Рішення президента Туреччини Ердогана про повернення храму Святої Софії Константинопольської викликала дуже великий резонанс не тільки у Вселенському Православ’ї, а й міжнародних відносинах. Сьогодні важко перерахувати публікації, у яких аналізуються підстави та наслідки подібного рішення. Однак тільки поодинокі з них спробували, нехай і опосередковано, показати сьогоднішні події як наслідок лівого лібералізму та секуляризації європейських країн [1]. Але, на нашу думку, подібний підхід для аналізу ситуації є дуже поверхневий, що залишає поза увагою справжню підставу подій в Туреччині – сучасний неосинкретизм. Саме він несе дуже велику небезпеку не тільки Православ’ю, а й загалом християнству. У цій статті ми спробуємо розібратись в проблемі та в тому, як вона може вплинути на ситуацію в Україні.
І. Що таке неосинкретизм та в чому його небезпека
Основною відмінністю неосинкретизму від класичного синкретизму є те, що він, принаймні на першому сучасному етапі, не ставить своєю задачею злиття всіх релігій в одну. Але неосинкретизм істотно розмиває границі Православної Церкви (також інших християнських Церков), пропонуючи тезу про можливість спасіння загалом у всіх релігіях. Ця теза обґрунтовується дуже суперечливим твердженням, що «всі релігії створив Бог і, відтак, усі моляться одному Богу, але в різній формі». Розуміння цього, на думку неосинкретів, мусить дійти до всіх «через спільні молитви за мир», «мирне існування», «толерантність» та «спільне соціальне служіння». Але, як відомо, «добрими намірами вимощена дорога до пекла».
Головним завданням неосинкретистів, яке дуже добре проглядається за їх нібито правильними словами, є фактичне «вихолощування» Християнських Церков, адже нам пропонується зупинити місіонерську діяльність та катехизацію, зокрема ту її частину, де розкривається помилковість ісламу, юдаїзму, а також інших язичницьких культів. Також фактично нівелюється подвиг усіх християнських мучеників, які вибрали тортури та смерть, але відмовилися поклонятися «богам», зокрема і мусульманському.
Крім того, під «толерантністю та миром» неосинкретисти розуміють непротивлення певним процесам секуляризації: прибирання християнських свят з державного календаря; відмова від використання хрестів та ікон у місцях громадських місцях; внесення в державний календар цілком чужих більшості корінного населення релігійних свят та звичаїв. Фактично за допомогою неосинкретизму відбувається видалення традиційного для Європи християнства з суспільного життя, створюються більш ніж комфортні умови для існування та поширення інших релігій, найперше – ісламу.
ІІ. Історія розвитку неосинкретизму в Європі та його наслідки
Реально історія становлення неосинкретизму почалася після ІІ Світової війни, коли Європу охопила хвиля соціалістичних та неоліберальних рухів. Ця тенденція не обминула Церкви, найперше Католицьку, яку активно звинувачували у співпраці з нацистами. Саме тоді почали випрацьовуватися певні теорії, що спасіння може існувати не тільки в християнстві, але і в інших релігіях, зокрема в язичницьких культах та ісламі, а екуменічний християнський рух пропонувалося поширити і на неправославні релігії.
На нашу думку, першим реальним втіленням у життя певних ідей неосинкретизму став новий статут католицької організації «Opus Dei», розроблений її засновником, іспанським католицьким священиком з родини маранів, о. Хосемарія Ескріва де Балаґер та затвердженому Папою Пієм ХІІ у 1950 р., де говорилося, що співробітниками «Opus Dei» можуть бути люди різних релігійних переконань [2, ст. 36-37]. Саме пункт про те, що співробітниками організації можуть бути некатолики і навіть нехристияни, викликав обурення у багатьох ієрархів, які небезпідставно називали його «брамою для синкретизму». У подальшому цей католицький священик дуже активно розвивав ідеї неосинкретизму, зокрема широко відомо його висловлювання «я дуже люблю мусульман»…. [2, ст. 92] Не дивлячись на дуже неоднозначну репутацію, цей священик був беатифікований папою Яном-Павлом ІІ 17 травня 1992 р. Чому саме тоді та чому саме цим Римським понтифіком – трохи згодом.
