У березні 2022 р. відбулося кілька знакових подій, які корінним чином змушують нас більш уважно подивитися та остаточно зрозуміти реальне ставлення Католицької Церкви не тільки до України, а і загалом до її сприйняття як християнської конфесії. Ці події викликали певне обурення українських католиків, яке дуже схоже на обурення представників РПЦвУ висловами патріарха Кирила Гундяєва. І як певні «правильні» представники Московського патріархату спробують звалити всю відповідальність персонально на свого очільника та його оточення, так і католики пов’язують негатив виключно з папою Франциском. Але все набагато складніше, бо сьогоднішня поведінка римського архієрея цілком логічна випливає з загальної політики Ватикану другої половини ХХ – початку ХХІ стст.
Після ІІ Світової війні, Ватикан увесь час прагнув налагодити нормальні стосунки з СРСР, зокрема використовуючи т.зв. «церковну дипломатію». Одночасно, зі свого боку, радянське керівництво шукало шляхи для нейтралізації «антикомуністичного церковного фронту», який вимальовувався в часі підготовки Другого Ватиканського собору. Адже серед важливих питань, які він повинен був розглянути, було питання про засудження комунізму та духовну опіку тих католиків, які опинилися в соціалістичних країнах. Це було цілком логічно, оскільки «соціалістичний концтабір» поширився на всю Східну Європу, і у Ватикані було багато священиків, які відчули всі «радості соціалістичного раю», а правда про комуністичні репресії було вже широко відомо…
Однак, власні геополітичні (і економічні) інтереси були для Ватикану значно більш важливіші, ніж доля їх співбратів, що страждали в «соціалістичному таборі». Вже 27 вересня – 2 жовтня 1962 року кардинал Йоганнес Віллебрандс здійснив офіційний візит до Москви, де 30 вересня «він був присутній у церкві Петра і Павла в Лефортові під час літургії, яку очолював архієпископ Никодим». У результаті переговорів, документи про осудження комунізму та переслідування віруючих в СРСР, як і загалом у соціалістичних країнах, зникли з порядку денного ІІ Ватиканського собору. У свою чергу, Московський патріархат зруйнував всеправославну єдність – його делегація була єдиною з числа Православних Церков, яка була присутня на католицькому соборі.
Саме з часів ІІ Ватиканського собору почалася плідна співпраця керівництва новітньої Російської імперії (СРСР) та Ватикану. За певне лояльне ставлення до Католицької Церкви в СРСР та економічну співпрацю, адже по даним дослідників, грошові кошти КПРС і СРСР зберігалися у банківських структурах Ватикану з кінця 60-х років ХХ ст., його офіційні особи мінімізували антирадянську, антикомуністичну, діяльність на світовому релігійному полі. А також сприяли намаганням Московського патріархату зайняти перше місце у Вселенському Православ’ї [1].
Нам можуть заперечити: А як же Іоан Павло ІІ, якого всі вважають переконаним антикомуністом?
Власне кажучи, міф про Яна Павла ІІ, як антикомуніста, який зруйнував СРСР, був створений штучно тільки в кінці 90-х років ХХ ст. Уважно передивляючись його промови, ми не знайшли якісь виступів саме проти СРСР як імперії, а також у підтримку національних визвольних рухів. Максимум – це були вступи проти військового стану в Польщі, загальних відзнак диктатури та обмеження прав віруючих у країнах «соціалістичного табору».
Уже через три місяці після обрання, Іван Павло II приймав у себе з візитом міністра закордонних справ Радянського Союзу А. Громико. Ця зустріч започаткувала низку контактів, які врешті допровадили до зустрічі з Генеральним секретарем ЦК КПРС Михайлом Горбачовим, що відбулася у Ватикані 1 грудня 1989 року. І навіть на зустрічі з М. Горбачовим, ніяких питань щодо визволення поневолених народів, а вже був міцний рух за незалежність в країнах Балтії, не піднімалося, хоча було конкретне звернення католицьких біскупів Литви, Латвії та Естонії.
З рештою, підтримку розпаду СРСР та визволення поневолених народів, як і підтримку Незалежності України, з боку Яна Павла ІІ (читай Католицької Церкви) чудово ілюструє наступний факт: Ватикан визнав Україну тільки 8 лютого 1992 р. – зайнявши «почесне» 110-те місце!
А що ж у релігійної сфери?
