«ПАРАФІЯЛЬНЕ ЧЕРНЕЦТВО»: СПАДКОВА ПРОБЛЕМА ТА ШЛЯХИ ЇЇ ВИРІШЕННЯ

Однією з проблем чернечого життя, яка є притаманною практично для всіх Православних Церков, є проблема т.зв. «парафіяльного чернецтва», коли ієромонах виконує обов’язки звичайного парафіяльного священика або співробітника єпархіальних структур. І хоча існує багато робіт видатних богословів та духовників, у яких описується «чернече служіння в миру», реально ми сьогодні маємо проблему спотворення самого місця чернецтва в Церкві. Отже, спробуємо розібратися та висловити деякі думки з цього приводу. Відразу зазначимо, що розглядаємо виключно служіння ієромонахів.

І. Історичність питання

Вже від самого початку зародження чернецтва в IV ст., воно визначалося особливим способом життя, яке чітко передається грецьким словом «мόνος» (відлюдник, одиночка), людина, яка йде за чернечим покликанням, помирає для світу, приймаючі певні обітниці. Таким чином, Церква має два служіння: парафіяльне та монастирське. Кожне визначається своїми особливостями. І тут ми мусимо відразу відзначити, що з’явлення кіновіальних монастирів зі своїми статутами тільки вдосконалило чернече життя, надало йому більш організований характер. При цьому не були скасовані практики відлюдництва (затвору), але вони відбувалися під проводом досвідчених старців (ігуменів, духовників). До певного часу, вихід ченця з монастиря був обумовлений тільки його покликанням на архієрейське служіння, але цей період дуже швидко закінчився, бо почалася активна місія по християнізації європейських язичників.

Вибір ченців як основа для місіонерської діяльності був цілком логічним та зрозумілим, адже вони мають добрий духовний та аскетичний досвід, певну освіту, не обтяжені піклуванням про сім’ю та родичів. Крім того, у кожному монастирі є досить багато ієромонахів і вони без шкоди молитовному життю можуть виправити кілька осіб на місію. Монастирі часто виступали і фундаторами подібних місій, що було досить важливо. На землях язичницьких країн ченці засновували нові монастирі, які у подальшому робилися духовними центрами, а також були першими парафіяльними храмами, у яких гуртувалися нові християнські спільноти. У принципі можна визнати, що на першому етапі вихід ченців у світ для місіонерської діяльності, у цілому не порушував саме чернечу церковну місію, адже тут була можливість заховувати внутрішнє монастирське життя під керівництвом намісника або єпископа.

Переломний момент відбувся у ІХ – Х сторіччі, коли Православ’я було визнано державною релігією в Болгарії, Сербії, а потім в Київської Руси. Це відразу запотрібувало від Константинопольського Патріархату великої кількості єпископів та священиків. При цьому новим єпископам було потрібно дуже швидко створювати єпархіальну парафіяльну сітку. Отже, почалося не тільки масове заснування соборних монастирів, на яких було покладене завдання забезпечення функціонування єпархіальних центрів, а й з’явлення «парафіяльних монастирів» – фактично проживання одного або кількох ченців при новозбудованих храмах. Теоретично така практика мусила зникнути з розвитком церковних інститутів нових митрополій та з’явлення місцевих генерацій білого духовенства, але цього не відбулося і на це є кілька причин:

1) Ієромонах на посаді парафіяльного священика був (і є) вигідний місцевому господарю (і громаді), бо на його утримання потребувалося менш коштів;

2) Архієрей мав (має) можливість безперешкодно та безболісне перекинути його на нове місце служіння;

3) Відсутність вибору у кандидата на священство. Він міг служити: або одруженим білим священиком, або постригатися в ченці;

4) Історична невизначеність у православ’ї статусу целібату або овдовілого священика. Теоретично, згідно канонічному праву, тільки новий шлюб позбавляв овдовілого священика права служіння. Але на практиці, навіть при наявності у овдовілого священика малолітніх дітей, служіння було (є) можливо тільки через чернечий постриг. Те саме з особами, які бажають здійснювати служіння в целібаті. Реальних канонічних заборон немає, але їх традиційно схиляють до чернечого постригу.

Поступово до вище викладеного додалися ситуаційні історичні обставини, а саме небезпека священичого служіння в Османської імперії, військові корабельні священики і т.д. Отже, на протязі багатьох століть, в Православ’ї сформувалася цілком нова духовна гілка «парафіяльних ченців» (ієромонахів). При цьому, з огляду на сучасні умови, користь від її існування дуже проблематична.

