Тим, що прийняли священицьке достоїнство, свідченнями та керівництвом служать накреслені правила і постанови, котрі охоче приймаючи, оспівуємо із Богоглаголивим Давидом, до Господа Бога говорячи: «Дорогами свідчень Твоїх я втішався, як найбільшим багатством». Також: «заповідав єси правду, свідчення Твої повіки, врозуми мене, і живий буду». І якщо пророчий голос наказує нам повіки зберігати свідчення Божі, і жити у них, то явним є, що перебувають вони незламно і непохитно. Тому що і боговидець Мойсей так сказав: «не додавай до того і не віднімай від того». І божественний апостол Петро, хвалячись ними, виголошує: «У що бажають проникнути ангели». Так само і Павло сповіщає: «Та коли б навіть ми або ангел з неба став благовістити вам не те, що ми вам благовістили, нехай буде анафема». Оскільки це правильно, і засвідчено нам, то, радіючи з цього, подібно як знайшов би хтось велику користь, божественні правила із насолодою приймаємо, і цілковите й непорушне зберігаємо постановлення цих правил, викладених від всехвальних апостолів, святих труб Духа, і від шести святих Вселенських Соборів, і тих, що помісно збиралися для видання таких заповідей, і від святих отців наших. Бо всі вони від одного і того ж Духа бувши просвічені, корисне узаконили.

1 Правило VII Вселенського Собору 787 р. [1]

За допомогою вище викладеного правила богоносні Отці, які зібралися на VII Вселенському Соборі (787 р), виносять рішення, що характеризує священні канони як плоди Святого Духа, як богонатхнення, тобто і не допускають можливості їх розглядати в якості людських винаходів. Виходячи з такої характеристики стає цілком очевидним що Церква через них має боголюдське управління, а не людське, і що церковні справи які робляться не на підставі священних канонів, а за людськими бажаннями і прагненнями, через особисту зацікавленість священного служіння, завжди руйнуються, розпадаються, бо вони порушують священні канони, нехай навіть із самих добрих намірів, тягнуть за собою жорстоку і нещадну помсту.

Священні Канони не є юридичними текстами, які адаптовані або витлумачені так, як їх вважають потрібними або модифікованими відповідно до думок законодавців в кожному випадку. Священні канони висловлюють віру і богослов’я Церкви, вони є «свідченням» віри та богослов’я, бо вони є практичним застосуванням церковних догматів і собі за мету мають «в кожному випадку беззастережне збереження повноти істини одкровення, необхідного для життя віруючих. Зберігаючи їх від відхилення від істини, тобто правильного переживання суті Таїнств Церкви в кожен момент історії» [2].

Добре відомо, що «чернецтво – це плід Євангелія. У його лоні все євангельські чесноти були випробувані в повній мірі, щоб дати небесне благословення надприродних дарів. Це щит, хранитель і захисник Церкви від видимих і невидимих ворогів протягом століть, це її надія на майбутнє, це гарантія збереження висот православної віри і життя» [3]. За словами Його Блаженства, архієпископ Афінського і всієї Греції владиці Христодулуса: «Чернецтво в Православної Церкви – це духовні легені Церкви. Чоловіче і жіноче чернецтво – це світло для наших віруючих» . На своєму історичному шляху чернецтво пізнало різні форми аскетики і духовності від пустельників або аскетів і до організованих чернечих спільнот (Анахоретства Аскетіріі, Лавра, ідіоритм, кіновіальна система, стовпники, кіоніти, воски, затворники ….) [4].