Цілком можливо, що неосинкретизм залишився б маргінальним релігійним рухом, але в кінці 50-х – початку 60-х років ХХ ст. він був затребуваний політиками кількох провідних Європейських країн через велику кількість емігрантів-мусульман.
Так, оскільки після капітуляції Німеччина гостро потребувала робочої сили для відновлення господарства і економіки країни, вже на початку 50-х років почався масовий заїзд турецьких мігрантів. Ситуація, що склалася вилилася в підписання 30 жовтня 1961 р угоди про трудових мігрантів між ФРН і Турецькою Республікою. Перша редакція угоди ухвалила ротаційний принцип роботи і забороняла робочим перевозити до Німеччини родини. Однак «текучка» некваліфікованих кадрів не могла задовольняти представників німецького бізнесу, і 19 травня 1964 р вийшла нова редакція угоди, де був скасований принцип ротації і дозволялося привозити до Німеччини всю сім’ю робочого [3, p. 244-245]. Отже, вже до кінця 60-х років у Німеччині утворилася дуже велика турецька (читай мусульманська) спільнота, яка нараховувала близько одного мільйона вірних.
Одночасно до Франції, у часі та після Алжирської війні (1954-1962 рр.), переїхала досить велика кількість мусульман, які небезпідставно вважали, що рівень життя в колишній митрополії значно вищий. Переважно це були так звані «харкі» – мусульмани, які воювали у французькій армії. За французькими даними 1962 року у французькій армії служили 236.000 алжирців. За іншими відомостями їх було менше, але їх число перевищувало 180.000 [4, p. 33]. Враховуючи, що вони емігрували до Франції з багатодітними родинами, їх кількість теж була не менш півмільйона.
Також мусульмани масово іммігрували до Великобританії після Другої світової війни, в результаті руйнувань і браку робочої сили, викликаних війною. Мусульманські мігранти з колишніх британських колоній, переважно Індії, Пакистану і Бангладешу, були прийняті на роботу в великих кількості, щоб відновити країну.
Отже, через велику кількість мусульманських мігрантів провідні країни Європи змушені були виробити політичну формулу для запобігання релігійних конфліктів. І якщо в державному і суспільному житті ця формула виразилася, як секуляризація та неолібералізація, то для нейтралізації місіонерської діяльності Християнських Церков штучно популяризувався неосинкретичний рух. Особливо активно його насаджували в Католицькій Церкві, як найбільшій та найвпливовішій в Європі.
Результати роботи неосинкретистів європейські християни побачили вже наприкінці 70-х – початку 80-х років ХХ ст., коли мусульманські організації, при практично цілковитому мовчанні ієрархів католицької та традиційно-протестантських церков, почали тотальний наступ на християнство. Це вилилося у видалення християнської символіки з громадських місць (школи, лікарні, адміністративні установи), а в подальшому навіть у репресії за носіння натільного хрестика у державних установах [5].
Звичайно, що наступ ісламу на європейські християнські цінності викликав спротив, який мав усі можливості стати досить потужним, але в жовтні 1979 р. керівником Католицької Церкви обрано Іоана Павла ІІ. Цей папа, ще будучи єпископом та кардиналом, дуже часто висловлював думки в дусі неосинкретизму, що були приховані під загальними словами «боротьби за мир», «порозуміння між різними релігіями» та інш.
Вже 27 жовтня 1986-го року, за ініціативою Іоана Павла ІІ, в Асижі відбувся Перший всесвітній день молитов за мир за участю представників різних християнських конфесій та нехристиянських релігій. Цей захід не мав аналогів, не тільки в історії Католицької Церкви, а й інших християнських церков. Це був фактично перший офіційний з’їзд неосинкретистів, фактичним визнанням папою всіх релігій. Останнє було дуже добре висвітлено представниками багатьох ЗМІ, зокрема і релігійних. Звичайно, Католицька Церква намагалася та намагається всіляко нейтралізувати негативні наслідки цієї події, але їм це не дуже вдавалося. Тим більше, що сам Іоан Павло ІІ підтвердив свій курс на поширення неосинкретизму, коли 17 травня 1992 р. канонізував його засновника – о. Хосемарію Ескріва де Балаґеру (про що ми вже казали вище).
