«МІНСЬКИЙ» СИНОД РПЦ: ПІДСТАВИ, РЕЗУЛЬТАТИ, НАСЛІДКИ

15 жовтня в Мінську відбулося виїзне засідання Синоду Російської Православної Церкви під керівництвом Патріарха Кирила (Гундяєва), яка прийняла цілком передбачуване рішення про розрив євхаристійного спілкування з Константинопольським патріархатом. Поряд з цією подією і фактом його проведення вибухнув скандал – за публічну критику поведінки Патріарха Кирила і обговорення його охорони священика Мінської єпархії Білоруського Екзархату о. Олександр Шрамко забороненого в служінні і відправленого за штат. Ці події викликали жваве обговорення на сторінках ЗМІ та соціальних мережах, яке поставило деякі гострі питання. У цій невеликій статті ми спробуємо проаналізувати і дати відповідь на деякі з них.

Чому засідання Синоду РПЦ раптом відбулося в Мінську?

Якщо ми подивимося на історію виїзних Синодів РПЦ, то побачимо, що вони найчастіше проводилися в Україні. І це зрозуміло, адже Московський Патріархат традиційно хоче замаркірувати «свою територію», особливо в тих випадках, коли відчуває її можливу втрату. Без сумніву, в світлі останньої заяви Константинопольського патріархату про канонічну приналежність історичної території Київської митрополії, неможливості проведення подібного засідання в Україні, Білорусь видалася патріарху Кирилу чи не ідеальним місцем для демонстрації власної позиції. Однак, на нашу думку, РПЦ також мала інші підстави для подібного вибору.

Білорусь – країна найбільшого комфорту для Російської Православної Церкви, якого у неї немає навіть у самій Російській Федерації. Тут немає жодного офіційно зареєстрованого приходу іншої юрисдикції, а сама назва «православний» законодавчо закріплено саме за РПЦ. Влада дає тверду гарантію відсутності навіть мінімального дискомфорту від вуличної критики і незручних запитань журналістів. Це саме та ситуація комфортного особистого простору, яка сьогодні дуже потрібна Патріарху Кирилу через величезну втрату рейтингових симпатій як в самій Росії, так і на міжнародній арені.

Також ми бачимо поразку всіх спроб Московського Патріархату створити хоч мінімальну «антиконстантинопольську» коаліцію у Вселенському Православ’ї. Навіть найбільш проросійські Помісні Православні Церкви обмежилися загальними заявами і не приєдналися до канонічної конфронтації з Константинопольським патріархатом. Саме тому інформаційні ресурси Москви почали штучно створювати міф про «підтримку» діянь РПЦ МП через маніпуляцію назвами. І тут друга назва Білоруського Екзархату РПЦ – «Білоруська Православна Церква» виявилося дуже до часу і до місця (доречно), проросійські ЗМІ вже кілька днів іскрять заголовками «Білоруська Православна Церква підтримала …»

Отже, три реальні причини: маркування території у світлі заяв Константинопольського патріархату, зона особистого комфорту і інформаційний ефект – ось головні підстави, що зумовили вибір Мінська як місця проведення не просто Синоду РПЦ, а й «рішучої російської відповіді Вселенському Патріарху».

Скандал з ієреєм Олександром Шрамко – як несподівана, але цілком логічна поразка Патріарха Кирила.

Як ми вже відзначали вище, однією з підстав обрання Мінська для проведення «бойового» засідання Синоду РПЦ була особиста зона комфорту для Патріарха Кирила, яку штучно створила білоруська влада. Саме тому Російський Патріарх, розсерджений поразками у канонічній війні з Константинополем, навіть не думав тут гратися в якісь «демократичні рейтингові ігри». Пропуск в кафедральний собор тільки по «квитках», чисельна охорона, повне ігнорування своєї пастви – все це наочно ілюстрував як внутрішній стан самого патріарха, так і загальний стан деградації самого Московського Патріархату. У подібних умовах будь-який мінімальний випад або критика діянь Патріарха Кирила могли обернутися для клірика дуже серйозними наслідками, що, власне, і сталося у випадку з о. Олександром Шрамко.

