Сьогоднішні події котрі відбуваються в нашій Українській державі на моє переконання допомагають нашим людям стрепенутися від байдужості і щось справді робити для об’єднання як у політичному так і в церковному житті. Адже пора уже «не розкидати а збирати каміння».

Віриться, що православні українці підтримують об’єднання українських церков у єдину Помісну Церкву. Адже все більше людей нині розуміє, що нашим ворогам удався план під девізом: «Діли і владарюй». Протягом віків цей девіз блискуче діяв і нажаль діє і до сьогоднішнього дня, і допоки українець ішов проти українця, хтось третій потирав руки і користав з цього. Сьогодні ми маємо наочний приклад, як чобіт московського, чи краще сказати кремлівського окупанта топче нашу землю. Невже ми з покоління в покоління будемо повторювати ті ж самі помилки і надалі будемо дозволяти собою маніпулювати? Невже й надалі байдуже будемо спостерігати, як зраджується і вбивається усе українське, як це робиться сьогодні в Криму та на Східних і Південних теренах нашої Батьківщини? Пам’ятаймо, що байдужість, це теж злочин.

Ми з вами гордо співаємо слова Гімну: «Душу й тіло ми положим за нашу свободу і покажем, що ми, браття козацького роду». Та хіба не зраджуємо ми наше славне козацтво, коли байдуже споглядаємо, як нищиться державність, як принижується незалежна Церква? А наші славні предки козаки не на словах, а на ділі доказували свою любов до України і своєї Церкви і покладали найдорожче — життя — на вівтар жертовності Батьківщині. Закликаю всіх, особливо братів і сестер південно-східного регіону уважно перечитати нашу історію — і побачимо, скільки відомих постатей було серед нашого народу, які не шкодували навіть життя, щоб тільки врятувати націю. Ось, наприклад, слова Павла Полуботка: «Виступаючи за Отчизну, я не боюсь ні кандалів, ні тюрми, і для мене лучче найгіршою смертю умерти, як дивитися на гибель моїх земляків». Сьогодні в 21-шому столітті ми маємо гідних послідовників своїх предків, маємо небесну сотню яка поклала своє життя за кращу долю України, як в політичному так і в церковному житті.

Мені як священику однаково болить, як політичне так і Церковне розділення українського суспільства. Тому я спробую висвітлювати цю проблему з церковної точки зору і можливо дещо більше приділяти уваги розділенню церковному. У наших храмах ми співаємо: «Боже, нам єдність подай», а в серці — ненависть і гнів до ближнього і про єдність на ділі не прагнемо, то хіба ми не вбиваємо душі наших дітей? Діти не можуть спокійно сприймати таке лицемірство і стають байдужими до релігії або ідуть шукати правди в різні секти, для яких, як ніколи, створені сприятливі умови.

Я думаю, що кожному з нас відома народна мудрість: «Що посієш, те й пожнеш». Ми впродовж 22-ох років сіяли між собою ворожнечу, ненависть, лицемірство і байдуже чекали урожаю. Сьогодні ми у деякій мірі вже почали збирати цей урожай, але неважко здогадатися, що будемо пожинати в майбутньому. То, може, доки не пізно, переоремо цю ниву зла і засіємо новий урожай миру, любові, справедливості? Задумаймось, чому батько із сином чи мати з донькою, брат з братом чи сестра з сестрою у незалежній Україні не можуть, жити так як живе розвинуте цивілізоване суспільство, де поважаються права один одного. Чому українська православна спільнота не може молитися разом в одному храмі? Чому через це розпадаються сім’ї і знову ж таки страждають діти? Хіба цього навчає Святе Письмо?

Господь каже: «Хто заповіді Мої має та їх зберігає, той любить Мене» (Ін.14,21). А найбільша заповідь у Законі: «Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою». А друга подібна до неї: «Люби свого ближнього, як самого себе» (Мф.22,37,39). А коли ми не любимо ближнього, то порушуємо найголовнішу заповідь і не любимо Господа. Тож кого тоді любимо і кому такими вчинками і поведінкою служимо?