Загалом можна констатувати, що неосинкретизм, за підтримкою провідних ліберальних партій, поширювався у Європі до кінця ХХ – початку ХХІ ст. Тільки реальна ісламська погроза, крах політики мультикультурності, проблема з адаптацією мігрантів, примусила більшість державних інституцій переглянути своє ставлення до цієї релігійної течі. Сьогодні прибічниками неосинкретизму є партії (рухи) лівого та ліво-ліберального спектру, а також релігійні течії, що підтримують содомський гріх, гендерну ідеологію, виступають за жіноче священство і т.п. речи. Тобто всі ті, кого можна чітко визначити як антихристиянські та антицерковні сили.
Що стосується Католицької Церкви, то тут прибічниками неосинкретизму залишається певна група «ліберальних католиків», але після смерті Іоана Павла ІІ вони втратили явну підтримку Ватикану та діють більш обережно.
Разом з тим, майже півсторічна діяльність неосинкретистів у Європейських країнах має свої фатальні наслідки у вигляди сильного ослаблення традиційного християнства, поширення секуляризації у антихристиянському вигляді та інш. Саме ліберальна толерантність, яка до сьогодні переважає в політиці Європейського Союзу, дозволила президенту Ердогану розпочати нову ісламську експансію, зокрема і перетворення Святої Софії на діючу мечеть.
ІІІ. Неосинкретизм та Вселенське Православ’я
Спроби впровадити постулати неосинкретизму в середовище Вселенського Православ’я розпочалися вже на початку 50-х років ХХ ст. через діяльність Всесвітньої Ради Церков, у яку від початку ввійшли деякі Православні Помісні Церкви. Однак, на нашу думку, реальний процес розпочався за час служіння Вселенського Патріарха Афінагора І, який був активним прибічником екуменізму та у 1965 р. разом з папою Павлом VI оголосив відміну взаємного відлучення 1054 р. Але, хоча ідеї неосинкретизму і захопили деяких православних єпископів та священиків, реального поширення вони не отримали. Подібні спроби поширити неосинкретизм серед Православних Церков, найперше у Константинопольському Патріархаті, продовжувалися за Святішого Патріарха Димитрія І, а особливо – Його Всесвятості Варфоломія І, якого намагалися використати через його активну екуменічну діяльність, зокрема в сфері екології.
Як показали останні події, пов’язані з Святою Софією Константинопольською, Вселенське Православ’я загалом, а також країни з домінуючим православ’ям, виявилися несприйнятливими до вірусу неосинкретизму. Хоча ліві та ліво-ліберальні політичні сили, найперше в країнах колишнього «соціалістичного табору», вкладали великі кошти в його поширення та вкорінення. Отже, Вселенське Православ’я виявилося тим здоровим тілом, яке заховало вірність Христу. Звичайно, ми тут не розглядаємо неканонічні маргінальні групи, що тільки прикриваються назвою «православні».
IV. Неосинкретизм в Україні. Історія, розвиток, наслідки.
На нашу думку, до кінця ХХ ст. неосинкретизм не мав якогось реального поширення в Україні та був притаманний малочисельним групам неопротестантів, яких науковці характеризували як «нові релігійні рухи». Його реальне поширення розпочалося з того часу, коли Українську Греко-Католицьку Церкву очолив кардинал Любомир Гузар і цьому є дуже логічне пояснення.
Справа в тому, що православно-уніатське протистояння на Галичині, яке було дуже гострим, а часом навіть кровопролитним, не давало уніатам реальних шансів прозелітизму серед православного населення Волині, Центральної та Східної України. Тому новий очільник УГКЦ розпочав процес примирення, оснований на екуменізмі. Навіть був заснований «Інститут екуменічних студій Українського Католицького Університету»… Але «екуменічний дух» не обмежився тільки християнською складовою, бо через особливе шанування Іоана Павла ІІ, його неосинкретичні ідеї потрапили на вже підготований ґрунт та почали поширюватися через різноманітні «конференції», «студії» і т.п. При цьому, для надання цим заходам особливої ваги масово залучалися різні «православні» маргінали, типу «архієпископа» Ігоря Ісіченко. Однак, до певного часу, неосинкретизм залишався незатребуваним в Україні…
Цілком неочікувана для християнських церков України, неосинкретизм був затребуваний політикумом після Революції Гідності та початку війни з Росією. Цьому було кілька основних причин:
По-перше, ліво-ліберальні кола Європейського Союзу, навіть не приховуючи, почали використовувати європейські прагнення України для нав’язування їй своїх «цінностей». Державу примушували силоміць руйнувати відвічну християнську свідомість та моральність більшості населення через впровадження гендерної ідеології, надання особливих умов для ЛГБТ; вимагати обмеження «клерикалізму» і т.п. Для впровадження цього були мобілізовані величезні кошти різних фондів, якими фактично оплачувалися послуги «активістів», а також купувалися окремі політики, науковці та діячи культури. Тверду християнську позицію мусив зруйнувати саме неосинкретизм, за яким пліч-о-пліч йшла толерантність до всіх описаних вище ідеологій. Деяким політичним діячам України було значно зручніше та вигідніше підтримувати руйнацію християнських цінностей, ніж залишатися на позиціях їх оборони.
