Коли Вселенський патріархат надав автокефалію новоствореній «Православній церкві України» (ПЦУ), він мав намір створити єдину помісну церкву, яка об’єднувала більшість усіх православних віруючих цієї країни.

Назва нової Церкви, як вона з’являється в Томосі, а саме «Найсвятіша Церква України», передбачає цю ідею, як і кілька заяв Вселенського патріарха Варфоломія протягом 2018 року, в яких він підкреслював необхідність єдності православ’я в Україні. ПЦУ також це підтвердила, довго називаючи себе на своєму веб-сайті «єдиною» помісною церквою, а також на своїй домашній сторінці «Наша Церква” відкрита для всіх!» Основна ідея полягала в об’єднанні православ’я в Україні.

Добре відомо, що до цього часу єдина канонічна церква – Українська православна церква (УПЦ) відхилила цю ініціативу. Кілька сотень парафій змінили свою юрисдикцію, але масового руху приєднання до ПЦУ не було; УПЦ як і раніше залишається найбільшою Церквою в країні. Надалі, самопроголошений «патріарх» Філарет відійшов від нової Церкви (хоча він має лише незначну підтримку), тому спроба відновити єдність очевидно зазнала невдачі. Реально, протягом довгого часу в Україні будуть дві великі Церкви, одна визнана Константинополем, а друга Москвою.

Це не перший раз, коли конфлікт між цими двома патріархатами привів до такої ситуації. Зокрема, Естонія демонструє подібну ситуацію. Там також є більша Церква, яка є в спілкуванні з Москвою. Однак немає випадків у переважно православній країні, де дві канонічні Церкви існують поруч (щоб бути певним, православ’я є сьогодні в Естонії є кількісною конфесією, але вона традиційно вважається протестантською країною). У країні з автокефальною православною церквою повинна бути лише одна Церква. Інші Церкви можуть мати представництва, метохію, вікаріати або різні інші види дозволеної присутності, але жодна канонічна-церковна організація у вигляді єпархій не може існувати.

Отже, православ’я в Україні перебуває в нестандартної ситуації. УПЦ та російське православ’я не визнають ПЦУ. Москва розірвала відносини з Церквами, які визнали ПЦУ (що цікаво, що стосується Грецької церкви, РПЦ підкреслює, що вона залишається в спілкуванні з єпархіями, єпископи яких не підтримали визнання). Однак не ясно, як ПЦУ та Вселенський патріархат ставляться до УПЦ. Коли Вселенський патріарх Варфоломій повідомив предстоятеля УПЦ Митрополита Онуфрія про нову Церкву і запропонував приєднатися до неї, він також заявив, що Онуфрій більше не має права називати себе «митрополитом Київським». Вселенський патріархат розглядає ПЦУ. як законний церковний орган в Україні. Однак, перш ніж Церква Греції визнала ПЦУ в листопаді, вона мала справу з Синодальним комітетом з питань міжправославних та міжхристиянських відносин. Голова комітету, митрополит Ігнатій Деметрійський, виступив із заявою до Священного Синоду своєї Церкви, який був опублікований на сайті Вселенського Патріархату. У цьому тексті була чудова фраза. Він заявив, що Вселенський патріархат «не зводить нанівець церковної сутності юрисдикції, яку очолює митрополит Онуфрій», тобто УПЦ, і що «він продовжує спілкуватися з Онуфрієм» як з підлеглим російського патріарха Кирила.

Що правда, що розкол між Москвою та Константинополем (а тепер і Грецією та Олександрією) є однобічним: російський патріарх припинив вшановувати пам’ять глав цих Церков у диптихах, але вони не відповіли симетрично. Однак заява митрополита Ігнатія є тим цікавішою, оскільки, здається, це визнання та прийняття двох канонічних Церков в Україні. Він передбачає, що Вселенський патріархат є в спілкуванні і з ПЦУ, і з УПЦ. Таким чином, Православна Церква не тільки прийняла б сьогоднішню реальність в Україні, але навіть перетворила її на нову еклезіологічну парадигму.

Досі майже всі Церкви були організовані за територіальним принципом. Кожен член належить до парафії та, що ще важливіше, єпископа, відповідно до місця проживання. За дану територію відповідає один єпископ, а не кілька. Однак майже всі Церкви відходять від цього принципу. Існування єпископів-вікаріїв чи допоміжних єпископів свідчить про те, що реально область їх відповідальності зазвичай не відповідає їхньому титулу. У православній церкві, перш за все в діаспорі, за один і той же регіон відповідають декілька єпископів. Православна церква усвідомлює цю неправильність і вказує на створення архієрейських конференцій та подібних органів, як на свідчення того, що ці єпископи не змагаються, але є одною Церквою. У католицькій церкві ми знаходимо присутність різних обрядів, що призводить до того, що в одному місці є більше єпископа (які є у спільному спілкуванні). Так звані особисті прелати – це ще один приклад; у багатьох країнах католики, які служать в армії, підпадають не під юрисдикцію місцевого єпископа, а того, хто відповідає за збройні сили.

Якщо православ’я прийме реальність тривалого існування двох Церков в Україні, це означає, що вже не буде зрозуміло, хто є єпископом даного місця. Вірні зможуть вибрати, до якої з Церков вони належатимуть. Це, звичайно, є вже сьогодні, але зараз ці Церкви не є в спілкуванні. У передбаченому випадку, коло вони будуть у євхаристичної єдності, Церкви не будуть конкурувати, але існуватимуть паралельно. Як православний у Північній Америці може ходити до церкви Грецької Архієпархії, або ПЦА, або, наприклад, до сербської церкви, тож українці матимуть вибір, який вони зможуть зробити відповідно до своїх уподобань – уподобань літургійних традицій, конкретного священика чи єпископа чи будь-якого іншого фактору. Звичайно, це навряд чи можливо в селах та невеликих містечках, де є лише одна церква, а набагато простіше в містах.

Такий підхід відповідав би тим реаліям, які є у діаспорі. Але треба усвідомлювати, що це означатиме абсолютно нове визначення одного з основних принципів еклезіології. Можливо, український випадок вказує нам, що саме час задуматися про це.

Томас Бремер, викладач екуменічної теології та дослідження східних церков Мюнстерського університету(Німеччина).

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я».