Влада, в особі Державної служби України з етнополітики та свободи совісті, остаточно довела афілійованість РПЦвУ (УПЦ) з Московським патріархатом та висунула умову розірвати організаційний зв’язок із московським центром. Інакше через рішення судів відбудеться «припинення» цієї структури в Україні (позбавлення її статусу юридичної особи), бо як зазначив голова ДЕСС Віктор Єленський: «Це надзвичайний крок – в Україні ніколи раніше не забороняли релігійні організації. Але йдеться про структуру, яка є ідеологічним продовженням злочинного режиму. Це не просто релігійна організація, це – практично пряма цитата з резолюції ПАРЄ – «філія Російської Федерації»».

На тлі цих подій, знову піднялася хвиля голосів шукачів «цивілізаційного шляху об’єднання православних в Україні» або «мирного співіснування двох юрисдикцій».

Отже, у цій невеликій розвідці ми спробуємо аргументовано відповісти на аргументи тих, хто сьогодні спробує бути адвокатом РПЦвУ та (або) критиком ПЦУ.

І. «Ми вірні УПЦ (не МП)»: соціологічний аналіз

Упродовж останніх років досить велика група вірян УПЦ (РПЦвУ) намагається переконати суспільство, що вони не є вірними Московського патріархату, а УПЦ – автокефальна (незалежна) церква. На доказ цієї тези приводиться кілька фактів, зокрема дані певних соціологічних досліджень, у яких відсоток тих, хто заперечує зв’язок РПЦвУ з Москвою, сягає 35-45%%. Але це вірно тільки тоді, коли брати загальну кількість респондентів, які вказали свою приналежність саме до УПЦ (РПЦвУ). Ми поставили певні фільтри та побачили цілком іншу картину.

Почнемо з виявлення віку більшості вірних РПЦвУ (УПЦ). Соціологія показує – від 85 до 87% мають вік 50+, а в сільської місцевості він сягає 60-62+. При цьому 70-75% мають низький рівень освіти (неповна середня, середня, професійно-технічна).

Отже, «відсікаємо» від соціологічної вибірки «УПЦ не МП» респондентів з низьким рівнем освіти, які проживають у сільської місцевості. Бо для майже 80-90% цієї групи єдиним беззаперечним авторитетом є священновладдя РПЦвУ та парафіяльний священник. У всіх розмовах та опитуваннях, вони просто повторюють слова свого духовенства. Тому, коли не брати під увагу цю групу, картина різко змінюється:

Тільки 8-10% вірних УПЦ вважають її дійсно незалежною від Московського патріархату. При цьому, включаючи додаткові фільтри вибірки, адже щирість деяких респондентів у цьому питанні нам подається сумнівною, відсоток буде значно менший – 3-5%.

Висновок очевидний: Практично всі вірні РПЦвУ чудово розуміють, що вона є частиною Московського патріархату.

ІІ. Чи є в Україні «релігійний конфлікт»?

Усі релігійні конфлікти діляться на три основні групи:

а) міжконфесійні;

б) внутрішньоконфесійні (міжюрисдикційні);

в) внутрішньоюрисдикційні.

Природньо, що конфлікт РПЦвУ (УПЦ) та ПЦУ відноситься до міжюрисдикційного. І ось тут виникають дуже цікаві аналогії, які корінним чином мусять змінити погляд на нього.

Отже, оскільки жодних догматичних (щодо канонічних будемо розглядати згодом) причин цього конфлікту немає, його мусимо визнати політичним. Саме таким був конфлікт між Московським патріархатом і РПЦЗ; між офіційною Сербською ПЦ та Вільною Сербською Церквою, а також внутрішній конфлікт 90-х років у Болгарській ПЦ. Усі ці розділення через політичні обставини були успішно подолані після усунення політичної складової. Але у нашому випадку є важливий нюанс – коли РПЦвУ (УПЦ) позиціонує себе саме «українською», то жодної політичної причини не сідати за стіл перемов з ПЦУ немає.

2.1. Канонічне питання подолання розколу

Звернемося до історії розколу в Болгарської ПЦ та його подолання.

У 1992 р., три митрополити: Неврокопський — Пімен (Енев), Старозагорський — Панкратій (Дончев) і Врачанський — Калинник (Александров), перейшли в опозицію до патріарха Максима. Фактично утворилася паралельна структура — Болгарська Православна Церква Альтернативного Синоду (БПЦАС).

