У світлі процесів, що сьогодні відбуваються в Українському Православ’ї, а саме – активізації процесу створення єдиної Української Православної Помісної Церкви та реальних кроків Київського Патріархату в цьому напрямку, багато кого цікавить позиція, що займає Українська Греко-Католицька Церква по відношенню до цього процесу. Тим більше, що, незалежно від офіційних заяв речників Московського Патріархату, в Україні назирається реальне зближення та співпраця керівництва УГКЦ та адміністративної структури Московського Патріархату в Україні. І це не тільки певні спільні акції, які відбуваються без запрошення представників Київського Патріархату та Української Автокефальної Православної Церкви [1], а і кілька провокативних заяв керманича УГКЦ Верховного архієпископа Святослава Шевчука.

Подібні тенденції фактичної співпраці УГКЦ та МП на території України, викликають природну цікавість та нерозуміння свідомих патріотів України, закордонних науковців та політиків.

Так, кілька місяців тому, керманич Української Греко-Католицької Церкви, верховний архієпископ Святослав Шевчук зробив заяву про те, що «єдиною канонічною Православною Церквою в Україні, тобто такою, яка перебуває в повноті сопричастя зі світовим православ’ям, є Українська Православна Церква в єдності з Московським патріархатом» [2]. Ця заява викликала бурхливу реакцію не лише серед єпископату, священиків та вірник Української Православної Церкви Київського Патріархату (і Української Автокефальної Православної Церкви), а і взагалі, у всіх справжніх православних патріотів України, навіть таких, що тимчасово являються вірними Московського Патріархату.

У нас немає сумнівів, що даним кроком керманич УГКЦ черговий раз явно виступив на боці Москви в питанні подолання розділення Українського Православ’я. Але, оскільки ця подія викликала активні дискусії на сторінках ЗМІ та соціальних сітках, ми спробуємо науково розібратися в цій проблемі та визначити справжню причину подібного висловлювання верховного архієпископа УГКЦ Святослава Шевчука.

1. Богословсько-догматичне питання

Деякі оборонці керманича УГКЦ відзначають, що він не сказав нічого образливого або принизливого для УПЦ КП (УАПЦ), а тільки озвучив офіційну позицію Католицької Церкви відносно «неканонічного православ’я». На їхню думку, така позиція цілком логічно виходить з католицького богослов’я та догматики.

Разом з тим, помилковість такої концепції зрозуміло кожному, хто добре обізнаній у віровченні та догматиці Католицької Церкви. Правда полягає в тому, що для католиків немає «канонічних» та «неканонічних» православних або, навіть, «канонічних» інших християнських віровизнань. Для католиків важливо тільки одне: чи знаходишся ти в колі (лоні) Католицької Церкви, або – поза нею. Підтвердженням цього, є той факт, що Католицька Церква не знаходиться в співпричасті з усіма Православними Церквами, навіть з такими, що називають себе «канонічними» та є частиною Вселенського Православ’я.

Також відносно всіх ступенів священства, Католицька Церква не знає такої форми – «позбавлення сану». Любий клірик, при «правильній формі хіротонії», до кінця життя залишається єпископом, пресвітером або дияконом. Саме через такий підхід Католицька Церква (і УГКЦ, як її адміністративна одиниця) визнає всі Таємниці УПЦ КП (і УАПЦ) й навіть, після перевірки «правильності хіротонії» та сповідання віри, приймає їх кліриків у існуючому сані.

Більше того, історичний досвід показує, що при бажанні певної групи відновити своє членство в Католицькій Церкві, остання готова вести діалог навіть з послідовниками тих, кого вона сама відлучила. Прикладом може служити діалог КЦ з «Священичим братством св. Пія X», а також прийняття в своє лоно деяких малих груп (парафій) Східного обряду, саме з числа «неканонічних православних», у країнах Західної Європи та США.

Таким чином, беручи на себе визначення «канонічних» та «неканонічних» православних в Україні, керманич УГКЦ аніяк не міг керуватися догматикою та канонами Католицької Церкви, її поглядами на православ’я загалом.

2. Екуменічний аспект

Ще одним тезисом, який в залежності від погляду на питання використовують як опоненти, так і прибічники архієпископа Святослава Шевчука, є тезис про те, що така заява була зроблена заради «екуменічного діалогу» Католицької Церкви з Вселенським Православ’ям загалом, і з Московським Патріархатом зокрема.

Дійсно, ось уже багато років Католицька Церква веде так званий «екуменічні діалог» з Вселенським Православ’ям. При цьому, головним співрозмовником Католицькій Церкві є Константинопольський Патріархат. Але, як відзначає багато дослідників та богословів, розпочинаючи цей діалог та обираючи співрозмовника, Католицька Церква підсвідомо розглядала Вселенського Патріарха як «православний аналог Римського понтифіка» і, природно, Вселенське Православ’я – як якусь більш-менш монолітну структуру.

Помилковість такого підходу Католицької Церкви до «екуменізму» виявилася вже на початку діалогу, коли деякі Православні Церкви, які є частиною Вселенського Православ’я, виходили з цього діалогу, або залишалися на більш консервативних позиціях стосовно т.зв. «екуменізму», ніж Константинопольський Патріарх.

Коли ж ми будемо історично розглядати саме стосунки Московського Патріархату та Католицької Церви, то побачимо, що основною перешкодою «плідного діалогу» є не «українські розкольники», а саме УГКЦ. І це не дивно, адже в Москві чудовно розуміють – ніякого впливу на УПЦ КП (і УАПЦ) Ватикан не має, бо ці Церкви позиціонують себе як виключно православні та намагаються стати частиною Вселенського Православ’я.

Навіть коли ми окремо розглянемо стосунки УГКЦ з «неканонічними» православними юрисдикціями в Україні, то такі стосунки ніколи не виходили за межі католицького богослов’я та канонічного права. А міжконфесійних конфліктів УГКЦ з представниками «неканонічного» православ’я було не менш, ніж з «канонічним» Московським Патріархатом.

