ДЕЩО ПРО МАНІПУЛЯТИВНІ ТВЕРДЖЕННЯ Т.ЗВ. «КИЇВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ» В ІСТОРИЧНО-КАНОНІЧНОМУ АСПЕКТІ

Ось вже майже два роки колишній Київський митрополит Філарет та його прибічники, незаконно використовуючи назву «Київський Патріархат», ведуть інформаційну війну проти Православної Церкви України. При цьому вони відверто маніпулюють певними історичними та канонічними фактами, уводячи в оману частину православних вірних. У цьому невеликому дослідженні ми спробуємо зібрати найбільш поширені меседжі т.зв. «Київського Патріархату» та надати правдиві відповіді.

І. Твердження т.зв. «УПЦ КП» та правдиві відповіді

1) ПЦУ не є справжньою автокефалією, бо їй заборонено варити Миро, а це право мала ще Київська митрополія.

Правдива відповідь: Вже у самому твердженні колишній Київський митрополит Філарет, а також його прибічники вдаються до історичних та канонічних маніпуляцій. Адже мова тут йде не про Помісну Церкву, а про Київську митрополію Константинопольського Патріархату, канонічний статус якої нічим не відрізнявся від статусів інших подібних митрополій. При цьому, фактично до останньої чверті XV ст., архієреї Київської митрополії навіть були позбавлені права обрання митрополита, його обирали та призначали саме в Константинополі. А до анексії Київської митрополії Москвою, інтронізація обраного митрополита здійснювалася тільки після отримання благословення Вселенського Патріарха.

Більш того, право самостійного мироваріння мали й інші віддалені митрополії Константинопольського Патріархату. Це обумовлювалося чисто практичними причинами, а саме важкістю тогочасного фізичного спілкування.

Разом з тим, наприклад, Єрусалимський Патріархат, будучи одним з п’яти древніх православних патріархатів (після відходу Риму – чотирьох), традиційно отримує Миро від Константинопольського патріархату. Аде ніхто ніколи не піддавав сумніву Помісний (автокефальний) статус Єрусалимського Патріархату.

Загалом, виготовлення власного Миро не мало (немає) жодного стосунку до автокефального статусу. Кіпрська, Еладська, Польська, Албанська Православні Церкви, а також Православна Церква Чеських Земель і Словаччини також отримують Миро від Константинопольського Патріархату, адже мироваріння – це його історичний привілей, який мусить здійснюватися у співслужінні предстоятелів (або представників) усіх Православних Церков.

Ідея прив’язати мироваріння до якогось особливого статусу належить Московському Патріархату та була вперше використана при формуванні ідеології «Третього Риму». Але навіть тут це була спроба показати першість РПЦ серед Православних Церков, бо жодного рішення або документу, яке дозволяло їй виготовляти Миро не існує.

Питання мироваріння в окремих Православних Церквах, повстало як додаткове у першої чверті ХХ ст., коли Сербська (1920) та Румунська (1925) отримали від Константинополя право називатися патріархатами. І це знову було пов’язано з прецедентним правом, бо Московський патріархат самостійне займався мироварінням. Але право власного виготовлення Миро, яке надала Вселенська Патріархія новітнім патріархатам, істотна відрізнялася від московської практики. Адже Сербська, Румунська та Болгарська Православні Церкви обов’язково додають до звареного самостійно Миро частину Миро Константинопольського Патріархату, що символізує єдність з Церквою-Матір’ю.

Отже, можемо зробити висновок, що мироваріння аніяк не є обов’язковою відзнакою автокефалії (помітності) Православної Церкви. На сьогодні, через певне прецедентне право, воно надається новітнім патріархатам, однак відсутнє у древнього патріархату – Єрусалимського. Тому ствердження прибічників т.зв. «Київського Патріархату», що «ПЦУ не є автокефальною через відсутність мироваріння» є неправдивим та маніпулятивним.

