І. Про громадян Гундяєва і Денисенко
Спочатку поясню, чому я використовую світські прізвища, а не чернечі імена. Відповідь дуже проста: «Москва почала перша».
Релігійна організація московського офіціозу, що іменує себе РПЦ, відпала від Вселенського Православ’я, а тому до її ієрархії ми можемо ставитися з чисто науковим, можна сказати етнографічним, інтересом. Більш того, привід до цього московіти дали самі, називаючи предстоятеля Української Православної Церкви Київського патріархату по-світськи – Михайло Денисенко – саме із зазначеної причини: через відпадання від світового православ’я. Що ж стосується громадянина Денисенко, з якого Константинополем була знята московська анафема, я мав би назвати його відповідно до його канонічного статусу. Однак після другого відходу Філарета від світового православ’я (на цей раз – з Православної Церкви України) він повернувся до того статусу, в якому перебував після першого, набагато більш яскравого. І якщо після московської анафеми було ясно, що РПЦ МП прийняла щодо нього політичне, а не канонічне рішення, то другий відхід Денисенко в розкол перетворився просто на фарс.
До того ж, іменування предстоятелів за прізвищем в РПЦ МП стає модним трендом (великий любитель такого іменування – громадянин Коваленко, він же митрополит Запорізький Лука), якому в даному випадку вирішив наслідувати й я.
ІІ. Про правочинність порівняння
З моменту свого виникнення Київський патріархат став центром збирання розкольників представників «альтернативних ієрархій» з усього світу. І досяг у цьому неабияких успіхів. Так, в складі УПЦ КП з’явилися екзархати в Росії і в Західній Європі, кілька архієреїв в Греції, в США. УПЦ КП вступила в спілкування з невизнаної Білоруською Автокефальною Православною Церквою та Чорногорської Православної Церквою. Апогеєм цієї зовнішньої церковної політики зробилася участь Патріарха Філарета в інтронізації «альтернативного» Патріарха Болгарського Пімена в 1996 р і візит Патріарха Пімена в Київ. У 1998 році цей болгарський розкол був практично вичерпаний, а в колишній Югославії Філарет не знайшов ні прихильників, ні партнерів, і поступово зовнішньополітична активність Київського патріархату щодо створення всесвітньої «альтернативно-православної мережі» згасла.
Однак, у минулому році, ініціативу перехопила Москва.
7 жовтня на засіданні Синоду РПЦ МП було прийнято рішення про прийняття до складу Московського патріархату Архиєпископії західноєвропейських парафій російської традиції (про це нижче). Крім того, вустами деяких своїх спікерів Москва загрожує іншим офіційним помісним Церквам створенням на їх території альтернативних громад. Більш того, на канонічній території Вселенського патріархату ці загрози вже перетворюються в реальність. Так, «на прохання російських віруючих, які проживають в Туреччині, патріарх Московський і всієї Русі Кирило направив … священика з Москви, який буде регулярно здійснювати богослужіння в історичному посольському храмі Стамбула». Природно, Москва ці дії з правлячим архієреєм Стамбула – Патріархом Варфоломієм, який ще не є засудженим нею за єресь або розкол, – погоджувати не збиралася.
«Навіть якщо Синодом або Собором архієреїв тієї чи іншої Православної Церкви під тиском і буде прийнято позитивне рішення щодо визнання ПЦУ, то всередині цієї ж Церкви обов’язково знайдеться достатня кількість якої розсудливої архієреїв, духовенства та мирян, які залишаться вірними канонічного церковного устрою. Ці люди ні за що не приймуть визнання ПЦУ і перестануть згадувати тих предстоятелів і архієреїв, які її визнали», – заявив митрополит Запорізький УПЦ МП Лука (Коваленко). Вважаю, прихильники позиції Москви тут же отримають і її підтримку.
ІІІ. Переможна (?) реляція Москви
Жовтневе рішення Синоду РПЦ МП про поглинання колишньої Архиєпископії західноєвропейських парафій російської традиції Константинопольського патріархату московською пропагандою підноситься як колосальне досягнення зовнішньої церковної політики Гундяєва, але варто уважніше придивитися до цієї події.
Почнемо з того, що Архієпископія в листопаді 2018 року було ліквідовано рішенням Синоду Константинопольського патріархату, а тому, по суті, приєднувати було нема кого. Архієпископія не змирилася з рішенням предстоятеля і почала пошук виходу з ситуації, що склалася. Варіантів було кілька: підкоритися (як вимагає канонічне право) або змінити юрисдикцію (таку опцію надає французьке законодавство). Зупинилися на останньому. Однак Асамблея Архиєпископії, що пройшла 7 вересня, відмовилася переходити в Московський патріархат. З цього моменту Архієпископія перестала існувати, бо ніякого нового статусу вона не заявила, і рішення про зміну юрисдикції прийнято не було.