Тому коли, навіть гіпотетично, прийняти гіпотезу про те, що погіршення стосунків УГКЦ з «неканонічними православними юрисдикціями в Україні» може сприяти позитивності екуменічних переговорів між Московським Патріархатом і Ватиканом, то мусимо прийняти і вимогу Москви про ліквідацію самої УГКЦ. Бо греко-католики є значно більшою (за версією РПЦ МП – основною) перешкодою на шляху православно-католицького діалогу.

На нашу думку, очевидно, що позиція керманича УГКЦ відносно визначення «канонічності» юрисдикцій Українського Православ’я, аніяк не пов’язана з т.зв. «екуменічним діалогом» Вселенського Православ’я, зокрема і Московського Патріархату, з Католицької Церквою, а об’єктом таких переговорів, швидше за все, може зробитися доля самої УГКЦ.

3. Політичний чинник у відродженні УГКЦ та його наслідки

Зробивши висновок, що підстави висловлення верховного архієпископа УГКЦ Святослава Шевчука аніяк не пов’язані з богословсько-догматичними та екуменічними питаннями православно-католицьких стосунків, ми вирішили зробити історично-соціологічну розвідку (аналіз) проблеми.

Вивчаючи доступні нам матеріали кінця 80-х – початку 90-х років про вихід з підпілля та легалізацію УГКЦ, ми зіткнулися з цікавим феноменом: Переважна більшість прибічників УГКЦ не обґрунтовувала свою приналежність до цієї Церкви, потребу її існування в Україні, богословськими та догматичними моментами. Для більшості людей ідея відродження УГКЦ та приналежність до неї була суто політичним моментом, який нічим не відрізнявся від інших патріотичних гасел.

Одним з доказів того, що головним чинником відродження УГКЦ були саме політико-патріотичний, є ілюстрація динаміки повстання її парафій у 1989 – 1995 рр. Тут явно бачимо, що після появи УАПЦ та, трохи пізніше, УПЦ КП, інтенсивна динаміка реєстрації нових греко-католицьких парафій на Галичині явно знижується, спостерігається  перехід до екстенсивної форми збільшення парафій. Більш того, деякі парафії Московського Патріархату, які раніше заявили про свій перехід у УГКЦ, або змінюють свою юрисдикцію на користь УПЦ КП (УАПЦ); або відбувається поділ громади на православних та греко-католиків. Загалом, не дивлячись на явну підтримку місцевої влади Галичини в перші роки незалежності, УГКЦ не спромоглася досягнути свого пануючого стану в Галичині – більш 40% громад залишилися православними, переважно – в юрисдикції УПЦ КП та УАПЦ.

Аналізуючи шляхи пошуку власної ідентифікації у царині богословського базису, на який могли б обпиратися вірні УГКЦ, ми прийшли до висновку про їх практично повний провал. Більш того, політика «позбавлення від латинізації», яку активно проводила ієрархія та священики УГКЦ на протязі багатьох років, привела саме до розмиття чіткої конфесійної орієнтації більшості її вірних саме по богословсько-догматичної відзнаці (про це піде мова нижче). Через відсутність чіткої догматично-богословської самоїдентифікації, керівництво УГКЦ, будуючи свою ідентичність, до сьогодні протягують експлуатувати тему «гонінь», «підпілля» та патріотичну риторику, не даючи нічого більш дієвого та нового своїм вірним.

При цьому, як показує бібліографічний аналіз, головні обсяг наукових праць та, відповідно, патріотична риторика відносно історії УГКЦ, зосереджена на останніх роках ХІХ – ХХ століття (тут виключенням з’являється хіба що особа Йосафата Кунцевича). Цей факт, на нашу думку, також відіграє не на користь греко-католиків, адже українська історія ХVII – це суцільна боротьба за Українське Православ’я, а історія уніатства ХVII ст. – це історія масової полонізації та сумнозвісного Замойського синоду.

Одночасно, бачимо, що спроби УГКЦ «приватизувати» сучасну патріотично-історичну риторику (ХХ ст.), практично нівелюються аналогічною риторикою УПЦ КП та УАПЦ. Не дивлячись на численні спроби греко-католиків представити усіх православних «п’ятою колоною Москви», «КГБістами в рясах», галичани на практиці побачили, що православні можуть бути і є не меншими патріотами України, а історія власно Київського Православ’я в ХХ столітті ще більш трагічна (сумна), ніж історія УГКЦ 1946-1989 рр.

На нашу думку, яка підтверджується і соціологічними дослідженнями, вже до кінця ХХ ст. у переважній більшості пересічних греко-католиків склався цілком позитивний образ УПЦ КП (і УАПЦ) як патріотичних та традиційних Українських Церков, які, на відміну від УГКЦ, мають велику патріотичну перевагу – свій центр у Києві (повна Україно- та Києво- центричність). Крім того, православні громади, які від другої половини 90-х років ХХ століття залишали Московський Патріархат, долучалися виключно до УПЦ КП або УАПЦ. Усе це запустило нове коло критики вже Київського Православ’я з боку греко-католицьких священиків та деяких активних речників УГКЦ.

Так, як показує практика, для критики Київського Православ’я загалом, та Київського Патріархату зокрема, греко-католики в основному використовували кілька тезисів: а) розділення православ’я в України; б) загальну ізольованість УПЦ КП від Вселенського Православ’я.

Але ці тезиси критиків Українського Православ’я (УПЦ КП) натикалися на аргументовану відсіч з боку її православних речників:

а) Сама УГКЦ в Україні не є єдиною церквою, бо існує Мукачівська греко-католицька єпархія. Це достеменно означає, що самі греко-католики не можуть досягнути єдності в Україні, навіть в межах однієї Католицької Церкви. Крім того, сама УГКЦ за останній час зазнала кілька розколів, зокрема від її відійшли т.зв. «традиціоналісти» та «правовірні греко-католики».

