ПРЕПОДОБНИЙ НИКОДИМ СВЯТОГОРЕЦЬ: МИР В СЕРЦІ

«Царство Боже всередині вас є» (Лк. 17:21). Для християнина, який роздумував над сенсом свого існування під час земного життя, є основною метою побудувати Царство Боже всередині себе самого. Але настільки велична, предивна і незрозуміла на перших етапах духовного життя ця ціль, що здається недосяжною. Вона недосяжна для нас, людей, бо ми є порох, але нічого неможливого немає для Бога.

Налаштувати зв’язок з Богом, взаємодіяти з Ним – це те, що потрібно кожному без винятку, навіть якщо людина не усвідомлює це. Цього всього досягли святі. Та Бог дав нам у приклад святих ще і для того, щоб ми зрозуміли, що кожен з нас, за Його допомогою, може досягти духовних вершин, як це зробили ті, яких ми називаємо святими. «Тож будьте досконалі, як Отець ваш Небесний досконалий» (Мт 5:48).

Велика любов Небесного Отця до нас виявляється в наданій нам вільній волі, свободі вибору. Але що є воля для нас? Деякі думають, що воля – то можливість робити що хочеться і приймати рішення, які душа забажає? Та насправді воля – це звільнення від кайданів гріха, це можливість жити на славу Божу і не бути в‘язнем своїх пристрастей, це чисте серце, розум у правді і дух, з‘єднаний з Богом в одне ціле. Якого духу шукає в нас Бог, щоб ми могли з Ним взаємодіяти? Такого, який Бог знайшов у Пречистій Діві Марії, у Іоані Предтечі, у Іоані Богослові та в багатьох інших досконалих. Цей дух чітко показує Давид у своїх псалмах – «Серцем чистим і смиренним Бог не погордує» (Псалом 50). Тобто, Бог шукає дух упокорений, той, який покладається на Нього, бо розуміє, що лише наш Небесний Батько знає, що для нас краще, але при цьому серцем чистим і смиренним, готовим прийняти будь-яку волю Божу, як прийняв її найсвятіший і найдосконаліший – Ісус Христос. Це означає, приносити в жертву Богу свою волю. А приносити в жертву Богу свою волю – мала б бути наша воля. Така воля була у досконалих світу цього, наприклад, у Пречистої Діви Марії, яка смиренно відповіла Архангелу Гавриїлу: «Ось, я раба Господня, нехай буде Мені за словом Твоїм!» (Лк. 1:26-38) Весь духовний світ чекав на Її рішення, всі, хто вже тисячі років чекали Месію, Який зійде в пекло і визволить їх. І от, воля Богородиці – відати свою волю у руки Господа Бога. Тому велике благо в того, хто своєю волею спів діє з волею Божою. У цій волі духу полягає те велике благо, про яке ми чуємо у Святих Писаннях.

Злий дух як продавець на ринку, пропонує нам різні думки і різні бажання, та лише ми вибираємо чи прийняти запропоноване, чи відкинути геть. І якщо ми вже приймаємо запропоноване, то далі починається ще більша духовна боротьба. Кожна гріховна думка, яка засідає в серці, автоматично стає нашою. Ми несвідомо пускаємо в серце змію, яка починає свою вбивчу роботу непомітно і тихо, потім прикликає до себе інших змій, і вони у створених комфортних умовах розвиваються, пошкоджують дух, наносять шкоду душі, допомагають розвиватися пристрастям і можуть призвести вже до гріха втіленого в життя. Мир душевний покидає людину, людина віддаляється від Бога. У арсеналі ворога є безліч пасток для нас на всі випадки життя, але ми повинні бути обачними. Якщо трапилось, що впали, то серцем скорботним і смиренним, покаянням і щирими сльозами підніматися і пам’ятати, що Бог любить кожного, а після покарання завжди приходить помилування.