У липні 1996 Альтернативний Синод скликав у м. Софії Церковно-народний собор, який ухвалив новий Статут церкви. Статут вводив патріаршу форму правління. На патріарха було обрано митрополита Неврокопського Пімена. Інтронізацію Пімена у храмі св. Параскеви у м. Софії здійснив предстоятель Української православної церкви Київського патріархату Філарет (Денисенко). Священний синод БПЦ, під проводом патріарха Максима, оголосив анафему новообраному Патріархові Пімену і позбавив санів всіх єпископів, рукопокладених у БПЦАС. Канонічно ситуація цілком аналогічна з українськими подіями 1992 – 2018 рр.

Для подолання розколу, 30 вересня — 1 жовтня 1998 р. у м. Софії був скликаний Позачерговий і розширений Собор БПЦ («Святий розширений і Всеправославний Собор») під головуванням Константинопольського патріарха Варфоломія. На Соборі були присутні 7 патріархів та понад 20 митрополитів — представників помісних церков. Собор примирив ворогуючі сторони — повноваження Патріарха Максима були підтверджені, а першоієрарх Пімен і ще 13 ієрархів повернулися до церкви (були зняті анафеми та збережено архієрейські сани, які вони отримали в розколі). Таке рішення підтримав і Московський патріархат.

Таким чином, єпископату РПЦвУ (УПЦ), коли вона дійсно «українська» і причин політичного конфлікту немає, нічого не заважала прийти на Київський Об’єднавчий собор 2018 р., який відбувся під головуванням представників Вселенського патріарха, та ліквідувати конфліктне розділення православних в Україні. Ба більше, інсайдерська інформація свідчить: у випадку такого рішення РПЦвУ (УПЦ), на собор були готові приїхати представники інших Помісних церков.

2.2. Конфлікт православних юрисдикцій в Україні або політично-ідеологічне зіткнення та зіткнення ідентичності?

Мусимо почати з того, що структури РПЦ на українських землях ніколи не працювали на користь українців. Так, були окремі представники духовенства, які через політичні обставини здійснювали служіння та працю у структурах РПЦ, намагаючись щось зробити на користь свого народу. Це були поодинокі особи, більшість з яких ми сьогодні знаємо поіменно. Однак не будемо вдаватися в загальну історію діяльності РПЦ в Російської імперії та СРСР, а відразу перейдемо до постання Української Незалежності.

Найперше, визнаймо той факт, що навіть після розпаду СРСР, Росія ніколи не покидала своїх імперських амбіцій. І єдиною реальною адміністративною ланкою, яка зв’язувала Москву з новітніми незалежними державами, зокрема і з Україною, залишилася тільки РПЦ. Тому керівництво Росії від самого початку робила все, щоб не тільки зберегти, а й максимально зміцнити її закордонні структури, як базу повернення свого імперського статусу. Зі свого боку, Московський патріархат випрацював стратегію, яка враховувала нову ситуацію:

1) Намагатися зберегти за собою максимальну кількість храмів та монастирів, особливо тих, що мають історичне значення.

2) Виховати на російської культурі та імперської ідеології нове покоління духовенства з числа місцевого населення. І їй це вдалося, бо серед сьогоднішніх єпископів та священиків, які є колаборантами, етнічні українці, або люди які народилися в Україні, складають від 85 до 90%%. Тут мусимо враховувати – у цього духовенства може бути гарна українська мова, вони будуть знати історію України і т.д., але інтерпретація буде російська або приховано проросійська.

3) Використовуючи загальну політичну та економічну ситуацію, яка виникла через розпад СРСР, укорінити в свідомості вірних міф про «спільну небесну батьківщину». Ця «батьківщина» була названа «Свята Русь» та зберегла все, що було, за російською версією, втрачено з розпадом СРСР: велика країна, спільна праця в надвеликому проєкті під умовною назвою «світле майбутнє» і т.д. Усе це було міцно приправлено «шаманізмом» — різними російсько-православними замилуваннями («богообраністю», «обороною слов’янства від гріховного Заходу», «особливим православним шляхом»…). Для цього активно використовувалося та використовується нейролінгвістичне програмування, якому навіть навчають в духовних закладах Московського патріархату.

Мусимо відзначити, що РПЦвУ досить успішно виконала ці завдання, які сьогодні складають головні причини конфлікту з ПЦУ. Цей конфлікт побудований на трьох позиціях, які до релігії де-факто не мають жодного стосунку: політичного, ідеологічного та конфлікту ідентичності.

З першими двома, які переважно стосуються практично всього єпископату та 90% духовенства ПЦУ, все зрозуміло. Так, за інформацією СБУ, стосовно священників РПЦвУ: «розпочато 174 кримінальних проваджень; про підозру повідомили 122 клірикам УПЦ МП; винесено 31 обвинувальний вирок». І, на нашу думку, це тільки «верхівка айсбергу». А ось з «конфліктом ідентичності», які практично ніхто не досліджував, усе більш складана. Натомість саме він складає основну проблему.