б) Коли ми кажемо про «ізоляцію УПЦ КП», то можемо казати тільки про офіційну відсутність євхаристичного спілкування з Вселенським Православ’ям. Бо в спільних, поза літургійних богослужіннях, ніхто священикам УПЦ КП не відмовляв, крім, звісно, Московського Патріархату та кількох його сателітів. Але і греко-католики не мають євхаристичного спілкування поза Католицькою Церквою, а Московський Патріархат та деякі консервативні Православні Церкви, навіть відмовляють їм у спільних поза літургійних богослужіннях. Крім того, наполеглива праця Святійшого Патріарха Філарета, прорвала ізоляцію в гуманітарному спілкуванні з Вселенським Православ’ям: вже маємо приклади перемов з архієреями Константинопольського Патріархату, плідних наукових контактів, та навіть офіційні прощі кліриків та вірних до святинь інших Православних Церков.

Таким чином, вже на початку ХХІ століття склалася парадоксальна ситуація, коли вірні УГКЦ не мали богословського зв’язку з «своєю» Церквою, але мають міцний національний патріотизм. Результатом цього була не тільки численна підтримка ідеї єдиної Православної Церкви в Україні серед греко-католиків, а реальна готовність стати вірними такої Церкви (по даним різних соціологічних служб 2010-2013 рр., 60-65%%).

Ці результати також цілком обґрунтовані тим, що:

По-перше, Галичина прийняла уніатство тільки на початку XVIII століття, як наслідок неканонічного приєднання Київської Православної митрополії до Московського Патріархату. Тому прагнення повернення до своїх православних нащадків (коренів) була завжди тут досить міцною, що підтверджується православними рухами другій полови ХІХ – початку ХХ століття.

По-друге, УПЦ КП та УАПЦ, не дивлячись на певну протидію місцевої влади, спромоглися розгорнути свої структури на Галичині. При цьому ріст православних громад тут носив явно інтенсивний характер, а відношення «греко-католики / православні» поступово змінювалася до рівного значення та на сьогодні складає у відношенні: 55/45, а в деяких місцевостях православні навіть кількісно переважають. Через цей факт більшість вірних УГКЦ побачили не тільки справжній український патріотизм православних, але й їх християнську духовність, яка зазнала вірогідно менший вплив секуляризації ніж католицька. Останній факт має дуже міцний вплив у патріархальному та традиційному суспільстві, яким є Галичина.

По-третє, вже до кінця 90-х років ХХ століття вірні УГКЦ зрозумілі: Обіцяний греко-католицькими церковними керманичами «швидкий рух унії на Схід» провалився. Уніати, не дивлячись на агресивну патріотичну риторику, зазнали поразки не тільки на традиційно православної Волині, а і в Центральної та Східної Україні, де свідоме українське населення явно віддало перевагу УПЦ КП.

У той же час, практично всі соціологічні дослідження показують непохитній ріст не тільки прибічників єдиної Православної Помісної Церкви в Україні, а і вірних саме УПЦ КП. При цьому, вже літом 2014 року, число православних, які визнають себе вірними саме Київського Патріархату, перебільшило аналогічне число вірних Московського Патріархату.

Крім того, каталізатором процесів, що привів до значного падіння рейтингу адміністративної одиниці Московського Патріархату в Україні, з’явилася Революція Гідності та агресія Росії. У цих умовах саме Київський Патріархат зробився тим центром, біля якого збираються всі прибічники єдиної Православної Церкви в Україні. Особливо варто зазначити, що перехід колишніх священиків, громад і вірних Московського патріархату відбувається саме (і виключно) до парафій УПЦ КП.

Не буде зайвим відзначити і зміцнення міжнародного положення УПЦ КП у Світовому Православ’ї через підтримку Московським Патріархатом агресії Російської Федерації проти України.

Отже, важко заперечувати той факт, що рух в релігійному житті України відбувається тільки в один бік – до остаточного створення єдиної Української Помісної Православної Церкві та її визнання Вселенським Православ’ям. І в цьому випадку майбутня доля УГКЦ – це невелика регіональна церковна структура.

4. Чому УГКЦ змагається саме з Українською Православною Церквою Київського Патріархату та обирає Московський Патріархат у якості ситуаційного союзника

Логічний аналіз доводить, що в Україні є тільки дві релігійних структури, яким вкрай невигідно створення єдиної Православної Помісної Церкви в Україні – це адміністративна одиниця Московського Патріархату в Україні (УПЦ МП) та УГКЦ. І коли відношення Московського Патріархату до боротьби за автокефалію Українського Православ’я, виразником якої є УПЦ КП, не змінювалося від часу здобуття Україною незалежності, то позиція УГКЦ пройшла певні «етапи еволюції».

Перший етап. Продовжувався від кінця 80-х до середини 90-х років ХХ ст., визначався вкрай негативним ставленням греко-католиків до всіх православних без винятку. При цьому, саме УАПЦ та УПЦ КП робляться реальною перешкодою для повного домінування УГКЦ на Галичині та просування її на Схід під патріотичними гаслами. Тому цілком природно, що вже на цьому етапи УАПЦ (і з 1992 р. – УПЦ КП) визначалися УГКЦ як «агентура Москви», «проект КДБ» і т.д.

Другий етап. Почався від середини 90-х років (деякі дослідники визначають його від жовтня 1996, коли у зв’язку з поганим станом здоров’я Кардинала Любачівського, Синод Єпископів УГКЦ обрав єпископа Любомира Гузара «Єпископом Помічником Глави Української Греко-Католицької Церкви з делегованими правами») по 2011 р., коли кардинал Любомир Гузар склав з себе обов’язки глави УГКЦ. Цей етап визначився поступовою зміною риторики УГКЦ відносно власне Українського Православ’я (УПЦ КП та УАПЦ) на більш позитивну.

На нашу думку, така зміна відносин до УПЦ КП та УАПЦ з боку керівництва УГКЦ визначалася намаганнями кардинала Любомира Гузара створити «Східний Український Патріархат» з залученням до нього українських православних. Основую цією ідеї була зміна самого статусу УГКЦ в Католицькій Церкві від «адміністративного підпорядкування» на «співпричастя», а також ідея «подвійного співпричастя з Римом і Константинополем». Не дивлячись на утопічність цієї ідеї, були вжити реальні зовнішні заходи по її реалізації, одним з яких, по нашому міркуванню, була і «боротьба з латинізацією», а фактично – боротьба за обрядову наближеність (часом до мімікрії) до православ’я. Результатом цієї діяльності було ще більше розмиття конфесійного самовизначення українських греко-католиків, що, у свою чергу, визначила політику третього етапу.

