших структури католицької церкви до широкого обговорення програми майбутнього собору та питань, які потребують соборної дискусії. Серед важливих питань, які повинен був розглянути ІІ Ватиканський собор, було питання про засудження комунізму та духовну опіку тих католиків, які опинилися в соціалістичних країнах. Це було цілком логічно, оскільки «соціалістичний концтабір» поширився на всю Східну Європу, і у Ватикані було багато священиків, які відчули всі «радості соціалістичного раю», а правда про комуністичні репресії була вже широко відома. Передвиборча комісія підготувала декілька документів, але їх згодом було відхиллено, а конкретних причин для відмови від колишньої антикомуністичної позиції не озвучено. Так що трапилося? Спробуємо проаналізувати реальні причини цієї історичної події.

Історія свідчить, що з моменту створення СРСР відносини його керівництва з Ватиканом були надзвичайно важкими. Спроба встановити дипломатичні відносини в середині 20-х років ХХ століття. закінчився невдачею. З того часу Ватикан вважається одним із центрів глобального «антирадянського впливу». Однак, особливо після Другої світової війни та створення т. зв. «Соціалістичного табору» Москві довелося рахуватися з впливом Римського понтифікату на віруючих католиків і, звичайно, соборне засудження комунізму принесло велику шкоду та проблеми радянському керівництву.

Для комуністичного керівництва ситуацію ще більше ускладнило те, що 11 листопада 1948 року був обраний новий Константинопольський патріарх Афінагор, який, на відміну від свого попередника, мав антикомуністичні переконання. Незабаром після обрання патріарх Афінагор заявив на радіо Бостон: «Америка допомагає Туреччині та Греції, бо знає, що ці дві держави повинні боротися проти дикого звіра, який загрожує людству …», і 7 грудня 1948 року в російській газеті «Нові світанок» Сан-Франциско опублікував своє інтерв’ю, в якому сказано: «Ми православні продовжуємо протягувати руку дружби до всіх релігій, християнської, мусульманської та інших, хто бажає боротися проти комунізму та інших сил, що борються проти свободи совісті і основних прав людини як особистості. Подорожуючи Лондоном, я буду мати розмову з главою Англіканської церкви. Я був би дуже радий, якби глава римо-католицизму, папа, також подав нам руку дружньої співпраці і прийняв нашу руку» [1].

Таким чином, до середини 1960-х рр. Існували всі передумови для створення «Загальнохристиянського антикомуністичного фронту» на ІІ Ватиканському соборі. Тим більше, що папа Іоан XXIII хотіли побачити у соборі і представників православних церков. За наказом римського понтифіка, навесні 1961 р., секретар по питанням християнської єдності кардинал Августин Беа запросив представників православної церкви взяти участь у Соборі в якості спостерігачів.

На нашу думку, ця пропозиція стосувалася насамперед Константинопольського патріарха Афінагора, який був не проти представлять Вселенське православ’я у Ватикані. У той час таке делегування підтримували практично всі грецькі православні церкви.

Для протидії планам Ватикану та Константинополя радянське керівництво вирішило використати Московський патріархат, який на першому етапі ставив перед собою завдання підняти антикатолицькі настрої та розколоти єдність православних церков поза «соціалістичним табором»

Виконуючи «партійне завдання», Московський патріархат опублікував у своєму журналі редакційну статтю «Non possumus», в якої, перераховуючи звичні моменти православної критики католицизму, відгукнувся на запрошення кардинала Августина Беа: «Non possumus!» (Неможливо) [2, ст. 75].

Крім того, позиція Московського патріархату (читати СРСР) щодо Ватикану була озвучена на «Першій світовій християнській конференції на захист миру», де 14 червня 1961 року архієпископ (з 3 серпня 1963 р. – митрополит) Никодим (Ротов) відзначав у своєму Виступ: «У розвитку папської системи вбачаються дві тенденції – тенденція стверджувати папське панування над Церквою і світом та тенденція до проголошення папської непомильності у питаннях віри. Папська теорія є найяскравішим і зосередженим вираженням того духу зовнішнього права та секуляризації, який значною мірою пронизав вчення і життя католицької церкви. <…> Прагнення до земного панування, кинуло і кидає Римську церкву в самий центр політичної міжнародної боротьби. Це прагнення змусило та продовжує змушувати Папський Рим бути двигуном різних агресивних політичних об’єднань і діяти на шкоду християнству, підірвати самі корені християнської віри та сьогоднішню велику місію церковного спілкування. <…> займається перспективою повноти папської влади, Римська курія зі своїми земними інтересами та зв’язками міцно закріпилася в старому способі життя, нерозривно пов’язана з імперіалістичними планами і досі залишається глухою та часто ворожою до моральних і соціальних вимог людей, які змагаються за ідеали свободи, рівності та братерства» [3, ст. 62-63]

