Після повномасштабного вторгнення російських військ на територію України, питання припинення діяльності осередків Російської Православної Церкви в Україні (далі – РПЦвУ) набуло загальнодержавний статус. Адже її духовенство та досить значна частина вірних підтримала окупантів, а храми та монастирі зробилися центрами антидержавної діяльності. І хоча проросійська позиція РПЦвУ була відома ще до 2014 р., у часі активної війні вона почала складати реальну небезпеку для самого існування України. Було прийнято кілька законодавчих актів, які були скеровані, як на припинення антидержавної діяльності РПЦвУ, так і на викриття її юрисдикційного статусу – канонічне підпорядкування Московському патріархату, який без вагань підтримав агресію Росії проти України.
Цілком природно, що українська влада більш не могла терпіти присутності РПЦвУ в Києво-Печерській та Почаївській лаврах, які вже давно зробилися центрами пропаганди «русского мира». Припинення угоди з РПЦвУ щодо використання храмів та приміщень цих монастирів цілком виправдано, адже ці святині щороку відвідує десятки тисяч прочан, які робляться об’єктом проросійської пропаганди. Крім цього, більш 50% громадян загалом вимагають заборонити діяльність Московського патріархату в Україні [1], а його реальна підтримка опустилася до 6%. Але коли в процесі визволення Києво-Печерської Лаври та передачі її храмів Православній Церкві України, спротив чинили тільки прибічники РПЦвУ, то в випадку з Почаївською лаврою «неочікувано»?! з’явився третій гравець – Українська Греко-Католицька Церква, яка, через своїх офіційних та неофіційних речників, почала висувати претензії на передачу їй цієї православної святині…
Дискусія набула особливої гостроти ще на початку 2023 р., коли митрополит Нестор (Писик) опублікував на своій сторінці в ФБ статтю «Почаївська Лавра – історична святиня Українського Православ’я». Дійшло до того, що через численні скарги греко-католиків сторінка цього архієрея ПЦУ була заблокована, про що ми будемо казати згодом. У подальшому в соціальних мережах регулярно з’являлися дописи щодо передачі Почаївської Лаври в користування УГКЦ.
Новий витік вже відомої дискусії розпочався після того, як Священний Синод ПЦУ, на своєму черговому засіданні 2 лютого 2025 р., ухвалив рішення про створення в Тернопільській єпархії «релігійної організації «Почаївський Свято-Духівський чоловічий монастир»» та призначив митрополита Тернопільського та Кременецького Нестора (Писика) настоятелем цього монастиря. Тобто, ПЦУ однозначно заявила – Почаївська Лавра зі всіма своїми скитами, мусить бути її монастирем.
Отже, давайте розберемось, на що реально мають сподів греко-католики; чому їх історичні аргументи хибні та на чию користь виникають ці заяви.
І. «Почаївська проблема» – рудимент московщини та радянщини
Коли ми подивимось на контекст усіх сьогоднішніх заяв та суперечок щодо Почаївської лаври, головним меседжем буде «передати в користування». Це йде від того, що в Російській імперії, а згодом і в СРСР, православні храми та монастирі були власністю держави. Цю практику успадкувала і Україна, тобто юридично всі будівлі та історичні пам’ятки Почаївської лаври є власністю держави, яка керує ними через Міністерство культури. Відповідно, саме держава буде вирішувати з якою конфесією або юрисдикцією заключити нову угоду про оренду. Тобто УГКЦ апелює саме до цього рудименту московщини та радянщини.
Однак, коли ми звернемось до історії, то побачимо, що все цілком інакше.
Так, до анексії Почаївської лаври греко-католиками (чому це була саме незаконна анексія, ми розповімо згодом), її власником була Київська православна митрополія Константинопольського Патріархату, яка надала певну самоврядність собору братії монастиря. Потім, без аніякої згоди Константинопольського Патріархату, її двічі анексували (відбирали у законного власника): Перший раз – Католицька Церква в особі Київської унійної митрополії, а другий – Російська імперія, у особі «Священного урядового синоду».
Разом з тим, після розпаду Російської імперії, коли Почаївська лавра опинилася на території міжвоєнної Польщі, справедливість була відновлена – монастир передали у власність Польської Автокефальної Православної Церкві. Те, що Польща підійшла до цього питання суто в юридичної площини, свідчить той факт, що питання приналежності Почаївської лаври навіть не піднімалася під час т.зв. санації, коли багата храмів міжвоєнної Польщі було переведено в Католицьку юрисдикцію.
