Якщо Христос не воскрес, то віра ваша марна, але Христос воскрес з мертвих і у Христі всі оживуть
1Кор. 15.
Христос воскрес заради людини, дарував їй життя, придбавши нас дорогою ціною. Ось ми і нині радісно вигукуємо привітання один одному – «Христос воскрес і життя дарував». Однак ця радісна звістка покривається смутком, бо людина обрала смерть і «потурає похотям», наче й не визволена від невідання, наче й не було воскресіння Христового, наче й не даровано їй «благодать у явленні Іісуса Христа» Християни, ми, слухаючи не чуємо і дивлячись не бачимо приклад Святого, Який покликав нас бути святими у всіх вчинках наших. Ми, спадкоємці апостолів, послідовники отців святих Церкви Христової, відчинили людству не ворота правди, а двері злослів’я й нахабності у стосунках між собою. Наше суспільство «святих Божих» поважає не того довершеним, хто із страху перед Богом затуляє свої уста від недоброго слова, але того, хто якнайбільше, найкрасномовніше злословить ближнього. Той у пошані в нас, хто язиком своїм відкрито чи натяками приносить «муку та злобу», але уста його – «отрута аспида».
Дорогі українці, улюблені у Христі брати і сестри, ми дозволили наповнити свій інформаційний простір, наше спілкування між собою полюванням на гріхи один одного, але не з тим, щоб омити слізьми їх, а щоб засуджувати; не для того, щоб полікувати, а щоби ще болісніше вдарити і використовувати рани ближнього на виправдання своїх власних недоліків. Саме тому, до прикладу, содомський протиприродний сором знайшов підстави претендувати у нашому суспільстві на рівноправність з Божественними законами, висуваючись поряд з чи навіть на місце занедбаних нами християнських чеснот.
Ми нападаємо один на одного і гинемо один від одного. Не тільки миряни сьогодні живуть так, а священики інакше. Видається, що якраз сьогодні реалізується сказане колись у проклятті: «І що буде з народом, те і зі священиком». Не лише прості люди стали такими, а вожді і начальники — інакші. Більше того, саме вожді народу й начальники насаджують, пропагують такий ганебний будень нашого життя, ведучи відкриту війну зі священиками, аргументуючи й виправдовуючи цю інформаційну антихристиянську війну прагненням благочестя й правди, любові, миру.
Але якщо знищиться достоїнство священства, честь отцівства, хто взиватиме тоді: «пощади, Господи, народ Твій, не віддай спадщини Твоєї на наругу, щоб не знущалися з нього народи»? Чи дасть мудрість сильних світу цього простому народу достоїнство, щоб самостійно приносити приємні жертви Господу Богу? Кому з мудрих і сильних світу цього відповість Господь з бурі і скаже: «підпережи, як муж, стегна твої: Я буду запитувати тебе, а ти пояснюй Мені»? Хто принесе, як праведний Іов, молитву за мудрих і сильних світу цього, щоб Господь не відкинув їх «за те, що говорили про Бога не так вірно»? У нас багато «індивідуальних жерців, служителів у глибині свого серця». Більшість шукає магічних чудес, щоб підтримати якусь внутрішню глибоко сердешну віру. Хтось з українців вірить у велику спасаючу святість іноземного престолу і його Христового намісника, інший чекає на якесь просвітлення, інший говорить про голод, кінець світу і антихриста, а ще інший хоче мати в своєму домі Святе Полум’я, але жоден не хоче принести покаяння і виправлення життя. Дехто вважає, що зробить хрестик олією на вікні свого будинку і зло покине його сім’ю, але розпуста у його домі не дозволяє цьому статися. Ми волаємо, щоб бути почутими Христом, але при цьому повбивали й поховали своїми устами половину священиків світу. Ми обурюємося, і навіть справедливо, що дзвони не дзвонять, але наші коліна повинні би звучати дзвінко від каяття, але де там.
Нині є люди, які з невіглаством й нахабством відстоюють найменшу дрібну та не корисну справу. Залучають до цього кожного, кого лише можуть зробити спільником зла, а прикривають все це вірою. Більше того, користуються терміном «віра, вчення Церкви» непомірковано у своїх змаганнях. Саме тому нас, православних християн, ненавидять зовнішні. При цьому найбільш нестерпним є те, що ми не можемо навіть сказати, що вони нас ненавидять несправедливо. Та й свої докоряють нам із загостреним почуттям справедливості та з доброго наміру. І вже зовсім не дивно, що нас осуджує люд, який рідко схвалює навіть що-небудь добре. «На хребті нашому орють плугатарі» і що ми замишляємо один проти одного, те обертають проти усіх.
Ми, дорогі брати і сестри, стали новою «ганьбою», але не для ангелів і людей, як мужній подвижник апостол Павло, що боровся проти начальства і влади темряви. Ми стали такими майже для усіх, хто провадить таке ж ганебне життя. Про нас говорять навіть на зібраннях велелюдних, нас висміюють у різних «кварталах та шоу» поряд з найбільшими розпусниками. Ніщо так не тішить вухо та око, як християнин, якого висміюють в інформаційному просторі. Цьому посприяли також і наші з вами внутрішні чвари, цьому продовжують сприяти ті, хто надміру подвизається за Благого і Смиренного. Такі люблять Бога більше, ніж насправді потрібно, бо не навчилися від апостола Павла «не мудрувати більше того, що написано».
Повернімось до першої ревності християнської, щоб не осудило нас наше виспівування «…єдиним серцем, єдиними устами…», бо ми замість об’єднатися, розпалися, замість обійнятися, повернулися спинами один до одного. Ми уявили себе царями й володарями, але не в змозі приборкати навіть найменшого — свого язика. Ми стали тисячами уст і розтрощеним серцем, бо Христос перестав бути центром нашого життя, нашого міркування, нашої ревності, мудрості і любові. Нам варто молитися з Соломоном, який знав Кому віддати перевагу над «скіпетрами і престолами», знав у порівнянні з Ким “багатство є ніщо”, Кого «полюбив більше за здоров’я й красу».
прот. Микола Йоник (ПЦУ)