2) ПЦУ не є автокефальною, бо нею керує митрополит. Тому вона є митрополією Константинопольського Патріархату.

Правдива відповідь: Від початку ми мусимо визначити, що є «патріарх», «митрополит» або «архієпископ» у історично-канонічному контексті.

Коли ми звернемось до історії Православ’я, то побачимо, що сан «митрополита» або «архієпископа» у грецькій традиції не був чимось індивідуальним, а є означенням визначенням архієрея, який керує певною областю (країною, регіоном), де є інші єпископи (єпархії). Наприклад, не дивлячись на древність кафедр Київської митрополії, у нас був тільки один митрополит – керуючий Київською митрополією. Також титул і «архієпископа» до певного часу був прив’язаний до певної кафедри (у Київської традиції – Полоцької) і кожному архієрею, який отримував призначення на неї, автоматично надавався й відповідний сан.

Традиція надавати сан «архієпископа» або «митрополита» звичайним керуючим єпархіальним архієреям, знов же походить від практики Московського Патріархату в Російської імперії, яка була частково перейнята іншими Православними Церквами. Але наданий сан «митрополита» або «архієпископа» аніяк не впливає на канонічні повноваження. Тут мусимо згадати – навіть Вселенський Патріарх, згідно з традицією кафедри, має титул «архієпископа Нового Риму».

Загалом, титул предстоятеля автокефальної Церкви («патріарх», «митрополит» або «архієпископ») не дає ніяких переваг у структурі Вселенського Православ’я. До всіх предстоятелів, крім Вселенського Патріарха, звертаються «блажніший», а до Пентархії входять тільки древні патріархати та Кіпрська Православна Церква, але жодного новітнього патріархату.

Більш того, коли ми звернемось до офіційного листування Константинопольського патріарха з предстоятелем РПЦ, то до Московського Патріарха ніколи не зверталися «святійший». І це з розумінням сприймалося в Москві, ніяких протестів не було.

Отже, отримання статусу «патріархату» не дає ніяких переваг Православній Церкві у Вселенському Православ’ї, окрім місця в диптиху. Однак і місце в диптиху не надає жодних переваг.

Але головне: Жодна новітня автокефалія не отримала статус патріархату одночасно з Томосом:

а) Грузинська Православна Церква отримала автокефалію наприкінці V ст. (орієнтовно – 487 р.), а патріархатом стала лише наприкінці Х ст. (980 р.). Від автокефалії до статусу патріархату пройшло майже 500 р.

б) Сербська Православна Церква була визнана в 1879 р., а статус патріархату отримала тільки в 1920 р. – через 41 рік.

в) Румунська Православна Церква отримала Томос у 1881 р., статус патріархату – 1925 р., тобто через 44 р.

г) Болгарська Православна Церква – автокефалія у 1945, статус патріархату – 1961 р., пройшло 16 років від надання Томосу. І цей дуже короткий термін є результатом тиску СРСР.

Єдиним винятком є Московський Патріархат, але історія надання йому автокефального статусу дуже заплутана. Досить велика кількість науковців вважає, що автокефалію та статус патріархату Москва отримала через примус фактично ув’язненого Константинопольського патріарха Єремії у 1589 р. До сьогодні канонічний статус Московського Патріархату ґрунтується не на Томосі, а на визнанні де-факто через політичні обставини.

Таким чином, немає ніяких перешкод у тому, щоб ПЦУ отримала статус патріархату в певний період свого зростання. Таку можливість не відхиляє ані Вселенський Патріарх, ані Блажніший митрополит Епіфаній.

Отже, можемо зробити висновок, що і це твердження «патріарха» Філарета та його прибічників є неправдивим. Відсутність статусу патріархату та відповідного титулу у Предстоятеля ПЦУ аніяк не впливає на її Помісний (автокефальний) статус.

3) У Томосі прописано, що всі важливі питання буде вирішувати Константинопольський патріарх. Отже ПЦУ не має справжньої автокефалії.

