Цієї весни Сербська Православна Церква (СПЦ) уклала значні та важливі угоди, які зміцнили та посилили позиції СПЦ. Перша «угода» у травні перетворила Македонську Православну Церкву (МПЦ), що формально була Охридською Архієпископією, на канонічну церкву, що поклало край приблизно 50-річному відчуженню між СПЦ та МПЦ. Друга у липні була між СПЦ та урядом Чорногорії, який надав СПЦ привілеї у Чорногорії та закрило майже двадцятирічну невизначеність між двома сторонами. Ці угоди є ознакою не лише нової дипломатичної сили нещодавно обраного (2021 р.) патріарха Порфирія (Перича, 1961 р.н.) та іншого складу синоду СПЦ, а й впливу української війни на інші глобальні православні конфлікти. Далі я розповім, як і чому СПЦ зробила ці кроки і що вони означають у довгостроковій перспективі.

І. Кінець глухого кута в Чорногорії

Коли я цього літа проїжджав через центральне чорногорське місто Колашин, на багатоповерховому житловому будинку з’явилася масивна фреска із зображенням Митрополита Чорногорії, що недавно помер, Амфілохія (1938-2020). Масивна картина зображала його з традиційним Православним ореолом, підкреслюючи, що він уже на шляху до лику святих, незабаром після смерті. Це була не поодинока картина, подібні я помічав у чорногорських селищах та містах. Причиною такого стрімкого просування Митрополита Амфілохія є його роль у протестному русі ще у 2020 році, що призвело до нещодавньої зміни режимів у Чорногорії. Ці зміни в уряді у 2020 році підготували ґрунт для нової вигідної домовленості, досягнутої СПЦ із чинною владою цього літа. Нова угода між урядом та СПЦ повністю скасовує умови попереднього закону про релігію в Чорногорії, ухваленого парламентом наприкінці 2019 року. Колишній закон міг бути використаний для конфіскації майна та спадщини СПЦ у Чорногорії та створення серйозних перешкод спілкування між Чорногорією та Белградом через відношення до СПЦ. Закон був прийнятий колишнім Чорногорським націоналістичним урядом, який стверджував, що СПЦ у Чорногорії є чужою та загрозливою силою для Чорногорського народу.

Підхід нового уряду Чорногорії зовсім інший через суттєву підтримку СПЦ, яка забезпечила народну базу для підтримки уряду. Нова угода, офіційно підписана 3 липня, надала СПЦ усі права на його (іноді сумнівно придбані) майно та спадщину, а також великі нові права у чорногорському суспільстві. Мабуть, найдивовижніша частина угоди, що далеко йде, — це дещо розмите формулювання про реституцію. Питання реституції є напруженим для Церкви, в якій майже всю землю було конфісковано під час великих соціалістичних аграрних реформ у Югославії. Це може бути формулюванням із добрих намірів, але також може прокласти шлях для претензій СПЦ на ще більшу кількість земель, об’єктів та спадщини, про що вже заявив новий Патріарх та Митрополит Чорногорії, відновивши претензії на пам’ятник у Ловчені 28 липня.

Новий закон підготував ґрунт для того, щоб СПЦ повністю домінувала над Чорногорським Православ’ям та заважала неканонічній Чорногорській Православній Церкві. Новий договір, можливо, є лише зовнішньою ознакою цих змін Православ’я у регіоні. Я сказав би, що це зрушення вже відбулося в результаті дебатів щодо закону про релігію 2019 року, коли СПЦ заручилася підтримкою. Масова мобілізація серед СПЦ та її прихильників у 2022 році, схоже, справила значний вплив. Загальна «довіра» — вимірювана місцевим бюро (Центром Демократії та Прав Людини/ CEDEM/ Center for Democracy and Human Rights) — до неканонічної Чорногорської Православної Церкви значно впала з 2019 року, а СПЦ піднялася та стабілізувала свої позиції у опитуваннях. За моїми оцінками, лише близько десяти відсотків населення зараз підтримує церкву, на відміну від двадцяти п’яти відсотків лише кілька років тому. Ці десять відсотків є активною опозицією СПЦ, яка була помічена під час зведення на престол Митрополита Чорногорії у вересні 2021 року, коли Патріарху Порфирію та новому Митрополиту доводилося літати між церквами на гелікоптері, щоб уникнути палаючих барикад на невеликих чорногорських гірських дорогах. Нова угода поклала всьому цьому політичний кінець і буде важко повернутися до попереднього становища, якщо Чорногорська націоналістична партія повернеться до влади.