Попри те, що Ян Павло ІІ завжди підкреслював, що він екуменіст та прагне свободи віровизнання для всіх, Українське Православ’я в це «всіх» явно не входило. Ми не будемо тут описувати певні особливості «виходу УГКЦ з підпілля», коли Ватикан жодного слова не сказав на підтримку відродження Української Православної Помісності (УАПЦ та УПЦ КП). Ми лише торкнемося дуже цікавої угоди між Московським Патріархатом та Католицької Церкви, згідно якої Ватикан брав на себе обов’язки «не вступати в офіційні контакти з тими церковними групами, які не мають канонічного визнання» (тобто – з УАПЦ та УПЦ КП) [2]. І ця угода, підписана у часі понтифікату Яна Павла ІІ, як ми бачимо, чомусь діє і сьогодні (про що ми розповиймо згодом).
Так, саме Ян Павло ІІ, який без проблем зустрічався та молився навіть з язичниками в Ассижу, «не знайшов часу», щоб зустрітися з очільниками УАПЦ та УПЦ КП у під час навідування України. Таку саму політику проводили і інші офіційні представники Ватикану в Україні, а римо- та греко-католики всіляко намагалися мінімізувати подібні контакти, а при нагоді рясно виступали (виступають) ситуаційними союзниками РПЦвУ.
Але давайте залишимо історію та подивимось на сучасність.
Весною 2014 р. Росія анексує Крим та розпочинає війну на Донбасі. Ці дії, зокрема і їх реакція на їх Московського патріархату, викликають осудження більшості держав світу та релігійних лідерів. Ватикан залишається майже єдиною країною Європи (разом з Сербією), яка не осудила акт агресії та наполегливо називає агресію Росії «внутрішнім конфліктом». А в лютим 2016 р., коли агресія Росії проти України вже не викликала сумнівів у світовому цивілізованому співтоваристві, папа Франциск зустрічається з патріархом Кирилом… і підписує декларацію, яка цілком відповідає політичним інтересам Москви.
Текст сумновідомої «Гаванської Декларації» був настільки образливий для України та промосковський, що навіть вірний син Ватикану, очільник УГКЦ Святослав Шевчук заявив: «Для документа, який повинен бути не богословським, а, фактично, суспільно-політичним, слабшої команди для його складання неможливо було собі уявити». При цьому, все ж спробуючи якось виправдати Ватикан, спробував перекласти відповідальність з Франциска на колективну «Папську Раду», яка некомпетентна в питаннях міжнародної політики і «делікатних питаннях російської агресії в Україні» [3]. На що практично отримав спільну відповідь Ватикану та Московського патріархату про те, що «в складанні декларації особисто брали участь і патріарх Кирило, і папа Франциск» [4]
На сьогодні вже зрозуміло – «Гаванська Декларація» була потрібна не тільки керівництву Російської Федерації, а і особисто патріарху Кирилу, щоб показати його владу над православними в Україні, максимально призупинити дії, скеровані на отримання канонічної автокефалії Українським Православ’ям та, одночасно, отримати визнання як лідера православного світу. Зі свого боку, крім чисто фінансових інтересів, Франциск намагався (і намагається) отримати партнера в православно-католицькому діалозі, з яким можна буде вирішувати питання без врахування традиційної соборності Вселенського Православ’я…
Продовженням проросійської політики Ватикану були неодноразові візити Апостольського нунція в Україні до Донецька та Луганська, про які дуже влучно висловилася проф. Людмила Филипович: «Нунцій заявив, що основне завдання Церкви – це побудова мостів. Питання: з ким і чим? Будувати міст із ворогами України? В розпал військового протистояння? В ситуації, коли ворог навіть не думає каятися і переконаний, що робить все правильно, вбиваючи тисячі людей? Ми не можемо не радіти ініціативі «Папа для України» – для нас зараз це колосальні гроші. Питання в тому, кого вони підтримують і кому йдуть ці ресурси»… [5]
Коли ми розглядаємо відносини Ватикану та України, не можемо обійти офіційні стосунки, докладніше їх відсутність, Католицької Церкви та Українського Православ’я.