Тому часто, тим що йдуть шляхом Божим випадає відчувати, як відходить і припиняється у них святий душевний мир, солодка одинокість і внутрішня люб‘язна свобода. Нападає тривога, збентеження, тягота, сум, печаль та інше. А ще буває, що в серці піднімається такий пил, що через нього не видно буває шляху, по якому треба іти. Але нам слід пам’ятати, що це все допускає Бог для нашого блага. Це і є та духовна боротьба, за яку святі Божі увінчалися світлими вінцями.

Тому стіймо у таких випадках з мужністю, пригадуючи, що це випробування, яке зустріло нас. При цьому, як і в будь-якій біді, взиваємо до Господа, щиро від серця говоритимемо Йому: “Господи Боже мій! Поглянь на раба Твого, і хай буде на мені воля Твоя. Відаю і сповідаю, що істина слів Твоїх тверда і обіцяння Твої вірні. І на них уповаючи, стоячи, я не хитаюся на шляху Твоєму ”. Блаженна душа, яка віддає себе в такий спосіб Господу кожного разу, коли відчуває збентеження і тяготу! І коли, боротьба все одно ведеться, а результатів немає, серце все одно в пилюці печалі чи тяготи і ми не можемо так швидко, якби хотілося, узгодити і з‘єднати свою волю з волею Божою, то головне не впасти у ще більший відчай і не бути малодушними, але продовжувати віддавати себе Богові і схилитися благодушно перед визначеннями Божим, Його волею – і цим переможемо. Згадаємо лише, яку боротьбу тримав Христос у Гефсиманському саду, коли Його людська природа, спочатку жахаючись чаші, волала: “Отче…якщо можна, хай мимо йде від Мене чаша ця”, а потім, повернувшись у Себе і вклавши Свою душу в руки Божі, повною і свобідною волею, у найглибшій смиренності вимовила: «Однак не як Я хочу, але як Ти» (Мт.26:39).

Коли нам приходиться перебувати у такому стані, сум’ятті, головне не робити ніякого кроку, не приймати ніякого рішення, не здійнявши спочатку очей своїх до розп’ятого на хресті Христа Господа. Там ми побачимо більшими буквами написане, як і нам слід тримати себе в зустрінутій нами прикрості, спишемо те звідти для себе самих не буквами, а ділами своїми, а саме: коли відчуваємо напади самолюбного жалю до себе, не слухаймо їх і в малодушності не сходимо з хреста, але вдаймося всім серцем до молитви і терпимо, але терпимо зі смиренністю, намагаючись перемогти себелюбну свою волю і захотіти твердим бажанням, щоб була на нас воля Божа. Якщо відійдемо від молитви з таким плодом, то радіймо і тріумфуймо. Якщо не досягнемо цього, до душа наша залишиться голодною, не знайшовши властивої їй їжі. Стараймося ні про що не бентежитись і не засмучуватися. Не слід повертати очі свої до лукавства інших і на їх приклади; але будемо як малі діти, які по незлобливості своїй не побачать лукавства, тому обминуть.

БАГАТО ПІДСТУПІВ ВОРОГА НА РУЙНУВАННЯ ВНУТРІШНОГО МИРУ: СТЕРЕЖІМОСЯ!

Наш ворог диявол радіє, коли бентежиться душа і серце буває у тривозі. Тому всіляко намагається збурити наші душі.

Першою справою у цьому є пробудження самолюбства, щоб через нього відступила благодать, що будує і зберігає внутрішній мир.

Для цього навіює думку, начебто все, що є в нас видається нам добрим, набуте власними нашими стараннями і працею. Ці думки відганяють смиренність і простоту з душі, надаючи собі більшу ціну і вагу, людина відчуває себе чимось важливим, забувши про дію благодаті Божої, без якої ніхто не може навіть імені Господа назвати. Як свідчить св. Павло, говорячи: «Ніхто не може назвати Господа Ісуса, тільки Духом Святим» (1 Кор. 12:3). Ми розуміємо, що ця благодать подається усім віруючим. Прийнявши її той, що вірує, не робить уже нічого істинно доброго без допомоги благодаті Божої; і вона назавжди є з ним по обітниці Бога. Ворог нічого не може зробити з людиною, поки благодать перебуває в ній і осіняє її. Ось саме і Благодать всілякими шляхами намагається ворог віддалити від нас, і найперше що робить – це навіює самооцінку, або почуття, що ми не ніщо, а щось, і при тім немаловажне.

