Від самого початку повномасштабної вторгнення Російської Федерації в Україну, практично безупинно відбуваються викриття співпраці духовенства РПЦвУ з агресором. Нещодавні обшуки, які провела Служба Безпеки України, показали – ця релігійна організація фактично є диверсійною структурою ворога, як у ідеологічної, так і військової площині. Результатом цього стало «Рішення Ради національної безпеки і оборони України від 1 грудня 2022 року» та відповідний Указ Президента №820/2022. Спробуючи заховати своє положення, керівництво та речники РПЦвУ всіляко намагаються замаскувати своє підпорядкування Московському патріарху та відмовляють той факт, що їх релігійний центр знаходиться в країні-агресорі. При цьому головним «приладом» цих маскувальних маніпуляцій є танці зі «Статутом», за допомогою яких вони спробують довести свою «незалежність від Москви», а також доказати свій ніби «автокефальний канонічний статус». Отже, у цієї статті ми спробуємо викрити цю брехню РПЦвУ.

Кожна Православна Церква живе в двох системах координат:

Перша – це догматично-канонічна. Вона визначає власне належність певної Церкви до православ’я, а також її місця в структурі Вселенського Православ’я, або знаходження по-за його канонічним полем.

Друга – державно-правова, яка визначає Церкву та (або) її структури як юридичного суб’єкта конкретної держави. Адже коли будь-яка релігійна структура діє легально, вона мусить вести господарську діяльність у якості юридичної особи. Також варто відзначити, що в Україні може бути зареєстрована будь-яка релігійна організація, статут якої не суперечить Конституції та діючому Законодавству.

І ці дві системи практично цілком незалежні одна від одної. Хрестоматійний приклад цього – історія УАПЦ та УПЦ КП. Вони мали цілком законний легальний статус в Україні, але це аніяк не допомагало їх визнанню Вселенським Православ’ям у якості канонічних юрисдикцій. Натомість об’єднання на правах Київської метрополії Константинопольського Патріархату, а потім надання їй Томосу про автокефалію, дії, які аніяк не прописано в діючому законодавстві України, кардинально змінили канонічний статус духовенства ПЦУ. Те саме сьогодні ми бачимо і на прикладі Македонської Православної Церкви.

І. Реальне канонічне становище РПЦвУ (УПЦ МП) та можливість автокефалії

У Православ’ї є тільки один статус незалежності – автокефалія. Усе інше (автономія, самостійність у керуванні та інш.) – це тільки зручне унормування життя певної частини якось Помісної Православної Церкви, коли центр делегує їй частину повноважень. Звичайно таке відбувається, коли митрополія або єпархія знаходиться на значному віддаленні від центру, а тим більш на території іншої держави. При цьому, які б обсяг повноважень не був переданий, така структура всеїдне залишається частиною певної Православної Церкви. Саме такий статус був наданий Московським патріархом Олексієм ІІ колишньому Українському екзархату та саме через це всі члени Вселенського Православ’я сприймали духовенство т.зв. УПЦ МП виключно як кліриків РПЦ.

Нам можуть знову заперечити: «На своєму останньому соборі РПЦвУ (УПЦ МП) викреслило зі свого Статуту згадку про Московського патріарха і цім фактично оголосила автокефалію»

Навіть коли не брати під увагу певні моменти проведення цього «собору», який від початком був «зібранням», але вже в процесі роботи змінив статус; не зважати на те, що новий статут так і не був офіційно опубліковані, а також на інші нюанси, маємо дуже цікаву канонічну колізію: РПЦвУ не може оголосити автокефалію!

Отже припустимо – РПЦвУ оголосить свій «автокефальний статус». Це відразу поставить її в стан неканонічної юрисдикції, яка мусить домагатися визнання. І тут вони відразу потрапляють у «канонічний тупик». Бо мають тільки два варіанти:

1) Звернутися до Московського Патріархату. Не будемо тут казати, що визнання Москвою автокефального статусу своєї структури в Україні – це десь з області фантастики… Проблема в іншому – згідно прецедентному канонічному праву, автокефалію може надати тільки Вселенський Патріархат. Згадаймо, ніхто не визнав автокефалію, яку Московський патріархат надав ОСА (Православна Церква Америки), а автокефалія Православної Церкви Чеських Земель і Словаччини, яка була надана РПЦ МП у 1950 р., зробилася канонічною тільки в 1998 р., коли була підтверджена Вселенським Патріархатом. Те саме відбулося і з Македонською Православною Церквою, коли автокефалія була надана Константинополем, і тільки потім – Сербською Православною Церквою.