До грудня 2018 р., Ватикан пунктуально дотримувався угоди з Московським патріархатом: Жодних офіційних стосунків між Католицькою Церквою та «неканонічними православними юрисдикціями в Україні» (УАПЦ й УПЦ КП) не було. Тут можна багато про що сперечатися, однак ми приймаємо це, адже не було офіціальних стосунків і з Вселенським Православ’ям. Однак, після Київського Об’єднавчого собору та надання ПЦУ Томосу про автокефалію, ситуація кардинально змінилася. Бо вже не було «неканонічної юрисдикції», а була ПЦУ – повноправний член родини Вселенського Православ’я. При цьому, реально проти надання автокефалії виступив тільки Московський патріархат, інші Православні Церкви аніяких санкцій проти Константинопольського Патріархату не ввели. Отже, коли казати про світові екуменічні процеси, а тим більше про православно-католицький діалог, Ватикану прийдеться мати справу з представниками ПЦУ.
Таким чином, на нашу думку, з огляду на зміну обставин, Католицька Церква мусила піти на встановлення офіційних контактів з ПЦУ. І тут не йдеться про якісь дуже великі дипломатичні складності, було б цілком прийнятна звичайна робоча зустріч нунція – офіційного представника Ватикану в Україні, з Предстоятелем або членом (членами) синоду ПЦУ… Однак, ані архієпископ Клаудіо Гуджеротті, який займав цю посаду до липня 2020, ані його наступник, архієпископ Вісвалдас Кулбокас, вперто ігнорували (ігнорують) усі спроби керівництва ПЦУ встановити контакти. Натомість, без проблем, 9 лютого 2022 р., відбувається офіційна зустріч з керуючим справами РПЦвУ, митрополитом Антонієм Паканичем, «під час розмови йшлося про сучасний стан православно-католицьких відносин, як на глобальному, так і на українському рівні. Також були обговорені інші питання, що становлять спільний інтерес» [6]. Дуже цікаво, який «спільний інтерес» має Ватикан та адміністративна структура Московського патріархату? Адже РПЦ, особливо після вторгнення на канонічну територію Олександрійського патріархату, зробилася вкрай токсичною для переважної більшості Православних Церков, зокрема і Константинопольського патріархату, з яким, як увесь час підкреслює папа Франциск, у Католицької Церкви «давні тривали та позитивні екуменічні стосунки».
Загалом, коли проаналізувати висловлювання ватиканських чиновників, зокрема і папи Франциска, за останні рік – півтора, можна зробити висновок, що вони явно бачили війну в Україні саме як «громадянський військовий конфлікт», а Росію – як стороннього спостерігача, який хоче знайти мирне рішення. Жодного натяку на Москву як агресора у них ніколи не було.
На нашу думку, певні домовленості щодо підтримки агресії проти України, у Москви з Ватиканом, або, як мінімум, з Московським патріархатом, існували. Питання тільки в їх формі та можливої реалізації. Опосередковано цей факт підтверджує зустріч патріарха Кирила Гундяєва з Апостольським нунцієм у Росії, архієпископом Джованні д’Аньєлло, яка відбулася 3 березня 2022 р. у Москві. І коли обпиратися навіть на дужу скупу інформацію, вона прийшла в «дружньої обстановці та порозумінні» та і загалом «перебування на посаді Апостольського нунція в Російській Федерації стало для нього можливістю «познайомитись із абсолютно новим світом, зокрема, зі служінням Російської Православної Церкви». «Це цінна можливість, у тому числі для розвитку нашої співпраці»» [7].
Наслідком московських домовленостей стала відеоконференція між патріархом Кирилом та папою Франциском, яка відбулося 16 березня 2022 р. Тобто вже після того, як Московський патріарх публічно підтримав агресію Росії й коли вже було відомо про військові злочини російських окупантів… Але очільник Католицької Церкви жодним словом не осудив агресора та його «адвоката» – Московський патріархат. Натомість зрівняв агресора та жертву, російського солдата-окупанта, та українського військового, який захищає свою Батьківщину!