Потім прийнявши такі навіювання, наступне що робить ворог – підкладає людині нову думку, яка полягає у впевненості, що вона краща за інших, ревніша і багатша ділами.

Одержавши успіх у насадженні такої думки, ворог приводить людину до осудження і презирства, за якими невідступно приходить гординя.

Усе це може виродитися в серці в одну мить.

Благодать негайно скорочує свою дію, внаслідок чого з’являється неуважність до себе, виникнення помислів, спочатку пустих, а потім пристрасних, далі порух самих пристрастей, з якими нерозривна буря в серці.

Мир внутрішній втрачений… Це однократний стан, і якщо отямиться той, що втратив його, то приходить до себе, журиться, кається і молитвою відновлює звичайний йому спокій. Ворог прогнаний, але він не зневірюється, а знову і знову приступає з тими ж навіюваннями і з тою ж метою – розладнати внутрішній мир.

Тому, важливе пильне спостереження, за словом Господа: «Пильнуйте і моліться, щоб не впасти вам у спокусу» (Мт. 26:41). Ворог наміряється розладнати душевний мир, бо знає, що коли душа в замішанні, тривозі то йому набагато легше спрямувати її на що-небудь погане. Тому нам потрібно, якщо здобули мир, то стерегти його всіма силами, бо коли душа мирна, то ворогу немає до неї підступу, і така мирна душа буває готова робити всяке добро, всяку хорошу справу, і робить це охоче, щиро і без труднощів, легко долаючи всякі до того перешкоди.

Намагаймось вгадувати підступи ворога. Підступ ворога – це помисел самовпевнений. Поставимо собі в закон: усяка думка, що применшує в нас переконання, що все добре від Бога, що без допомоги благодаті Його ми нічого доброго зробити не можемо, що тому ми на Нього єдиного повинні покладати всю свою надію, усякий такий помисел вважаймо ворожим і з гнівом відкидаймо і переслідуймо, аж поки він не зникне. Ділом Духа Святого в нас є при всякій можливості підносити душі наші до єднання з Богом, зігріваючи найсолодшу до Нього любов і благу впевненість у Ньому і міцну на Нього надію; противне ж цьому – є діло ворога.

Він усі способи і методи, які тільки може винайти, уживає на те, щоб душу розладнати, наводить зайві страхи на серце, прибільшує знемагання душі, не дає душі зберегти належні добрі наміри і насолодитися, як належить, ні на сповіді, ні на Святому Причасті, ні в молитві. Але робить так, що душа все це проходить без смиренної сміливості і любові, з острахом і зі збентеженням, – робить те, від чого душа обідніє на релігійні почуття і позбавляється внутрішньої насолоди, яка має бути під час молитви та інших духовних вправ. Людина приймає це все з безнадійною скорботою, вселяючи їй, що таке збідніння не для її блага Богом допущене, це значить, що всі її справи і праця ні до чого не ведуть, і тому, мовляв, краще кинути все це. Це все доводить людину до настільки великого збентеження і безнадії, що вона і справді починає думати, начебто все, що не робить, некорисне і безплідне, і що Бог забув про неї зовсім і покинув.

Але тут є явна неправда. Нехай випробовують душу сухість, збідніння релігійних, але вона, не зважаючи на те, може робити всякого роду добрі справи, дотримуючись простої віри і озброївшись святим терпінням.

