У липні в Україні урочисто відзначалися 1000-річчя з дня кончини святого рівноапостольного Великого князя Володимира, цей факт відчутно збільшив інтерес суспільства до церковної історії загалом, та історії канонізації та вшанування святого рівноапостольного Київського князя Володимира.

Для розгляду цього питання нам варто звернутися до історії агіографії Київської православної митрополії Константинопольського патріархату.

Так, перші спроби канонізації Великого Київського князя Володимира почалися – при активному сприянні його нащадків – незабаром після смерті. Вже митрополит Іларіон у своєму «Слові» (середина XI в.) Намагається довести, що «християнство на Русі було прийнято завдяки мудрості й розуму Володимира Святославовича, а не під впливом і зовнішнім тиском». Автор називає Володимира «рівноапостольним» і вважає за необхідне приєднати його до сонму святих» [1, ст. 716].

Дійсно, коли розглядати підстави канонізації Київського князя Володимира з точки зору Константинопольського патріархату, вони представляються нам не меншими ніж підстави канонізації і поминання візантійських імператорів або патріархів. Так, згідно з «офіційною концепцією», Київський князь Володимир, охрестив і привів під владу Візантійської імперії і Константинопольського патріарха цілий народ – Русів.

Однак очевидно, що канонізація Київського Князя Володимира вже в ХІІ- XIII ст.ст. зіткнулася зі значними перешкодами не тільки з боку Константинопольського патріархату, але і з боку архієреїв Київської митрополії. Такі погляд, на нашу думку, мав як релігійні, так і історичні підстави. Одним з перших, серед сучасних дослідників, аргументацію противників канонізації Володимира як з церковно-канонічного, так і історичного боку сформулював український академік М. Брайчевський.

Так, канонічні перешкоди канонізації Володимира професор Брайчевський бачив в історії мучеництва святих мучеників Федора та Іоана – варягів київських. Останні були принесені в жертву язичницьким богам жителями Києва під час князювання Володимира в 982 році. Професор Брайчевський резонно зауважує, що цей акт не міг трапитися без відома і згоди Київського князя і його адміністрації. При цьому він відзначає – первісний агіографічний текст життя і мучеництва святих Федора та Іоанна малював образ Володимира такими ж фарбами, що й образ Святополка Окаянного в агіографічної літературі про святих Бориса і Гліба [2, ст. 125-126]. Водночас, на думку академіка М. Брайчевський, заперечення Константинополем, а пізніше і Римом, факту «рівноапостольного подвигу» Київського князя Володимира, випливає з існування Візантійської літописів, де перше хрещення Русі-України чітко віднесено до часу Київського князя Аскольда (середина IX ст.). Також зафіксували літописи і християнство княгині Ольги [2, ст. 174].

Разом з тим особа Київського князя Володимира, який надав християнству статус єдиного державного віровизнання, безумовно, залишила слід у церковній свідомості віруючих Київської митрополії, але, з урахуванням історичних обставин його життя і позиції Константинополя, – виключно як світського владики, що зробив історико-релігійний акт. Наприклад, святитель Кирило Туровський, хоча і згадує князя Володимира, але не називає його «святим» або «рівноапостольним» [3, ст. 88]. Також і рукопис студійського уставу XII ст. київського походження містить під 24 липня життєпис князя Володимира, але слова «благовірний», «рівноапостольний» або «святий» в ньому відсутні [4, ст. 181].

Відсутність першоджерел, що містять відомості про дату канонізації Київського князя Володимира, породило кілька гіпотез про його вшанування вже в ХІІІ сторіччі.

Наприклад, деякі дослідники намагаються визначити час вшанування святого Володимира окремою службою кінцем ХІІ – початком XIII ст.ст. [5, ст. 49], але загальновідомо, що «Лаврентійвський літопис під 1200 роком розповідає про одну події, що сталася 15-20 липня і згадує святих цього дня Кирика і Улиту, але ніде не згадує Володимира» [6, ст. 123].

Не менш суперечливим виглядає і ствердження митрополита Іларіона (професора. Івана Огієнка) про те, що «служба святому Володимиру була складена лише близько 1240». [6, ст. 4]. Адже навіть Іпатіївський літопис, який має російське походження (найбільш стародавній список датується кінцем 1420 р.) згадує Київського князя як святого тільки під 1254 роком.