Соціологія засвідчує: від 65 до 75% «серцевини», «активу» громад РПЦвУ – це люди, які російською вільно не володіють, і, умовно, у «вєлікой русской культурє» обізнані на рівні радянських другорічників (телевізійної пропаганди). А коли брати сільські громади, то цей відсоток зростає від 89 до 95% залежно від регіону. Саме вони є найбільш чисельною базою РПЦвУ. Виникає природне запитання: Так що їх реально тримає в Московському патріархаті? Відповідь дуже проста – це своєрідна «православна» ідентичність, яку сформувало духовенство РПЦвУ.

Досліджуючи феномен цієї «православної» ідентичності, ми стикаємось з тим, що частина найбільшого «активу» РПЦвУ, про який ми писали вище, немає власне «української ідентичності». Своє українство вони сприймають виключно як складову частину православного неослов’янофільства. Для них «слов’янство» – це єдиний великий пазл, у якому окремий елемент не може існувати самостійно. Тобто вони передусім члени великої спільноти «православних слов’ян» (в їх свідомості слов’янин може бути тільки православним), а вже потім українці. Духовним та об’єднавчим центром цієї «слов’янсько-православної ідентичності» є Московський патріархат, бо «він «наддержавний», діє по всьому світу, збираючи православних (слов’ян)».

Україна, як Незалежна Держава, для носіїв ідентичності неослов’янофільства, немає особливої цінності, на відміну від паралельної «небесної держави», яку в Україні уособлює РПЦвУ, а загалом – Московський патріархат. На думку вірних РПЦвУ, саме «небесна держава» захищає їх від «політики». Цей захист дозволяє зняти з себе відповідальність, бо рішення перекладаються на «своїх князів церкви» (єпископат РПЦвУ), довіра до яких є безумовно незаперечною. Тому вони можуть цілком щиро не любити Путіна та навіть критикувати патріарха Кирила (у межах дозволенного своїм священновладдям).

Ще один цікавий феномен ідентичності, який із допомогою нейролінгвістичного програмування вихований у більшості духовенства та вірних РПЦвУ – відхід від Вселенськості Православ’я в юрисдикційність. РПЦвУ маркується у свідомості як «своя церква», а всі інші Православні церкви, є чужими, часом – ворожими. Цей феномен присутній навіть у тих, кого умовно можна назвати проукраїнською або «сірою» частиною. Так, один зі священиків РПЦвУ опублікував на сайті «Софійського Братства» свої роздуми, у яких, після досить жорсткої критики свого єпископату, підсумовує «Я, звичайно, всерівно в Церкві – в тій, в якій народився, в якій мене покликав Христос до служіння». Там же, вже мирянка Наталія Марінкіна, критикуючи РПЦвУ, фактично доповнює цього священика: «Так, я в УПЦ, але не підтримую Москву. Моя Церква — в Україні».

Описаний вище феномен юрисдикційністі, яка ставиться вище Вселенськості, почав формуватися в Московському патріархаті задовго до розпаду СРСР. Зокрема прот. Георгій Флоровський описує дуже цікаву розмову з митр. Никодимом Ротовим, яка відбулося ще в 1963 р.: «Архієпископ Никодим (Ротов) мене дуже засмутив і здивував своїм запитанням наодинці: «Чи не шкодуєте Ви в глибині душі, що Ви не в тій Церкві, в якій були хрещені?» — На що я лише з подивом відповів: «Я ніколи не думав, що був хрещений у «російській Церкві» і що така взагалі існує. Є тільки Православна Церква» Для нього це було дивно. Оце применшення або, по суті, забуття вселенськості чи кафоличності Православ’я мене спокушає і ранить».

Отже, навіть поверхневий аналіз ідентичності більшості духовенства та вірних РПЦвУ доводить, що вони жорстко і до останнього триматимуться за приналежність до «своєї» РПЦвУ, бо вона дає їм ілюзію, що вони є «обраними» та через це «вище» всіх інших православних, зокрема і вірних ПЦУ.

Крім того, коли політичні та (або) ідеологічні погляди можна якось змінити, то ідентичність, особливо в сегменті «свій-чужий», змінити дуже важко. Для цієї зміни, найперше, потрібне бажання самої людини. У процесі цього дослідження ми попрохали кілька професійних психіатрів з різних регіонів України, на умовах анонімності, порозмовляти з колишніми багаторічними парафіянами РПЦвУ, які вже перейшли до ПЦУ. Виявилося, що на підсвідомому рівні 89% з них продовжують вважати РПЦвУ (УПЦ) «своєю», їм психологічно, часом навіть критично, не вистачає спілкування з колишніми одновірцями з цієї юрисдикції. А їх перехід стався внаслідок конфлікту із політичних або (та) ідеологічних причин з парафіяльним священником (єпархіальним архієреєм). Ба більше, навіть коли вони вже вірні ПЦУ, очільник РПЦвУ, митрополит Онуфрій, залишається для 55-59% з них найбільшим духовним авторитетом.