ІІ. Проблеми духовного життя та здоров’я «парафіяльних ченців»

Реальність духовних проблем «парафіяльного чернецтва» та їх вплив на Церкву почали усвідомлювати у кінці ХІХ – початку ХХ ст., коли визволені від османського панування країни вийшли на рівень нормального церковного життя. Статистика показала – порушення канонів, чернечих обітниць, пияцтво та навіть самогубства, серед цього прошарку парафіяльного священства у кілька разів вище, ніж серед білого духовенства. Це було і є притаманним практично всім Православним Церквам, зокрема і в Греції.

На думку більшості духовників, подобний стан речей виник через спотворення самого шляху чернечого зростання. Так, як показує православна церковна практика, від моменту відчування чернечого покликання і до моменту постригу, людина під керівництвом досвідченого духівника проходить досить довгий духовний шлях у монастирі, що, власне, віддзеркалене у чинах Чернечого Требнику. Тільки через певний час після постригу, ігумен вирішував чи готовий новий чернець до дияконської та священичої хіротонії. Практично всі ієромонахи, які відзначилися на місіонерському служінні, до цього пройшли довгий тернистий шлях духовного зростання й були духовно зріли. Ніхто з святих отців не посилав на служіння в миру новоначальних ченців.

Натомість, вже з другої полови ХІХ ст., а особливо у сучасних умовах секуляризованого суспільства, склалася така практика, що перед молодою особою, яка тільки закінчила семінарію, відразу повстає вибір: або прийняття чернецтва та швидка дияконська, а потім і священича хіротонія; або досить довгий пошук дружини та місця служіння. Для людини, яка відбула 3-4 роки в умовах семінарської ізоляції, перший шлях здається досить легким та природним. Отже, маємо ієромонаха у 23-25 років, який пройшов всі стадії за кілька тижнів або навіть днів. Як показує практика, ані духовного монастирського досвіду, ані справжньої чернечої формації він не має. Більш того, часом така духовна особа навіть не має розуміння чернецтва та його ролі в Церкві. Але, у кращому випадку, вона отримує якусь посаду при семінарії (академії) та владу над учнями, що, практично також є служіння в миру. У гіршому випадку – їй доручається якась посада при місцевому єпископі та служіння в соборі, а часом – місце звичайного парафіяльного священика.

Натомість історична монастирська практика свідчить, що новоначальний чернець, який не має духовного досвіду, щоденної підтримки свого духовника та ігумена, залишається один на один зі своїми страстями, гріховними думками та потягам. Відсутність монастирської захисної самітності, увесь час спокушає його життям світу цього. Для духовно недосвідченого ченця це є дуже важким випробуванням. І це при тому, що на його найбільше нападають темні сили. Як показує практика, більшість «парафіяльних ченців», особливо з числа новоначальних, цього не втримують… Ще гірше, коли така незріла особа, через особисту гординю або інші засоби, отримує архієрейську гідність, та, разом з нею, адміністративні прави. Зазвичай, таки єпископи робляться проблемою для Церкви, духовенства і вірних дорученої йому єпархії.

Нам потрібно усвідомлювати, що духовно хворий чернець на посаді парафіяльного священика, семінарського або (і) єпархіального службовця, не тільки губить себе, але також робиться джерелом отрути для контактуючих з ним. Він дискредитує у очах вірних власне інститут чернецтва, а часом і Церкву, адже саме з «служачим у миру ченцем» люди найбільш контактують. Це особливо небезпечно у наш час швидких комунікацій, великої кількості антицерковних «жовтих» ЗМІ.

На великий жаль, ми також маємо багато прикладів, коли «парафіяльні ченці» стають жертвами власної гордині, адже духовна влада, помножена на хибне розуміння свого особливого статусу та спроба чимось вилучитися з числа місцевого білого духовенства, спонукає їх на створювання багатьох шкідливих духовних практик, часам навіть єретичних. Практика показує, що навіть досить досвідчені ієромонахи, які пройшли відповідну монастирську формацію, вже через рік – півтора праці у якості парафіяльних священиків, починають духовно деградувати, нехтувати важливими молитовними практиками на користь парафіяльних справ. Їх літургійне життя максимально звужується до потреб місцевої громади.

Говорячи про проблеми «парафіяльних ченців», ми не можемо обійти питання, яке хоча може і не бути безпосередньо пов’язано з станом їх духовного здоров’я, але дуже міцно підриває само розуміння чернецтва в очах мирян. За дуже рідкісним виключенням, ієромонахи (і ієродиякони), які живуть у миру, практично нічим не відрізняються від решти неодружених християн. Поступово в суспільстві формується думка, що чернець – це просто неодружений священик. Хоча ми всі знаємо – чернеча обітниця безшлюбності є тільки одною з багатьох. Крім того, надання таким ченцям сану ігумена або архімандрита певним чином нівелює ці відзнаки старшого або найбільш досвідченого ієромонаха.