Таким чином, можемо зробити висновок, що в часі Київської Русі, не дивлячись на всі намаганні нащадків князя Володимира Великого, канонізація Київського князя Володимира не відбулася, а його церковне вшанування носило характер поминання видатної світської особи.

Після руйнації Київської Русі як державного утворення, на його території повстали дві нових держави Московське Велике Князівство та Велике Князівство Литовське (старобілоруська держава). І хоча Київська православна митрополія певні час заховувала формальну єдність та об’єднувала православних цих держав, погляди на особу Київського князя Володимира Великого в них відрізнялися.

Так, для Північно-Східних князівств Київської Русі, які, власне, і об’єдналися в Московське Велике Князівство, князь Володимир Великий був дійсно хрестителем, бо реально до 988 року тут осередків християнства не існувала. Крім того, володарі цієї держави заявляли претензії на спадщину Київської Русі. Все це обумовило особливе церковне шанування Київського Великого князя Володимира на цих землях. Тому не дивно, що першим пам’ятником, де Київський князь Володимир згадується як «святий», є календар рукописного Євангелія кінця ХIV ст. [7, ст. 181], що походить з Московського Великого Князівства. Хоча варто відзначити, що питання про канонізацію Київського князя Володимира Великого саме в Москві викликає досить велики сумніви навіть у російських дослідників. Зокрема, відомий російський дослідник В. Татаринов, хоча й говорить про Володимира як про святого, не включає його життєпис до збірки «Читії-Мінеї. Святі Руського Православ’я Х – ХV ст.ст.» [12].

Цілком іншім було становище в Великому Князівстві Литовському (Білорусі). Тут варто згадати, що білоруські літописи та хроники традиційно згадували вбивство князем Володимиром Полоцького князя Рогволода і його синів, взяття силою Рогніди, інші події протистояння білоруських князівств та Києву. Крім того, як вірно стверджує професор Наталя Яковенко: «Білоруські князівства, які спільно з сусідами литовцями створювали свою молоду державу практично з нуля, на київську спадщину практично не озиралися; оскільки вони завжди трималися осторонь від Києва, то у суворому сенсі їх вона ніколи не була, тому не викликала ні ностальгії, ні ідеологічного перетлумачення» [9, ст.76]. З огляду на те, що на початку ХV ст. центр власне Київської митрополії пересовується в білоруський Новогрудок, а потім у Вільню, церковні погляди на особу Київського князя Володимира Великого залишалися частково історично-світськими. Хоча варто відзначити, що пам’ять про введення Київським князем Володимиром християнства, як державної релігії, залишається твердою як на Українських, так і на Білоруських землях. Підтвердженню цього є внесення дати його успіння в календарі богослужбових рукописних книг, звідки вони потрапили і до перших друкованих видань.

Наприклад, згадка про Успіння Київського князя Володимира зустрічається в календарі Апостола Ф. Скорини. Тут він присутній як «Київський самодержця, що охрестив Руську землю». [10, ст. 314 об.]. При цьому пам’ять не виділена червоним, а згадки про святість відсутні. Враховуючи той факт, що Франциск Скорина адресував свої видання православним, мав на меті насамперед комерційні цілі та збирався продавати свої видання в Московії, може висунути наступну гіпотезу: особа Київського князя Володимира Великого шанувалася православними Київської митрополії, хоча він і не був офіційно канонізований. На нашу думку, білоруський першодрукар застосував найбільшу з можливих у той час форм ушанування князя Володимира, яка вживалася православними на його Батьківщині.

Аналізуючи стародруки Київської православної митрополії Константинопольського Патріархату, можна висунуть гіпотезу, що Вселенський Патріарх офіційно визнав святість Київського князя Володимира Великого в останньої чверті ХVІ сторіччя. Бо в календарі віленського Напрестольного Євангелія 1575 р. згадка про його загальна (день спочину самодержця), а вже в першому друкованому Служебнику Київської митрополії, що був виданий у Вільно в 1583 році, йдеться про «упокій святого рівноапостольного князя Володимира» [11, ст. 250].