Також відомо, що «монастирі були засновані не державою або церквою, а окремими особами, будь то ченці або миряни, іноді священнослужителями, і керувалися ктиторським кодексом і, узгоджувалися з чернечим, переважно, тіпік-статутом … І підпорядкування монастирів або, точніше ченців, що трудяться в них, місцевому єпископу, що було встановлене IV Вселенським Собором, ні в якому разі не означало зміну органів і способу управління. Монастир, і, звичайно ж ні його економічно-фінансової діяльності. Характерно, що на протязі всього візантійського періоду найбільш важливі і економічно потужні монастирі відомі як самокеровані автономні … » [5]. Але оскільки православний чернецтво «немає над Церквою і не всупереч Церкви», але зараховується до місцевої Церкви та її духовного життя, і «переживає Таємницю Церкви настільки активно, наскільки це можливо, і, отже, покоїться на Церкви» [6] то не дозволяється засновувати монастирі «всупереч думці єпископа міста», тобто без дозволу і благословення місцевого архієрея, як це передбачено визначенням 4 правила IV Вселенського собору в Халкідоні (451): «Ті, що істинно і щиро проходять чернече життя, нехай удостоюються пристойної честі. Але оскільки деякі, для вигляду носять чернечий одяг, розлад вносять у церковні та цивільні справи, свавільно ходячи по містах, і навіть монастирі самі для себе влаштовувати насмілюються: тому схвалили, аби ніхто ніде не будував і не засновував монастиря, чи молитовного дому, без дозволу єпископа міста. Ченці ж, у кожному місті і країні, нехай будуть у підпорядкуванні в єпископа, і нехай дотримуються мовчазності, та будуть старанними тільки у пості й молитві, безвідлучно перебуваючи у тих місцях, у яких відреклися від світу. І нехай не втручаються ні в церковні, ні в житейські справи, і не беруть у них участи, залишаючи свої монастирі, хіба тільки, коли буде це дозволено єпископом міста за крайньою потребою. Нехай не приймається також ченцем до монастиря ніякий раб, без волі його господаря. Порушнику ж цієї нашої постанови визначили ми бути позбавленим церковного спілкування, аби не хулилося ім’я Боже. Втім єпископу міста, належить виявляти про монастирі належну опіку» [7].

Відповідно до вищенаведеного правила IV Вселенський Собор одночасно встановив діахронічні межі відносин єпископа з монастирями його єпископської області, щоб ченці могли підтримувати повну незалежність свого самотнього життя, безперервної молитви та духовного життя їх монастирів, але не заважаючи і не створюючи проблем своїми діями для життя місцевої церкви і місцевого єпископа, який отримує право схвалювати установу монастирів і контролювати їх крім життя і діяльності ченців. Таким чином, «це канонічне регулювання відносин єпископа з монастирями єпископальної області було конституційною основою не тільки більш пізньої канонічної традиції, але і для діахронічній діяльності Церкви» [8].

Проте, відношення місцевого єпископа до Святих монастирів його церковної юрисдикції, крім 4 правила IV Вселенського Собору, зумовлюється з цілком зрозумілою характеристикою і всіма основними відповідної канонічної традиції, як вона визначається священними канонами: IV Вселенського собору; 40, 41, 42, 43, 44, 45, 46, 47; 49 П’ятого-Шостого Вселенського собору; 11, 12, 13, 20, 21 та 22 VII Вселенського собору; 1, 2, 3, 4, 5, 6 Двократного собору і т. д.

Ця справжня нормальна традиція відносин місцевого єпископа зі святими монастирями його області, яка є єдиним церковно-правильним підходом до цих відносин та сприяє розвитку «небесного проживання» чернецтва, як така, що виражає церковну свідомість у Церкві, яка існувала у всіх історичних епохах. І ця істина Церкви була включена і підкреслена, щодо відносин місцевого єпископа з монастирями його області, з вражаючою точністю, повнотою і вірністю, як в нинішньому «Статутної постанові № 39/1972 про православні священні монастирі та  ісихастірі в Греції» [9], а також «Статутний Грамотою Еладської Церкви» (Закон 590/1977 Φ.Ε.Κ. 146 / 31-5-77, Τεύχος А) [10]

Як в «Статутної Постанові 39/1972», так і в «Статутний Грамоті Еладської Церкви (Закон 590/1977)» описуються на основі вищезгаданої канонічної Традиції відносини між місцевим єпископом і монастирями його єпископської обласі, все канонічні юрисдикційні права єпископа над ними: « … 6. Митрополит здійснює над святими монастирями цієї єпархії духовний нагляд (πνε υματικήν εποπτείαν) згідно зі священними канонами для канонічного поминання його імені під час священних богослужінь, рукоположення ігумена, затвердження чернечих постригів, судовий розгляд канонічних злочинів, піклування про служіння монастиря згідно зі священними канонами та контролю законності ведення фінансового управління в ньому» [11].