ІІ. Відновлення Охридської Архієпископії

Нова вигідна угода для СПЦ у Чорногорії у липні цього року була укладена після року копіткої роботи місцевих священнослужителів та особливо нового сербського Патріарха Порфирія. Він вступив на посаду у 2020 році, коли кілька високопосадовців СПЦ захворіли на ковід-19 через пандемію, що охопила церковне керівництво. Таким чином, і Патріарх СПЦ, і Митрополит Чорногорії було замінено у 2020 та 2021 роках. З того часу Патріарх Порфирій наполягав на укладанні угоди в Чорногорії, а також вирішенні інших проблемних флангів СПЦ. Зокрема, щодо Македонії, яка, подібно до Чорногорії, була ареною церковних розбратів. У комуністичний період Македонське духовенство набуло автономного статусу і незабаром після цього, 1968 р., оголосило себе в односторонньому порядку Автокефальним. На відміну від Чорногорії, де будь-який суперник СПЦ стримувався, православне населення Македонії майже одноголосно стало частиною цієї невизнаної церкви. У 2001 році СПЦ і македонці намагалися вирішити це питання під контролем Москви, але зазнали невдачі через постійні проблеми з назвою (тому деякі греки будуть утримуватися від використання мною терміну «македонці»). Однак це питання також було вирішено у травні цього року з певною допомогою Вселенського Патріарха. Суть угоди полягає в тому, що МПЦ тепер офіційно відома грекам як відновлене Охридська Архієпископія, тоді як сама МПЦ продовжуватиме називати себе Македонською. Про саму угоду досить швидко оголосили, проштовхнули і, здавалося, змусили замовкнути будь-яку опозицію навіть з боку Болгарської Православної Церкви, яка також претендує на спадщину Охридської Церкви. Угода ґрунтується на прагматичному союзі між СПЦ, МПЦ та Вселенським Патріархом.

Зараз і в майбутньому буде незрозуміло, скільки зусиль доклав новий Сербський Патріарх для вирішення цих двох питань, які протягом багатьох років здавалися проблемами, вирішення яких не проглядається. Також незрозуміло, який фундамент було закладено перед цим СПЦ і яку роль у цьому відіграв Константинополь. Однак я наважусь висловити припущення про динаміку гри після того, як провів частину весни у Південно-Східній Європі серед місцевого духовенства.

По-перше, зміна керівництва — Патріарха та кількох впливових членів Синоду СПЦ — зробила обидві угоди можливими та, можливо, навіть необхідними. Угода в Чорногорії могла відбутися без зміни керівництва, але зміни, можливо, прискорили процес через пряму участь Патріарха. Навпаки, здається, що зміна синоду СПЦ означала легше зближення з МПЦ та відмову від підтримки невеликої маргінальної групи СПЦ в Македонії, сенс існування якої закінчився з угодою.

По-друге, і уряд Чорногорії, і МПЦ, схоже, були готові зі свого боку покласти край конфлікту з різних причин. Протягом багатьох років МПЦ шукала мирне рішення або з СПЦ, або з болгарами, особливо після підписання угоди про назву між Грецією та Північною Македонією. У Чорногорії одним із ключових пріоритетів для нового уряду було скасування закону 2019 року та досягнення нової форми угоди із СПЦ.

Однак, можливо, найважливіша причина, через яку всі партнери підписали ці дві угоди, лежить за межами регіону. Схоже, що ситуація в Україні — як щодо війни, так і у складніших відносинах і статусі різних Православних Церков — зробила ситуацію ще гострішою. Кожен із партнерів зрозумів, що нічого схожого на політичне протистояння РПЦ та ПЦУ в Україні їм не потрібно, і війна стала палаючим майданчиком для вирішення нагального питання.

ІІІ. Деякі висновки

Найбільше цих угод виграє СПЦ. Церква закріпила два свої фланги та сформувала те, що, схоже, стало довгостроковим союзом із МПЦ. Це дозволяє їй зосередитись на інших питаннях, таких як статус Косова або власна позиція СПЦ в інших колишніх югославських республіках. Вигідна угода в Чорногорії відкриває питання про власність та реституцію у Боснії, Герцеговині та Хорватії. Це також дозволяє СПЦ продовжувати займати пасивну позицію щодо України. Незалежно від цих обставин, дві нові угоди, можливо, могли б стати прикладом того, як можна мирно вирішувати конфлікти в православному світі.

Еміль Хілтон Саггау, доктор філософії, науковий співробітник Лундського університету, Швеція.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»