Правдива відповідь: Це маніпулятивне перекручування визнаних усім Вселенським Православ’ям прав Константинопольського Патріарха, як першого по честі. Тільки він має канонічне право скликати Всеправославні наради та собори, на яких і головує. Також у канонах церкви записана роль Вселенського патріарха як найвищого судді у складних для православ’я питаннях.

Направду, у Томосі прописана дуже важлива річ, а саме право ПЦУ звертатися по складним питанням до Церкви-Матері, на яку покладені обов’язок ці питання вирішувати. Цей момент вже відіграв дуже позитивну роль, коли перед ПЦУ, як і перед іншими Православними Церквами, повстало питання служіння та причастя вірних у часі пандемії. Однак за два роки не було жодного випадку втручання Вселенського Патріарха у справи ПЦУ, навіть у такої болісної проблемі, як розкольницька та антиканонічна діяльність колишнього Київського митрополита Філарета.

Знову маніпуляції та брехня….

4) ПЦУ не є автокефальною, бо не може сама канонізувати святих.

Правдива відповідь: І знов ми маємо справу з відвертою маніпуляцією канонічним правом та традицією Вселенського Православ’я. Адже свідомо плутаються поняття юрисдикційної та загально-церковної канонізації. Розглянемо ці питання більш прискіпливо.

а) Юрисдикційна канонізація. Кожна Помісна Церква, у відповідності зі своїм статутом, на синоді, архієрейському або помісному соборах, може здійснити канонізацію нового святого. Після цього вона повідомляє про цей акт інші Православні Церкви, кожна з яких приймає власне рішення стосовно вшанування (або відмови в ньому) нового святого у своєї юрисдикції. Це є певним способом оборони від канонізацій, які здійснені через меркантильні або політичні підстави. Юрисдикційні канонізації розглядаються Вселенським Православ’ям як місцевошанування кожної Помісної Церкви. Саме через це, цілком законно, ПЦУ не вносить у свій календар певних російських «святих».

б) Загальноцерковні канонізації. Згідно з прецедентним правом, як перший по честі, Вселенський Патріарх має право розглянути юрисдикційну канонізацію та оголосити вшанування та пам’ять нового святого обов’язковою для всіх дипихіальних Церков. Такі привілей був наданий ще в V ст. Римському Понтифіку, а після відпадіння Римської Церкви – Константинопольському Патріарху. Теоретично, цей процес означає, що Вселенський Патріарх, після відповідного розгляду, виносить питання загальноцерковної канонізації на розгляд наради або собору предстоятелів. Також Константинополь має право остаточного рішення щодо канонізації, коли вона викликала суперечку між кількома юрисдикціями та, хоча б один з боків, звернувся до нього з відповідним проханням.

Отже, цілком очевидно, що мова в Томосі та Статуті йде про загальноцерковне прославлення, а також право Константинопольського Патріархату приймати остаточне рішення щодо правомірності певної канонізації. Таке тлумачення підтверджується тим, що Вселенський Патріархат аніяк не реагував на викреслювання з Церковного календаря ПЦУ певних московських святих, а також внесення в нього благовірного гетьмана Петра Сагайдачного.

5) Автокефалія ПЦУ є обмеженою, бо у неї забрали діаспорні структури.

Правдива відповідь: Тут ми знову маємо справу з маніпуляцією, адже змішується догматика, канони та чисто людське сприйняття.

Для початку мусимо звернутися до Символу Віри: «Вірю в Єдину Святу Соборну й Апостольську Церкву». Церква є єдина, поділ на юрисдикції, єпархії та благочинні – це суто земна з’ява, яка використовується для зручності адміністративного керування. Тому, у нормальних умовах, православній людині немає проблем піти в будь-який православний храм, що знаходиться в тому місці, де вона перебуває. Також канони не забороняють використання національних мов в богослужінні, допускають певні особливості в обряді, церковній архітектурі, іконах та фресках. Отже, українська парафія може бути заснована в будь-якій юрисдикції, а зв’язок з іншими подібними парафіями, зокрема і з ПЦУ, може бути чисто духовним та дружнім, без адміністративно-канонічної складової.