Однак, на нашу думку, питання загальноправославного вшанування святого Володимира в кінці XVI- початку XVIІ ст.ст. залишається відкритим. Посередньо про це свідчить не тільки друкування цієї дати чорним кольором (відзнака того, що свято не є великим), а і «Збірник дванадцяти місяців» Требника святителя Петра Могили, де пам’ять святого Володимира взагалі відсутня [12, ст. 424]. Також і в Київському часослові 1617 свята Володимир названий тільки «благовірним володарем стольного Києва, матері міст» [13, ст. 188].

Разом з тим, від кінця XVI- початку XVIІ ст.ст. канонізація святого рівноапостольного Київського князя Володимира вже не викликає сумнівів. Його пам’ять назавжди входить в календарі богослужбових видань Київської православної митрополії. Підтвердженню цьому є стародруки XVIІ століття (Анфологіон, Київ, 1619; Часослов, Київ 1612 та інш.). Не буде зайвим відзначити присутність цієї дати і в українських та білоруських ірмолоях XVI – XVIІІ ст. [14, ст. 554]

Шанування святого рівноапостольного князя Володимира в Київському православ’ї набуло свого розквіту саме в XVIІ ст. Так, відомий науковець С. Терський відзначає, що «Підйом національної свідомості, який відбувся в зв’язку з відновленням державності України у 1648-1649 рр., також сприяв зростанню зацікавленості своїм минулим, та зокрема, особою чільного діяча Київської держави, які мав широке міжнародне визнання. Оскільки після оголошення української гетьманської держави Україна знову (після Київської Русі) на повну силу заявила про себе, як про суб’єкт світової історії. Саме в цей час в Україні формується і розповсюджується культ Рівноапостольного великого Київського князя Св. Володимира. Хрестителю Русі, зокрема, присвячується, ряд п’єс викладачів Києво-Могилянської Академії Ф. Прокоповича «Володимир» та «Слово о Владимире» А. Радивилівського» [15, ст. 109].

Саме в середині XVIІ ст. відбувається і зміна церковного статусу пам’яті святого рівноапостольного князя Володимира – воно робиться великим святом, що найшло своє відображення в календарях. Так, у календарі Львівського Напрестольного Євангелія 1665 р., пам’ять святого рівноапостольного князя Володимира вилучена червоним шрифтом та в цей день читалися додаткові Євангельські зачала [16, ст. 396].

На жаль, після приєднання Київської митрополії до Російської Православної Церкви, успіння святого рівноапостольного князя Володимира був повернути статус шерегової пам’яті. Тільки з повстанням незалежної України та Української Православної Церкви Київського Патріархату, пам’ять успіння святого рівноапостольного князя Володимира набуло належне їй місце в українських православних церковних календарях саме на його Батьківщині.

Джерела

1. Висоцький С.О. Писемність. Освіта. // Історія культури давнього населення України. Т. І. К., 2001.

2. Брайчевській М.Ю. Утвердження Християнства на Русі. Київ, 1988.

3. Никольский Н. К. Материалы для истории древнерусской духовной письменности. СПб., 1907.

4. Студитский Устав ХІІ в. Курский краеведческий музей, №20959

5. Пекар А. Чернече життя Київської Руси в домонгольській добі. //Нарис історії Васильянського чину Святого Йосафата. Рим., 1992

6. Іларіон, митрополит. Канонізація Святих в українській Церкві. Вінніпег, 1965.

7. РГАДА Син. тип. 9.

8. Четеи-Минеи. Святые Русского православия Х – ХV вв. М., 2004.

9. Яковенко Н. Нарис історії Україні з найдавніших часів до кінця ХVIІI століття. Київ, 1997

10. Апостол. Вільня, 1525.

11. Служебник. Вільня, 1583.

12. Требник Петра Могили (факсмильне перевидання в 3 томах). Т. 3., Київ, 1996

13. Часослов. Київ, 1617.

14. Ясиновський Ю. Українські та білоруські нотолінійні Ірмолої 16-18 століть. Львів, 1996

15. Терський С. Культ Св. Володимира у переказах та легендах Волині: Питання походження та поширення // Слов’янський вісник. Збірник наукових праць. Вип. 13. Рівне, 2012.

16. Євангелія. Львів, 1665.

прот. Сергій Горбик.