Від самого початку Російської агресії з’явилися повідомлення архієреїв та священиків Російської Православної Церкви в Україні (далі – РПЦвУ) про припинення поминання патріарха Кирила під час богослужіння, а в подальшому – навіть заяви про потребу відокремлення від Московського Патріархату. Це викликало відповідну ейфорію у частини духовенства та мирян Православної Церкви України (далі – ПЦУ), та скиглення про «зраду» та «розкол» прибічників «русского мира». З часом з’явилися дуже специфічні проекти відходу бажаючих від РПЦ, які, на нашу думку, є досить небезпечними, як для Українського Православ’я, так і загалом для національної безпеки України. Отже, у цій статті, ми спробуємо проаналізувати ці процеси.

І. «Не поминання предстоятеля» у історичній ретроспективі та сучасній практиці РПЦвУ

«Не поминання предстоятеля» духовенством, зокрема і єпархіальними архієреями, яке дехто  представляє  як виявлення протесту або «розкол» та «зраду», не є чимось новим у Православ’ї, адже т.зв. «повне поминання» – є відносно новою практикою, яка, переважно пов’язана саме з РПЦ. Практично до кінця XVIII ст., у переважній більшості Православних Церков, священик поминав тільки свого єпархіального архієрея, а вже архієрей – предстоятеля. Схожа  практика збереглася і до сьогодні, зокрема в Румунській Православній Церкві.

Що стосується історичної практики поминання Київської митрополії Константинопольського патріархату, то тут збереглася загальна Візантійська традиція. Тобто, священик поминав за богослужіння свого правлячого архієрея, архієрей – митрополита Київського, а вже митрополит – Константинопольського патріарха. Ця традиція збереглася і після того, як Київська митрополія була анексована Московським патріархатом. Перехід на сучасну практику поминання відбувся на тернах сучасної України та Білорусі тільки на початку ХІХ ст.

Загалом, приклади, коли архієреї та священики, цілком офіційно, не поминали керуючий орган РПЦ – Священний Урядовий Синод та навіть російського імператора, присутні в історії ХХ ст.

Так, з початком Російсько–Японської війні 1904-1905 рр., архієпископ Миколай (Касаткін) отримав дозвіл, щоб священики в Японії «не поминали Священний Урядовий Синод під час публічних богослужінь, а тільки правлячого архієрея» [1, ст. 27]

Другий раз схожий дозвіл був виданий під час І Світової війни для архієреїв та священиків, які залишилися на окупованих Німеччиною тернах Російської імперії. При цьому дозволялося не поминати навіть імператора Миколая ІІ, а також «членів імператорського дому» [2, ст. 61].

Також, подібна практика вживалася духовенством Московського Патріархату стосовно місцеблюстителя (у подальшому – патріарха) Сергія (Страгородського), коли вони служили під німецькою окупацією в 1941–1945 рр.

З рештою, ще 28 грудня 2015 р., сам митрополит Онуфрій (Березовський) дозволив не поминати Московського патріарха Кирила «Якщо десь сьогодні гостро стоїть питання». При цьому він посилався на згадану вище сучасну практику Румунської Православної Церкви [3].

Отже, рішення митрополита Онуфрія, коли священикам та архієреям РПЦвУ дозволяється не поминати патріарха Кирила, не є якоюсь «фрондою» або «протестом», а звичайним поверненням до колишньої історичної практики для маскування свого справжнього статусу. Тут важливо тільки те, кого поминає за богослужінням (публічно або приватно) власне очільник РПЦвУ, а поминає він саме Московського патріарха.

ІІ. Ідея «автокефалії РПЦвУ» та «поминання Вселенського Патріарха» – провокація з непередбачуваними  наслідками

Ми не є прибічниками конспірологічних теорій, тим більше, що ідеї про якусь окрему «автокефалію РПЦвУ від Москви» циркулювали вже досить давно. Але події кінця лютого – початку березня 2022 р. викликають певні думки про те, що їх збіг не випадковість.