НЕ ТРЕБА БЕНТЕЖИТИСЯ ЗБІДНІННЯМ ДУХОВНИХ ПОЧУТТІВ

Милостивий і гаряче люблячий нас Бог хоче для нас лише найкращого і точно знає, яким способом найкраще нам це дати. Тому багато користі доставляють душі гіркота і сухість серця, чи збідніння духовної радості і насолоди, які допускаються нашим люблячим Батьком для нашого блага, якщо ми приймаємо їх і переносимо зі смиренням і терпінням. І якщо людина б знала на перед ту користь, то звичайно не тяготилася б і не засмучувалась, якщо трапляється їй переносити такий стан. Бо тоді вона не вважала би цього гіркого збідніння внутрішніх духовних втіх знаком неблаговоління Божого, а бачила би в цьому справу особистої до себе любові Його і тому прийняла б те з радістю, як велику милість Божу. Вже повинно радувати навіть те, що такі стани переносять переважно ті особи, які з особливою ревністю віддаються на служіння Богу і з особливою увагою намагаються уникнути всього, що може образити Його. Такі люди випробовуються не на початку свого до Бога навернення, а вже після того, як досить попрацюють Йому, коли досить очистять серце своє священною молитвою, коли відчують якусь духовну насолоду, теплоту і радість, і коли в наслідок того вирішать цілком присвятити себе Богу і уже почнуть цю справу. І не бачимо, щоб грішники і ті, які віддані суєтам життєвим і мирським, переносили щось подібне і зазнавали таких спокус. З цього ясно видно, що така гіркота є чесна і дорогоцінна трапеза, до якої Бог запрошує улюбленців своїх на частування. І хоча вона під час вкушання не так приємна, однак велику приносить нам користь, не зважаючи на те, що цього не бачимо, коли вкушаємо її. Бо душа, перебуваючи в стані такої сухості, вкушаючи цю гіркоту і страждаючи від таких спокус і помислів, про які один спогад приводить у трепет, отруює серце і зовсім майже вбиває внутрішню людину – перебуваючи у такому стані, душа навчається не довіряти собі і не покладатися на свій настрій і здобуває істинну смиренність, якої так Бажає від нас Бог. До того ж надихається здобути найтеплішу до Бога любов, стараннішу увагу до своїх помислів і найсильнішої мужності до перенесення таких спокус без шкоди. Душа виходить з цієї боротьби з почуттями, навченими до найвірнішого вирізнення добра і зла, як сказав св. Павло (див.: Євр. 5, 14); хоча, знову, вона, не бачачи цих таємних благих плодів, бентежиться і утікає від сказаної гіркоти, бо не бажає і малий час перебувати без вкушання духовних втіх, і без них усяка інша вправа духовна вважається дарма загубленим часом, і неплідною працею.

ВСЯКІ СПОКУСИ ПОСИЛАЮТЬСЯ НАМ НА БЛАГО

Людина, за потягом розтлінного єства свого, горда, славолюбна, любить показність, міцно стоїть за свої думки і рішення і бажає завжди бути високо оціненою всіма, і часто набагато вище, ніж якою вона є насправді. Така самооцінка і зарозумілість вкрай пагубні в справі духовного успіху, так, що однієї тіні її досить, щоб не дати людині досягти істинної досконалості. Тому людинолюбний наш Отець Небесний, премудро роздумуючи про всіх нас, особливо про тих, які щиро хочуть віддати себе Йому, спокусами, яким дозволяє до нас прийти, ставить нас у такий настрій, у якому легко можемо уникнути важкої небезпеки від самооцінки. Крім того, в такому налаштуванні духу ми аналізуємо, шукаємо правди і тому можемо вимушено дійти до істинного смиренного пізнання себе. Так зробив на Отець із апостолом Петром, допустивши йому тричі відректися Його, щоб він пізнав неміч свою і перестав надіятися на самого себе. Також із святим апостолом Павлом, на якого, після того, як захопив його до третього неба і відкрив йому Божественні Свої невимовні таїнства, наклав певну надокучливу тяжку спокусу, щоб він, носячи в собі таку вказівку на своє безсилля і незначність, поспівав смиренністю і похвалявся лише немочами своїми. І щоб ця велич одкровень, яких сподобався він від Бога, не ввела його у звеличування, як він сам про себе свідчить: «І щоб я не звеличувався надзвичайністю одкровень, дано мені жало в тіло, ангела сатани, пригнічувати мене, щоб я не звеличувався» (2 Кор. 12:7).

