У 1095 році Папа Урбан II оголосив великі збори лицарів на півдні Франції, що вони повинні помститися за ісламське завоювання Святої Землі (він не згадав, що завоювання відбулося майже 500 років тому). Проповідь Урбана призвела до Першого хрестового походу та назавжди змінила динаміку відносин між Західною Європою, Східним Християнством та Ісламським світом.
З християнсько-богословської точки зору Урбан представив зовсім новий – деякі могли б назвати його єретичним – спосіб осмислення відносин між християнським благочестям і насильством. Ближче до кінця своєї проповіді Урбан заявив: «Вирушайте в цю подорож, і ви отримаєте прощення своїх гріхів і будете впевнені в нетлінній славі Царства Небесного».
Майже тисячоліття Православні Християни засуджували збочення Християнського вчення Урбаном, як засуджували і історичні події, що випливають з нього (особливо Четвертий хрестовий похід, що знищив Християнську Візантію). На цьому фоні недавня спроба Патріарха Кирила заявити про себе в путінській Росії дуже примітна: у нещодавній проповіді Кирило заявив, що російським солдатам, які загинули в Україні, будуть прощені їхні гріхи.
Єдина різниця між заявою Кирила та заявою Урбана полягає в тому, що Кирило спрямовує російських солдатів на війну проти єдиновірців-православних християн. Сумна іронія в тому, що Кирило вважає Українських Християн такими, що належать його власній юрисдикції.
Безумовно, відмова Кирила від своїх пастирських обов’язків виявилася повною мірою від початку війни. Таким чином, ми можемо розглядати це не більше, ніж останній ганебний крок у пропутинську прірву.
Але мене турбує не хибне розуміння Кирилом процесу спасіння, а той факт, що лідери Православного світу здебільшого не відреагували.
Ми могли б спитати, коли автокефальні лідери Православного Християнського світу колективно заявлять, що беззастережне схвалення Кирилом вторгнення в Україну виходить за рамки можливого? Якщо не вважати завжди стійкого Вселенського Патріарха, хоробрих єпископів України та деяких інших, відповідь була недостатньою.
Що ще міг сказати чи зробити Кирило, щоб Сербська чи Антиохійська Церква дорікнула йому? Враховуючи їхнє мовчання досі, чи може він зробити щось, що змусить їх публічно критикувати його?
Які шанси тут, у Сполучених Штатах, того, що Архієрейські Збори можуть колективно сказати «вистачить» та засудити заяви Кирила? Якими є шанси того, що правління Свято-Володимирської Семінарії публічно відмовиться від свого плану створення дарчої кафедри на честь Кирила?
Безумовно, Путін не перший політик, який намагається маніпулювати церквою у своїх цілях. Візантійська історія сповнена подібних епізодів. У середині Х століття імператор Никифор II Фока звернувся до Константинопольського Патріарха з проханням оголосити мучениками всіх Візантійських воїнів, що загинули у боротьбі з мусульманами. Патріарх Полієвкт і його Синод відмовилися зробити це, бо, за їхніми словами, це порушить майже шестисотрічну канонічну традицію (висхідну до святителя Василя Великого), яка розглядала вбивство на війні як подію, що завдає духовної шкоди і потребує покаяння. «Як ми можемо оголосити мучениками, — запитував Синод, — тих, про кого святий Василь каже, що мають кров на руках?».
Зрозуміло, що Кирилові не вистачає сили духу Патріарха Полієвкта. Справжнє питання полягає в тому, чи вистачить у єпископів Православного Християнського світу мужності того Синоду десятого століття для осудження хрестового походу Кирила.
Джордж Демакопулос, професор кафедри православних християнських студій «Отець Джон Майєндорф і родина Паттерсон» і співдиректор Центру православних християнських студій Фордхемського університету (Нью-Йорк, США).
Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»