Другій момент – це канонічні умови надання Томосу. При його наданні всім новітнім автокефаліям обов’язково вказували їх канонічні кордони. Зазвичай вони співпадали з кордонами певної держави. Тому, через канонічно-прецедентне право, у Томосі, який був наданий ПЦУ Вселенським Патріархом, теж прописані кордони території, на якій вона здійснює свою юрисдикцію. І тут немає ніяких проблем або обмежень її автокефального статусу.

Щодо країн, які не входять у канонічну територію конкретної Помісної Церкви, то традиційно вони вважалися канонічною територією Вселенського Патріархату. Однак, вже з XVIII – XIX століть, цей принцип почався активно порушуватися, найперше Російською Православною Церквою, яка почала засновувати свої адміністративні структури в Америці та Південно-Східній Азії. У подальшому цю практику перейняли й інші Православні Церкви, які засновували свої структури для національних діаспор у Західній Європі та Америці. Ситуація погрожувала вийти з-під контролю, адже в деяких країнах діяло по кілька єпархіальних структур різних юрисдикцій. Саме тому, з ініціативи Константинопольського Патріархату, питання діаспори було винесено на Всеправославний Критський собор 2016 р. та прийнято відповідне рішення, згідно з яким православна діаспора залишається під омофором Вселенського Патріархату. Усі інші Православні Церкви погодилися поступово передати свої канонічно-адміністративні діаспорні структури під владу Константинополя, а вже з 2016 р. тільки його представники головують на всіх Конференціях Православних Єпископів, як у Америці, так і в Європі.

Отже, оскільки ПЦУ отримала Томос вже після Всеправославного собору, документ не міг не враховувати його постанов. Це зроблено для того, щоб не ускладнювати ситуацію в діаспорі. При цьому закордонним парафіям колишніх УПЦ КП та УАПЦ гарантовано збереження української мови богослужіння, усіх обрядових особливостей та інш. Крім того, українці й надалі можуть безперешкодно засновувати свої парафії в Західної Європі та Америці в єпархіях Константинопольського Патріархату.

Більш того, Київський Патріархат своїм синодальним рішенням підтримав усі документи Всеправославного собору 2016 р. та навіть надрукував їх у Церковнім Календарі на 2017 р. Тому цілком незрозуміло, чому «патріарх» Філарет та його прибічники сьогодні виступають проти реального втілення послання «Православна діаспора».

6) Предстоятель та єпископи на свої посади обираються довічно. Тому патріарха Філарета незаконно позбавили влади.

Правдива відповідь: Дійсно, в апостольські часи єпископи переважно залишалися на своїх кафедрах довічно. Але це диктувалося не канонами, а реаліями перших століть християнства. Однак Церква не статичний, а живий організм, життя якого часто вимагає відходу від певних застарілих традицій. Ми не будемо тут розглядати випадки, коли ієрархів усували через єресь або порушення канонів, бо є цілком нормальні ситуації, коли архієреї покидали свої кафедри або загалом добровільно відходили від керування. Наведемо тільки кілька відомих прикладів:

а) Святитель Григорій Богослов цілком добровільно, за власним бажанням, покинув посаду Константинопольського патріарха, повернувся у рідне місто Аріанз та перебував там в чернечих подвигах до кінця життя.

б) При обранні предстоятелем юрисдикції або митрополії, архієреї також покидали свої первинні кафедри. Київський митрополит Йосип Солтон, до свого обрання займав Смоленську кафедру, яку передав своєму наступнику.

в) Константинопольський патріарх Варфоломій, як завжди чітко притримується канонів, 16 лютого 2021 р. перевів митрополита Еммануїла (Адамакіса) на нове місце служіння.