Скажу відверто, хоча ризикую зустріти чисельну критику, поведінка о. Олександра дійсно не відповідає моральній поведінці священика щодо Предстоятеля Церкви, порушує певні канони і останній абзац присяги священика РПЦ МП. Але тут питання стоїть більш про адекватність покарання, а також про його іміджевий резонанс у ЗМІ.

Втім, диякон Андрій Кураєв або інші відомі священики-публіцисти РПЦ МП дозволяють себе набагато більш гостру критику Патріарха Кирила, але в служінні їх не забороняють. Тим більше, що, незважаючи на певні критичні зауваження, о. Олександр Шрамко багато років відстоював саме позицію РПЦ МП по ключовим політико-релігійним питанням, особливо в її відношенні до «українських розкольників». Більш того, саме реакція керівництва РПЦ та особисто Патріарха Кирила зробила найкращий піар коментарю о. Олександра і навіть вивела його в «топ» релігійних новин не тільки білоруських, а й зарубіжних ЗМІ.

На нашу думку, реакція Патріарха Кирила на досить безневинну критику, виявила не тільки нездатність адекватно реагувати на виклики, а й великий страх перед будь-якою критикою. Це, безсумнівно, поразка Предстоятеля РПЦ і виявлення ступеня моральної деградації.

Результати Синоду: визнання поразки і відхід у гетто

Вже після особистої зустрічі Вселенського Патріарха Варфоломія з Московським патріархом Кирилом всім було зрозуміло, що Константинопольський патріархат не припинить займатися «українським питанням» і доведе його до логічного завершення. Усі наступні кроки, які зробив Вселенський Патріархат, а саме призначення екзархів і канонічна реабілітація УПЦ КП і УАПЦ, ще раз це підтверджують. У подібних умовах у Московського Патріархату було два шляхи: або відкинути імперські амбіції і стати учасниками процесу, або йти на розрив відносин з Константинополем. Російська Православна Церква обрала другий шлях і цілком системно по ньому рухалася.

Але, на наш погляд, Московський Патріархат явно переоцінив свій вплив на інші Помісні Церкви, навіть ті, кого він вважав безумовним союзником. Фактично тільки Сербська Православна Церква давала РПЦ явні знаки підтримки. Всі інші, у кращому випадку, обмежилися загальними словами, а більшість висловило підтримку позиції Константинопольського патріархату. Таким чином, спроба створити «антиконстантинопольську коаліцію» явно провалилася.

Саме у цих умовах релігійно-дипломатичної поразки Московський Патріархат робить фактично акт самогубства – розриває всі євхаристичні і канонічні зв’язки зі Вселенським патріархатом. Що це означає реально?

По-перше, Московський Патріархат визнає свою повну поразку на церковно-дипломатичному фронті, оскільки розірвавши всі зв’язки з Константинопольським Патріархатом позбавляється навіть мінімального впливу на процес вирішення «українського питання».

По-друге, відбувається видалення представників РПЦ з усіх міжправославних комісій та конференцій, практично відрізає її від реальної участі у житті Вселенського Православ’я.

По-третє, забороною своїм священикам і мирянам молитися і причащатися у храмах Константинопольського патріархату, а це більшість храмів діаспори, вони замикають їх у своєрідне гетто. Чи погодяться на це її віруючі у Європейську Союзі, США, Австралії та Канаді – велике питання. У всякому разі, більшість закордонних віруючих від Московського Патріархату відійде.

Таким чином, на нашу думку, своїм мінському рішенням Московський патріархат, перш за все, покарав себе, а не приніс якусь шкоду Константинопольському патріархату або допоміг своєї пастві в Україні.

Рішення Синоду РПЦ і білоруські православні віруючі

Деякі коментатори приділяють велику увагу тому факту, що рішення про розрив усіх зв’язків з Константинопольським Патріархатом було прийнято у Мінську, і, таким чином, «православні білоруси втягнуті у війну на боці РПЦ».

Іноді ставиться досить критичне питання про реакцію православних білорусів, перш за все мирян, які не пов’язані канонічною дисципліною кліру, на подібні рішення Синоду РПЦ.

На наш погляд, ці два питання певним чином пов’язані між собою, але відповідь лежить як у площині канонічного права, так і у політичній площині.