Отже, після чергових заяв духовенства РПЦвУ про «не поминання патріарха Кирила», вже 3 березня, у 08.37 ранку, у ФБ з’являється пост відомого богослова, архм. Кирила Говоруна, у якому він, зокрема, стверджує наступне: «З точки зору канонічної акрівії, решта єпископів і священників зараз актуально входять в юрисдикцію Константинополя, навіть якщо цього не визнають. Тому я хочу звернутися до всіх словами митрополита Антонія (Паканича) з його нещодавнього звернення: «Все церковные вопросы следует рассматривать и решать исключительно в рамках канонов и соборным разумом» (Усі церковні питання слід розглядати та вирішувати виключно в рамках канонів та соборним розумом – пер. авт.), а для цього слід: 1. Почати поминати голову Київської митрополії – Вселенського патріарха; 2. Бути готовими до нового обʼєднавчого собору з ПЦУ» (іл. 1).

Через кілька годин (10.52), також у ФБ, з’являється допис священика РПЦвУ, випускника Московської духовної академії, о. Сергія Прокопчука: «Дехто висловлює свій протест по відношенню до РПЦ і відмовляються поминати патріарха Кирила. Є такі, що звертаються до блаженнійшого Онуфрія та єпископату церкви про змінення статусу нашої церкви і початку процедуру отримання Автокефалії УПЦ. … негативну роль в процесі об’єднання церков зіграв, називаний патріарх Філарет. В подальшому, він дискредитував і саму ПЦУ. Були і інші розбіжності у питаннях формування нової церковної структури в Україні. Як наслідок, ці фактори призвела до кризи Об’єднуючого руху і подальшої релігійної ворожнечі на парафіях та між православними в Україні. Виходячи з зазначеного, вважаю, що потрібно відновити Об’єднуючий рух … Варто готуватися до Другого Об’єднуючого Собору» (іл. 2)

А вже вечором того ж дня, ЗМІ публікують інформацію, що «духовенство Львівської єпархії УПЦ (МП) вимагає проголошення повної автокефалії від РПЦ на Архиєрейському соборі» [4].

Ці заяви викликали бурхливу дискусію у соціальних мережах, у якої представники ПЦУ цілком законно стверджували:

1) З моменту надання Томосу про автокефалію ПЦУ, Київська митрополія Константинопольського патріархату припинила своє існування на території України;

2) Канонічна територія ПЦУ чітко окреслена в Томосі, тому ніякої адміністративної влади на нею, Вселенський патріарх не має;

3) Навіть коли архієреї та священики РПЦвУ визнають себе кліриками Константинопольського патріархату, а той це підтвердить офіційно, їх служіння  в Україні неможливо без відповідного рішення Священного синоду ПЦУ та благословення її Предстоятеля – Блаженнішого митрополита Епіфанія;

4) Об’єднавчий собор вже відбувся у грудні 2018 р., тому тепер духовенство РПЦвУ має тільки одну канонічну можливість відійти від Московського патріархату – приєднатися до ПЦУ на підставі т.зв. «суспільної угоди», яка заховує за кожним клірикам його сан та те, з чим він прийшов (єпархію або парафію).

5) ПЦУ сьогодні має Статут, положення якого напряму пов’язані з Томосом про автокефалію, тому зміна Статуту може інспірувати його відкликання Константинопольським патріархатом.

З вище викладено виникає природне запитання: А що мусить вирішувати «Другий Об’єднавчий собор»?

На нашу думку, ідея архм. Кирила Говоруна та його прибічників, щодо нового «об’єднавчого собору», має на меті дати зрозуміти представникам РПЦвУ, що їм не треба боятися не тільки автокефалії, а навіть приєднання до ПЦУ. Вони здатні цілком переформатовати ПЦУ. Тобто поставити «свого» предстоятеля, ввести звичайний для них російський церковний календар, а головне – зробити ПЦУ відданим сателітом Московського патріархату. І ініціатори цього процесу надають духовенству РПЦвУ пряму інструкцію дій, у якій «підпорядкування» Вселенському патріарху є тільки маскувальним кроком, якій потрібний для підману ПЦУ.