Третій етап. Розпочався обранням владики Святослава Шевчука главою УГКЦ і протягується до сьогодні. Власне цей етап і є актуальним для цієї статті.

По нашому міркуванню, від моменту обрання Святослава Шевчука, політика УГКЦ розвівається в двох напрямках:

1. Підняття рівня католицького самовизначення вірних УГКЦ та їх ментального відриву від православ’я.

2. Гальмування процесу об’єднання здорових сил Українського Православ’я біля УПЦ КП та плекання його розділення, що, одночасно, відсовує час визнання УПЦ КП Вселенським Константинопольським Патріархатом

Для здійснення успішного виконання описаних вище задач, сучасне керівництво УГКЦ розпочало приховану війну саме проти Української Православної Церкви Київського Патріархату. Підстави для цього ствердження доводять наступні факті, що ілюструють УПЦ КП як основного «конкурента» греко-католиків:

1) Політичні. Основна маса вірних та парафій УГКЦ (від 85% до 90%) знаходиться на Галичині, де рівень національно-політичної самосвідомості населення достатньо високий. Відношення до російської (московської) імперської свідомості, носієм і пропагандистом якої є Московський Патріархат, тут вкрай погане. Крім того, власне громад Московського Патріархату в Галичині залишилося дуже мало та вони об’єднують специфічний контингент вірних. Свідомі українці Галичини (і більшості інших регіонів України) завжди бачили в архієреях, священиках і вірних Московського Патріархату противників незалежності України, а останнім часом, більшість їх виявилася і відвертими ворогами. Тому казати про наближення або вплив Московського Патріархату на свідомість вірних УГКЦ не доводиться.

Цілком іншу справу бачимо в Київському Патріархаті. Святійший Патріарх Філарет, архієреї, священики та вірні по своєї української національно-патріотичній свідомості ніяк не поступаються кліру та вірним УГКЦ. Більш того, заяви Святійшого Патріарха Філарета та архієреїв УПЦ КП, відносно політичних та суспільних подій, часом більш радикальні та відверті, ніж аналогічні заяви очільників УГКЦ.

Крім того, вірні УПЦ КП та УГКЦ є членами одних і тих же політичних партій та громадсько-суспільних рухів. Тобто, коли розглядати, новітню політичну історію України, знаходяться «по один бік барикад».

Також потрібно враховувати і той факт, що практично всі політичні партії демократичного та націонал-демократичного спектру, попри декларовану релігійну свободу та невтручання в релігійні справи, з’являються явними прибічниками створення єдиної Української Помісної Церкви з центром у Києві. І саме таку мету ставить перед собою Українська Православна Церква Київського Патріархату, що в свою чергу, впливає на конфесійно-релігійне зближення вірних УГКЦ та УПЦ КП через політичні погляди.

Основним результатом політичного зближення вірних УГКЦ та УПЦ КП є те, що греко-католики починають потребувати від власної ієрархії активної участи в створенні єдиної Православної Помісної Церкви в Україні і, як основний наслідок цього, як мінімум, декларування виходу з адміністративного підпорядкування Риму в часі створення такої єдиної Церкви («Рим нам не «батько», а Москва – не «мати»). Останнє є фактично вимогою ліквідації УГКЦ як частини Католицької Церкви та скасування наслідків Берестейської унії.

При цьому, як ми вже відзначали вище, на боці православних УПЦ КП «гуляє» дуже багато історичних фактів: боротьба українських козаків саме за Православ’я, початок формування та діяльності УПА саме на Волині, де її командирами та бійцями були переважно православні українці та багато інших історичних відомостей.

Таким чином, можемо зробити висновок, що єдина площина політичного самовизначення вірних УГКЦ та УПЦ КП, враховуючи бажання Київського Патріархату створити єдину Православну Помісну Церкву в Україні, серйозно погрожує самому існуванню УГКЦ. Тому, через неможливість політичного розмежування вірних, ієрархія УГКЦ зацікавлена в релігійному розмежуванні шляхом створення негативного образу Українського Православ’я (читай УПЦ КП) у свідомості греко-католиків. Це є явною відзнакою війни УГКЦ проти УПЦ КП.

2) Релігійні. Тут ми окреслимо міжконфесійні відносини, які є між УГКЦ та православними юрисдикціями: Московського Патріархату в Україні та Української Православною Церквою Київського Патріархату.

Відношення Московського Патріархату до Католицької Церкви загалом, а особливо до греко-католиків – вкрай негативне. Це виражається в не тільки в промовах ієрархів та священиків Московського Патріархату, у різноманітних виданнях РПЦ МП, а і в униканні любих спільних молитовних акцій з представниками УГКЦ.

Природно, що подібне ставлення Московського Патріархату викликає відповідну реакцію і вірних УГКЦ. Тому, принаймні на рівні священиків та вірних, зближення та взаємний позитивних вплив між Московським Патріархатом та УГКЦ неможливий.

Взаємовідносини Київського Патріархату та УГКЦ більш складані. Хоча ієрархія УПЦ КП не відмовляє та завжди підкреслює корінні догматичні розбіжності з Католицькою Церквою, частиною якої є УГКЦ, вона уникає конфронтації та вже з другої полови 90-х років ХХ ст. намагається підтримувати з греко-католиками спокійні відносини. Ієрархи, священики та вірні УПЦ КП без застережень приймають участь у спільних молитовних акціях та соціальних програмах.

Відсутність відкритої ворожості до греко-католиків у храмах та монастирях УПЦ КП, дозволяє рядовим греко-католикам ближче познайомиться саме з Українським Православ’ям, побачити високу духовність українських православних архієреїв, священників й вірних. Крім того, греко-католики отримують безпосередні доступ до літератури УПЦ КП, яка переконливо розвінчує міфи речників УГКЦ відносно Київського Православ’я.