Слова папи Франциска, які донесли до нас ЗМІ, зокрема вислів: «Ті, хто платить за війну, — це люди, це російські солдати і люди, що потрапляють під бомбардування і гинуть, — сказав Папа. — Як пастирі, ми зобов’язані залишатися поруч і допомагати всім людям, що страждають від війни. Був час, коли у наших церквах ми говорили про священну війну або справедливу війну. Сьогодні ми не можемо так говорити. У нас розвинулося християнське усвідомлення важливості миру» [8], висловили обурення навіть у його вірних…
Зокрема, практично відразу після появи цієї інформації, у соціальних мережах з’явилося багато обурених дописів українських католиків, загальну тональність яких найбільш ілюструє пост Олександра Послушника: «Це значить, що до цієї пори весь християнський світ був тупий і несвідомий? Люди добрі! Невже папа думає, що довкола всі барани і його підлопремудрих слів ніхто не зрозуміє? Відкинувши вислів «священна війна», ми сторону захисників-героїв прирівнюємо до вбивць, до тих, які прийшли грабувати і вбивати наших мирних людей!!! Адже Сам Господь сказав, що немає більшої любові, як та, коли людина покладає душу свою за ближніх своїх!!! Тобто виходить, що наші герої – це не герої, а прості людиноненависники-шакали?! І слова Спасителя їх не стосуються? Невже ті путінські гроші, що у Ватиканському банку, підкупили папу? Яка ганьба! Не хочу більше нічого говорити, але тут є над чим задуматися!» [9, ст. 1]
Одночасно, відомий католицький письменник, професор Джордж Вайґель, коментуючи контакти папи Франциска з Московським патріархом, зауважив, що «Ватикан мусив переглянути своє ставлення до РПЦ: Від початку 1960-х років Ватикан був захоплений ідеєю двостороннього порозуміння з російським православ’ям. Незалежно від благородності намірів, це було помилковим кроком, і настав час на екуменічний «reset». Якщо дві з найбільш корумпованих організацій у світі — Міжнародний олімпійський комітет і ФІФА — можуть розірвати стосунки з Росією через її смертоносну агресію, то й Ватикан напевно може поінформувати патріарха Кирила, що екуменічні контакти Апостольського Престолу з російським православ’ям призупинені до того часу, коли Кирило засудить вторгнення в Україну» [10].
На нашу думку, свідчення професора Джорджа Вайґеля для нас дуже важливі. Бо людина яка і була папським біографом та дуже добре орієнтується в ватиканській ситуації, чітко підтвердила дві ключові речи.
По-перше, Католицька Церва, не дивлячись на всю антикатолицьку риторику офіційних та неофіційних ЗМІ РПЦ, мела з Московським патріархатом особливі стосунки ще з 60-х років ХХ ст. І ці стосунки були пріоритетні для Ватикану, вони для нього були більш важливі, ніж навіть доля своїх вірних у країнах Східної Європи, зокрема і в Україні. Тому, списати все на «нерозумність власне папи Франциска», як це намагаються зробити деякі католицькі діячи, не вдасться.
По-друге, жодні «високі матерії» та «політична доцільність» не заважали Ватикану поставити «на паузу» не тільки контакти з Московським патріархатом, а і загалом з Росією. Але він цього робити не захотів, а навпаки де-факто виступав (і виступає) на боці агресора.
Разом з тим, не треба думати, що Ватикан не має спільників в Україні, які, хто активною співпрацею, а хто і через бездіяльність, робляться його спільниками в співпраці з Москвою. Саме з допомогою їх, Католицькою Церквою була проведена чергова провокація – т.зв. «присвята серцю Марії Росії та України», яку, про що ми розповімо згодом, також жорстко критикують «українські» католики…
Отже, 2 березня, вже в розпал агресії Росії, т.зв. «Католицьких біскупів України», під головуванням митрополита Мечислава Мокшицького, звертається до папи Франциска з таким листом: «У ці години незмірного болю та жахливого випробування для нашого народу, ми, єпископи Конференції єпископату України, стаємо речниками невпинного і сердечного благання, підтриманого нашими священниками та богопосвяченими особами, яке надходить до нас від усього християнського народу, щоб Ваша Святість присвятила Пресвятому Непорочному Серцю Марії нашу Батьківщину та Росію. Відповідаючи на це благання, покірно благаємо Вашу Святість публічно здійснити акт присвячення Пресвятому Непорочному Серцю Марії України та Росії, так, як це просила Пресвята Діва у Фатімі» [11].