У 1939 – 1946 рр., Комплекс Почаївської лаври був переведений у власність СРСР, але було дозволено існування монастиря РПЦ. До сьогодні достеменно невідома доля ченців, які не прийняли Московський патріархат. Але знаємо, що частина з них явно не підгримувала радянську владу. Зокрема прп. Амфілохій Почаївський здійснював підтримку УПА.
Таким чином, згідно міжнародного та канонічного права, Почаївська лавра залишалася в юридичному підпорядкуванні Константинопольського Патріархату, який, через Томос про автокефалію ПАПЦ, передав їй ці права. Але, оскільки канонічна територія ПАПЦ визначається в «межах Полькою держави», у 1945-1946 рр. вона втратила канонічне право на Почаївську лавру, а оскільки Вселенський Патріархат ніколи не визнавав анексії Київської митрополії, канонічно вона повернулася під омофор Вселенського Патріарха…
Звичайно, РПЦвУ це не визнала. Вона давно наповнила Почаївську лавру «своїми» ченцями, які зробили її одним з центрів «русского мира» в Україні.
У 2018 р. була відновлена Київська митрополія Константинопольського патріархату, а в 2019 – їй був наданий Томос про автокефалію. Згідно канонічному праву, усі храми та монастирі, зокрема і Почаївська лавра, зробилися структурами Православної Церкви України. Саме через це, Священний Синод ПЦУ призначив архієпископа Нестора (Писика) святоархімандритом Почаївської лаври…[2]
Отже, коли ми звернемось до канонічного та юрисдикційного права, долю Почаївської лаври мусить вирішувати навіть не український уряд у особі Міністерства культури, а Православна Церква України, яка єдиним законним канонічним правонаступником Київської Православної митрополії Константинопольського Патріархату та міжвоєнних адміністративних структур ПАПЦ на території сучасної України. Коли ж греко-католики починають апилювати до держави стосовно передачі їм Почаївської лаври, повстає питання про законність передачі УГКЦ багатьох історичних храмів та монастирів, які були переведені на унію через державний тиск Речі Посполитої, Австро-Угорською імперією або через релігійну політику міжвоєнної Польщі. А також, передачі греко-католикам храмів у 90-х роках, яке здійснила ще влада СРСР та сучасної України.
ІІ. Деякі історичні відомості, якими спробують апелювати РПЦвУ та УГКЦ
Ми не будемо переказувати історію заснування та функціонування Почаївської Свято-Успенської Лаври з 1527, коли з’явилися перші писемні відомості про неї, й до початку XVIII ст. Зупинимось тільки на деяких важливих моментах, а саме про перевід її в унію, а також повернення в православ’я.
Отже, 26 червня 1700 р., король Речи Посполитої видає грамоту, у якій підтверджує всі права Почаївського Свято-Успенського монастиря саме як православної святині та забороняє уніатам чинити тиск на її ченців. Одночасно грамота підтверджувала самоврядність – ченці мали право самостійно обирати собі ігумена, а світські особи не мали право втручатися в цей процес. Тобто монастир ще раз офіційно визнається приналежність монастиря Київської православної митрополії, а будь які «переходи» можливі тільки через загальне рішення собору братії…
І ось тут ми стикаємось з кількома дуже цікавими фактами.
Греко-католицькі джерела подають, що монастир перейшов на унію у 1713 р. Ця дата фігурує і в статті «Вікіпедії»[3]. Однак ще митрополит Іларіон (Огієнко) переконливо доказав – Почаївська Свято-Успенська Лавра залишалася православною до 1721 р. Зокрема, це доводитися тим, що її ігумен Гедеон Левицький був православним та не брав участі в уніатському Замойському Синоді…
Більш того, як зазначає той же митр. Іларіон (Огієнко), жодних документів про добровільне приєднання Почаївського Свято-Успенського монастиря до унії немає. Він був банально захоплені католиками за допомогою державної влади Речи Посполитої, а більшість братії, яка не погоджувалася переходити на унію, була вимушена покинути монастир…[4]
Таким чином, ніякого «добровільного» переходу Почаївського монастиря на унію не було, а було рейдерське захоплення за допомогою польської влади. Тобто, захопили чужу власність, вигнали господарів та почали господарити…
Багата хто каже, що греко-католики розбудували монастир. Але проблема в тому, що там була не тільки «розбудова», але і знищення. Зокрема був зруйнований Свято-Троїцький собор, про це переконливо доводить у своій статті архієрей ПЦУ, митрополит Нестор (Писик) [5]. Загалом, усі докази греко-католиків нагадують сьогоднішній наратив Росії, коли вона каже, що «багато було збудовано в Україні саме за часів СРСР… тому Україна мусить бути зобов’язана Росії, як правопереємниці СРСР». Тобто, вкрасти (анексувати), а потім там щось побудувати та через це вважати своїм….