Але оскільки, з боку певних церковних, юридичних або журналістських кіл священні канони фальсифікуються і їм дається неправильне тлумачення, що стосується відносин місцевих єпископів з монастирями їх області, таким як, наприклад, 4 правило IV Вселенського Собору або фразам з Статуту Еладської Церкви і аналогічно Статутного законодавства № 39/1972, що «митрополит здійснює над Священними монастиря духовний нагляд згідно зі священними канонами, щоб підкреслити нібито «епіскопоцентричність» чернецтва, а найчастіше почуте в церковних і цивільних судах, «без думки єпископа нічого не слід робити» ні пресвітерам, ні дияконам, це думка поширюється також і на ченців, а при цьому використовується 39 правило святих Апостолів, то нам слід розглянути і розсудити що означає фраза «духовний нагляд» Статутної Грамоти і Статутного Законодавства, і що означає фраза «нічого не робити» 39 правила святих Апостолів.

А) «Духовний нагляд»

Ця фраза містить в собі недвозначно, ясно тільки те, що відноситься до прав місцевого єпископа, які згадуються в статті 39 параграфа 6 Статутний Грамоти Еладської Церкви і Статутного Законодавства під номером 39/1972, параграф 6, що був представлений вище. Відповідно до думки професора Загальної Церковної історії Богословського факультету Афінського університету і каноніста Власіоса Фідаса «термін «духовний нагляд» обмежує свободу втручання місцевого єпископа у внутрішнє служіння монастиря тільки у випадках підтвердження антизаконної діяльності ченців або ухилення від законності фінансових операцій щодо майна монастиря». І навіть «звичайна тенденція деяких місцевих єпископів тлумачити термін духовний нагляд в сенсі «церковного управління, яке застосовується в парафіях, є зловживанням, оскільки спотворює канонічну традицію щодо внутрішньої автономності чернечого життя. Зловживанням також є і звичай відстоювати таке тлумачення поза зв’язком з питанням еклезілогічного принципу для відносин єпископа і місцевої Церкви, як воно представлено в Патристичної традиції, оскільки монастирі це не парафії» [12].

Б) «Без думки єпископа щоб нічого не відбувалося».

Так чується і пишеться, головним чином, у юристів, які деформують термін 39 Апостольського правила, щоб створити дух непримиренності і одержимості помилковими рішеннями. Це правило таке: «Пресвітери і диякони, без волі єпископа, нічого так не чинять. Бо йому довірені люди Господні, і він дасть відповідь про душі їх» [13]. Перш за все, слід сказати, що цей Апостольський Канон відноситься не до ченців або монастирів, а тільки до духовенства, пресвітерів і дияконів, і це тому, що, як зазначено вище, ані монастирі не є парафіями, ані ченці не є парафіяльними священиками. Отець Епіфаній Феодоропулос в своїй статті дає справжнє тлумачення цього апостольського правила, він відкидає будь-яке непорозуміння і неправильне тлумачення і виключає абсолютне значення слова «нічого» як «природно неможливого і логічне неприйнятного». Ми думаємо, пише отець Епіфаній, що «поки у мене є здоровий глузд, я відкидаю і виключаю будь-які думки про абсолютне значення». Абсолютний сенс буде як фізично слабким, так і логічне неприйнятним. Тому що, в протилежному випадку, ми повинні сказати, що священнослужителю потрібний дозвіл єпископа їсти, пити або спати, або одягатися, або ходити. Але це було б немислимо. «Врешті-решт, «нічого не чинять» відноситься до пресвітерів і дияконів, а не до ченців, відноситься до того, що належить управлінню, владі єпископа», це відповідає думці авторитетних каноністів Зонара, Вальсамона, Аристіна і св. Никодима Святогорца, на яких посилається о. Епіфаній. І він приходить до висновку: «Вважаємо, що ні в якому разі не можна звинувачувати в порушенні 39 правила святих апостолів духовенства, яке не сповідувала без дозволу єпископа, не накладало і не визволяло від відлучення, не постригати ченців і черниць, не вчиняла хіротесію у читці, яке не засновувало храми або монастирі, не давала дозвіл на шлюб, не продавало нерухомість Церкви, ні інше що подібне могло здійснювати, посилаючись, як на умову, на вказане правило щодо будь-кого з духовенства, на підставі якого можна щось затверджувати» [14]. Тобто це правило застосовується тільки до канонічних дій, які Церква віддала у виключну компетенцію місцевого єпископа.