Кожному, хто неупереджено вчитується в текст цього листа бачне, що католицькі біскупи практично ставлять знак рівності між агресором, тобто Росією, та жертвою –Україною. Але це не дивно, адже голова цієї «конференції біскупів, митрополит Мечислав Мокшицький, ще у 2017 р. визначився як ворог України, який заявив наступне: «Протягом декількох років українська нація переживає складний період. Війна ведеться на Сході, але її наслідки відчуваються в усьому світі. Вся громада залежить від війни, не тільки в матеріальному плані, і в економічному, а й у духовному вимірі. … На мій погляд, Україна мусить замислитись і відповісти на питання, чому це відбувається. Господь не є Богом, який карає свій народ, своїх дітей, а дає нам знати, нагадуючи про своє право любові до іншої людини. … На українському народі надалі лежить гріх геноциду, в якому йому важко до цього часу признатися і від якого важко очиститися, хоча було декілька спроб так зробити, між іншим в 70-у річницю подій на Волині. … Я переконаний, що доки цей народ не визнає своєї провини, не визнає правду і не очиститься від цього гріха, не зможе насолоджуватися благословеннями. Проте я сподіваюся, що річниця Фатімських явищ приведе до розуміння, що відсутність миру на Україні вимагає жесту, якого ми чекаємо в любові і з любов’ю». Тому цілком природно, що і агресію Росії, яка забрала вже багато життів не тільки наших оборонців, а і мірних мешканців, цей католицький ієрарх пов’язує виключно з «гріхом геноциду, який здійснили українці» [12].
При повному мовчанні ієрархії УГКЦ, яка, вочевидь, поділяє погляди митрополита Мечислава, папа Франциск радісно підхоплює цю ініціативу, яка, на нашу думку, є найбільшим подарунком не тільки Московському патріархату, а і політичному керівництву Російської Федерації.
Відверта гра Ватикану на боці Москви, не залишає осторонь навіть тих українських прибічників Католицької Церкви, які завжди виступали її оборонцями. Зокрема, відомий політичний діяч та активіст УГКЦ Богдан Червак, вже 18 березня 2022 р. зміщає в соціальних мережах та ЗМІ такий пост: «Довго мовчав, але вже немає сили мовчати. Папа Франциск, який до цього часу згадує «конфлікт в Україні» у контексті війни у Сирії, запланував провести 25 березня 2022 року урочистий обряд «посвячення Росії та України непорочному серцю Марії». Як це зрозуміти, він серйозно вважає Україну і Московію «сіамськими сестрами»? Виглядає, що папа Франциск остаточно втратив відчуття реальності. Як його слова і вчинки мають сприймати мільйони українців, в тому числі католиків і греко-католиків, яких уже вбила і продовжує вбивати Москва? Чому мовчить патріарх Святослав? Якщо треба зробити вибір між Апостольською Столицею і Києвом, то принаймні греко-католики його зроблять, але не на користь Ватикану» [13, ст. 1].
Але Католицька Церква, при повному мовчанні єпископату УГКЦ, до якого волали українці-католики, провела цей «акт посвяти», якій є ганебним для кожної адекватної та моральної людини, яку б віру вона не сповідувала… Ми не будемо давати власну оцінку дій папи Франциска, адже нас можуть обвинуватити в упередженості, а знову дамо слово ще одному активісту мирянського руху УГКЦ, доктору філософії, керівнику програми «Етика-Політика-Економіка» Українського Католицького Університету, Юрію Підлісному: «Тут ватиканська дипломатія вдарила в штангу. Знову невизначені терміни і боязнь називати речі своїми іменами. Після того, як увесь вільний світ (і навіть ООН) назвав цю війну невиправданою, неспровокованою агресією і бойнею, Росію агресором а Путіна воєнним злочинцем поведінка ватиканської дипломатії дивує своєю невизначеністю і боязню назвати речі своїми іменами. … Можливо я забагато хочу від Ватикану? Можливо… Але уявімо собі Євангелію, де за зразком ватиканських дипломатів не названі імена і факти. Новонародженого Ісуса мають убити. Йосиф і Марія беруть Ісуса і втікають до Єгипту, стають біженцями. А тепер уявімо, що не названий Ірод, який вбиває сотні невинних дітей… Христа мають убити. Уявімо, що не названі первосвященики, фарисеї та Юда, які видають Христа окупаційній владі. Уявімо, що не названий Пілат і ті, хто бичували і розпинали… Уявімо, що гріх не названий гріхом, а грішники грішниками поіменно… До кого тоді заклик про покаяння, навернення і обрання шляху спасіння? Уявили? Про що тоді Євангеліє?» [14]
Нам знову можуть заперечити: Адже Ватикан, у особі папи Франциска та католицького єпископату виступає проти війни та підтримує потребуючих.