По-друге, після анексії Криму на материкову Україну виїхало дуже багато кримських татар, які сповідують іслам. Консервативний негативізм більшості християнського населення до цієї релігії відомий. Тому ідеологія неосинкретизму мусила допомогти центральній владі зняти певні неприємні моменти на місцях розселення вимушених мігрантів. Мусимо визнати, що побоювання влади не були безпідставними, бо згідно соціологічного опитування Центру Разумкова за 2017 р., до ісламу негативно ставиться 20% населення України, хоча в 2013 р. цей показник становив 13,7%. Тут, на нашу думку, мусимо констатувати – ріст негативізму є наслідком зіткнення з ісламською культурою значно більшого числа християн по всій Україні саме через вимушених переселенців-мусульман з Криму та Донбасу.
По-трете, активізувалися певні західні ліберальні фонди на території України. Наші науковці-гуманітарії (філософи, культурологи, релігієзнавці) завжди відчували брак коштів. Підтримка неосинкретичних ідей давала їм доступ до грантових ресурсних центрів, а ось про наслідки своєї діяльності, яка маскувалася під лозунгами «міжконфесійного порозуміння», «соціальної співпраці» та ін.
Тут варто відзначити, що на позицію українського політикуму щодо ісламської проблематики та її вирішення через впровадження неосинкретизму в християнське середовище, вплинула активна діяльність одного з лідером мусульман України, муфтія Духовного управління мусульман «Умма» шейха Саіда Ісмагілова. Саме він активно впроваджував думку про наявність в Україні майже одного мільйона мусульман [6] (у останніх заявах йдеться про «мільйони» [7]). При цьому, чомусь ніхто не звернувся до даних державного перепису населення. Так, на 2001 р., серед національних меншин України, які потрапили в загальний список (до 30.000 осіб) ми бачимо тільки три національності, які складають реальну чисельність мусульманської громади держави: а) кримські татари, загальна чисельність 248193 осіб або 0,51%; б) татари – 73304 або 0,15%; в) азербайджанці – 45176 осіб або 0,09% [8].
Отже, офіційні статистичні данні дають нам усі підстави засумніватися у тій чисельності мусульман, яку подає Саід Ісмагілов (400 тисяч у Криму (кримські татари) та 200 тисяч на Донбасі (татари)) [6]. Бо дуже сумнівно, що за 10-12 років чисельність кримських татар збільшилася майже у двічі, а татар – майже у три рази… Але що не зробиш для пропаганди, тим більше коли очікуєш певні преференції.
Вже на початку компанії щодо поширення ідей неосинкретизму в Україні, здорові громадські та політичні організації вдалися до цілком адекватної критики цього процесу, зокрема закликів до «міжконфесійного та міжрелігійного порозуміння». Адже українське релігійне законодавство є одним з найбільш ліберальних у світі, у нас немає релігійної ворожнечі (крім політичної – яку роздмухує РПЦвУ на замовлення Росії), усі конфесії та релігійні групи мають вільний доступ до здійснення соціально-гуманітарного служіння та інш. Тому, на нашу думку, за цілком нейтральними гаслами певних релігійних діячів та світських осіб, був прихований цілком інший зміст, про який ми писали вище, коли роз’яснювали сутність неосинкретизму та його небезпеку.