Отже, цей варіант можна 100% відкинути…

2) РПЦвУ (чи то вже самопроголошена автокефальна юрисдикція на її базі) скасує своє рішення щодо розриву євхаристичного спілкування з Константинополем та звернеться за визнанням автокефального статусу до Вселенського Патріархату… Але тут відразу повстає проблема, адже в Україні є ПЦУ з читко визначеною канонічною територією. І приймати якісь рішення щодо визнання когось в Україні Константинополь канонічно неправомочний. Також й існування двох автокефальних православних юрисдикцій з однією канонічною територією є грубим порушенням православних канонів.

Також мусимо відразу відзначити, що посилання певних осіб на приклад Естонії некоректний в принципе. Адже вона ніколи не розглядалася Константинополем як канонічна територія Московського патріархату. Це була, з точки зору Вселенського Православ’я, – «православна діаспора». Тобто той самий статус, які мають, наприклад, більшість Західноєвропейських країн.

Выявляться, що цей і варіант звернення з проханням до Константинополя для визнання свого статусу неможливий.

Які ж маємо висновок?

З точки зору канонічного права, усі ці «статутні танці» РПЦвУ апріорі безглузді та брехливі від початку. Адже, після багаторічної «сакралізації» своєї виключної канонічності, ця структура ніколи не відмовиться від нього, а заховання цього статусу, на сьогодні, – це тільки знаходження в юрисдикції Московського патріархату.

Який є єдиний реальний вихід з канонічного тупика?

Є тільки одна реальна можливість – це сідати за стіл перемов з ПЦУ. І єдина тема цих перемов – статус входження в ПЦУ. Тобто, буде входження безпосередньо єпархіями або на правах, які має РПЦЗ у Московському патріархаті. Але на сьогодні жодного сигналу щодо початку таких перемов немає…

ІІ. Державна складова

В Україні немає реєстрації Церкви, юридичними особами є «релігійні центри» – єпархії, монастирі та парафії. Отже «новий статут», який ніби був прийнятий на «соборі» РПЦвУ 27.05.2022, це суто внутрішній документ, які аніяким чином не стосується державної реєстрації структур цієї юрисдикції….

Більш того, Держава практично не контролює внутрішні Статути релігійних громад. Дехто вказує, що за вже діючим законом «можна зняти з реєстрації (відповідно і розірвати угоду про оренду історичних релігійних споруд), коли вони декларують свою приналежність до Московського патріархату…» Але проблема в тому, що, як ми вже казали вище, канонічне та державне право «рознесене в просторі». Структури без проблем можуть запровадити зміні в Статут, які зроблять неможливою їх ліквідацію як юридичних осіб, але аніяким чином не вплинуть на їх канонічний статус. І це вже активно запроваджує РПЦвУ, яка викреслює з офіціальних та внутрішніх документів згадки про Московський патріархат, але канонічно застається його структурою. Звичайно, у цьому випадку, відокремлення Москви – це явна брехня, але юридично бездоганна.

Знов же, повстає питання – Що можна зробити?

Єдине, що може запобігти брехні РПЦвУ та реально примусити діяти закон – це внесення в законодавство України згадку про «канонічний статус». І це стосується практично всіх конфесій. Адже, як приклад, тоді буде читко бачне, що, не дивлячись на всі офіційно зареєстровані статути, релігійний центр РПЦвУ (УПЦ) знаходиться в Москві, а РКЦ та УГКЦ – у Ватикані… Це реально унеможливіть спекуляцію на брехню через «зміну» статутів юридичних осіб, або внутрішніх Статутів релігійних організацій

ІІІ. Деякі висновки

Можна читко визначити, що всі ці танці з «новим статутом УПЦ» (РПЦвУ), якимось «собором» невизначеного статус, а також викреслювання згадки про Московський патріархат та його очільника з офіційних реєстраційних документів «єпархіальних центрів» та парафій – це чергова брехня РПЦвУ для окозамилювання та маскування свого дійсного канонічного статусу. Зміна внутрішніх або державно-реєстраційних статутів нічого не вирішує. Адже реальне декларування свого канонічного відокремлення від Московського патріархату ставить РПЦвУ перед безальтернативним варіантом приєднання до ПЦУ, або існування в статусі неканонічної юрисдикції, якими є багато структур різних маргінальних ІПЦ. І на сьогодні немає навіть жодних натяків, що ця структура готова обрати один з цих варіантів.

Отже РПЦвУ залишається адміністративною структурою Московського патріархату, які б «зміни» у внутрішній Статут вони не вводили і які б листи в держані інституції України не скеровували.

прот. Сергій Горбик, «Православний Духовний Центр ап. Івана Богослова» м. Чернівці.