Те саме зробила і Російська імперія, коли через підтримку католицькими ченцями польського антиросійського повстання 1830-1831 рр., анексувала Почаївську лавру та передала її в користування РПЦ. Але тут є нюанс…
Справа в тому, що волинська православна шляхта ставила одну з умов своєї підтримки повстання гарантування прав Православної Церкви у відновленої Речи Посполитої, повернення їй анексованих католиками святинь, зокрема і Почаївського монастиря. Саме невиразна позиція керівництва повстання зробилася причиною того, що в Україні воно було інфіковане саме як «польське», а православна шляхта та селяни втрималися від його широкої підтримки.
Отже, нейтральне ставлення української шляхти та селян до антиросійського повстання 1830-1831 рр., зокрема і підтримки його греко-католицьким ченцями Почаївської лаври, чітко дає нам зрозуміти, що вони не вважали тогочасний монастир українським, але саме польським.
Повернення Почаївської лаври в православ’я, яке було здійснено урядом Російської імперії, не зустріло аніякого спротиву українського населення Волині. Не викликав цей акт протесту і керівництва тогочасної Київської унійної митрополії, хоча до остаточної ліквідації уніатства залишалося ще більше семи років…
Не витримує критики і наратив РПЦвУ, яка вважає монастир «своїм» через «православ’я». Адже під юрисдикцію РПЦ, частиною якої сьогодні є і РПЦвУ, монастир потрапив через анексію Москвою Київської митрополії Константинопольського Патріархату. А передача його РПЦ в 1832 та 1939 роках – результатом імперської політики Російської імперії, а потім і СРСР.
Натомість передача Почаївської лаври під юрисдикцію ПАПЦ (1924 р.) не зустріла жодного заперечення, як влади міжвоєнної Польщі, так і Вселенського Православ’я (за виключенням РПЦ).
Таким чином, ані РПЦвУ, ані УГКЦ, не мають жодних переконливих історичних відомостів щодо володіння Свято-Успенською Почаївською Лаврою. Вони реально були викрадачами, які захоплювали її через сприяння державної влади (Речи Посполитої, Російської імперії та СРСР).
ІІІ. Хто і для чого розпалює «проблему» приналежності Почаївської лаври
Коли ми подивимось на релігійні події кінця 80-х – початку 90-х років в Україні, то побачимо, що УГКЦ ніколи офіційно не претендувала на передачу їй Почаївської лаври. Боротьба точилася між РПЦвУ та УАПЦ (пізніше – УПЦ КП). Так, митрополит Яків (Панчук), який на той час був єпископом Почаївським і намісником Успенської Почаївської Лаври, після сумнозвісного «Харківського собору» підтримав майбутнього предстоятеля УПЦ КП Філарета. 10 червня 1992 року призначений керуючим Тернопільсько-Кременецькою єпархією УПЦ КП, а також затверджений намісником Почаївської лаври… На великий жаль, тоді РПЦвУ виявилося сильнішою й перевести лавру під юрисдикцію УПЦ КП не вдалося.
Але сьогодні ситуація кардинально змінилася. Так, за даними «Київського міжнародного інституту соціології»: «Лише 4% зараз ідентифікують себе з Українською Православною Церквою Московського Патріархату … порівняно з 2021 роком частка тих, хто ідентифікує себе з Православною Церквою України, зріс з 42% до 54%. Натомість з 18% до 4% знизилася частка тих, хто ідентифікує себе з Українською Православною Церквою Московського Патріархату»[6]
Зважаючи на суспільний запит та дані соціологічних досліджень, державна влада України поставила питання про передачу Свято-Успенської Почаївської Лаври в юрисдикцію Православної Церкви України, зокрема таке рішення прийняла і Тернопільська обласна рада.
Варто зауважити, що, і український уряд, і Тернопільська обласна рада, керуються не тільки загальної соціологією, а і конфесійною ситуацію в Кременецькому районі Тернопільської області. Справа в тому, що ця територія відноситься до історичної Волині, а не до Галичини, до сьогодні переважну більшість там складає саме православне населення.
Також і з погляду міжконфесійних відносин, передача Почаївської лаври до канонічної Православної Церкви України нічого не змінює. Коли відкинути політичний чинник, у цьому випадку відбувається тільки заміна ім’я Предстоятеля та правлячого архієрея, які поминаються у часе богослужіння.
Повстає закономірне питання: Чому саме зараз, коли Почаївську лавру хочуть очистити від московщини та передати ПЦУ, УГКЦ почала пред’являти претензії на її?