2.3. Деякі висновки цього розділу

Мусимо визнати, що Російська ПЦ, як мінімум з початку XVIII ст., була не церквою у повному розумінні, а частиною імперської машини. З її допомогою імперія намагалася максимально асимілювати населення захоплених земель. Після розпаду СРСР, роль РПЦ, зокрема і РПЦвУ, зробилася чи не основною в справі просування імперських інтересів Росії в нових незалежних державах, адже вона залишилася єдиною російською структурою, керівний центр якій знаходився в Москві.

Тому конфлікт, а ліпше казати протистояння, між РПЦвУ та ПЦУ тільки зовні подається релігійним. Направду, це протистояння російської імперської політики та вихованої нею відверто проросійської (або приховано російської) ідентичності з самою Україною як Незалежною Державою, з її прагненням бути частиною вільного демократичного світу, а не частиною «русского міра». Саме тому велика кількість колабораціоністів серед духовенства та вірних РПЦвУ – це цілком природна річ. І ніякі «майданчики порозуміння» тут не допоможуть. Ті кілька десятків кліриків-маргіналів та вірних РПЦвУ, яким поблажливо дозволяють виступати на тих майданчиках, просто мусять створювати «новий імідж» цієї структури. Щоб з цим «новим іміджем» ще активніше воювати проти України, зокрема і проти ПЦУ, на різних закордонних майданчиках. Найперше – у міжнародних організаціях та ЗМІ.

ІІІ. Нова тактика інформаційної війни Московського патріархату: РПЦвУ = ПЦУ

Не є секретом, що критика України загалом та ПЦУ зокрема, якою активно займається РПЦвУ, а також афілійовані з нею ЗМІ, найперше скерована на західного споживача. Ця критика мусить підтримати антиукраїнські наративи, які просуває Росія. Немає сумніву – це є своєрідна диверсійна діяльність проти України. Але довіра до інформації від РПЦвУ досить різко впала, особливо після повномасштабного російського вторгнення 2022 р. Для підтвердження цього факту ми звернулися до журналістів різних закордонних православних ЗМІ, зокрема і тих, хто досить різко критикує Вселенського патріарха Варфоломія, та запропонували їм висловить довіру до безпосередньої інформації від РПЦвУ за десятибальною шкалою. І тут виявився цікавий факт: жодний з опитаних не поставив більш 3,5 бали за цією шкалою. При цьому, найвищу довіру висловили тільки болгарські та сербські релігійні журналісти.

Отже, РПЦвУ потрібно було створити якось джерело, яке давало б можливість критикувати ПЦУ та реабілітувати РПЦвУ з великим рівнем довіри, як серед західних політиків, так і ЗМІ. Вочевидь, це джерело мусіло бути формально незалежним та мати членами представників ПЦУ. І така організація була створена в 2024 р. – це ГО «Софійське Братство, серед 32 засновників якого – 19 представляли саме РПЦвУ.

Ми далекі від думки, що всі засновники «Софійського Братства», а також ті, хто до нього долучився або підтримує, свідомо бажали (бажають) допомогти РПЦвУ в просуванні московських наративів та гнобленні ПЦУ. Ба більше, ми впевнені: духовенство та вірні ПЦУ, які пішли в цю організацію – це ідеалісти та (або) мрійники, що дійсно вірять у можливість примирення через різні «круглі столи» та «руйнування міфів». Певний відсоток таких є і серед представників РПЦвУ, але тут все більш складно…

Навіть поверхневий аналіз реакції священновладдя РПЦвУ на несанкціоновані контакти, а тим більш спільну працю, своїх священників з представниками ПЦУ показує: Якби РПЦвУ не бажала б, щоб «Софійського Братства» не було – жоден її клірик там не був би. Значить, воно їм потрібне, найперше для підвищення довіри західних ЗМІ до критики України та (або) ПЦУ через «спільний» голос представників УПЦ (РПЦвУ) і ПЦУ. Для цього вони готові навіть втратити кількох маргіналів-мрійників з числа свого духовенства через перехід у ПЦУ.

Наведемо кілька прикладів як це працює.