Однак тут необхідно відзначити наступне. Єпископ, завдяки своєму висвячуванню, бере на себе величезну відповідальність за збереження недоторканою і незмінною «спадщини» віри, Священної Традиції Церкви, її вічних інститутів та настанов.

Церква за своєю суттю є Христоцентричною, оскільки «там де Ісус Христос, там Кафолична  Церква» [15], в той час як в своєму літургійному вигляді вона є епіскопоцентричною, оскільки всі єпископи, врешті-решт, «поставлені по кінцях землі, знаходяться в думки Ісуса Христа» [16]. Єпископ здійснює своє служіння не як «маючі владу», але як «маючі думку Ісуса Христа», Який є безперервним життям для віруючих в Нього і думка Бога Отця «бо Ісус Христос, загальне наше життя, є думка Отця» [17].

Єдність з єпископом, тобто з видимим, це позначатиме з головою місцевої Церкви та його єпархії, розуміється, звичайно, не як прості адміністративні відносини або як союз двох окремих класів (священнослужителів та людей, і, згідно з деякими священними канонами передбачається і додається третій клас- чин аскетів-ченців) [18], але розуміється як органічна єдність всього церковного тіла, завжди «під головуванням єпископа на місці Бога і пресвітерів на місці зборів Апостолів і дияконів …» [19]. Таким чином, відмінність між духовенством та мирянами в житті Церкви є літургійно-функціональна, а не класова, бо у кожного є особливе служіння в Тілі Христовому, Церкви, і воно не вносить будь-якої суттєвої різниці. Всі, хто хрещені в ім’я Христа через Таїнства, беруть участь в божественному житті Христа і стають учасниками рятівної благодаті Бога і спадкоємцями Його Царства.

Єпископ не провадить «свою власну владу», але «виконує ієрархічне служіння» нагляду «за стадом Спасителя». Це «домобудівник» Церкви, як «домобудівник Таємниць Божих» [20], тобто як вірний керуючий він стежить за тим, щоб те, що «належить його пану не було незаконно привласнено іншими і щоб він сам не піддався покаранню, розпоряджаючись ним як господар, але керував би як вірний слуга. Бо керуючому личить добре розпоряджатися тим, що йому довірено: не називати майно пана своїм, але, навпаки, таким, що належить самому пану» [21].

Отже, єдність місцевої Церкви ґрунтується на літургійному служінні єпископа при здійсненні Божественної Євхаристії, оскільки в цьому можлива Христоцентрична єдність віруючих в єдиному церковному тілі. Це невимовна єдність єпископа і місцевої Церкви і єдність єпископів між собою є видимою основою єдності по всьому Всесвіті Єдиної, Святої, Вселенської і Апостольської Церкви. Тому, якщо припиняється це літургійне служіння єпископа, або перетворюється у владу, тоді припиняється і зв’язок його єдності з його паствою, воно стає зв’язком по влади, зв’язком «принципу начальника» по відношенню до «нижчестоящих службовців». Якщо літургійне служіння єпископа перетворитися у владну силу, тоді воно стає зловживанням і свавіллям, але, головним чином та насамперед незаконним.