Але головну перемогу Московського патріархату здобули на Всеправославному зібранні, яке відбулося з 24 вересня по 1 жовтня 1961 року на острові Родос. Делегація РПЦ, до складу якої входили архієпископ Никодим (Ротов), архієпископ Брюссельський Василь (Кривашеїн), єпископ Талліннський Олексій та протоієрей Віталій Боровий, не дозволила Константинопольському патріарху домогтися повноважень представляти всіх православних. У той же час архієпископ Никодим (Ротов) знову висловив обґрунтовану антикатолицьку позицію, яка знайшла підтримку низки представників грецьких православних церков [4, ст. 281-282]. У результаті зустріч не прийняла солідарного рішення щодо пропозиції Ватикану, і це явно відповідало інтересам Москви.

З метою зміцнення позицій Московського патріархату у світовому християнському русі та розширення можливостей впливу на християнські Церкви, в тому ж 1961 році Священний Синод МП РПЦ прийняв рішення про доцільність приєднання до Всесвітньої Ради Церков [5, ст. 27-28]. Після переговорів з генеральним секретарем ВРЦ Вісертом Хуфтом, 7 грудня 1961 року Московський патріархат став членом цієї організації [6, ст. 162]. Коментуючи подію, католицькі ЗМІ звернули увагу християн на велику небезпеку, закликаючи членів ВРЦ бути «обережними» та «пильними», адже Російська церква, приєднавшись до ВРЦ, намагатиметься спрямувати всі екуменічні рухи на реалізацію планів, підготовлених Кремлем. сприяти торжеству радянської пропаганди через всесвітнє християнство» [7, ст. 162]. Майже одразу після вступу до Світової Ради Церков основна діяльність представників МП РПЦ була спрямована на створення своєрідного «міжнародного фронту проти Римо-католицької церкви» [7, ст. 163]. Подібна позиція була використана для додаткового тиску на Константинопольський патріархат, щоб він відмовився від участі у ІІ Ватиканському соборі.

Отже, коли Фанар відвідав у лютому 1962 р. Кардинала Йоганнес Віллебрандс (секретар Секретаріату християнської єдності) і запросив патріарха Афінагора відправити спостерігачів на Другий Ватиканський собор, той міг представляти лише Константинопольський патріархат. Хоча для вивчення цього питання була створена окрема комісія на чолі з Сардинійським митрополитом Максимом, позитивне рішення щодо делегування спостерігачів було відхиллено, оскільки Москві вдалося переконати більшість православних церков. Зважаючи на те, що лише Олександрійський патріархат повністю погодився прийняти будь-яке рішення Вселенського патріархату, 8 жовтня 1962 року Синод Константинопольського патріархату прийняв негативне рішення щодо участі його спостерігачів у ІІ Ватиканському соборі.

А що ж Москва?

На тлі постійної антикатолицької риторики радянські дипломати та спецслужби почали «будувати мости для контактів з Ватиканом» [8, ст. 325]. Результатом цих контактів стала конфіденційна зустріч архієпископа Никодима (Ротова) з кардиналом Йоганнесом Віллебрандсом, яка відбулася в Парижі (серпень 1962 р.). Під час зустрічі ієрарх Московського патріархату заявив, що «Кремль може погодитись на присутність спостерігачів РПЦ на ІІ Ватиканському соборі, якщо Ватикан міг би гарантувати, що цей Собор не стане антирадянським форумом» [9, ст. 17]. Ватикан також отримав певну надію на зміну ставлення комуністичного керівництва до віруючих католиків та звільнення католицьких священиків з концтаборів (як в СРСР, так і в країнах «соціалістичного табору»). Ще одним стимулом для переговорів став інтерес Ватикану до встановлення дипломатичних відносин з СРСР.

Слід зазначити, що під час переговорів з Ватиканом Москва фактично контролювала переважну більшість православних церков, як у «соціалістичному таборі», так і в деяких арабських країнах, яким Радянський Союз допомагав у війні з Ізраїлем. На тлі відсутності єдності серед грецьких православних церков і нерішучості Константинополя, Москва справді здавалася єдиним сильним і надійним партнером.