При цьому, потрібно відзначити, що релігійна самоїдентифікація вірних УПЦ КП значно більша, ніж у вірних УГКЦ. Цьому сприяло багато факторів, зокрема відстоювання своєї православної віри в греко-католицькому оточенні на початку 90-х років та запеклі постійні атаки з боку Московського Православ’я. В умовах Галичини, а саме тут відбуваються основні контакти українських православних та греко-католиків, стояння в українському православ’ї – це саме релігійно-конфесійний, а не політичний вибір. Через останні факт практично унеможливлюється релігійний вплив греко-католиків на православних (при наявності релігійного впливу православних на греко-католиків), що, у свою чергу, робіть подібні православно-католицькі контакти непотрібними та навіть шкідливими для ієрархії УГКЦ.

Крім того, на релігійну свідомість великої частини греко-католиків міцно вплинула релігійна політика колишнього голови УГКЦ кардинала Любомира Гузара, коли пріоритетом були гасла про «єдину Київську традицію», «анти-латинізацію УГКЦ» та інш. Пілотне дослідження, проведене серед вірних УГКЦ у обласних та районних центрах Галичини (опитано 1100 людей у липні – серпні 2014 р.) показало наступні данні: 51,8% вважають саме УПЦ КП центром об’єднання в єдину Православну Помісну Церкву в Україні; 46,7% готові вже долучитися до цього процесу; 63,8% бачать себе вірними саме такої єдиної Української Помісної Православної Церкви з центром у Києві (при умові її визнання з боку Константинопольського Патріархату)

На користь УПЦ КП, як єдиного традиційного церковного центру, відіграє і сучасні внутрішній стан УГКЦ, які навіть самі греко-католицькі священики визначають як стан «суцільної комерціалізації церковного життя, корпоративізації священичих каст та грантоїдства доброчинної фінансової допомоги католицького Заходу з одночасним фатальним зануренням у московсько-синодальну обрядовщину, замасковану під назвою «київська церква візантійської традиції» – на взірець казьонної квазі-релігії нашого північного сусіда, яка остаточно перетворилась у всього-на-всього банальну, хоч і розгалужену та бізнесово успішну корпорацію з надання ритуальних послуг…» [3]. Подібну загальну характеристику внутрішньому стану УПЦ КП не дають навіть запекли вороги з Московського Патріархату, не кажучи вже про її кліриків та вірних.

Таким чином, можемо зробити наступний висновок: Саме УПЦ КП з’являється основним релігійним конкурентом та навіть, для великої частини греко-католиків, альтернативою УГКЦ. Тому боротьба саме проти УПЦ КП з’являється цілком природним кроком для ієрархії та кліру УГКЦ.

3) Ментально-культурницький фактор.

Московський Патріархат в Україні відокремлені від УГКЦ та УПЦ КП ментально-культурницькими відмінностями. Це обумовлено тим, що він, у своєї сутності, завжди був саме Російською Церквою по своєї ментальності, культурі, світогляду, обрядовості, сакральному мистецтву, богослужбовій мові, співу та архітектурі. Тому московське православ’я залишається чужим для України, де його присутність є результатом виключно політичних підстав, а його природні ментальні вірні – це виключно представники російської національної меншині.

Українська Православна Церква Київського Патріархату, на противагу адміністративному підрозділу Московському Патріархату в Україні, розбудовується на основі саме української ментально-культурницької традиції, яка, у своєму православному варіанті, має своє втілення в Київському Православ’ї X – XVII століть. Саме така православна традиція є ментально близькою українцям, у тим числі – мешканцям Галичини (Не будемо забувати, що Галичина прийняла унію тільки в початку XVII ст., через перехід Київської митрополії в підпорядкування Московському Патріархату. Про що ми вже писали вище. Тобто тут, історично, свою роль знову відіграє не релігійний, а політичний чинник появи уніатства).

Крім того, підйом української свідомості в Центральної та Східної Україні, разом з історичною православною ментальністю українців, обумовив перехід вірних саме в Українську Православну Церкву Київського Патріархату. Такі ж процесі відбуваються і на Волині, де, не дивлячись на активне маскування під Українське Православ’я, Московський Патріархат в Україні губить свої громади та вірних на користь саме УПЦ КП.

Не слід оминати і загальну ментально-культурницьку києвоцентричність, бажання повної незалежності від закордонних духовних центрів, яка однаково близька всім українцям, що є вірними УГКЦ та УПЦ КП. Саме тому, певні кола греко-католицької інтелігенції спробують плекати т.зв. «галицький сепаратизм», міф про «виключність» та «особливу місію Галичини».

Таким чином, природна ментально-культурницька однотипність переважної більшості вірних УГКЦ та УПЦ КП створює добрі передумови для побудови єдиної Української Помісної Української Православної Церкви саме на базі УПЦ КП. Остання позиція знову несе погрозу існуванню УГКЦ як однієї з найбільш численних християнських Церков в Україні.

У світлі всього вище сказаного, неважко зробити висновок, що єдиним ситуаційним союзником УГКЦ на сьогоднішнім етапі є Московський Патріархат в Україні. Бо саме Московський Патріархат запекло змагається проти автокефалії Українського Православ’я та робить все можливе, щоб переконати суспільство в «неканонічності» та «безблагодатності» УПЦ КП.

Крім того, ієрархія УГКЦ, яка йде на ситуаційний союз з Московським Патріархатом в Україні, чудово розуміє той факт, що, при вдалій дискредитації та розвалу УПЦ КП, переважна більшість кліриків та вірних Київського Патріархату, ніколи не підуть в «Московську Церкву». І тут, по міркуванню УГКЦ, вони робляться єдиною альтернативою УПЦ МП для «колишніх» вірних Київського Патріархату, що автоматично відновлює повне домінування греко-католиків у Галичині та їх «рух на Схід» через приєднання громад УПЦ КП.

Ситуаційний негласний союз з УГКЦ вигідний і Московському Патріархату в Україні, бо:

1. Вони набувають потужного союзника в боротьбі проти автокефалії Українського Православ’я.

2. Через заяви глави УГКЦ провокується розкол саме в українському суспільстві, який відтягує увагу від антиукраїнської та промосковської діяльності Московського Патріархату в Україні та, можливо, зупиняє перехід її громад до УПЦ КП. При цьому цей розкол робиться не «рукою Москви», а власне руками «Української Церкви» та Ватикану.