Отже, Бог, маючи спів страждання до цієї нашої схильності високо завжди про себе думати, допускає, щоб нас різними шляхами находили спокуси, нерідко дуже важкі, щоб ми, пізнаючи неміч свою, упокорювалися. У цьому Господь являє благість і премудрість Свою до нас, бо тим, що найбільше видається шкідливим, насправді доставляє найбільшу для нас користь, бо упокорює. Смиренність найбільше необхідна і благотворна для нашої душі. Якщо в такий спосіб всі спокуси даються для навчання смиренності, то це означає, що і раб Божий, який відчуває в серці своєму сухість, безсмак духовний, збідніння духовних втіх, – відчуває це, щоб навчитися усмирятися, подумавши, що так буває з ним за гріхи його. І що неможливо, аби ще хтось у цілому світі мав таку вбогу на все душу, як у нього, і такий стан приходить лише до тих, хто залишений Богом, а відповідно, і він залишений, і залишений заслужено. Той, хто колись думав про себе, що він є щось дуже важливе, тепер, після випробувань гіркими ліками, даними йому з Неба, починає думати, що він найгірший з усіх людей у світі, невартий навіть імені християнина. І, на жаль, ніколи людина не дійшла би до такого смиренного духу, якби не ці спокуси і велика скорбота та гіркота серця.

Таким чином, ця скорбота, яку людина, що перебуває у спокусі, буває для неї жалом, що надихає шукати Бога з більшою теплотою і з більшою ревністю віддалятися від того, що є невідповідним з волею Божою. Бо у цих пошуках людина, щоб позбутися від душевних мук у майбутньому, ще більше молиться і старається не впадати у гріхи, щоб її покинув цей жахливий стан душі.

Скорботи і муки – це любов Божа, рятівні ліки, якими очищає Господь того, хто зі смиренністю й терпінням переносить їх. І, звичайно, спокуси приготовлять терплячим вінець, який можна здобути лише за їх допомогою.

З усього сказаного вище можна зробити висновок, що не слід нам вкрай бентежитись і мучити себе через зовнішні спокуси чи через наведені попередньо внутрішні спокуси. Бо дуже бентежаться лише малодосвідчені в цих питаннях, і те, що походить від Бога, вважають, що походить від диявола, або від своїх гріхів і недосконалості своєї. Знамення любові Божої малодосвідчені визнають знаменнями Його гніву, благодіяння і дари – відносять до бичів і ударів, які наносить Бог через крайнє Його на них обурення; усе що робили, роблять і будуть робити вважають зайвою працею, що нічого не заслуговують, а втрата, яку переживають – немає ліків. Це все глибоко неправильні думки, бо якщо би вони за допомогою Божою навчилися вірити, що від таких спокус ніякої не буває втрати в здобутті чеснот, а навпаки, велике їхнє прибільшення, коли душа приймає їх зі смиренністю і переносить з вдячністю, і якщо б вірили, що ці всі біди і біль є з допущення люблячого Бога до них благовоління, то не бентежились і не втрачали б душевного миру від того, що піддаються таким спокусам, переживають неслушні і соромні думки і бувають байдужі і холодні під час молитви. Але більше б упокорили свої душі перед Богом і прийняли б в серці своєму рішення у будь-якій справі виконувати волю Божу, бо тільки цим методом Бог бажає, щоб Йому догоджали у цьому світі, і всіляко намагалися б зберегти себе мирним і спокійним, приймали все, що трапляється, як від руки Небесного Отця, від якого виходить і ця гірка чаша, яку вони випивають. Бо нехай і від диявола буває спокуса, або від людей, або через гріхи, але в будь-якому випадку воно залежить від Бога і Ним посилається на благо нам і відвернення якоїсь більшої спокуси.

Переклад тексту українською та підготовка до видання – «Духовний Центр святого апостола Іоана Богослова»