Зіткнувшись з максимально конструктивною та науково-богословською критикою своїх пропозицій, архм. Кирило Говорун почав загалом критикувати ПЦУ, звинувачуючи її… в неконструктивної позиції: «ми бачимо лише поодинокі випадки переходів з УПЦ до ПЦУ. … причина – сама ПЦУ. З одного боку, вона робила непогані заяви, але з іншого – демонструвала зростаючу самодостатність та герметичність, яка проявляла себе не лише у стосунках з УПЦ МП, але й з тією самою УГКЦ. Намітилася ця тенденція з самого початку, коли дехто з епігонів (на той час) Філарета прямо висловлював страх та небажання, аби більше єпископів УПЦ взяли участь у Софійському соборі, бо ж вони могли змінити плани Філарета щодо цього собору. Зараз я знову чую подібну риторику з боку представників ПЦУ. Мовляв, нехай вливаються, якщо хочуть. Це та сама риторика, яку в УПЦ МП колись використовували щодо самого Київського Патріархату. Вона й тоді не працювала, а зараз є особливо шкідливою» (іл. 3).

Цікаво, що на думку шановного архм. Кирила мусять робити архієреї, священики та вірні ПЦУ по відношенню до РПЦвУ, щоб ті зважилися до переходу? За три роки, які минули з часу Київського Об’єднавчого собору та надання Томосу, пролунала чимало звернень до духовенства та парафіян РПЦвУ, зміст яких можна стисло передати словами Блаженнішого митрополита Епіфанія: «Наша Церква відкрита для всіх». Також не відповідає дійсності й заява архімандрита від 5 березня 2022 р.: «ПЦУ, яка складається здебільшого з колишнього Київського Патріархату, пристають на риторику УПЦ МП до 2018: нехай приєднуються до нас без будь-яких умов. Так УПЦ МП і КП міняються місцями» (іл. 4), адже ПЦУ приймає духовенство Московського патріархату в існуючому сані, зберігаючи за ними посаду єпархіального архієрея або (для священика) настоятеля парафії.

Звичайно, на всі ці фантазії та прожекти можна було б не звертати увагу, коли б 12 березня 2022 р., на сторінці того ж архм. Кирила Говоруна, не з’явився звіт про його зустріч з Вселенським патріархом Варфоломієм, у якому було дещо сенсаційне: «Радий був побачити, що ми, як кажуть, на одній сторінці у розумінні нових нагод для консолідації українського православ’я. Наприклад, він (Вселенський патріарх – авт) не заперечив можливості його поминання без якихось додаткових канонічних процедур для тих, хто не бачить для себе інших варіантів, у тому числі через приєднання до ПЦУ» (іл. 5). При цьому, коли вірити інсайдерським джерелам, архімандрит представляв у цих перемовах якусь «групу православних архієреїв і священиків з України».

Отже, коли вірити інформації архім. Кирила Говоруна, патріарх Варфоломій готовий дати благословення на своє поминання духовенству, яке бажає вийти з РПЦвУ, але, по різним причинам, не хоче приєднуватися до ПЦУ. А це вкрай серйозна заява, яка може мати дуже негативні наслідки не тільки для України, а і загалом для Вселенського Православ’я, бо офіційне надання подібного благословення означає прийом духовенства під свій омофор. Тобто, декларується можливість створення адміністративних структур Константинопольського патріархату на канонічної території ПЦУ. І байдуже як ці структури будуть називатися: ставропігійні єпархії (парафії), митрополія або екзархат. Питання в іншому – патріарх Варфоломій, навіть з самих ліпших міркувань, не мав права робити таку заяву, коли мова йде про канонічну територію іншої Помісної Церкви. Для цього, як мінімум, мусила бути офіційна згода Священного Синоду ПЦУ, які, наскільки відомо, подібних рішень не приймав.

Більш того, така практика аніяк не буде сприяти об’єднанню православних в Україні. Адже до двох наявних юрисдикцій (ПЦУ та РПЦвУ), де-факто додається третя – Константинопольський патріархат. Вочевидь, колишнє духовенство РПЦвУ, позбавлене токсичності Московського патріархату, аніяк не буде прагнути об’єднання з ПЦУ, відбудеться заморожування існуючого поділу на невизначений час.

Згідно певної інсайдерської інформації, позиція Вселенського патріарха Варфоломія під час переговорів з архім. Кирилом Говоруном, викликана бажанням якось активізувати процес об’єднання православних в Україні перед чином варіння миро, на яке мусять прибути більшість предстоятелів Православних Церков. Адже основна критика опонентів Константинополя щодо «українського питання» – відсутність реального прогресу саме «вилікування розділення».

Разом з тим, на нашу думку, ініціатива групи архм. Кирила Говоруна, у тієї редакції, яка була озвучена, вкрай вигідна тільки його юрисдикції – Московському патріархату.