3. При вдалому для Московського Патріархату розвитку подій, він може трохи збільшити свою присутність у Галичині та загалом в Україні, через приєднання переконаних православних українців, які ніколи не підуть до греко-католиків.

Тому, можемо зробити наступні висновок: на даному етапі інтереси УГКЦ та Московського Патріархату в Україні відносно УПЦ КП цілком збігаються. Через це негласний союз цих двох адміністративних одиниць Ватикану та Москви є цілком природним і УПЦ КП мусить з цим рахуватися в побудові своєї міжконфесійної політики.

5. Констатація факту або продуманий хід? Що приховується за висловами глави УГКЦ Святослава Шевчука.

На нашу думку, основною помилкою деяких речників та науковців у справі аналізу вислову очільника УГКЦ про «єдину канонічну УПЦ МП» є те, що цей вислів розглядається у відриві від інших висловів вл. Святослава Шевчука про Українську Православну Церкву Київського Патріархату, які були зроблені на протязі кількох останніх років. Також помилкою є те, що не враховуються події, які відбулися після цього сумнозвісного виступу керівника УГКЦ.

Тому, в даній статті ми нагадаємо та проаналізуємо деякі попередні ключеві вислови очільника УГКЦ, що напряму стосуються відношення до Київського Патріархату.

1. Відповідь на лист Архієрейського синоду УПЦ КП про хрещення.

Ми далекі від думки про те, що Святійший Патріарх Філарет та архієреї УПЦ КП незнайомий з католицьким вченням відносно Таїн інших (некатолицьких) Церков загалом, і хрещення зокрема. Тому, досилаючи лист керівникам УГКЦ з питанням про визнання хрещення, здійсненого архієреями і священиками УПЦ КП, Архієрейський Синод УПЦ КП явно не бажав почути звичайний погляд Католицької Церкви загалом, і УГКЦ зокрема, на Таємницю хрещення.

На наш погляд, відправляючи лист до УГКЦ, Святійший Патріарх Філарет очікував письмове підтвердження того, що вже багато разів звучало з вуст кардинала Любомира Гузара. А саме – визнання УПЦ КП «Церквою сестрою» та інші благі слова «Українського екуменічного діалогу Церков Київської традиції». Тобто те, що в очах УГКЦ, УПЦ КП нічім не відрізняється від Московського Патріархату в Україні, а практика «перехрещування» вірних УПЦ КП Московським патріархатом визнання антиканонічною. При цьому, варто ще раз відзначити особливість: Такий підхід до УПЦ КП нічім не суперечив загальному католицькому погляду на некатолицькі традиційні Церкви.

Але відповідь очільника УГКЦ була витримана не просто «в загально католицькому дусі» та стосувалася виключно хрещення. На нашу думку, у ній був зроблений прямий натяк на те, що УПЦ КП для греко-католиків є виключно і тільки однією з багатьох «церковних спільнот» [4]. Тобто, рівень офіційних відносин між УГКЦ та УПЦ КП не може бути більшим, ніж загальні міжконфесійні стосунки в державному контексті. Тобто, неможна навіть казати про якусь спільну екуменічну діяльність, а тільки про приватні контакти окремих ієрархів та священиків.

Реально, ця відповідь була скерована не УПЦ КП, а до Російської Православної Церкви Московського Патріархату, як знак того, що УГКЦ притримується умов екуменічного діалогу Московського Патріархату з Ватиканом, та не має ніяких офіційних стосунків з «неканонічними розкольниками» саме як з Православною Церквою.

2. Святкування 1025 річниці Хрещення Русі-України.

Заява голови УГКЦ архієпископа Святослава Шевчука про те, що «поєднання дня хрещення України-Русі з днем пам’яті святого рівноапостольного Володимира Великого є «московською традицією»» та «історичну традицію святкувати хрещення Русі-України 1/14 серпня», викликала дуже великий шок не тільки у науковців, а і в православних вірних.

Ми не будемо тут наводити факти про те, що згадки про «історичну традицію святкувати хрещення Русі-України 1/14 серпня» не зустрічаються в жодної рукописному або друкованому виданні Київської митрополії загалом, та Київської уніатської митрополії зокрема, бо ці докази вже неодноразово приведені науковцями та не з’являються темою цієї статті. Але спробуємо дати тлумачення самій заяві очільника УГКЦ.

Те, що заява УГКЦ про окреме святкування для хрещення Русі-України найперше скероване саме проти Київського Патріархату, вже в серпні 2013 року писали самі греко-католики. Так, відомий греко-католицький богослов Микола Крокош прямо заявив: «Отже, по суті глава УГКЦ непрямо звинуватив і цю Церкву (УПЦ КП – авт.) – тобто практично всіх православних України, в плеканні чужоземної традиції» [5].

Фактично, на нашу думку, глава УГКЦ архієпископ Святослав Шевчук, від усієї повноти своєї Церкви, обвинуватив усіх архієреїв, священиків та вірних Київського Патріархату в тому, що вони є чужими для України. І це обвинувачення – є пряма гра на патріотичних почуттях греко-католиків (які переважно є мешканцями Галичини), що мусить викликати нелюбов та недовіру саме до Українського Православ’я, прокласти духовний кордон між українськими греко-католиками та українськими православними, а головне – негативно представить імідж УПЦ КП, зупинити ріст кількості його вірних та парафій.

3. Слова очільника УГКЦ про «єдину канонічну УПЦ МП в Україні» – як підготовка до нової релігійної війни в Галичині

За обговоренням речення очільника УГКЦ про визнання адміністративної структури Московського Патріархату «єдиною канонічною Православною Церквою в Україні», якось забулося друге речення, що є, по нашому міркуванню, продовженням першого. Мова іде про промову владики Святослава Шевчука під час урочистого відзначення 25-ліття виходу Української Греко-Католицької Церкви з підпілля (листопад 2014 р.), де він наголосив про право власності «на все майно, яке було незаконно конфісковане, і, як наслідок, відкриття процесу повернення (реституції) цього майна» [6]. При цьому, як стверджує владика Святослав Шевчук, «зараз юристи (УГКЦ) працюють над написанням нового проекту закону про реституцію церковної власності» (тобто, іде реальна робота відносно реституції). Цім ствердженням глава УГКЦ, на нашу думку, практично об’являє війну саме Української Православної Церкві Київського Патріархату та, одночасно, Української Автокефальної Православної Церкві. Для розуміння нашого ствердження, розглянемо це питання в історичному контексті.