Архієпископ Іоан (Реннет) отримав відпускну грамоту від Патріарха Варфоломія і 14 вересня в індивідуальному порядку перейшов в РПЦ МП, отримавши гучний титул «архієпископа Дубинського». Однак інші клірики архієпископії, що пішли за ним, відпускних грамот від Константинополя не отримували. А тому Синод РПЦ МП порушив 17-е правило VI Вселенського Собору: «Оскільки клірики різних церков, залишивши свої церкви, у котрих вони поставлені, перейшли до інших єпископів, і, без волі своєго єпископа, призначені до чужих церков, і через це вони виявляються непокірливими: заради цього визначаємо, щоб від місяця січня минулого четвертого індикту ніхто з кліриків, у якому б ступені хто не був, не мав права, без відпускної грамоти від свого єпископа, призначеним бути до іншої церкви. Той, хто не дотримується цього віднині, але собою осоромлює того, хто звершив над ним рукопокладання, нехай буде виключений і сам, і той, хто неправильно прийняв його». Найавторитетніший коментатор правил Вальсамон доповнює: «Виключіть звідси константинопольського єпископа і карфагенського, бо вони одні можуть, як говорилося багато разів, приймати до себе чужих кліриків без згоди того, хто рукоположив їх».
Отже, прийнявши кліриків Константинопольського патріархату, Москва, по-перше, порушила канонічне правило, а по-друге, зазіхнула на привілей, що їй не належить.
Майбутній статус Архиєпископії в РПЦ МП – теж предмет вельми темний. У рішенні Синоду говориться: «На черговому Архієрейському Соборі внести поправки до Статуту Московського Патріархату, що передбачають перебування Архиєпископії в складі Московського Патріархату з особливим статусом, визначеним цим Синодальним рішенням». Але є кілька нестиковок. По-перше, вже існує Патріарший екзархат Західної Європи, проте в Статуті РПЦ МП його існування аж ніяк не відображено: спробуйте знайти згадка про нього тут. По-друге, в Московії на Соборах чужі права зазвичай скорочують, а не розширюють. Свіжий приклад – скорочення автономії української частини РПЦ МП в 2017 р.
IV. Еладська підніжка Гундяєву
12 вересня Синод Еладської архієпископії визнав автокефалію Православної Церкви України. Напередодні Москва намагалася будь-якими способами залякати греків перериванням церковного спілкування і «забороною» російським паломникам (з грошима) навідувати Грецію. Однак Еладської єпископи значною мірою підтримали Константинополь, крім того, через кілька днів після визнання вони співслужили з українськими побратимами. Так Афіни загнали Москву в кут: принцип послідовності дій передбачав, що стосовно Еладської Церкви Москва зробить ті ж заходи, що і стосовно Константинополя. Але московіти розуміють, що будь-який подібний крок привиде лише до прискорення ізоляції самої РПЦ МП, а тому її основні спікери почали знижувати градус напруженості. Наприклад, в Москві заявили, що серед усіх Еладської єпископів треба виділити тих, що виступав проти української автокефалії, і підтримувати канонічне спілкування тільки з ними. (Канонічне право, правда, такий шизофренії не знає). Втім, грецький єпископат Москві розколоти не вдалося.
Крім того, рішення грецького Синоду змусило Москву відмовитися від ідеї проведення «альтернативного» Всеправославного Собору (або хоча б зборів предстоятелів) під егідою самої Москви. Та й листопадову пропозицію Єрусалимського Патріарха Феофіла III провести зустріч предстоятелів на його території в лютому поточного року, багато в чому через місця, де, власне, пропозиція була оголошено, не знайшло розуміння серед про-константинопольських предстоятелів. Отже, представництво будь-якого «загальноправославного» заходу, що влаштовується Москвою, не буде дотягувати до статусу Собору на Криті в 2016 р, який в РПЦ МП відмовляються називати «загальноправославним». Але потуги Москви, яка проігнорувала Критський, скликати власний Всеправославний Собор, нехай хоч в Йорданії, – буфонада.
Тепер московські емісари працюють зі старостильниками і традиціоналістами по всьому світу, намагаючись збити анті-константинопольську коаліцію.
Так, Гундяєв, як, зокрема, і Денисенко чвертю століттям раніше, намірився стати новим центром об’єднання «альтернативних» ієрархій, причому останнім Синодальним рішенням, грубо порушив канони, РПЦ МП лише поглибила односторонній «вихід» (паросхизму) від світового православ’я. Ні переконання, ні погрози не переконали Еладську архієпископію. Греки запустили ефект доміно: почалося визнання ПЦУ з боку Олександрійського патріархату і співслужіння архієреїв інших помісних Церков з українськими архієреями.
А в цей час, у самій Росії, адміністрація Путіна думає не про альтернативу вселенському православ’ю, а про альтернативу самої Церкви Гундяєва – про її клон в особі старообрядницької Церкви, очолюваної Митрополитом Корнилієм (Титовим), який виключно демонстративно, часом в набагато більш гротескної формі, ніж Гундяєв, підтримує всі ініціативи російського президента і зовнішньополітичні авантюри Кремля …
Ілля Бей
Переклад українською мовою «Київське Православ’я»