Дійсно, існує досить багато інформації, у якій про це розповідається. Більш того, на провідному католицькому інтернет-ресурсі «CREDO» зроблена навіть велика добірка під промовистою назвою «Папа про війну в Україні — хроніка заяв та ініціатив», яка охоплює період від 23 лютого до 30 березня 2022 р. Але є одна «проблема» — у цій добірці ми не знаходимо жодного слова про те, що саме Росія є агресором; що злочини на української землі роблять не якісь «інопланетяни», а саме російські військові; що Україна є не абстрактним «учасником війни», а жертвою російської агресії…
Нарешті, саме цікаве для нас у тієї добірці – це позитивна оцінка позиції Ватикану (Католицької Церкви) з боку Росії: «Москва і Ватикан продовжують спілкуватися щодо врегулювання в Україні, а Росія цінує посередницькі зусилля Папи — сказав агенції «РІА Новості» директор першого Європейського департаменту МЗС Росії Алєксєй Парамонов. «Це свідчить про те, що Папа Франциск, на відміну від багатьох лідерів західних держав, не робив одразу спішних висновків, — сказав дипломат, — і висловив щиру зацікавленість у зрозумінні, наскільки це можливо, ситуації в Україні та формуванні власної думки»» [15].
Деякі висновки.
Можна дуже багато розповідати про антикатолицьку пропаганду в РПЦ, приводити приклади книг, статей та виступів її ієрархів та священиків. Також можна приводити протилежні приклади, коли католицькі ресурси жорстко критикують православ’я. Але все це не має значення, коли йдеться про спільні інтереси Росії та Ватикану в пострадянських країнах, найперше – в Україні. У цьому випадку ми бачимо дійсно «заклятих друзів», які працюють у тандемі, як «ситуаційні союзники». І немає потреби шукати «доброго папу», бо для Ватикану власні стратегічні інтереси та їх виконання є непорівняне вищими, не тільки за Євангеліє, а навіть звичайну людську моральність.
Ми мусимо, нарешті визнати: Для України «Москва не мати, а Ватикан не батько». Отже, коли ми кажемо про деструктивну та антидержавну діяльність Московського патріархату в Україні, то мусимо бачити та розуміти таку саму діяльність Католицької Церкви.
А всім українським католикам, які до сьогодні про щось благають або чогось вимагають від Ватикану та папи, радимо прислухатися до слів відомого журналіста Василя Козьмика, якими він відповів на пост Богдана Червака в ФБ, коли той благав папу Франциска «надайте УГКЦ статус патріаршої Церкви і залиште нас у спокої наодинці з Богом»:
«Друже Богдане, папа Вас не залишить. Самі залиште ідею-фікс про патріаршу Церкву і залиште папу. Не допросилися від великих пап, то вже не надійтесь. Маємо помісну Православну Церкву України з Томосом, що Ви вітали. Хай це буде й Ваш Томос, і Ваша Церква» [16, ст.1].
Посилання:
2. Митрополит Владимир обвинил греко-католиков в поддержке раскольников
3. Глава Униатской церкви раскритиковал декларацию патриарха и понтифика
4. Митрополит Иларион: папа и патриарх лично составляли текст декларации
5. Релігія дуже повільно і слабо повертається у публічний простір України, — проф. Людмила Филипович
6. Керуючий справами УПЦ зустрівся з Апостольським Нунцієм в Україні
7. Состоялась встреча Святейшего Патриарха Кирилла с Апостольским нунцием в России
8. Між папою Франциском і патріархом Кирилом відбулася розмова
9. газета «Відродження» № 12 від 24.03.2022 р.
10. Між папою Франциском і патріархом Кирилом відбулася розмова
11. Єпископи України просять папу присвятити Україну та Росію серцю Марії
12. Павленко Павло. Мечислав Мокшицький як дзеркало польського шовінізму в Україні
13. газета «Відродження» № 12 від 24.03.2022 р.
14. Підлісний Юрій. Про Папу Римського, дипломатію Ватикану і московську війну проти України
15. Папа про війну в Україні — хроніка заяв та ініціатив
16. газета «Відродження» № 12 від 24.03.2022 р.
прот. Сергій Горбик, «Православний Духовний Центр ап. Івана Богослова» м. Чернівці.