Зважаючи на особливі відносини Ватикану, особливо папи Франциска, з Росією загалом та Московським патріархатом зокрема, багаторазові спроби поставити нападника та жертву на один шабель, цілком природно виникає гіпотеза про «московський слід». Тобто спробу Католицької Церкви, використовуючи УГКЦ, допомогти Росії та РПЦ. На користь цієї гіпотези маємо кілька факторів:
По-перше, таки заяви УГКЦ вже породили міжконфесійну ворожнечу в українському суспільстві. Це можна легко зауважити, коли подивитися дискусії саме в українських групах соціальних мереж. Крім того, це підтверджує і безпрецедентна атака на профіль архієпископа Нестора (Писика) у ФБ після публікації його наукової на виваженої статті щодо приналежності Почаївської лаври. Так, вже 14 лютого 2023 р., на його сторінці з’явилося наступне повідомлення: «Дорогі друзі! Якщо ви бачите це повідомлення, значить мене розблокували на декілька годин, невідомо наскільки точно. На мою сторінку йде постійна бот-атака, якісь люди, яким не подобається мій допис про Почаївську лавру, проплатили мережу ботів, щоб вони постійно відправляли скарги на мій профіль (краще б вони ці гроші на церкву дали). Таким чином за 4 дні мене вже блокували тричі і не думаю, що це кінець. Тому якщо вам важливі якісь мої дописи (а, в першу чергу, той допис, який так занепокоїв цих осіб), то не робіть репостів, а копіюйте текст і фото і розміщуйте у себе, я не заперечую. Правду не спинити блокуваннями з боку професійних шкідників. А я буду намагатися знайти вихід з цієї ситуації. «Пізнаєте істину, і істина визволить вас» (Ін. 8:32)». Хто сьогодні найбільш зацікавлений в розпалюванні цього протистояння – тут тлумачення не потрібні.
По-друге, заяви УГКЦ щодо приналежності Почаївської Лаври дають РПЦвУ кілька дуже цікавих інформаційних меседжів, які можна використовувати, як у зовнішній, так і внутрішній компаніях по дискредитації чинної української влади та ПЦУ: «Українська влада веде війну проти канонічного православ’я, щоб віддати православні святині католикам»; «ПЦУ – це прихований католицький проект, щоб знищити православ’я та поширити унію» і т.п.
По-трете, відкриття протистояння між ПЦУ та УГКЦ за приналежність Почаївської лаври, дає РПЦвУ шанс ще довго залишатися в їй. Адже у часі війни держава буде всіляко уникати конфліктів саме в патріотичному середовищі. Крім того, Москва побачила розвиток подій у Києво-Печерської лаврі, а саме те, що перехід храмів та святинь з однієї православної юрисдикції в іншу, аніяк не викликав реального протистояння в суспільстві. Тому можна прогнозувати, що і передача Почаївської лаври ПЦУ буде сприйнята їм цілком спокійно.
Загалом, у нас залишається тільки одне питання: Чи дійсно УГКЦ виконує вказівку Ватикану та чи усвідомлює руйнівні наслідки своїх заяв щодо приналежності Почаївської Лаври?
IV. Деякі висновки
Свято-Успенська Почаївська лавра – це святиня Українського Православ’я. Її анексія уніатами в ХVІІІ ст. та РПЦ в ХІХ – ХХ стст. цілком антиканонічна, тому аргументи щодо «будівництва», «прикрашення» і т.д. тут не працюють. А оскільки єдиним законним канонічним спадкоємцем Київської митрополії Константинопольського патріархату є Православна Церква України, тому саме вона мусить отримати в свою юрисдикцію (користування, власність) Свято-Успенську Почаївську Лавру.
Щодо заяв офіційних та неофіційних речників УГКЦ щодо претензій на володіння Почаївською лаврою – вони є провокативними та грають виключно на користь агресора – Росії та Московського патріархату, як її ідеологічного відомства. Тому керівному проводу УГКЦ, як і її вірним, варто проявити мудрість та відмовитися від подібних заяв.
Посилання:
1. Восьме загальнонаціональне опитування: Україна в умовах війни (6 квітня 2022)
2. Розпорядження №25. Священного Синоду Української Православної Церкви (Православної Церкви України)
3. Почаївська Успенська лавра.
4. Іларіон, митр. Фортеця православ’я на Волині. Свята Почаївська лавра. Вінніпег, 1961 (ст. 113-120)
5. архієпископ Нестор (Писик). Почаївська лавра – історична святиня Українського Православ’я.
6. Київський Міжнародний Інститут Соціології. Динаміка релігійної самоідентифікації населення України.
прот. Сергій Горбик, «Православний Духовний Центр апостола Іоана Богослова» м. Чернівці.