Після того, як Еладська Православна Церква визнана Православну Церкву України, Московський Патріархат значно активізував дії, що мусять розсварити саме сегмент грецького православ’я. Одним з головних меседжів цієї компанії є заперечення першості Константинопольського Патріархату в диптиху Вселенського Православ’я, зокрема права приймати апеляції кліриків інших Помісних Церков та надавати автокефальний статус. Початком цього стала безпрецедентна підтримка амбіцій Єрусалимського патріарха Феофіла ІІІ, який ось вже кілька років просовує тезу про те, що «Єрусалимська Церква є Матір’ю всіх православних Церков та гарантом всеправославної єдності». Ця ідея, на думку деяких прибічників Московського Патріархату, мусить привести до формування грецької антиконстантинопольської коаліції. На нашу думку, таке переформатування московської стратегії є наслідком явного зміцнення негативного ставлення до Російської Православної Церкви з боку більшості православної ієрархії різних Помісних Церков. Саме для розуміння помилковості амбіцій Єрусалимського патріарха, яка «неочікувана» отримала медійну підтримку Москви, ми подаємо критичну статтю російського богослова та вірного Російської Православної Церкви Андрія Власова, що була опублікована на ворожому до всього українського ресурсі. Звичайно, ми не поділяємо та закликаємо не сприймати деякі прихильні вислови автора щодо Росії, а також, хоча і трохи приховану, традиційну московську критику Константинопольського патріархату.

прот. Сергій Горбик

16 травня 2019 Патріарх Святого Міста Єрусалиму і всієї Палестини Феофіл III прийняв делегацію Імператорського православного палестинського товариства (ІППТ). У привітанні Єрусалимського Патріарха прозвучали слова, які заслуговують на увагу у світлі подій, що відбуваються сьогодні в православному світі. «Єрусалимська Церква, яка є Матір’ю всіх Церков, є гарантом єдності Православної Церкви».

Що може ховатися за цією начебто невинним формулюванням?

ІППТ проводила в Єрусалимі міжнародний семінар керівників своїх регіональних і зарубіжних відділень та представництв. Він був присвячений 200-річчю дипломатичної підтримки російської присутності на Близькому Сході.

Патріарх Феофіл III сказав багато приємних слів для делегації ІППТ і розмістив вітальну промову на офіційному сайті Єрусалимського Патріархату. «Ми особливо визнаємо роль, яку Російська Православна Церква грала протягом століть, особливо в Османській період, у підтримці Єрусалимської Церкви в політичному, дипломатичному та, звичайно ж, фінансовому відношенні», – сказав Патріарх.

Все це правда. Невідомо, як склалася б доля Православних Церков на Близькому Сході – а це найдавніші Константинопольська, Олександрійська, Антиохійська та Єрусалимська Церкви, – якби не допомога Росії. Політична, дипломатична і фінансова. Багато в чому саме завдяки цієї допомозі найдавніші Церкви існують досі.

Але серед цих приємних слів прозвучала і фраза, яка повинна насторожити: «Єрусалимська Церква, яка є Матір’ю всіх Церков, є гарантом єдності Православної Церкви».

Як відомо, Матір’ю всіх Церков оголосив себе Константинополь. Більш того, Фанар заявив, що Православна Церква як така не може існувати без Константинопольського патріархату. Заявив Фанар і про те, що саме цей патріархат є гарантом єдності Православної Церкви. Що все Помісні Православні Церкви можуть вважатися такими лише остільки, оскільки вони знаходяться у спілкуванні з Константинопольським патріархатом.

І ось тепер Єрусалимський Патріархат заявляє те ж саме. Наскільки правомірні такі заяви? У коментарях під цими словами патріарха Феофіла III багато хто висловлює думку, що історично – так, повністю правомірні. Однак не все так просто.