1) 29 травня 2025 р., у 10:42 за європейським часом, на порталі «Orthodox Times», з’являється стаття Ефі Ефіміу (Efi Efthimiou) під назвою «What sources from Phanar and Kyiv reveal to Orthodox Times about the situation in Ukraine» («Що джерела з Фанару та Києва розповіли Orthodox Times про ситуацію в Україні»). У статті наводиться жорстка та безпідставна критика керівництва ПЦУ, фактично повторюються деякі московські наративи. Але вона написана в дусі прислів’я «одна бабця сказала» та від початку не притягує до себе уваги інших релігійних ЗМІ.

Але вже через кілька годин переклад цієї статті, без жодного коментаря, з’являється на сайті «Софійського Братства». Оскільки першоджерело написано англійською мовою та вочевидь адресована західному суспільству, таке швидке з’явлення україномовної версії саме на ніби нейтральному українському православному сайті, сприймається як погодження досить впливових осіб ПЦУ, які є членами «Софійського Братства», з викладеними у ній фактами. При цьому, коли на наступний день, професор Юрій Чорноморець зробив відеострим з руйнуванням тверджень цієї статті, сайтом «Софійського Братства» ця інформація була проігнорована.

Менш ніж через місяць, 19 червня 2025 р., на тому ж порталі з’являється нова стаття того ж автора «Metropolitan of Chalcedon vs Orthodox Times on Ukraine» («Митрополит Халкідонський проти Orthodox Times про Україну»), яка є продовженням першої. І в ній автор відкрито каже про «позитивний відгук від всіх юрисдикцій з України» на першу статтю. Вочевидь йдеться про реакцію саме «Софійського Братства», у якому присутні представники обох юрисдикцій та навіть Константинопольського Патріархату.

Після цих двох статей у закордонних релігійних ЗМІ з’являється кілька матеріалів, скерованих проти ПЦУ, які посилаються на «Orthodox Times» як першоджерело, у якому переклад на порталі «Софійського Братства» (і «позитивний відгук») трактується як підтвердження правдивості інформації.

2) 18 червня 2025 г., на порталі «Софійського Братства» з’являється досить провокативна офіційна заява цієї організації «Коментар Софійського братства щодо подій у Свято-Духівському соборі в Чернівцях». Автор цієї розвідки дискутував щодо неї з одним священником ПЦУ, який є членом цього «братства». У процесі дискусії він сказав наступне: «братчики від УПЦ дуже хотіли, щоб було оприлюднено більше матеріалу того конфлікту, тільки дякуючи нам з‘явилась тільки ось та заява в дусі ООН, а не розгромний аналіз події». Те, що РПЦвУ очікувала від «своїх» просування більш жорсткого тексту, у подальшому підтвердив священник РПЦвУ Олександр Клименко під час програми «Чернівці. Храм, як поле бою» каналу «Віче». При цьому відзначається: «Програму створено за ініціативи ГО «Софійське Братство» та за підтримки фонду Renovabis».

3) Практично від часу відродження УАПЦ в 1989 р., РПЦвУ кожний перехід громади з храмом трактує як «захоплення», а реальною православною громадою вважає тільки ту частину, що залишилася в Московському патріархаті. Особливо гостро вона почала маніпулювати цим терміном після початку масових переходів громад у ПЦУ. Але на тлі війни Росії проти України, діяльності Московського патріархату на тимчасово окупованих територіях, ця риторика РПЦвУ вже не находить підтримки в західному демократичному середовищі, зокрема і серед православних. Навіть неприємні силові моменти, коли вірні ПЦУ мусять силою входити у свої храми після переходу з РПЦвУ, сприймаються з розумінням. Адже все це є наслідком недосконалого законодавства, яке дозволяє роками вести судові суперечки, та певної бездіяльності чинної влади й виконавчих служб…

І ось, на тлі подій в Чернівцях, коли священники РПЦвУ здійснювали рейдерське непотребство в Чернівцях руками своїх фанатиків-активістів, звезених зі всієї Буковини, особливо з монастирів, «за ініціативи ГО «Софійське Братство»», 27 червня 2025 р., як вже відзначалося вище, на каналі «Віче», виходить програма «Чернівці. Храм, як поле бою», у який публіцистка Тетяна Деркач заявляє, що підтримує наратив РПЦвУ – «припинення захоплення храмів, як передумови початку перемов з ПЦУ». Тобто діячка, яка увесь час позиціонувала себе як вірянка УПЦ КП та ПЦУ, жорстко критикує ПЦУ з позиції РПЦвУ, пропонує зупинити переходи громад, трактуючи його чисто в дусі РПЦвУ – «захоплення храмів»… Ліпшого подарунку пропагандистам Московського патріархату годі шукати.