Розглядаючи заяву очільника УГКЦ, ми окреслюємо УГКЦ, яка була заборонена радянською владою в 1946 році, як релігійну інституцію колишньої Австро-Угорської імперії, а потім Польщі. На момент ліквідації вона була домінуючою в трьох сучасних областях України: Тернопільській (окресленій границями 1939 р.), Львівській та Івано-Франківській. Також, невелика кількість парафій була на території сучасної Чернівецької області, але там вони не домінували. Не торкаючись питання первісної конфесійної приналежності частини храмів, історії їх переходу до греко-католиків та різних перебудов, приймаємо стан на 1946 р., коли вони вже були храмами УГКЦ та дійсно були відібрані радянською владою. Саме про ці храми, як ми розуміємо, казав владика Святослав Шевчук. І ось тут виникає певна колізія, яка фактично і є закликом до початку новій війни проти Київського Патріархату та УАПЦ.

Так, станом на 1946 р., у Львові була тільки один православний храм – церква Св. Георгія на сучасній вул. Короленко (по своїй юрисдикції вона, від початку, належала до Чернівецької духовної консисторії Румунської Православної Церкви, а з 1923 року – Польській Автокефальній Православній Церкві. До Московського Патріархату вона потрапила тільки після 1939 р.) і, відповідно, не було більш легальних православних громад. Подібне становище було практично по всім містам Галичини. Але в 1989 – 1995 рр., коли відбувався «вихід УГКЦ з підпілля», становище вже було кардинально іншим. Багато громад Московського Патріархату перейшли в УАПЦ (з 1992 – частина в УПЦ КП), а невелика частина вирішила залишитися під омофором Московського Патріархату. При цьому требо враховувати, що всі православні громади і священики, більш ніж на 95%, – це українці та корінні мешканці Галичини, а в селах і невеликих містах цей відсоток загалом складав до 99,9-100%%. Розпочався кількарічний болісний процес поділу храмів, які, у деяких селах Галичини, не завершені й до сьогодні.

Розглядаючи загальні тенденції «війни за храми» в Галичині та її результати (розподіл храмів), можна зробити висновок, що поділ бувших храмів УГКЦ (станом на 1946 р.) відбувся переважно між греко-католиками та православними УПЦ КП (УАПЦ). Доля подібних храмів, що відійшла в користування парафій Московського Патріархату, складає не більш ніж кілька споруд. Таким чином, піднімаючи питання про реституцію, УГКЦ практично провокує новий виток майнового протистояння саме з Київським Патріархатом та УАПЦ.

Що правда, реституція погрожує УГКЦ втратою кількох храмів на Волині, Поділлі та Центральній Україні. Але ці втрати не є критичними та навіть можуть відіграти на користь греко-католикам, бо провокують протистояння православних Київського Патріархату, УАПЦ та Московського Патріархату через бажання отримати «визволені» УГКЦ православні храми. Природно, що подібна війна буде явно не на користь справі об’єднання Українського Православ’я.

З вище викладеного можна зробити тільки один висновок: у часі війни України за свою волю та незалежність, очільник УГКЦ, на користь власним конфесійним інтересам, реально готує релігійне протистояння свідомих українців. Бо наполягання на реституції – це реально війна між вірними УГКЦ та Київського Патріархату, на боці якої виступлять і вірні УАПЦ.

6. Перемагати любов’ю. Реакція Української Православної Церкви Київського Патріархату на провокації УГКЦ

Одним з цікавих питань, що виникають у часі цього невеликого дослідження, є питання про офіціальну реакцію керівництва Української Православної Церкви Київського Патріархату на певні вислови та дії очільника УГКЦ, а саме про практично повну толерантність до явно провокаційних заяв та дій керівництва українських греко-католиків.

Дійсно, ми далекі від думки, що Святійший Патріарх Філарет не є обізнаним у особливостях католицької догматики або канонічного права. Також вельми сумнівно, що Він не розуміє справжньої мети заяв вл. Святослава Шевчука про «питання реституції».

Також, аналізуючи публічні виступи та інтерв’ю архієреїв УПЦ КП, ми переконалися в тому, що вони чудовно орієнтуються в канонічному статусі УГКЦ, яка сповідує католицьке богослов’я та з’являється не більше, ніж адміністративною одиницею Католицької Церкви в Україні. При цьому, частина прав, що делегована Ватиканом УГКЦ, навіть менш делегованого Москвою своєму адміністративному підрозділу в Україні.

У цьому контексті дуже цікавим є інтерв’ю Високопреосвященного Владики Димитрія (Рудюка), яке він дав католицькому порталу РІСУ. Не відмовляючи співпрацю з греко-католиками в соціальної сфері, благодійності, Владика прямим текстом відкинув можливість будь якої участі УГКЦ (в її сучасним статусі) у процесі об’єднання Українського Православ’я.

Саме тому, відсутність рівновалентної відповіді Святійшого Патріарха Філарета та архієреїв УПЦ КП на провокаційні заяви очільника УГКЦ, ніяк не можна витлумачити нерозумінням їх сутності з боку Київського Патріархату.

На нашу думку, позиція УПЦ КП в цьому питанні продиктована розумінням тієї ролі, яку Київський Патріархат і, зокрема, Святійший Патріарх Філарет, займає в справі об’єднання Українського Православ’я на ґрунті створення єдиної Православної Помісної Церкви в Україні. Керівництво УПЦ КП чудово розуміє, як позицію очільників УГКЦ, так і її витоки. Але воно розуміє і те, що більшість сучасних греко-католиків є латентними православними та готові приєднатися до єдиної Української Православної Помісної Церви в разі її визнання Константинопольським Патріархом.