Ще одна проблемна ланка «парафіяльного чернецтва» – це овдовілі або розлучені священики, яких єпархіальний архієрей примусив прийняти чернечий постриг для можливості подальшого служіння. При цьому, у більшості подібних випадків, ігноруються таки важливі обставини, як наявність неповнолітніх дітей, аліментні та майнові обов’язки та інш. Такі «ченці» можуть бути чудовими священиками та особами, але такими, що не мають жодного покликання або (і) хисту до чернечого життя. Багато хто з них має духовні розлади через неможливість виконати свої чернечі обітниці. Отці готові нести служіння як целібати, але не ченці, якими їх зробили практично примусово. Виникає природне питання: Для чого накладати на людину хрест, який вона не може нести? Для чого додавати їй гріхів, за які вона буде відповідати у часі Вищого Суду? Звісно, це питання риторичне, бо в більшості випадків захисники цієї практики апелюють до «історичної традиції», ігноруючи відсутність канонічних джерел.

ІІІ. Що мусимо змінювати, щоб виправити проблему?

Думаю, що не скажу нічого нового, коли відзначу – вирішення піднятої в цієї статті проблеми можливо тільки в комплексі подолання загальної кризи чернецтва в Православ’ї, розуміння справжньої ролі чернецтва та його місця в Церкві. Бо чернець/черниця – це не просто неодружені чоловік/жінка, а монастир – не звичайний гуртожиток з релігійним ухилом. Отже, ми спробували сформулювати кілька пропозицій, які можуть бути використані як у окремих єпархіях, так і загалом у Помісних Православних Церквах.

а) Мусимо повернутися до практики, коли чернечий постриг здійснювався виключно в монастирі, після випробування та проходження кількох етапів, як це подається в працях преподобних подвижників та Чернечому Требнику. Сама підготовка до постригу, яка починається наданням статусу послушника, мусить тривати певний час (зазвичай, від 1 до 3 років). Увесь цей час кандидат знаходиться в монастирі, а його контакти зі світом були максимально обмежені. Саме рішення про готовність до постригу приймається настоятелем монастиря після відповідної доповіді духовника. І навіть після постригу, вихід ченця на «служіння в миру», мусить можливий тільки після досягнення певного духовного зросту, які визначається його духівником та ігуменом (архімандритом) монастиря. Також не зайвим буде чітко визначити час подібного служіння (ротації ченців). Тобто ми мусимо чітко визнати, що місце подвигу ченця є монастир, а вихід з нього на служіння у світ – це надзвичайна подія.

б) Кожна Помісна Церква, а можливо є потреба у загальному консолідованому рішенні, повинна визнати конкретні місця та обставини, де потребується саме «чернече служіння у миру». За звичай, на нашу думку, це місце, де білому священику, який відповідає за свою родину, постійно погрожує реальна небезпека (інфекційна лікарня, парафія на території військового або етнічного конфлікту, країни з державним переслідуванням християн).

в) Максимально припинити практику надання титулярного сану ігумена або архімандрита ченцям, які виконують «служіння в миру». На нашу думку, це мусить повернути колишнє значення ланці старших (більш досвідчених) ченців монастиря.

г) Думаємо, буде незайвим підняти на архієрейському соборі (Еладської Православної Церкви – редактор), а також на нарадах Предстоятелів Помісних Церков, питання про документальне оформлення канонічного статусу безшлюбного духовенства (целібату), починаючи від іподияконів. Цей стан може бути застосований і до овдовілого або розлучених священиків та дияконів. Це, з одного боку, підвищить «якість» чернецтва, а з іншого – дасть змогу нормального служіння певним особам, які не бажають вступати в шлюб, без тягарю чернечого хреста, до носіння якого вони не готові або не мають хисту.

IV. Висновки

Звичайно, ми далекі від думки, що проблему, яка формувалася сторіччями та глибоко ввійшла в життя Православних Церков, можна швидко вирішити кількома кардинальними рішеннями. Але мусимо бути свідомі – кожний рік затягування працює проти православного чернецтва. Тому, ми мусимо вже сьогодні здійснювати певні кроки, які в подальшому вплинуть на соборні рішення, як окремих Помісних Церков, так і загалом Вселенського Православ’я.

ігумен Іоан Мавіліс (Еладська Православна Церква)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»