До певного часу діяльність українських неосинкретистів була дещо прихована, продовжувала здійснюватися у межах різноманітних «шкіл» та «семінарів», але цілком неочікувана, у 2017 р., лідером неосинкретичного руху в Україні робиться прот. Георгій Коваленко, який до цього вірою і правдою служив Московському Патріархату на провідних посадах, та навіть був членом «міжсоборного присутствія» РПЦ. Важко сказати, що примусило православного священика, який здійснював пресвітерське служіння з 19 січня 1995 р., кардинально змінити свої погляди та це є його особиста справа. Нас більш цікавить його відверта неосинкретична діяльність, коли під час Великого посту 2017 року колишній спікер РПЦвУ прот. Георгій Коваленко на каналі «1+1», який належить олігарху Ігорю Коломойському, запропонував православним українцям дізнатися «таємний код віри» та переглянути своє ставлення до Церкви і Бога. Вже незабаром після виходу цього трьох серійного фільму, відомий релігієзнавець, професор Юрій Чорноморець розміщує на своєї сторінці розгорнуту рецензію на цей «шедевр» під назвою «Що я думаю про «Таємний код віри», яку варто привести цілком: «Оскільки у мене кілька чоловік запитали що я думаю про «Таємний код віри» о. Георгія Коваленко, то я вирішив залишити один запис із відповідями для людей і для історії.
1. Мене здивувало, що банальні знання часто у фільмі подано так, ніби це великі таємниці, які Церква замовчувала. Наприклад, що 25 грудня – це умовна дата. Кожен священик і кожен грамотний семінарист може розповісти історію свята Різдва Христового, і те що спочатку воно святкувалося разом із Хрещенням Господнім, і що лише потім це святкування розділили. Про те, що у дохристиянські часи на території України були доволі розвинуті культури – про це хіба що зовсім лінивий не знає. Про те що у Софії Київський є солярні знаки нам розповідали на уроках історії у п’ятому класі ще у часи глухої перебудови.
2.Ходити публічно до ворожки – це дуже дивний хід. Фактично тепер кожна ворожка буде ще більше наголошувати на своїй легітимності, правильності, і Церква не матиме аргументів на питання: «чому це до них не можна піти, якщо отцю Георгію Коваленко можна?»
3.Заявляти що благодаті немає в іконах (чи іконостасах) – це доволі дивний риторичний прийом. Так само як вкрай незрозумілим є жест зняття священницьких одеж і хреста – і заради чого – заради того, щоб «піти у світ» і там віднайти ЗНАННЯ, які розповідають або у школі, або у семінарії? У крайньому випадку – в університеті. Принаймні я особисто нічого нового не почув, хіба що про етимологію слова «Почайна» як священної ріки щось не пригадую щоб чув раніше.
4. Ну і звісно, за 25 років у християнстві будь-яка мисляча людина могла віднайти усі відповіді на усі питання, які ми почули чи ще почуємо у передачах – як у церкві, так і у тій універсальній культурі, до якої справжня Христова Церква відкрита. Навіть критичний аналіз усього «язичницького» в українській культурі можна було легко за 25 років зробити без особливих зусиль – було б бажання. За 25 років не віднайти у церкви, у богословів, у науковців, питань на свої світоглядні питання можна лише у одному випадку – не шукаючи відповідей на свої питання. З яких причин – не мені судити. Але кинути звинувачення церкві і теології, що вони чогось не знають можна лише якщо не вміти слухати і читати. В інтернеті є 28 томів Православної енциклопедії – і це приблизно половина алфавіту. Достатньо заглянути туди і усі питання про непросвічену церкву відпадають. Сумніваюсь, що колись о.Г.Коваленко чи знахарки до яких він звертався напишуть щось подібне.
5.Нарешті, наприкінці фільму мене дуже здивувала теза про те що саме українська культура є унікальним синтезом християнства та язичництва. Це можна сказати про будь-яку католицьку чи православну країну. Існує безліч країн, де різних залишків язичництва ще більше. Вся європейська цивілізація – це багатошаровий синтез спадщини античності та християнства, і нічого сенсаційного у цьому немає. Це зараз вчать у шостому-сьомому класі.
Який можна зробити висновок? Маю надію, що передача подорослішає, оскільки заявка університетського рівня не передбачає дитячих помилок та школярського хуліганства.