Безумовно, Церква Христова, яка отримала своє історичне буття в Сіонській світлиці в день сходження Святого Духа на апостолів, дорівнювала єрусалимської громаді. Причому навіть не християн (ця назва була засвоєно вперше в Антіохійської громаді), а просто учнів. З Єрусалиму апостоли вийшли на проповідь в усі кінці землі. Єрусалимська громада за своєю моральною висотою являла собою ідеал християнської громади, який не досягала жодна громада, ніде і ніколи.

За вирішенням важких питань християни перших десятиліть зверталися саме до єрусалимської громаді. У цьому сенсі цілком правомірним є твердження, що Єрусалимська Церква, а точніше перша єрусалимська апостольська громада, є матір’ю всіх Церков. Однак нинішня Єрусалимська Помісна Церква має до першої апостольської єрусалимської громаді опосередковане, а не пряме відношення.

Книга Діянь апостольських дає нам деяке уявлення про першу християнську громаду. Етнічно вона складалася з євреїв, які умовно ділилися на дві групи: юдеїв і елліністів, причому під другими маються на увазі не греки, а євреї розсіювання, що жили в інших країнах і що розмовляли грецькою мовою. Як виняток Святе Письмо згадує язичника Миколу Антиохийця.

Незважаючи на рішення Апостольський собор 49 р. про необов’язковість для язичників, що навертаються у християнства, дотримання приписів Закону Мойсеєва, самі члени єрусалимської громади дотримувалися цього Закону досить скрупульозна. Вказівки християнського історика II століття Егесіппа дозволяють стверджувати, що єпископами Єрусалиму послідовно були нащадки родичів Господа Ісуса Христа по плоті, першим з яких був Яків, брат Господній.

Під час Першого юдейського повстання проти римлян (66-70 рр.) Єрусалимські християни збігли в містечко Пеллу та завдяки цьому змогли уникнути жахів облоги Єрусалиму і його подальшого руйнування. Після 70 р деякі християни повернулися в Єрусалим, і існування християнської громади в цьому місті продовжилося. Однак її вплив на інші громади, перш за все в Римі, Олександрії та Антіохії, практично припинилося.

А ось під час Другого юдейського повстання під проводом Бар-Кохби (132-135 рр.) Ця Єрусалимська християнська громада була повністю знищена та припинила своє існування. Причому удар по ній завдали з двох сторін. Повсталі юдеї знищували членів громади як християн, а римляни – як юдеїв. Придушення повстання Бар-Кохби римлянами було дуже жорстоким. Єрусалим був знищений дощенту, а частка населення, що залишилася у живих, була продана у рабство або збігло. Римський імператор Адріан під страхом смертної кари заборонив євреям не тільки проживати в Єрусалимі, а й наближатися до нього.

На місці зруйнованого Єрусалиму побудували абсолютно нове язичницьке місто – Елію Капітоліну. Його заселили ветеранами римських легіонів та етнічними греками. У Елії Капітоліні не залишилося нічого, пов’язаного ні з колишньою християнською спільнотою, ні взагалі з історією Єрусалиму, Палестини, юдейською культурою та традиціями.

Церковний історик Євсевій Кесарійський зазначає, що незабаром в Елії Капітоліна знову з’явилася християнська громада, проте вона була вже грецької за етнічним складом та ніяк не пов’язана з першою єрусалимською громадою. Роль цієї громади і, відповідно, єпископської кафедри була незначною протягом декількох століть. Набагато більшу роль грала інша кафедра в Палестині – Кесарійська.

Піднесення Єрусалимської кафедри відбулося вже в IV столітті в епоху імператора святого Костянтина Великого. Це було пов’язано з набуттям царицею Оленою головних християнських святинь – Гробу Господнього, Животворящого Хреста та інших – і з початком масштабного паломництва християн до цих святинь.

У 451 р постановою IV Вселенського Собору Єрусалимської кафедрі дарували статус патріархату, з підпорядкуванням йому християнських громад в Палестині. Однак з огляду на розрив першої християнської громади в Єрусалимі в 132-135 рр., а також незначне політичне становище Єрусалиму, Вселенський Собор визначив Єрусалимської Церкві не перше місце в диптиху, як, здавалося б, повинно було бути, а лише п’яте, після Римської, Константинопольської , Олександрійської та Антіохійської.