По-перше, створення будь-яких структур Константинопольського патріархату на канонічній території ПЦУ де-юре нічим не відрізняється від дій Московського патріархату в Африці. І байдуже яка мотивація була у духовенства, яке вирішило до нього приєднатися і яка юрисдикція у нього була від початку. Це обов’язково викличе незадоволення інших Помісних Церков, що неминуче буде впливати на єдність Вселенського Православ’я, а саме його розділення є однією з головних цілей Москви.

По-друге, коли Константинопольський патріархат дійсно створить свої структури в Україні, які будуть де-факто паралельними ПЦУ, це, раніше або пізніше, неминуче приведе до загострення стосунків. Ми не можемо прогнозувати наслідків для Вселенського патріархату, але для ПЦУ вони будуть явно негативними, що, власне, і потрібно РПЦ.

Зі свого боку, ПЦУ дуже швидко зрозуміла, що нова ініціатива РПЦвУ є суцільною провокацією. Вже 14 березня 2022 р., архієпископ Євстратій (Зоря) публікує розгорнуту відповідь, у якій цілком логічно стверджує, що «Об‘єднавчий Собор вже відбувся 15.12.18, на нього були запрошені Вселенським Патріархом всі православні архієреї в Україні. Зі складу МП взяли участь два, решта не прибули. Однак це не змінює чинності Собору для ВСЬОГО Православ’я в Україні. Як плід рішень Собору постала Православна Церква України, яка отримала Томос і включена в Диптих автокефальних Церков … Отже ні в якому разі не може стояти питання про якесь повторне, нове чи додаткове «створення» єдиної Помісної Церкви – вона вже створена. Тож питання полягає лише у тому, в який спосіб цю єдність сприйматимуть ті, хто дотепер від неї відмовлявся». При цьому справедливо підкреслив, що «декларативне» (самочинне) поминання Вселенського патріарха, яке ще 3 березня пропонував здійсняти архім. Кирило Говорун духовенству РПЦвУ, «саме собою ані встановлює канонічного зв‘язку, ані позбавляє його. Якщо священик чи єпископ з юрисдикції МП не поминатиме ім‘я російського патріарха чи поминатиме ім‘я Вселенського патріарха – це лише декларація, яка не змінює канонічної реальності, тобто ані звільняє його від юрисдикції одного, ані надає юрисдикцію іншого» [5]…

Щодо результатів переговорів з Вселенським патріархом Варфоломієм, які оприлюднив архімандрит Кирило Говорун 12 березня, владика Євстратій послався на відповідь Вселенського патріархату щодо інтернет-дискусій про досягнення церковної єдності в Україні від 13 березня: «Ми чітко вказуємо, що єдине рішення – бути під омофором Блаженнішого Митрополита Епіфанія в Православній Церкві України».

Зважаючи на те, що архім. Кирило дав пряме посилання на слова Вселенського патріарха, а вл. Євстратій – на безіменне джерело без посилання, нам залишається лише чекати офіційного роз’яснення саме на ресурсах Константинопольського патріархату…

Також, на великий жаль, дуже правильний та позитивний текст речника ПЦУ містить кілька тверджень, які опосередковано підтримують позицію деяких кліриків РПЦвУ, зокрема і архім. Кирила Говоруна:

Другий пункт: «Якщо до цього ще не готові – співслужіння і Євхаристичне єднання»?! Виникає закономірне питання: У якості кого духовенство РПЦвУ піде на «Євхаристичне єднання»? Коли вони є частиною МП, то на це мусить бути благословення патріарха Кирила. Коли вони є окремою юрисдикцією – то який її статус у Вселенському Православ’ї? Адже канонічна ПЦУ не може мати Євхаристичну єдність з юрисдикціями, які знаходяться по-за Вселенським Православ’ям. А коли вони мають канонічний статус (наприклад – як адміністративна структура Вселенського Патріархату), то виходить, що ПЦУ погоджується з існуванням паралельних офіційних православних юрисдикцій в Україні, тобто з замороженим розділенням.