П.С. Також прошу усіх врахувати лише один момент: завжди на інтернет-порталах, шефом яких був о.Г.Коваленко була рубрика питання до священика, де на такі от питання чи не кожен день відповідали – що, як, навіщо, який смисл – про все – дат святкувань, смислу обрядів до сексу і співвідношення християнства і язичництва. Чи може тоді теж у церкви не було відповідей і це була лише ілюзія, що людям відповідали?
П.С. 2 До речі, про питання передачі – ми християни чи язичники? – до кінця передачі було забуто, і наша християнськість «ректором» Православного «університету» якось ніяк не підтверджена. Все розмазалося, і звелося до легалізації ворожок як великого досягнення і таємного знання нічим не гіршого за православне церковне християнство!
П.С. 3. Оскільки прозвучав аргумент про те що народу подобається, це усе популяризує важливі знання, які телеглядачі не знають, і це краще інших телепередач, то відповідаю наступне: можна уявити собі священика наприклад УГКЦ, який у ефірі 1+1 буде робити такі і говорити таке? Я особисто не уявляю. Тому що це просто недопустимо і все. Подумайте про це, і зробіть висновки. Повинен бути вищий тон у передачі, і краще ставлення до рідного християнства».
Звичайно, неосинкретичні ідеї прот. Георгія Коваленко та його невеликої групи, яка згуртувалася біля його проекту «Відкритий православний університет Святої Софії-Премудрості», не знайшла підтримки та порозуміння в РПЦвУ…
У грудні 2018 р. прот. Георгій Коваленко переходить у Православну Церкву України, а незабаром виступає одним з керівників громадської організації «10 тез для ПЦУ», яка від початку спробує діяти як орган вірних на підтримку Українського Православ’я та завойовує досить потужний авторитет серед священиків та мирян. Однак 17 червня 2020 р. з’являється «Звернення української громадськості до Президента Турецької Республіки Реджепа Тайїпа Ердогана щодо статусу Святої Софії» [7], яке містить ряд богословсько-догматичний тез, які несумісні з Православ’ям. При цьому, сам прот. Георгій відкрито пише, що документ мусив бути ще більш неосинкретичним, але інші автори на це не погодилися [9].
Відзначимо, що догматично суперечливий текст звернення «10 тез для ПЦУ» практично не підтримали архієреї Православної Церкви України та більшість освічених священиків. Натомість вже 23 липня 2020 р. з’явився дуже гарний, дипломатично та догматично бездоганний лист Предстоятеля ПЦУ, Блаженнішого Епіфанія, митрополита Київського і всієї України, до Його Всесвятості, Вселенського Патріарха Варфоломія І [10], який також підтримав безкомпромісний рух Вселенського Православ’я на захист Святої Софії Константинопольської [11].
Отже, можна констатувати, що неосинкретичний рух, який проводився групою прот. Георгія Коваленко, на сьогодні не знайшов підтримки переважної більшості архієреїв, священиків та вірних Православної Церкви України та залишається досить маргінальною течею.
Ще однією організацією, яка активно долучилася до поширення ідей неосинкретизму в Україні є т.зв. «Всеукраїнська рада релігійних об’єднань» (далі ВРРО), яка була заснована в січні 2017 р. Серед засновників та активних членів ми бачимо той же самий ісламський центр «Умма» Саіда Ісмагілова, а також ряд нечисленних маргінальних груп: «Апостольська Православна Церква України»; «Національні Духовні Збори Бахаї України»; «Релігійне Об’єднання Громад Прогресивного Іудаїзму України»; «Об’єднання Синів і Дочок України Рідної Української Національної Віри (ОСІДУ РУНВіри)»; «Центр громад Свідомості Крішни в Україні» та «Українська асоціація релігієзнавців». Саме деякі представники останньої громадської організації намагаються останнім часом сформувати власну наукову базу неосинкретизму в Україні.
Ця група на протязі 2017 – 2020 рр. провела ряд конференцій та семінарів, на яких спробувала поставити питання про «міжрелігійну гармонію в Україні». Найбільш потужним з них була науково-практична конференція, яка відбулася 4 лютого 2020 у рамках проведення «Всесвітнього тижня міжконфесійної гармонії»… Як бачимо, серед активних учасників, знову відомі особи: шейх Саїд Ісмагілов (Іслам), протоієрей Георгій Коваленко (Православ’я), ребе Олександр Духовний (Іудаїзм), Олександр Плис (кришнаїзм), Алла Баранова, Тетяна Кузіна (Бахаїзм) [12].