Кожного з нас Господь Icyс Христос застерігає: «Бо хто буде Мене та Моєї науки соромитися в роді цім перелюбнім та грішнім, того посоромиться також Син Людський, як прийде у славі Свого Отця з Ангелами святими» (Мк.8:38). А щоб Спаситель нас не соромився, то прислухаймося до Його слів і впроваджуймо заповіді Господні в наше життя.

Остерігаймося, дорогі, фальшивих пророків, які довели український люд до протистояння, про таких Христос говорить: «Стережіться фальшивих пророків, що приходять до вас у в одежі овечій, а всередині хижі вовки. По їхніх плодах ви пізнаєте їх. Бо хіба ж виноград на тернині збирають або фіги — із будяків? Так ото родить добрі плоди кожне дерево добре, а дерево зле плоди родить лихі» (Мф. 7:15-17).

На моє глибоке переконання, ті, що перешкоджають українській державності, рідній мові, культурі, правдивій історії, об’єднанню нащадків козацького роду в єдину Помісну Церкву, і є тими фальшивими пророками. Тож відрізняймо добротне зерно від полови і робімо висновки і щоб у майбутньому діти та внуки нас не проклинали. Тому дорогі українці не залежно від політичної чи конфесійної приналежності не мовчімо, говорімо і висвітлюймо свої думки і тільки в дискусіях, а не з допомогою зброї  досягнемо бажаної мети. Тут доречним буде вірш Віктора Баранова «До українців»:

Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,

Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці:

Де той рік, де той місяць, той проклятий тиждень і день,

Коли ми, українці, забули, що ми — українці?

І що в нас є душа, повна власних чеснот і щедрот,

І що є у нас дума, яка ще од Байди нам в’ється,

І що ми на Вкраїні — таки український народ,

А не просто юрба, що у звітах населенням зветься.

І що хміль наш — у пісні, а не у барилах вина,

І що щедрість — в серцях, а не в магазинних вітринах.

І що є у нас мова, і що українська вона,

Без якої наш край — територія, а не Вкраїна.

Я до себе кажу і до кожного з вас: — Говори!

Говорімо усі, хоч ми й добре навчились мовчати!

Запитаймо у себе: відколи, з якої пори

Почали українці себе у собі забувати?

Запитаймо й про те, як ми дружно дійшли до буття,

У якому свідомості нашій збагнути незмога,

Чом солодшим од меду нам видався чад забуття

Рідних слів, і пісень, і джерел, і стежок від порога?

Українці мої! То вкраїнці ми з вами — чи як?

Чи в “моголах” і вмерти судила нам доля пихата?

Чи в могили й забрати судилось нам наш переляк,

Що розцвів нам у душах смиренністю «меншого брата»?

Українці мої! Як гірчать мені власні слова…

Знаю добре, що й вам вони теж — не солодкі гостинці.

Але мушу казати, бо серце, мов свічка, сплива,

Коли бачу, як люто себе зневажають вкраїнці.

Українці мої! Дай вам Боже і щастя, і сил.

Можна жити й хохлом, і не згіркне від того хлібина.

Тільки хто ж колись небо нахилить до ваших могил,

Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна?..

Хтось із сучасних політиків сказав на мою думку досить актуальні на сьогоднішній час слова: «Україна ніколи не встане з колін, поки вона не стане на коліна перед Господом». Сьогодні як ніколи настав час, дорогі брати і сестри, ставаймо на коліна перед Господом і щиро приносімо покаяння, визнаючи свою гріховність, як блудний син з євангельської притчі перед своїм батьком. Тоді, побачивши наше розкаяння і щиру молитву, Спаситель змилосердиться над нами і по нашій вірі допоможе згуртуватися в єдину Українську християнську родину, щоб єдиним словом, єдиними устами ми в любові та злагоді прославляли нашого Творця, розбудовуючи міцну незалежну Україну. Закликаймо до цього всіх тих, котрі ще понині не усвідомили і не повернули на правдиву дорогу. І за це одержимо нагороду і покриємо багато своїх гріхів. Бо ж навчає апостол Яків, «коли хто з-поміж вас заблудить від правди і його хто наверне, хай знає, що той, хто грішника навернув від його блудної дороги, той душу його спасає від смерти та безліч гріхів покриває!» (Як. 5:19-20).

cвящ. Іван Голуб.

Викладач ЛПБА, УПЦ КП.