Крім того, як зазначив архієпископ Євстратій (Зоря) на своєї сторінці в Фейсбук, «розсварити православних та греко-католиків в Україні, особливо зараз, – то був би великий подарунок для Кремля». І це цілком зрозуміло, бо це б була громадянська війна свідомих українців. Саме на зірвання спроби побудови активного протистояння вірних Київського Патріархату та УГКЦ скерована сьогодні політика нашої Церкви.

Позиція Київського Патріархату, зокрема й вислів одного з постійних членів Священного Синоду нашої Церкви, показує, що керівництво УПЦ КП здатне поставити державні інтереси України вище вузькоконфесійних питань та образ, не піддаватися на провокації з боку очільника УГКЦ та діяти в дусі Христової любові.

Така виважена, дійсно християнська позиція Святійшого Патріарха Філарета та ієрархів Київського Патріархату дає свої рясні плоди. Навіть наше невелике соціологічне дослідження серед греко-католиків виявило, що 16,7% вважають Святійшого Патріарха Філарета «духовним лідером Українського християнства на сучасним етапі». При цьому, як показують інші соціологічні дослідження, наші висновки знаходяться в загальному руслі суспільно-релігійного процесу.

Загалом же, як показують експертні консультації з кліриками Київського Патріархату, його священики добре розуміють: УГКЦ змагається не з УПЦ КП як юрисдикцією, вона змагається з самою ідеєю побудови єдиної Православної Помісної Церкви в Україні саме як окремої юрисдикції в колі Вселенського Православ’я.

Підсумовуючи все вище викладене, ми пришли до наступного висновку:

Святійший Патріарх Філарет, архієреї, священики та більшість вірних Київського Патріархату добре розуміють провокаційний зміст заяв очільника УГКЦ. Але, керуючись Заповітом Христовим та інтересами України та її народу, здатні піднятися над особистими образами в ім’я вищої мети. Своєю позицією, Київський Патріархат не дає втягнути себе в протистояння, що вигідно третім країнам та закордонним релігійним центрам.

7. Загальні висновки

Від початку свого «виходу з підпілля», УГКЦ так і не здоліла вибудувати конфесійну ідентичність своїх вірних на ґрунті власного богослов’я та догматики. Основною базою єднання своїх вірних, греко-католицькі ієрархи та священики бачили (бачать) виключно в патріотично-історичної площині. Однак, вже на початку ХХІ ст. робиться зрозумілим, що таке будування ідентичності вірних УГКЦ наштовхується на «міцну конкуренцію» з боку Українського Православ’я (Київського Патріархату та УАПЦ). Крім того, Українське Православ’я стоїть на твердому історичному ґрунті власної ідентичності, яка є нерозривною від часів Хрещення Київської Русі. Мудра та виважена релігійна політика Святійшого Патріарха Філарета, який від самого початку твердо наполягає на потребі створення єдиної Православної Церкви в Україні та послідовно розбудовує Київський Патріархат, привела до домінування прихильників УПЦ КП в українському суспільстві.

Новий очільник УГКЦ, вл. Святослав Шевчук, чітко зрозумів, що побудова єдиної Православної Церкви в Україні є, при сучасним рівні релігійної самоїдентифікації греко-католиків, згубною для УГКЦ. Тому керманичами УГКЦ була розпочата політика компрометації як УПЦ КП, так і православ’я загалом. У руслі цієї політики, вл. Святослав Шевчук зробив низку заяв та дій, що мусили спровокувати УПЦ КП на «релігійну війну». При цьому, у цієї боротьбі проти єдиної Православної Церкви в Україні, ситуаційно збіглися інтереси УГКЦ та адміністративної одиниці Московського Патріархату в Україні. Саме останній факт викликав певні вислови очільника УГКЦ на підтримку структури Московського Патріархату в Україні.

Таким чином, на нашу думку, є всі підстави стверджувати про організовану тиху війну УГКЦ проти Київського Патріархату та ситуаційній союз греко-католицьких ієрархів та священиків з представниками Московського Патріархату в Україні.

Разом з тим, требо відзначити виважену та християнську політику, яку проводить по відношенню до УГКЦ Святійший Патріарх Філарет, ієрархи УПЦ КП, які, розуміючи свою місію в об’єднанні Українського Православ’я, не піддалися на провокації з боку очільника УГКЦ й дійсно, за словом Христовим, «перемагають любов’ю».

п. Грудень Андрій, к.с.н, Днiпропетровськ.

прот. Сергій Горбик

 P.S. Дана стаття є авторською аналітикою та відображає тільки погляд авторів.

 Примітки:

1. Міжнародні екуменічні зустрічі «Паломництво довіри» проходять у храмах РКЦ, УПЦ, УГКЦ і лютеран / http://www.religion.in.ua/news/vazhlivo/28926-mizhnarodni-ekumenichnoyi-zustrichi-palomnictvo-doviri-proxodyat-u-xramax-rkc-upc-ugkc-i-lyuteran.html

2. Єдиною канонічною Православною Церквою в Україні глава УГКЦ визнає УПЦ МП / http://ipress.ua/news/yedynoyu_kanonichnoyu_pravoslavnoyu_tserkvoyu_v_ukraini_glava_ugkts_vyznaie_upts_mp_90650.html

3. о. Ігор Пелехатий. Во время люте. / http://risu.org.ua/ua/index/blog/~igor.pelekhatyy/58116/

4. Лист на ім’я Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета [щодо офіційної позиції УГКЦ щодо таїнства Хрещення, звершуваного в УПЦ КП] / http://hai-nyzhnyk.in.ua/doc2/2012(11)01.kyiv.patriarhat.php

5. Крокош М. Все стабільно? http://www.religion.in.ua/main/daycomment/23302-vse-stabilno.html

6. Глава УГКЦ виступає за «повну реабілітацію УГКЦ та реституцію незаконно відчуженого майна» / http://www.religion.in.ua/news/vazhlivo/27329-glava-ugkc-vistupaye-za-povnu-reabilitaciyu-ugkc-ta-restituciyu-nezakonno-vidchuzhenogo-majna.html