4) 5 липня 2025 р, на порталі «Софійського Братства» зміщається допис кандидата богослов’я, кандидата історичних наук, проректора з наукової роботи Волинської духовної семінарії РПЦвУ (УПЦ), прот. Олександра Федчука, під назвою: «Що може зробити Вселенський патріарх, щоб українські православні припинили ворожнечу?». У ньому автор висловлює кілька цілком неправдивих фактів та знову спробує пропагувати формулу кризи – ПЦУ=РПЦвУ у небажанні примирення, а також, опосередковано, кидає звинувачення Константинопольському патріархату. Отже давайте подивимося, що каже цей клірик РПЦвУ.

а) Почнемо із найголовнішого, про що автор допису навіть не згадує. Жодні перемовини між ПЦУ та РПЦвУ, у яких Вселенський патріарх теоретично міг бути посередником, нині неможливі. Бо РПЦвУ розірвало з ним не тільки співпричастя, а загалом практично всі стосунки. Крім того, Константинополь не може втрутитися без згоди (запрошення) обох сторін конфлікту. І коли ПЦУ багато разів пропонувала прямі перемовини та не висувала жодних попередніх умов, РПЦвУ ніколи на ці пропозиції не відповідала.

б) Від самого початку автор обвинувачує Вселенського патріарха Варфоломія у тому, що він «якраз і став однією з вагомих причин формування цієї впертості серед значної частини духовенства та вірян УПЦ. Висловлені в різний час ним та канонічно й духовно підпорядкованими йому архієреями «грецького світу» слова з однозначною підтримкою УПЦ і заявами про безблагодатність УПЦ КП та УАПЦ турботливо тиражувалися в УПЦ й всмоктувалися у свідомість її пастви». Але це є цілком неправдиве твердження.

Вселенський патріарх ніколи не казав про «безблагодатність УПЦ КП та УАПЦ». Мова йшла виключно про знаходження цих українських юрисдикцій у «сірій зоні», поза Вселенським православ’ям. Разом з тим, Константинопольський патріархат не тільки визнавав Таїнства хрещення та шлюбу, здійснені в УАПЦ та УПЦ КП, а навіть приймав до себе їх священиків в існуючому сані.

Ба більше, Вселенський патріарх Варфоломій двічі був готовий надати УАПЦ, а потім і УПЦ КП, канонічне визнання без будь-яких умов.

Перший раз це відбулося вже у травні 1992 р., під час візиту до Константинополя архієреїв УАПЦ: патріарха Мстислава з митрополитом Антонієм. Домовленості були зірвані через дії тогочасного президента України Леоніда Кравчука та колишнього Київського митрополита Філарета (Денисенко). Як відзначає єпископ Борис (Харко), усе було зроблено для «зняття з реєстрації та дискредитації УАПЦ, тобто церковному рейдерству у переддень визнання УАПЦ Вселенським Патріархом Варфоломієм»

Друга спроба створення канонічної структури на базі УАПЦ та УПЦ КП була здійснена Константинопольським Патріархом під час його візиту в Україну літом 2008 р. Йшлося про відновлення Київської митрополії шляхом об’єднання цих українських юрисдикцій. Оговорювалося – автокефалія буде обов’язково надана після створення 5 тисяч парафій та був підготований відповідний акт. Жодних канонічних умов (пересвячення архієреїв та духовенства) не висувалося. Але знов же це було зірвано саме «патріархом» Філаретом (Денисенко).

в) прот. Олександр Федчук стверджує, що ПЦУ виступає проти створення юрисдикційної структури Константинопольського патріархату в Україні, куди перейдуть представники духовенства та мирян РПЦвУ, які «поки не готові долучитися до ПЦУ». Але сором’язливо замовчує, що на практиці така структура не тільки ще більш заплутає канонічну ситуацію в Україні, а й практично не має жодного сенсу. Адже Вселенський патріархат має повне співпричастя з ПЦУ. Тому всі клірики та миряни РПЦвУ, які перейдуть у цю структуру Константинопольського патріархату в Україні, автоматично входять у євхаристичне спілкування з ПЦУ. Тобто жодної різниці між прямим переходом у ПЦУ та переходом у структуру, яку автор умовно називає «екзархатом Константинопольського Патріархату», немає…

Можна приводити ще багато прикладів, але висновок очевидний: подібні неафілійовані «майданчики», за участю духовенства ПЦУ та РПЦвУ, допомагають останній просувати московські наративи та збільшувати до їх довіру закордонних політиків та ЗМІ.

IV. «Війна за храми»: Чи можливе «цивілізоване рішення»?

«Війна за храми», силове протистояння вірян ПЦУ та РПЦвУ, давно зробилася чи не головною темою обговорення на різних «майданчиках порозуміння». Певна частина вірян, які є в ПЦУ, також засуджує «захоплення» та закликає до «цивілізованого вирішення питання». Звичайно, що бійка – це загалом погано. Але ж треба уважно подивитися на справжні причини цієї проблеми. Спробуємо розібратися.

