«За що ж боролись ми з ляхами?

За що ж ми різались з ордами?

За що скородили списами

Московські ребра??»

Так розпачливо запитує Тарас Шевченко в поезії 1844 року «Чигирине, Чигирине», а з ним – наші славні предки, на сторожі коло яких він поставив слово.

Що маємо відповісти собі, нашим дітям, які «гинуть у ворога… поки встане правда на сім світі»? Правду.

Дорогі брати і сестри, згадаймо, що діялось в Україні 400 років тому.

Росія і Польща стоваришувалися проти України, розділили Неньку по Дніпру і назвали Правобережна Україна й Лівобережна Україна. Дві України…

«Раби, подножки, грязь Москви, Варшавське сміття – ваші па́ни…»

(Тарас Шевченко. І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм…)

Одну частину перевиховували, щоб українців ополячити і приєднати до Польщі; іншу – перевернути і приєднати до Росії.

Росія навіть спробувала всю Україну перевернути і зрусифікувати. Вони собі доводять, що Україна – це окраїна Росії, хоч історія Україну пам’ятає ще, так би мовити, до нашої ери, коли про Росію й мови не велося. Однак їм чомусь видається, бажається, що Україна це – лиш окраїна Росії.

І один, і другий загарбники прийнялися перевернути розум українського народу.

Поляки захотіли українців ополячити, як це зробили з двома областями – Холмською і Перемиською. Сподівалися, що це буде легко зробити через Церкву. Змусили кількох православних єпископів прийняти унію (об’єднання) з Римською Церквою. В 1595-1596 роках відбувся Собор у Бресті (Білорусь).

Україна була завойована Польщею, а через унію захотіли приєднати Православну Церкву України до Римської Церкви, чим Правобережну Україну міцніше прив’язати до Польщі. Влада Церкви і держави Польщі за сорок років унії знищила всіх православних єпископів тієї частини України, яка була під Польщею, щоб усіх змусити прийняти унію – греко-католицьку віру.

В той час Гетьманом України був Петро Конашевич Сагайдачний. Козаки, Військо Запорізьке, вели війни з турками і татарами, обороняючи православну віру в Україні, щоб український народ не змусили прийняти віру мусульманську. Коли Петро Сагайдачний побачив, що зробили уніати (греко-католики) з Українською Православною Церквою, то запросив Патріарха Єрусалимського Єремію Другого в Україну, щоби Патріарх відродив єпископат Православної Церкви в Україні. Патріарх посвятив шість єпископів для Української Православної Церкви.

Для безпеки Патріархові Єрусалимському Петро Сагайдачний дав кілька тисяч козаків. Це, зокрема, засвідчують видані 1622 року ректором Київської Братської школи Касіяном Саковичем «Вірші на жалісний погреб шляхетного лицаря Петра Конашевича Сагайдачного» (http://litopys.org.ua/suspil/sus47.htm, газета «Відродження», №12, 25.03.2021 року.)

Дорогі брати і сестри, погляньмо на святу історичну правду. Греко-католики появились у 1595-1596 роках на Брестському Соборі. Уніати спочатку безчинствували в Києві по православних храмах, допоки козаки не вигнали їх з Києва.

Після 1700 року уніати запанували на Західній Україні, у Львові. З того часу й по сьогодні руйнують церковний мир в Україні. Захоплювали храми, монастирі, робили з них бастіони греко-католицької пропаганди і польської політики.

Появилися чотириста років тому, а сьогодні претендують на святині тисячолітньої давності в Києві, у Львові. Присвоюють собі честь Князя Володимира, який на Україну запросив Святе Православ’я. Пориваються служити у Софії Київській, хоч історики довели, що підстав на це в них нема. Зрадники Святого Православ’я не мають жодного відношення ні до Софії, ні до Князя Володимира.