Зрештою, сам «патріарх» Філарет (побував не на одній кафедрі, а потім, уже як митрополит Київський, ) увесь час пересовував архієреїв з кафедри на кафедру та навіть переводив з керуючих у вікарних, або загалом відправляв за штат. І ніхто, навіть постійний член синоду УПЦ КП, який зараз активно підтримує розкольницькі дії Філарета, проти цього не протестував.

Але в твердженні «патріарха» Філарета та його прибічників є ще одна маніпуляція, яка напряму стосується канонічного статусу ПЦУ, зокрема і обрання Предстоятеля. Для розуміння цього потрібно подивитися на події 2018 – 2019 рр. з точки зору канонічної послідовності дій Вселенського Патріарха, які були наслідком особливості української ситуації (ми опускаємо особливості передсоборного процесу та особливості перебігу Помісного собору ПЦУ 2018 р.).

Першою дією Константинопольський патріархат повертає свою юрисдикцію над Київською митрополією, на якій діють адміністративні структури Московського Патріархату, а також дві неканонічні юрисдикції, які виникли у наслідок боротьби за автокефалію. Вселенський патріарх, зважаючи на складність ситуації, формально приймає усіх православних архієреїв та священиків на території України під свій омофор, а також надає реабілітацію єпископам УПЦ КП й УАПЦ, які на той час вже канонічно були в Константинопольському Патріархаті. Для тимчасового керування Київською митрополією та підготовки її першого собору призначається екзарх Константинопольського патріарха в Україні.

Другим актом відновлення Київської митрополії був саморозпуск неканонічних адміністративних структур: УАПЦ й УПЦ КП (її колишній очільник сам поставив підпис під цим актом, відповідно відмовився від статусу предстоятеля і «патріарха). Також архієреї Московського Патріархату, які забажали притримуватися канонічного порядку, офіційно переходять в юрисдикцію Константинопольського Патріархату. З цього моменту Київська митрополія Константинопольського патріархату являють собою сукупність єпархій та парафій, які добровільно перейшли під омофор Вселенського Патріархату.

Третім канонічним кроком було скликання Помісного собору Київської митрополії Константинопольського патріархату, який мусив остаточно врегулювати її життя. Саме собор, користуючись давнім правом, обрав нового, канонічного Київського митрополита. І це дуже важлива деталь, бо ті, хто бажав залишитися в своїх юрисдикціях на собор не прийшли.

Отже, згодна з канонічним правом, на момент відкриття собору, Філарет не був предстоятелем, а тільки одним з правлячих архієреїв Київської митрополії. Таким чином, ніхто його з посади предстоятеля не усував.

За результатами Помісного собору Київської митрополії, Вселенський Патріархат надав автокефальний статус своїй адміністративній структурі, вручив відповідний Томос її Предстоятелю.

Тепер подивимося на ситуацію після отримання Томосу, коли ПЦУ вже мала автокефальний статус.

Зважаючи на наявну традицію, за Філаретом був збережений статус правлячого архієрея м. Києва. Таким чином, на перших порах ніхто його єпархії не позбавляв. Однак він почав відверто порушувати канонічне право, виявляючи непослух Предстоятелю. Саме за це він був позбавлений права керування єпархією та відправлений на спокій. При цьому Священний Синод ПЦУ діяв цілком у рамках своїх повноважень, бо Філарету було надана можливість апеляції та покаяння.

Таким чином, ані твердження про обов’язкове довічне заняття кафедри архієреєм, ані твердження про якесь «примусове-антиканонічне» усунення Філарета з посади предстоятеля, не відповідають дійсності та є маніпулятивні.

7) Архієреї УПЦ КП порушили архієрейську присягу, коли перейшли в ПЦУ.

Правдива відповідь: Для відповіді на це питання ми мусимо розглянути первісне значення архієрейської присяги, яке було цілком змінено в РПЦ ще в XV – XVI стст.