Храми для РПЦвУ, особливо в містах, значно більш ніж просто місце здійснення богослужінь. Вони служать центрами прямого або прихованого розповсюдження ідей «русского міра», де можуть легально збиратися його прибічники. Цей факт вже доведений українськими силовими структурами, які робили обшуки у деяких з них, а також тим, що покидають після себе представники Московського патріархату після виходу із храмів та прихрамових будівель. Саме тому вони до останньої можливості намагаються втримати кожний храм.

В Україні є два варіанти культових споруд, які можуть змінити юрисдикційну приналежність:

– Історичні, які належать державі та надані громадам в користування на правах оренди.

Перший варіант: Власник може розірвати угоду та передати храм (монастирський комплекс) ПЦУ. Це дозволяє зробити закон, який чітко каже про релігійні організації афілійовані з країною-агресором. Крім того, частина храмів та монастирів Київської митрополії Константинопольського патріархату були просто анексовані РПЦ у часи Російської імперії та (або) СРСР. Наприклад, Києво-Печерська лавра була ставропігійним монастирем Вселенського патріархату і ніколи канонічно не переходила в РПЦ. Також і вже в Незалежній Україні культові приміщення передавалися в користування РПЦвУ без врахування історичних обставин. У випадку такої зміни орендатора, єдиним цивілізованим підходом є передача представнику тієї самої конфесії. У нашому випадку – ПЦУ.

Другий варіант: Громада храму, яка є орендарем, приймає рішення про зміну юрисдикції. Але в багатьох подібних випадках тут виникають проблеми, про які ми будемо казати згодом. Разом з тим, ситуацію може врятувати угода про почергове служіння.

– Храм належить громаді (парафії).

Єдиним цивілізованим способом тут є голосування саме громади. І ось тут від початку закладений конфлікт, причиною якого є різні підходи та розуміння членів громади. Адже православне канонічне право та чинне законодавство України, не потребують фіксованого членства. Розгляньмо два підходи до цього питання.

а) ПЦУ виходить з православного канонічного права територіальності. Єпархія, благочиння або парафія мають свої кордони. У нашому випадку – це селище (селища), або райони міста. Тобто всі православні християни, які в них проживають, автоматично вважаються парафіянами. І цей підхід є цілком природним, бо в храм «не продають квитків» та не заносять кожного, хто його відвідав, в окремий зошит. Людина може відвідувати храм, молитися та причащатися, але не бути у т.зв. «активі».

б) РПЦвУ вважає членами парафій тільки тих вірян, яких священик вніс у окремий «парафіяльний список». Саме про такий парафіяльний список РПЦвУ відверто написав на порталі «Софійського Братства» якийсь Микола Кіккас: «В нас на парафії є спеціально затверджені списки учасників парафіяльних зборів. Я особисто складав ці списки разом із настоятелем, робили якраз для подібних випадків (голосування за перехід в ПЦУ – авт.)». Цілком зрозуміло, що жодний прибічник переходу в ПЦУ, навіть потенційний, у цей список не потрапить. Тому згаданий вище автор і зазначає: «ніхто з наших парафіян за перехід і нову редакцію статуту не голосував, я це знаю достеменно. Тепер там служить інший священник, ходять інші люди». Ба більше, відсутність територіального принципу дозволяє духовенству РПЦвУ формувати ці «списки» самовільно, включаючи туди осіб, які часом навіть не проживають у конкретному селищі або районі міста, а надалі маніпулювати цим, як це було в Чернівцях.

Природньо, що вкрай різні підходи до того, хто має право голосувати на парафіяльних зборах, створює конфліктну ситуацію. Але її можна було б уникнути, коли б духовенство РПЦвУ погоджувалося на почергове служіння. Однак представники РПЦвУ вже традиційно відкидають таку можливість (вона заборонена окремим розпорядженням митрополита Онуфрія) та вдаються до загострення конфлікту. Бо саме конфліктного протистояння вимагає від них московське керівництво.

Паразитуючи на демократичному законодавстві України, РПЦвУ роками веде судові суперечки щодо належності храмів. Це відбувається навіть тоді, коли воля громади цілком зрозуміла, а на боці священника РПЦвУ залишається тільки кілька людей (його родина та близькі родичі). Ми вже звикли до повідомлень ЗМІ, у яких говориться «через кілька років після переходу в ПЦУ, громада нарешті ввійшла у свій храм».