Коли єпископ, видимий центр Божественних Таїнств, який є «за образом» і «за місцем» Христом, перестає бути літургійним центром його єпархії, пастирем і турботливим батьком про своє стадо та перетворюється в адміністратора своєї єпископії, просто її керуючим, або вимогливим начальником, тоді послух, який він вимагає від своєї пастви, духовенства, ченців і народу, перетворюється в «дисципліну» службовців єпископа, який хоче правити «відповідно до своєї волі над законами»» (Священні канони) відповідно до свого судження, тобто не у відповідності з розумом і законами Церкви.

Досить часто, владне управління єпископа всупереч священним канонам і свідомості Церкви, який хоче бути над своїми кліриками і ченцями, а не «службовцям особою» для його народу, відноситься до нього як до своєї власності, а до кліриків він відноситься не як до співпресвітерів і своїм співслужителів, а до пастви Христової не як до духовних чад, тобто до ангельського чину ченців і народу Божого, то він не може бути тим з ким «з’єднані так само, як Церква з Ісусом Христом, і як Ісус Христос з Отцем» [22].

То в такому випадку в наявності смерть «любові до ввіреного йому» та прагнення нав’язати послух всілякими способами, нав’язування всякими способами дисципліни з боку найбільш сильного. Звичайно, дисципліна може мати певний зовнішній успіх у вигляді тих, хто порушує порядок, або навіть слухняність, але, вона, тим не менш, безумовно, вводить і нав’язує страх замість єдиної любові між пастирями і паствою, згоди із заповідями Господа, святоотцівським вченням, священними канонами, а церковні встановлення можуть бути цілком зруйновані.

Отже, цілком очевидним стає те, що повага до традиційних принципам чернечого життя є для місцевого єпископа першочерговим обов’язком, яка настійно вимагає від нього уникати поспішного або довільного втручання у внутрішнє духовне життя монастиря. Тому священні канони обмежують вільне втручання єпископа, але тільки лікуванням доведених гріхів та нагляд за фінансово-економічною діяльністю монастиря. Втім, вся внутрішнє духовне життя ченців монастиря є, згідно зі священними канонами, головною місією і духовної відповідальністю ігумена монастиря, а зовсім не місцевого єпископа. Саме ігумен, згідно погляду Церкви, як це виражається святими отцями і перш за все законодавцем чернецтва свт. Василем Великим: «отже немає іншої» для монастиря «особистості через яку Спаситель керує» [23], тому що перед ігуменом його «стоїть сам Спаситель», даються страшні чернечі обітниці Богові, згідно з таємничим характером духовного судження священних послідовностей постригу ченця. [24], обітниці, які складають суть чернечого посвяти в духовний і сотеріологічної перспективі, як для ченця, так і для приймаючого його Ігумена, який зобов’язаний захищати найсерйознішим чином позбавлене будь-якого насильства аскетичне життя його монастиря та ченців, згідно з чернечими обітницями, встановленими правилами подвижництва і, звичайно ж «невсипно пильнувати над довіреним йому стадом, щоб ніхто з овечок не загинув від розтлінної дії розумного вовка», оскільки «він в майбутньому дасть звіт за нього Богу в день суду» [25]. А тому й на шляху цих духовних відносин священними канонами не дозволяється ніяке єпископське втручання або пред’явлення претензії.