Певна частина науковців висловлюють гіпотезу, що первісна єпископська присяга з’явилася ще в апостольські часи як наслідок церковних конфліктів, які згадуються в посланні апостола Павла до Коринф’ян (див. 1 Кор. 1:11-15). У подальшому єдність Церкви Христової була відображена у 9 члені Символу Віри («Вірю в Єдину Святу Соборну й Апостольську Церкву»). Отже від самого початку архієрейська присяга ставленика перед хіротонією, була не присягою конкретної юрисдикції або предстоятелю, а повноті Церкви Христової. Саме тому в текстах присяги переважної більшості Помісних Православних Церков немає згадки юрисдикції або ім’я предстоятеля. Присяга дається один раз та не залежить від юрисдикції. Цей факт підтверджується історією новітніх автокефалій.

Так, коли оголошувалася нова автокефалія, а тим більш при наданні їй Томосу, канонічно відбувався перехід єпископату в нову юрисдикцію. Але ніхто з архієреїв не складав нову присягу. Цім самим підтверджувалася єдність Церкви, яка аніяк не порушується необхідними канонічно-адміністративними поділами.

Спотворення сенсу архієрейської присяги відбулося в Московії, особливо – у синодальний період існування РПЦ. Устрій Московського Царства, Російської імперії, вимагав від архієрея особистої відданості самовладцю та тим, кого той поставив над ними. Через це присяга отримала персоналізацію, почала даватися конкретним особам та, власне, РПЦ. Продовження цієї традиції знайшло своє відображення в РПЦ радянського періоду, звідки перейшло і в сучасний Московський Патріархат, коли російські архієреї присягають РПЦ та її предстоятелю. Звісно, щоб не повторювати присягу при зміні предстоятеля, його ім’я не вказується, але присяга конкретній посаді залишається.

Реальна канонічна ситуація з присягою архієреїв Київського Патріархату, після відповідного рішення Константинопольського Патріархату жовтня 2018 р., виглядає так, що вони прийняли загальноцерковний сенс цієї присяги – не конкретної юрисдикції або особі, а Вселенському Православ’ю. Сам «патріарх» Філарет, після підписання протоколу про ліквідацію УПЦ КП, а також своєю присутністю на синодах ПЦУ, де він не був головуючим, прийняв таке розуміння присяги архієреїв УПЦ КП після створення ПЦУ.

Отже, повернення змісту та сенсу архієрейській присязі через перехід архієреїв УПЦ КП в Київську митрополію Константинопольського патріарха, а потім у ПЦУ, цілком нівелювало московську складову. Колишні архієреї УПЦ КП аніяк не порушили своєї присяги, адже не були єретиками; не виступали проти канонічного устрою Вселенського Православ’я; не заперечували канонічних прав Константинопольського Патріархату, щодо вирішення міжюрисдикційних суперечностей канонічного характеру, зокрема і юрисдикційних покарань.

Таким чином, обвинувачення колишніх єпископів УПЦ КП, які сьогодні є архієреями ПЦУ, у порушенні архієрейської присяги, є цілком безпідставними.

8 ) Відроджена «УПЦ КП» має можливість отримати «справжній» Томос.

Правдива відповідь: У даному твердженні Філарет та його прибічники вдаються до декількох історичних та канонічних маніпуляцій. Особливо коли посилаються на досвід Православної Церкви Чеських земель і Словаччини та Польської Православної Церкви, а також свідомо не розкривають сучасний канонічний статус т.зв. «УПЦ КП».

Дійсно, ПЦЧЗС у 1951 р. отримала Томос про автокефалію від Московського Патріархату. Але питання в тому, що ця автокефалія не була визнана Православними Церквами, які не знаходилися в країнах «соціалістичного табору». Канонічний статус цієї автокефалії був таким сумнівним, що ця Церква звернулася до Константинопольського патріарха для визначення свого статусу та отримала Томос у 1998 р.