У процесі підготовки цієї розвідки ми дослідили дуже багато переходів громад з РПЦвУ у ПЦУ. Як таких, де був відкритий конфлікт стосовно храму та (або) церковних споруд, так і таких, де реального конфлікту не було. На підставі цієї інформації можна зробити висновок, що конфліктів не було переважно в селах, де духовенство РПЦвУ просто немало змоги втримувати храм. У всіх інших випадках, особливо в містах, силовий конфлікт був присутній у різному ступені інтенсивності. При цьому духовенство РПЦвУ до останнього намагалося втримати за собою храм, навіть у тому випадку, коли його передача ПЦУ була неминуча. Тому немає сумнівів – священновладдя РПЦвУ свідомо провокує конфлікти.

Чи можливий у таких умовах «цивілізаційний підхід» без «богослов’я болгарок», про які увесь час волають деякі особи? Так, можливий, але тільки за кількох умов:

1) ПЦУ визнає позицію РПЦвУ, коли громадою та, відповідно власникам чи безумовним орендарем храму є тільки ті, кого священик вніс у відповідний список. Але в цьому випадку жодний храм не перейде в користування ПЦУ, навіть коли прибічників Московського патріархату в селищі або районі міста залишиться кілька вірян. Але тут повстає інше питання – права тих вірян, які будували чи розбудовували храм і громаду, але не потрапили у список.

2) Після переходу в ПЦУ, громада роками буде без храму або, коли мова йде про храм у місті, роками буде спостерігати за кублом «русского міра» та його прибічниками. Чи погодиться на такі умови парафія, яка перейшла в ПЦУ, особливо в час війни – запитувати зайве…

3) Держава відмовиться від багаторічної судової тяганини, спираючись виключно на волю громади, яка представляє православне населення селища або району міста. При цьому саме представники державного силового блоку мусять забезпечити права парафії, яка вирішила перейти, на храм. Але далеко не факт, що при цьому вдасться уникнути силового протистояння. Прикладів цьому є багато. Наприклад, у Чернівцях «актив» РПЦвУ нападав навіть на поліцейських…

Зрештою, коли дивитися на коментарі прибічників т.зв. «цивілізаційного шляху», які критикують ПЦУ, ніхто з них не дав дієвого рецепту, як вирішувати конфлікти. Особливо в умовах, коли РПЦвУ явно бажає саме «картинки» із протистоянням та не йде на жодні перемовини з ПЦУ.

Отже, можна зробити висновок, що силове протистояння РПЦвУ та ПЦУ за храми буде продовжуватися. Питання тільки в тому – це буде протистояння активу РПЦвУ з православною громадою селища або міста, чи протистояння з українськими силовиками (виконавчими службами судів).

V. Деякі висновки

Ми мусимо прийняти той факт, що повне об’єднання православних в Україні, під яким розуміється об’єднання (порозуміння) між ПЦУ та РПЦвУ, ніколи не відбудеться. Адже це цілком різні світи, з різною ідентичністю. Так, будуть окремі переходи священиків, парафій, але це тільки зацементує РПЦвУ в її промосковської ідентичності. І жодні «майданчики порозуміння», навіть громадські організації, у яких членами будуть представники обох юрисдикцій, цю проблему не вирішать, бо тут немає саме релігійного конфлікту. Реально в Україні відбувається конфлікт ідеологічний, конфлікт української та російської (так званої «слов’янофільської») ідентичності.

Основна проблема православ’я в Україні – це наявність певної ідеологічно-політичної структури із яскравими зовнішніми релігійними ознаками, яка створювалася і у всі часи щедро фінансувалася Росією для просування своєї імперської політики. Саме за цим принципом в Україні підбирався архієрейський склад, виховувалися священики та парафіяльний актив. Невелика проукраїнська група, яка з різних причин опинилася в РПЦвУ, є в цій структурі маргінальною. Всі їх члени раніше або пізніше перейдуть в ПЦУ. Ба більше, на певному етапі РПЦвУ сама позбавиться усіх, хто не поділяє її проросійську ідентичність.

Силове протистояння активу РПЦвУ та православних громад селищ та міст – це наслідок курсу цієї промосковської структури на загострення конфлікту і створення відеокартинки для закордонного споживача з метою маніпулювання їх свідомістю. Реально ніхто не має жодних рецептів мирного розв’язання цього питання, зокрема і самі ж прибічники т.зв. «цивілізаційного шляху», які є критиками ПЦУ. Навіть коли держава реально та активно почне підтримувати громади, що перейшли в ПЦУ в справі володіння храмами (а саме – виконувати рішення своїх та міжнародних судів), – буде продовжуватися силове протистояння з поліцією та (або) судовими виконавцями. І цей державний, ніби цивілізований, крок знову буде приводом «критики» України (і ПЦУ).

прот. Сергій Горбик, «Православний Духовний Центр ап. Івана Богослова», м. Чернівці.