У часі Берестейського Собору і гетьманування Петра Сагайдачного історія подає ще таку довідку. 28 червня 1638 року великого друга й духовного батька України Кирила Лукаріса, Патріарха Константинопольського, з наказу султана Мурада IV задушили й кинули в море. Це католики так помстилися Вселенському Патріархові за його ґрунтовну богословську підтримку Українського Православ’я на Берестейськім Соборі 1596 року, де він був присутній як представник Олександрійського Патріарха.

Патріарх Кирило Лукаріс, в юрисдикції якого була Українська Церква, багато допомагав Україні. Наприклад, благословив 1623 року Луцьке церковне братство на Волині, а його школі надав Статут, за яким виникли пізніше інші школи в Україні.

Патріарх мав зв’язки і з українськими козаками, благословляв їхню боротьбу за Україну. Останнє й стало зручною нагодою для католиків, щоб обмовити Вселенського Патріарха перед султаном, а це неминуче привело до трагедії 28 червня 1638 року.

Сьогодні ми маємо ще одну опозицію. Московські агресори або, як їх почали називати сьогодні, колаборанти зневажають честь Гетьмана Петра Конашевича, святої людини, яка все своє життя присвятила обороні святої Христової віри, тобто Святого Православ’я в Україні.

Чи можуть вони похвалитися такими порядними воїнами, яких мав Сагайдачний? Гетьман війною на Росію пішов, але як порядний християнин пограбувати, зневажити, безчестити християнські храми не дозволив своїм воїнам. І ми, українці, повинні пишатися такою гідністю святого українського воїна. Московіти ж, навпаки, завжди грабували українські святині, коштовне богослужбове начиння, чудотворні ікони…

А московські більшовики, увірвавшись в Україну в 30-х роках минулого століття, найдостойніші святині Києва зруйнували вщент: Успенський собор Печерської лаври, основний храм Михайлівського монастиря…

Храм святої Софії в Києві тоді милістю Божою вцілів, та працівники радянського КГБ 30 років тому захотіли пролиттям крові фанатиків «Білого братства» на святому престолі осквернити святість храму і його престолу.

Мощі князя Володимира Росія вивезла і не повернула, нищила реліквії України, архіви й бібліотеки палила, щоб українець не розумів, що він українець.

Сагайдачний усе своє майно перед смертю роздав школам, монастирям, церквам, братствам, шпиталям, а названі агресором святі тільки грабували громадян і храми України.

Дорогі брати і сестри, яким чином уціліла свідомість українського народу в такому хаосі, годі збагнути. Тому сьогодні так важко будувати Українську Державу й Українську Церкву.

Тарас Шевченко писав про прадідів, нащадки яких будують Україну сьогодні:

 

А чванитесь, що ми Польщу

Колись завалили!..

Правда ваша: Польща впала,

Та й вас роздавила!

Так от як кров свою лили

Батьки за Москву і Варшаву,

І вам, синам, передали

Свої кайдани, свою славу!

Мусимо визнати, що нерідко – бридку славу.

Доборолась Україна

До самого краю.

Гірше ляха свої діти

Її розпинають.

Замість пива праведну

Кров із ребер точать.

Просвітити, кажуть, хочуть

Материні очі…

(І мертвим, і живим, і ненародженим…

 

І наостанок про недобитків.

Папа виготовив медальку, на якій зобразив українців, що стоять перед ним на колінах. І за той срібняк уніати України й понині силують українців упасти на коліна перед Ватиканом.

Мабуть, сучасна «грязь Москви» хоче такими ж медальками увійти в історію, як «варшавське сміття». Бо як інакше пояснити, чому на Буковині 400 сіл стоять на колінах перед двоголовим символом – Кирилом і Володимиром? Декому Володимир Путін уже вручив – за «дружбу»… А решта й самі можуть виготовити медальку про своїх зрадників, які колінкують перед Кремлем.

Промосковські села на Буковині, мабуть, уперто чекають, щоб Україна «увіковічнила» їх як зрадників Батьківщини чи колаборантів.

І «варшавське сміття», і «грязь Москви» отруюють нашу незалежність – і церковну, і державну..

Василь Козьмик