Політичний режим і законодавство Республіки Білорусь роблять практично неможливим легальну діяльність канонічних православних структур інших юрисдикцій, крім Російської Православної Церкви. Навіть не варто говорити про інші Православні Церкви, коли без згоди Білоруського Екзархату РПЦ неможливо зареєструвати громадську організацію, у назві якої буде слово «православ’я-православний». Подібного «ексклюзиву» не існує навіть в Росії, де діють не тільки подвір’я кількох Православних Церков Вселенського Православ’я, а навіть дві єпархії Київського Патріархату.

Таким чином, у православних білорусів є два виходи: або бути в структурах БЕ РПЦ, підкорятися певним правилам і мати можливість легальної діяльності (богослужіння білоруською мовою, видання літератури, катехізична і просвітницька діяльність); або піти у «підпільне гетто» і практично зупинити будь-яку реальну діяльність. Вибір, на наш погляд, очевидний, він диктується, насамперед, політичними умовами. Особливо це стосується тих, хто хоче реально служити Білорусі і в Білорусі, будучи православним священиком.

Щодо звинувачення в тому, що «заяви РПЦ робляться і від імені білоруських православних віруючих і вони несуть за них відповідальність (як мінімум – моральну)». То тут ми повинні згадати ту ж Україну часів СРСР, коли тут була заборонена діяльність не тільки будь-яких православних юрисдикцій, крім РПЦ, а й УГКЦ. Тоді всі українські віруючі (прихильники автокефалії або уніати) відвідували храми Українського Екзархату РПЦ, а багато хто з них навіть були там архієреями та священиками. Також як і сьогодні, РПЦ робила гучні заяви, як проти прихильників української автокефалії, так і проти греко-католиків, ніби від імені своїх вірних, але ті, навіть коли були з цим не згодні, продовжували відвідувати храми, були священиками РПЦ МП. Але змінилися політичні обставини – відразу виникли не тільки парафії, а й єпархії УАПЦ та УГКЦ. Мільйони віруючих, практично в один день, відвернулися від РПЦ МП. Те ж саме буде і в Білорусі, однак в першу чергу, як вже говорилося вище, повинні відбутися політичні зміни.

У той же час, є і канонічна складова, а саме те, що це РПЦ розірвала відносини з Вселенським Патріархатом. Але останній ніяк не забороняв своїм єпископам, священикам і віруючим мати євхаристичну єдність з РПЦ. Таким чином, православні білоруси, які живуть сьогодні на канонічній території Константинопольського патріархату – Білорусі, можуть безперешкодно молитися, приймати таємниці і навіть служити у храмах Московського патріархату. Особливо якщо до цього змушують політичні реалії.

Отже, на наш погляд, висновок очевидний: ніякої відповідальності за рішення Синоду РПЦ білоруські православні не несуть.

Наслідки рішення Синоду для самої РПЦ МП

Оскільки ми не спостерігаємо канонічної підтримки Московського Патріархату з боку інших Помісних Церков, подальші дії Константинопольського Патріархату у Україні можуть призвести до дуже сумних наслідків саме для самої РПЦ.

На наш погляд, основна проблема для РПЦ полягає у тому, що прийняття діянь Вселенського Патріархату з боку будь-якої Помісної Церкви, а подібна підтримка вже є, буде вимагати поширення дії синодального рішення і на тих, хто стоїть на позиціях Константинопольського патріарха. Логіка такого кроку виводиться не тільки з тексту рішення Синоду Московського Патріархату, а й з багатьох коментарів, які давали його уповноважені особи.

Отже, ми можемо стати свідками того, як Московський Патріархат поступово буде переходити у стан канонічної ізоляції від Вселенського Православ’я. Наслідки подібного процесу, у сукупності з політичною ізоляцією самої Росії через імперську політику, можуть і, швидше за все, приведуть, до розпаду самої РПЦ на кілька незалежних юрисдикцій, практичної втрати закордонних єпархій та парафій.

Крім того, практично всі експерти, у тому числі і адекватні представники Московського Патріархату, прогнозують посилення автокефальних настрою або бажання перейти під омофор Константинопольського Патріархату практично у всіх країнах колишнього СРСР, насамперед у Білорусі, Латвії та Литві, бо бути заручником імперських амбіцій ніхто не хоче.

прот. Сергій Горбик.

Переклад українською мовою – «Київське православ’я»

джерело: https://krynica.info/be/