Через арабську навалу в VII столітті християнство в Палестині взагалі та Єрусалимський Патріархат зокрема занепали. Ще більше це посилилася після завоювання Палестини хрестоносцями в 1099 р., коли латиняни захоплювали православні храми і переводили їх в підпорядкування Ватикану. Після завоювання Палестини турками у 1599 р положення Єрусалимського Патріархату значно покращилося.

Що стосується етнічного складу Єрусалимської громади і її предстоятелів, то, як ми вже говорили, з першої половини II століття він був грецький. В епоху арабського панування громада стала переважно арабською. А після останнього єрусалимського єпископа-араба Дорофея II (XVI ст.) і до наших днів, в Єрусалимському Патріархаті спостерігається така картина: єпископат і значна частина духовенства – греки, а паства – переважно араби.

Такий стан речей викликало і викликає до сих пір безліч конфліктів між паствою та єпископатом. На сьогоднішній день Єрусалимський Патріархат відноситься до умовної групи грецьких Помісних Церков, які в своїй політиці традиційно орієнтуються на Константинополь.

Виходячи з цього невеликого історичного екскурсу, питання про те, чи буде історично правильним називати сьогоднішній Єрусалимський Патріархат матір’ю всіх Церков, нехай кожен вирішує на свій розсуд. Та й не так важливо, чи є історичні підстави визнавати будь-якої Патріархат «Матір’ю всіх Церков», як питання, що тягне за собою визнання будь-яких привілеїв для такого Патріархату в сучасному житті Помісних Церков.

Набагато важливішою і неоднозначною є претензія Патріарха Феофіла III на те, що Єрусалимська Церква «є гарантом православної єдності».

Вчення про єдність Церкви є однією з основоположних догматичних істин та входить в Нікео-Царгородський Символ Віри: «Вірую у Єдину, Святу, Соборну і Апостольську Церкву». Тому якщо ми починаємо говорити, що хтось, якась Помісна Церква – Єрусалимська, Константинопольська або ще якась – є гарантом православної єдності, логічним буде запитання: а хто в такому разі буде гарантом вчення про Пресвяту Трійцю або про втілення Ісуса Христа?

Наступним логічним кроком в подібних міркуваннях стане питання: а хто взагалі є гарантом чистоти віровчення? Хто має в Церкві повноваження визначати, де Істина, а де її спотворення? Це питання постало ще багато століть тому. І його по-різному вирішили у католицтві і православ’ї.

У католиків гарантом всього без винятку віровчення і моралі є римський Понтифік. Саме він видимий і відчутний критерій визначення чистоти віри. Догмат про папську непогрішність сформульований у католиків наступним чином: «Визначаємо, що Римський єпископ, коли говорить з кафедри, тобто коли, виконуючи обов’язки пастиря і вчителя всіх християн, своєю найвищою апостольської владою визначає, якого вчення в питаннях віри або моральної поведінки повинна триматися вся Церква, – в силу божеського сприяння, обіцяного йому у святому Петрі, володіє тою ж безпомилковістю у справах віри і моралі, якою з волі божественного Спасителя повинна володіти Його Церква, коли визначає вчення, яке стосується вірі або морального поведінки, а тому ці визначення Римського єпископа є такими,  що не підлягають скасуванню самі по собі, а не за рішенням церкви. Хто ж, – та не цього допустить Бог! – наважиться це наше визначення заперечувати, нехай буде проклятий!»

У Православ’ї немає подібним чином чітко сформульованого і зафіксованого догмату про те, хто є непогрішним і, отже, може бути гарантом та зберігачем віровчення і моральності. Однак в Православ’ї є розуміння того, що таким зберігачем і гарантом може бути тільки вся повнота Церкви Христової. Тільки про Церкви сказано, що вона є «стовп і утвердження Істини» (1 Тим. 3:15). Тільки Церкві Господь дав обітницю про те, що «сили адові не переможуть Її» (Мт. 16:18).