У 1948 р., Московська Патріархія надала «свій» Томос Польської Православної Церкви, адже Константинопольський Томос 1924 р. РПЦ не визнавала. При цьому треба враховувати, що фактично до 1989 р. Польща була в «соціалістичному таборі». Відразу після падіння комуністичного режиму, ППЦ відкинула «московську автокефалію». Сьогодні вона відраховує автокефальний статус з 1924 р. та користається виключно Томосом, який отримала від Вселенського Патріарха.

Отже, маніпулятивне звернення до певних історичних моментів саме з радянського періоду існування РПЦ, які використовує «УПЦ КП», аніяк не є підтвердженням тези про можливість «нового Томосу». Навіть коли гіпотетично уявити, що Москва надасть якийсь «томос», його канонічна вартість буде нікчемна.

Тепер розглянемо можливість визнання т.зв. «Київського Патріархату» з боку інших Православних Церков та, найперше, визначимо сьогоднішній канонічний статус цієї організації.

Після надання Томосу про автокефалію ПЦУ, вона є єдиною законною Православною Церквою на території України. Усі інші – це, або структури РПЦвУ, знаходження яких тут канонічно незаконно, або розкольницькі юрисдикції. При цьому, зважаючи на дії Філарета, маємо реальну спробу розколу в ПЦУ та створення розкольницької структури. Звичайно, що Константинопольський Патріархат ніколи не піде на легалізацію розкольників, а запропонує їм з покаянням повернутися до ПЦУ. Що стосується інших Православних Церков, то вони не мають жодного канонічного права самовільно здійснювати якісь акти на території України. Про гіпотетичну можливість «томосу» від Московського Патріархату та його канонічну вартість ми вже казали вище.

Але є ще один момент, який робить ці заяви та сподівання нікчемними. Це стан самої т.зв. «УПЦ КП». Усі дуже добре бачать, що Філарета не підтримав жодний український архієрей з ПЦУ. Ця Церква має в Україні не більш десятка парафій, більша частина з яких формальна, та кілька храмів. Фактично ця юрисдикція сьогодні нічим не відрізняється від інших маргінальних релігійних груп, а її упізнаваність тримається на авторитеті Філарета та контролі над Володимирським собором у Києві… Також він втратив підтримку українського політикуму. Ніхто не буде вести ніякі перемови з розкольником, за яким нічого немає, крім жаги до особистої влади.

На противагу вище викладеного, Філарет та його прибічники апелюють до історичних подій 1992-1995 рр., коли, той, за його твердженням, «створив УПЦ КП з «нуля»». Але і це теж є історичною інсинуацією. На момент приєднання Філарета до УАПЦ, там було 16 єпископів та майже 2000 парафій. Її підтримували всі проукраїнські політичні сили, зокрема депутати Верховної Ради. Цього сьогодні т.зв. «УПЦ КП» не має навіть близько. Висвячені Філаретом «єпископи», у ліпшому випадку мають одну-дві парафії, а жодної політичної підтримки реальних українських партій та рухів він немає.

Отже, усі твердження «патріарха» Філарета і його оточення про те, що вони можуть отримати якийсь «новий Томос», є маніпулятивними та неправдивими. Коли ж, через якийсь час, будуть розглядатися питання перегляду змісту Томосу (піднесення до статусу патріархату, надання права мироваріння і т.д.), ці права будуть надані виключно ПЦУ.

ІІ. Висновок

Те, що сьогодні «патріарх» Філарет та його команда, ретранслює тезиси Московського Патріархату, відзначають практично всі українські медіа-ресурси. Маніпуляція, відверта брехня, підтасовка фактів, зробилася головним інструментам прес-служби т.зв. «Київського патріархату», діяльність якого нині скерована проти Православної Церкви України. Ми мусимо бути пильними та не піддаватися на пропаганду спецслужб Російської Федерації, яка сьогодні ретранслюються «патріархом» Філаретом.

прот. Сергій Горбик, «Православний Духовний Центр апостола Ів. Богослова», м.Чернівці.