Але чи дійсно діяльність цієї неосинкретичної групи настільки небезпечно для українського суспільства? Саме таке питання виникає у багатьох наших співрозмовників.
Дійсно, коли подивитися на склад учасників цих конференцій, багато хто сьогодні скаже, що адепти «неосинкретизму» – це невелика та маргінальна група, яка не може реально впливати на конфесійне становище в Україні, але ця думка, на наш погляд, є помилковою.
Автор цієї статті присвятив кілька днів полеміці в інтернеті з учасниками цих заходів, а найперше – з Саїдом Ісмагіловим. Мені було реально цікаво, що, власне, цей діяч (як і інші) має на увазі під «релігійною гармонією». Як виявилося, головним пунктом «гармонії» є припинення критики ісламу (і «прогресивного юдаїзму») з боку православних священиків, припинення місіонерської діяльності серед мусульман, найперше – кримських татар, які опинилися на материкової Україні. При цьому він «не готовий» сприяти «миру та гармонізації», коли мусульманин/мусульманка одружується з християнином та покидає іслам, чим викликає відторгнення своєї родини.
І тут дуже добрим лакмусом стало питання Святої Софії Константинопольської. Враховуючи думку найбільших християнських Церков України, найперше ПЦУ, заради релігійного миру в Україні, опираючись на всі рішення та напрацювання конференцій, було б дуже логічно, щоб Саїд Ісмагілов та його об’єднання мусульман «Умма», заради «міжконфесійної гармонії», підтримали звернення християнських церков з цього питання. Але отримали все навпаки, мусульмани підтримали перетворення Святої Софії Константинопольської на мечеть. І це цілком пріродно, бо виступати проти нової мечеті в ісламі – «хорам» (жорстко заборонено, смертельний гріх)…
Тому на сьогодні можна з упевненістю сказати, що ці заходи стали підставою реального наступу ліберал-секуляризованого політикуму на традиційні християнські цінності України і, найперше, на Православну Церву України, яка є спадкоємцем усіх змагань та прагнень Київського Православ’я.
Так, саме опираючись на неосинкретичні теорії та заклики певних наукових кіл, Президент України Володимир Зеленський, на зустрічі з представниками кримських татар, озвучив плани надання мусульманським святам Курбан-Байрам та Ураза-Байрам статусу державних [13]. Такого немає у жодній традиційно-християнській країні Європейського Союзу, а в Туреччині, яка є членом НАТО та прагне стати членом ЄС, християнські свята також не є державними. Загалом, вже чуються реальні закиди зробити державними не тільки мусульманські, але і юдейські «свята». На думку деяких політиків у цьому немає нічого поганого, але не все так просто…
Українці, які складають майже 90% населення України, є носіями саме християнської культури, а більшість з них ідентифікує себе як православні (79,3%), а мусульмани, по різним даним, складають від 0,8 до 1%% [14]. Отже, використовуючи секуляризм та неосинкретизм, певні сили спробують опустити Православ’я на один шабель з іншими релігіями, розмити кордони Церкви, що не тільки є реальним приниженням українців, а й засобом руйнації нашої історичної християнської духовності. Бо саме Православ’я було (і є) духовних стержнем національного виживання та усіх визвольних змагань. Крім цього, є дуже багато негативних історично-етнографічних прикладів такої толерантності з боку православних українців [15].
На нашу думку, аналізуючи події останніх років, можна висунути гіпотезу, що за активної підтримки неосинкретистів, певні ліволіберальні сили спробують проводити в Україні стару європейську політику мультикультурності та секуляризації, яка давно потерпіла повне фіаско, а заміст «міжконфесійної гармонії» привела до наступу войовничого ісламу на християнські цінності та духовність. Власне негативні наслідки цього процесу, який активно розкручується в Україні, ми маємо можливість бачити вже сьогодні через збільшення кількості українців, які негативно ставляться до ісламу (про що ми вже писали вище).