Тому 27 вересня – 2 жовтня 1962 року кардинал Йоганнес Віллебрандс здійснив офіційний візит до Москви [10, с. 43-44], де 30 вересня «він був присутній у церкві Петра і Павла в Лефортові під час літургії, яку очолював архієпископ Никодим» [10, с. 44]. Після візиту та переговорів 10 жовтня 1962 року Священний Синод Московського патріархату вирішив прийняти запрошення Ватикану направити спостерігачів, визначаючи склад делегації: протоієрей Віталій Боров та архімандрит Володимир (Котляров) [11, ст. 9-10]. І 12 жовтня, зовсім несподівано для всіх інших помісних православних церков, офіційна делегація РПЦ була присутня на першій сесії ІІ Ватиканського Собору [11, с. 13]…

При цьому Московський патріархат навмисно не попередив Константинопольський патріархат та інші православні церкви змінити своє становище, і ввечері 10 жовтня «Патріарх Афінагор зателефонував до Риму, що лідери православних церков, в тому числі і патріарх Московський, вирішили не відправляти спостерігачів» [12, ст. 515].

Саме в результаті цієї успішної спецоперації, проведеної радянськими спецслужбами за допомогою ієрархії Московського патріархату, антикомуністичні проекти ІІ Ватиканського Собору були відхилені через виконання домовленостей, а до другої сесії Собору, митрополит Никодим (Ротов) «15 вересня 1963 року здійснив візит шани Його Святості Папі Павлу VI, який прийняв його в приватній аудиторії <…> поклав квіти до гробу папи Іоана ХХІІІ та здійснив літію за спокій його душі» [13, ст. 3].

З решти, ексклюзивна присутність делегації депутата РПЦ на ІІ Ватиканському соборі – це єдине, що Рим отримав завдяки приватним домовленостям з Москвою, внаслідок чого антикомуністичні резолюції були вихилені. Адже переговори радянського посла Семена Козарова та кардинала Августина Беа про встановлення дипломатичних відносин закінчилися провалом через небажання радянського керівництва полегшувати становище віруючих в СРСР [14, ст. 126-132].

Крім того, понад 2 роки відносини між Римом і Константинополем були зіпсовані, Патріарх Афінагор навіть не надсилав вітання з обранням Павла VI і не посилав свого представника на його інтронізацію [15, ст. 26].

Отже, як бачимо на прикладі ІІ Ватиканського Собору, приватні гульні Ватикану з Москвою приносять користь тільки Росії та Московському патріархату. Натомість народам, зокрема і вірним Католицької Церкви, вони несуть тільки моральні та тілесні страждання, допомагають здійсненню нелюдських планів московських диктаторів.

Джерела та література

1. Профессор Михаил Шкаровский. Константинопольский патриархат и его отношения с Русской и Болгарской православными церквами в 1917 – 1950-е гг. ч. 3 / http://spbda.ru/publications/professor-mihail-shkarovskiy-konstantinopolskiy-patriarhat-i-ego-otnosheniya-s-russkoy-i-bolgarskoy-pravoslavnymi-cerkvami-v-1917-1950-e-gg-3/

2. Журнал Московской Патриархии. № 5, 1961

3. Журнал Московской Патриархии. № 8, 1961.

4. Архиепископ Василий (Кривошеин). Воспоминания. Н. Новгород. 1998

5. ГАРФ. Ф. 6991. Оп. 2. Д. 421.

6. РГАНИ. Ф. 5. Оп. 33. Д. 190.

7. РГАНИ. Ф. 5. Оп. 33. Д. 190.

8. Шкаровский М. В. Русская Православная Церковь при Сталине и Хрущеве. М., 2000

9. Степанов (Русак) В. Свидетельство обвинения. Т. 3. М., 1993.

10. Журнал Московской Патриархии. № 10, 1962

11. Журнал Московской Патриархии. № 11, 1962

12. Анджело Тамборра. Католическая Церковь и Русское православие. Два века противостояния и диалога. М., 2007

13. Журнал Московской Патриархии. № 10, 1963

14. Карлов Ю. Е. Дипломатия Москвы и Второй Ватиканский собор. Второй Ватиканский собор: Взгляд из Москвы.  М., 1997

15. История II Ватиканского собора / под ред. Джузеппе Альбериго. Т. III. М., 2005.

прот. Сергій Горбик (ПЦУ).

Переклад з білоруської мови.