Посилання

1) Α’ Κανών της Ζ’ Οικουμενικής Συνόδου. Αγαπίου ιερομόναχου Νικόδημου μοναχού, Πηδάλιον…, (Ανασταστική εκδ. Βασ. Ρηγόπουλου), Θεσσαλονίκη 2003, σελ. 322. Βλασίου Ιω. Φειδά, Ιεροί Κανόνες και Καταστατική Νομοθεσία της Εκκλησίας της Ελλάδος, Αθήναι 1998, σελ. 180. Μετάφραση ημετέρα του εν λόγω Κανόνος και ερμηνεία του Αγίου Νικόδημου του Αγιορείτου, βλ. στο Παράρτημα της παρούσης μελέτης, σελ. 322-323.

2) Βλασιου Ιω. Φειδα, ένθ’ ανωτ., σελ. 42.

3) Σπυρίδωνος Δημ. Κοντογιάννη, Η ιστορική διαδρομή του Ορθοδόξου Μοναχισμού και ο μοναστικός βίος στις Κυκλάδες, εν τω τόμω «Η Αγία Πελαγία της Ιεράς Μονής Κεχροβουνίου Τήνου. 250 χρόνια από την γέννηση της (17522002)». Πρακτικά Ημερίδος (5 Οκτωβρίου 2002), (εκδ. Εταιρείας Τηνιακών Μελετών), Αθήνα 2005, σελ. 66.

4) Περί αυτού βλ. Ευσταθίου Θεσσαλονίκης, Εἰς τόν ὑπερλίαν σπουδάζοντα διά στύλου ἐν Θεσσαλονίκῃ, εν .Ρ. Μι g νε, Ρ G 136, 217-220. Η. Delehaye , Les saint Stylites, Bruxelles 1923. Σπυρίδωνος Δημ. Κοντογιάννη, ενθ’ ανωτ., σελ. 76-77.

5) Ιωάννου Κονιδάρη, Ζητήματα του δικαίου των ι. μονών και μοναχών, εν «Εκκλησία», τομ. ΟΖ’ (2000) σελ.35. Πρβλ. Γεωργίου Αποστολάκη, Σχέσεις Μητροπολίτου και Ιερών Μονών της Εκκλησίας της Ελλάδος, Τρίκαλα-Αθήνα 2003, σελ.38.

6) Архим. Георгий Капсанис.  Особенности Православного монашества. Γεωργίου Καψάνη, Αρχιμ., Τα χαρακτηριστικά του Ορθοδόξου Μοναχισμού, εν «Όσιος Γρηγόριος», Περίοδος Β’, Αριθμ. 23(1998), σελ. 43· Πρβλ. και Γεωργίου Αποστολάκη, ένθ’ ανωτ., σελ.37·

7) Αγαπίου ιερομόναχου- Νικόδημου μοναχού, Πηδάλιον, σελ. 187-189. Βλασίου Ιω. Φειδα, ένθ’ ανωτ., σελ. 137-138· Μετάφραση ημετέρα του ανωτέρω Κανόνος και ερμηνεία του Αγίου Νικοδήμου του Αγιορείτου, βλ. στο Παράρτημα της παρούσης μελέτης, σελ. 188-189.

Βλασίου Ιω. Φειδά, Κανονικό Σημείωμα περί των ορίων της εποπτείας του Επισκόπου στις Ιερές Μονές, εν Γεωργίου Αποστολάκη, ένθ’ ανωτ., σελ. 44· Πρβλ. και Σπυρίδωνος Δημ. Κοντογιάννη, Περί των εν Ελλάδι Ιερών Μονών και Ησυχαστηρίων. Υφίσταται αναγκαιότης ή μη τροποποιήσεως του υπ’ αριθμ.39/1972 Καταστατικού Κανονισμού; εν «Αντίδωρον τω Μεσσηνίας Χρυσοστόμω Θέμελη», τομ. Δ’, Καλαμάτα 2006, σελ. 347.

9) Ο εν λόγω «Καταστατικός Κανονισμός» εψηφίσθη υπό της Ιεράς Συνόδου της Εκκλησίας της Ελλάδος την 12 ην Ιουνίου 1972 και εξεδόθη προνοία Αυτής υπό της Αποστολικής Διακονίας της Εκκλησίας της Ελλάδος, Αθήναι 1972.