Власне мусимо відзначити, що зерна неосинкретизму потрапили в Україні на добрий політичний ґрунт, бо Як дуже мітко відзначає керівник «Православного Духовного центру ап. Івана Богослова» (Чернівці), прот. Микола Йоник: «На жаль, український істеблішмент сьогодні надає в основній своїй масі перевагу ігноруванню релігії та релігійного фактору в політиці. І хоч ми маємо приклад П. О. Порошенка, та він залишається скоріше винятком, якого бояться, який ще не осмислили навіть найвідважніші політичні реформатори. Основна маса української політичної еліти або деформувала свої ліберально-секулярні принципи в цілковитий ігнор релігійного фактору в політиці і національній безпеці України або ще не переросла радянський принцип секуляризації державно-церковних відносин. Якщо український істеблішмент не побачив у себе під носом відповідних прикладів новітньої історії, то події в Білорусії і в Туреччині знову яскраво розкривають хибність і небезпечність позиції ігнорування ролі національної традиційної для України релігії – Православ’я, з її історичним, духовним і адміністративним центром у Києві. Здається, що саме той, хто першим збагне це, й стане домінуючою україноцентричною політсилою України на довгий час». [16].
VІ. Висновки
Реальною передумовою наступу ісламу, одним з явних факторів якого є перетворення Святої Софії Константинопольської на мечеть, є ліволіберальна секуляризація більшості Європейських християнських країн, що у свою чергу, стало можливим через вихолощення та розмивання кордонів християнських церков через рух неосинкретизму.
Натомість країни з переважаючим православ’ям та моральною вагою Православної Церкви у суспільстві, наприклад Греція, де «підтримка Греції з боку будь-якого зовнішнього партнера і союзника за замовчуванням включає підтримку грецького православ’я» [1], на сьогодні становлять реальний фронт не тільки захисту Православ’я, а й християнства загалом. Наданням Томосу Православній Церкві України, прийняття її в сім’ю Вселенського Православ’я, було дуже мудрим рішенням з боку Константинопольського Патріархату, яке беззаперечно дуже посилило християнський фронт.
Оскільки Помісні Православні Церкви, зокрема і ПЦУ, досить успішно протистоять державному секуляризму, проти них знову спробують задіяти руйнівну ідеологію неосинкретизму, яка вже успішно показала себе в католицько-протестантській Європі. На жаль, в Україні знайшлися власні прибічники неосинкретизму, які здійснюють свою підривну роботу.
На наш погляд, події навколо Святої Софії Константинопольської, квола реакція на ці події з боку ЄС, мусить нас, православних християн, зі всією серйозністю поставитися до спроб поширення неосинкретизму, активізувати катехитичну та просвітницьку діяльність серед вірних. Бо тільки Христос є Правда і Життя.
Посилання:
1. Щоткіна Катерина. Війна без берегів. Собор Святої Софії на мапі бойових дій
2. Джон Аллен, «Opus Dei»: правда и вымысел». М., 2007.
3. Obraztsov A. V., Suleimanova A. S. Faktory formirovaniya kul’ta v turetskoi literature (talant, populyarnost’, telesnost’) V: D’yakov N. N., Matveev A. S. (red.) Aziya i Afrika: nasledie i sovremennost’. Materialy 29-go Mezhdunarodnogo kongressa po istochnikovedeniyu i istoriografii stran Azii i Afriki, Sankt-Peterburg, 21-23 iyunya 2017 g. SPb.: NP-Print; 2017. T. 1.
4. Gregory D.Peterson. The French Experience in Algeria, 1954-1962: Blueprint for U.S. Operations in Iraq. Leavenworth: School of Advanced Military Studies.
5. Архиепископ Эдинбурга призывает христиан носить крестик
8. Національний склад населення України
9. Мечеть Божественной Премудрости
10. Митрополит Епіфаній надіслав лист Патріарху Варфоломію з висловленням підтримки
11. У храмах ПЦУ на знак молитовної солідарності зі Вселенським Патріархатом відбудуться богослужіння
12. Звіт про науково-практичну конференцію
13. Зеленський планує підписати указ про святкування Курбан-Байрам та Ураза-Байрам
15. Перекази прадідів про релігійні меншини
16. Mykola Yonyk (17 Жнівень а 23:34) мережа ФБ.
прот. Сергій Горбик, «Православний Духовний Центр ап. Івана Богослова»