Третій пункт: «Якщо і до цього ще не готові – вимога до свого керівництва якнайшвидше розпочати процес повного унезалежнення від Москви шляхом внесення змін до Статуту». Тобто тут пропонується, щоб РПЦвУ оголосила автокефалію. Але само по себе, для ПЦУ, це нічого не дає. Адже в цьому випадку РПЦвУ перетворюється на ще одну юрисдикцію по-за Вселенським Православ’ям. Очевидно, виходячи з того, що цей акт не означає бажання приєднатися до ПЦУ, яке можна здійснити і без оголошення автокефального статусу, нова структура буде шукати канонічної легалізації. І, як ми вже відзначали вище, «вихід» підказує архім. Кирило Говорун – оформлення в юрисдикційну структуру Константинопольського Патріархату, бо бути по-за канонічним полем не захоче жодний представник духовенства та мирян РПЦвУ.

Що правда, у середовищі РПЦвУ лунає ідея просити автокефалії в Москві. Але ідея є богословські хибною. Адже практично всі Православні Церкви, навіть ті які ще офіційно не включили ПЦУ в свій юрисдикційний диптих, визнають, що Україна була канонічною територією саме Константинопольського Патріархату. Навіть коли Москва піде на таку провокацію та надасть РПЦвУ автокефальний статус, цей акт ніколи не буде визнаний жодною Православною Церквою, як це було з ОСА (Православною Церквою Америки) або Православною Церквою Чеських Земель і Словаччини. Раніше або пізніше, така структура буде вимушена звернутися за визнанням до Вселенського Патріарха, але він нічого не зможе зробити, бо вже є ПЦУ зі своєю канонічною територією.

Отже, можемо зробити висновок, що всі проекти «незалежності РПЦвУ від Московського патріархату», які сьогодні пропонують його адепти, є відвертою провокацією та мають на меті:

По-перше, максимально уповільнити перехід духовенства та вірних до ПЦУ, через, нібито, якісь майбутні новий «суперканонічний об’єднавчі собор»;

По-друге, вбити клин та посіяти недовіру між ПЦУ та Константинопольським патріархатом;

По-трете, нав’язати Вселенському Православ’ю негативний образ ПЦУ, яка, нібито сама заморожує процес об’єднання православних в Україні.

ІІІ. Деякі висновки

Після того, як Московський патріарх Кирило відверто підтримав війну Росії проти України, він зробився максимально токсичним не тільки для українців, а і для переважної більшості Православних Церков. Цілком природно, що ця токсичність стосується не тільки особисто його, а і всього Московського патріархату. У цих умовах, РПЦвУ, побоюючись за своє положення в Україні, а головне – для втримання духовенства і пастви, запустила кілька проектів маскування.

Перший, найбільш нешкідливий для РПЦ та наочний, – це показове не поминання Московського патріарха в єпархіальних соборах та парафіяльних храмах. Це, як правильно зауважив вл. Євстратій (Зоря), «лише декларація, яка не змінює канонічної реальності», тобто того, що РПЦвУ є адміністративною структурою Московського патріархату.

Другий, який озвучив архім. Кирило Говорун, більш далекоглядний, який, у випадку його реалізації, мусить не тільки спрацювати проти ПЦУ, спровокував непорозуміння з Вселенським патріархатом, а і заморозити власне сам процес об’єднання православних в Україні. Крім того, цей план мусить діяти за гасло: «коли не можеш зупинити процес, потрібно його очолити». Тобто робляться спроби реалізувати ідею «нового об’єднавчого собору», якій мусить переформатовати ПЦУ в сателіт Московського патріархату.

Таким чином, ми мусимо не впадати в ейфорію від наочних кроків РПЦвУ, а чітко притримуватися наступної позиції: В Україні є тільки одна законна канонічна Православна Церква – Православна Церква України. І шлях об’єднання для духовенства та вірних РПЦвУ є тільки один, а саме приєднання до ПЦУ на базі суспільної угоди об’єднання, яка була прийнята ще в 2018 р. перед Київським Об’єднавчим Собором.

Посилання:

1. Никодим (Ротов) митр. Святитель Николай Японский. Житие. Служба. М., 1993.

2. Русская Православная Церковь в годы І Мировой войны. Сборник документов. М., 1993.

3. УПЦ МП дозволила не згадувати патріарха Кирила

4. Львівська єпархія УПЦ МП хоче вийти з РПЦ

5. Речник ПЦУ розповів про шляхи єднання із УПЦ МП

прот. Сергій Горбик, «Православний Духовний Центр ап. Івана Богослова» м. Чернівці.