10) Εψηφίσθη υπό της Βουλής των Ελλήνων την 26 ην Μαΐου 1977, εξεδόθη δε σε ιδιαίτερο τεύχος υπό της Ιεράς Συνόδου της Εκκλησίας της Ελλάδος, Αθήναι 1977· Τούτον βλ. και εν Ι.Μ. Κονιδάρη Σ.Ν. Τρωιάννου, Εκκλησιαστική Νομοθεσία: Κείμενα και Σχόλια (Εκδόσεις Αντ. Σάκκουλα), Αθήνα 1984, σελ. 90-95. Βλασίου Ιω. Φειδά, Ιεροί Κανόνες και Καταστατική Νομοθεσία της Εκκλησίας της Ελλάδος, Αθήναι 1988, σελ. 430-488

11) Καταστατικός Χάρτης της Εκκλησίας της Ελλάδος, Κεφάλαιον Ι Α’, Περί των Ιερών Μο­νών, άρθρον 39. § 6, σελ. 80-89. Καταστατικός Κανονισμός 39/1972, άρθρον 6, § ι. Πρβλ. και Βλασίου Ιω. Φειδά, ένθ’ ανωτ., σελ. 467 και Γεωργίου Αποστολάκη, ένθ’ ανωτ., σελ. 23-25.

12) Βλασίου Ιω. Φειδά, εν Γεωργίου Αποστολάκη, ένθ’ ανωτ., σελ. 47-48. Σπυρίδωνος Δημ. Κοντογιάννη, ένθ’ ανωτ., σελ. 349.

13) Αγαπίου ιερομόναχου- Νικόδημου μοναχού, Πηδάλιον…, σελ. 43· Βλασίου Ιω. Φειδά, Ιεροί Κανόνες και Καταστατική Νομοθεσία της Εκκλησίας της Ελλάδος, Αθήναι 1998, σελ. 194.

14)  Επιφανίου Ι. Θεοδωρόπουλου, Αρχιμ., ’ρθρα Μελέται Επιστολαί, τομ. Α’, Εν Αθήναις 1986, σελ. 212-214.

15),  Ιγνατίου, Προς Σμυρναίους, J .Ρ. Μι g νε, Ρ G , 5, VIII 713Β.

16)  Ιγνατίου, Πρ o ς E φεσίους, ένθ’ ανωτ. III , 647Α.

17) Там же.

18) Γεωργίου Καψάνη, Αρχιμ.,Η ποιμαντική διακονία κατά τους Ιερούς Κανόνας, (εκδ. ’θως), Αθήνα 2003, σελ. 93·

19) Ιγνατίου, Προς Μαγνησιείς, ένθ’ ανωτ. VI , 668Α.

20) 1 Кор. 4:10.

21) Ιωάννου του Χρυσοστόμου, Ομιλία Χ εις Α’ Κορινθ. J .Ρ. Μι g νε, Ρ G 61, στ. 84.

22) Ιγνατίου, Πρoς E φεσίους, ένθ’ ανωτ., V , 648 Β C , 650Α.

23) Γεωργίου Καψάνη, A ρχιμ, ενθ’ ανωτ. σελ. 171.

24) Την «Ακολουθία του Μεγάλου και Αγγελικού Σχήματος», της κούρας, δηλαδή, Μοναχού βλ. εν Ευχολόγιον το Μέγα (επανεκδιδόμενον εις Γ΄ έκδοσιν υπό του Εκδοτικού Οίκου «Αστήρ», βάσει της εν Βενετία Β’ Εκδόσεως 1862 εκ της Ελληνικής Τυπογραφίας του Φοίνικος, Αθήναι 1986, σελ. 199-219.

25) Την «Τάξιν επί προχειρίσει Ηγουμένου», βλ. Ευχολόγιον, ένθ’ ανωτέρω, σελ. 181-184.

Спиридон Д. Контоянни

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»