Церква не є якимось видимим (точніше, не тільки видимим) та тим більше одноосібним інститутом. Немає і чітко визначеної процедури дій, дотримуючись якої, Церква може проявити свою безпомилковість у визначенні догматів віри та охороні їх від лжевчень. Немає ні чітко визначеного порядку скликання Вселенських Соборів, ні того, хто має право їх скликати, ні того, скільки єпископів має в них брати участь від кожної Помісної Церкви, ні того, яким чином потрібно визначати цих делегатів на Собор, ні процедури втілення у життя рішень Собору. Немає виконавчого органу, який був би за це відповідальний та інш.

Але незважаючи на всі ці складності, Церква завжди усвідомлювала саму себе єдиним гарантом збереження Істини. Ось як виражено це свідомість в Посланні Східних Патріархів 1848 г. (повна назва: «Окружне послання Єдиної, святий, Соборної і Апостольської Церкви до всіх Православних християн»): «У нас ні патріархи, ні Собори ніколи не могли ввести що-небудь нове, бо зберігачем благочестя (iperaspistis tis thriskias) у нас є саме тіло Церкви, тобто самий народ, який завжди бажає зберегти свою віру незмінною і згідно з вірою його отців».

Навіть проведення Соборів далеко не завжди гарантує істинність прийнятих на них рішень. В історії Церкви неодноразово бували випадки, коли Собори, що володіють усіма ознаками Вселенських, насправді були розбійницькими та визнавалися такими через більш-менш тривалий час.

Давайте уявимо ситуацію, в якій знаходилися християни, коли такий розбійницький Собор ще не був визнаний розбійницьким. Адже прихильники такого лжесобору доводили всім, що вони мають рацію і їх нібито Вселенський Собор прийняв ось такі і такі рішення, яким всі повинні підкоритися. Давайте уявимо, як важко православним було доводити та відстоювати своє Православ’я в цей час. Всі ці проблеми і труднощі як ніби самі підштовхували християн до досить простого рішення – встановити, що будь-яка особа або будь-якої колегіальний орган в Церкві з чітко визначеними повноваженнями і процедурою прийняття рішень буде видимим гарантом чистоти віри та моралі.

Католики піддалися подібної спокусі і з легкістю передали римському папі таку функцію. Це дуже просто і зручно – мати відомого гаранта та перекласти на нього всю відповідальність за прийняття рішень. Ми вже розглядали більш детально питання про зручність такого способу та про велику спокусу його прийняття.

Але православні завжди відкидали подібну спокусу і твердо відстоювали твердження, що Церква у всій своїй повноті управляється Духом Святим, який Сам творить собі форми та процедури. Не раз в історії Церкви рішення Вселенських Соборів відкидали, щоб потім вони перемогли після десятиліть або навіть століть боротьби за чистоту Православ’я. Не раз в історії Церкви були випадки, коли Істину відстоював всього один єпископ. Наприклад, Марк Ефеський на Ферраро-Флорентійському Соборі. Але в кінцевому підсумку Істина перемагала. Святий Дух вів Церква через, здавалося б, нездоланні труднощі і перепони, до Правди. Вів одному Йому відомими шляхами.

Визнати існування видимого гаранта догматичної істини означає відмовитися від цього лідерства Духа Святого. І вже друге питання, кого призначити таким «гарантом»: римського понтифіка, Константинопольський патріархат, Єрусалимський або Російський.

Дуже хочеться думати, слова Єрусалимського Патріарха Феофіла III про те, що Єрусалимський Патріархат «є гарантом єдності Православної Церкви», – просто слова, які не матимуть жодного практичного втілення. В іншому ж випадку претензії Єрусалимського Патріархату на те, що належить всій повноті Церкви Христової, повинні бути відкинуті, так само, як відкидаються і сьогоднішні претензії Константинопольського патріархату на верховенство в Церкві.

Андрій Власов

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»