Сталося те, що мусило статися. Нарив, які «визрівав» у Православній Церкві України ще від часів підготовки Київського Об’єднавчого Помісного Собору, прорвався та дав очікуване загострення – колишній очільник Київського Патріархату, «почесний патріарх» Філарет реально пішов на здійснення розколу новоутвореної ПЦУ заради отримання влади, якої він офіційно зрікся ще 15 грудня 2018 р. Для багатьох українських аналітиків та журналістів такий перебіг подій видався трохи неочікуваним, бо аніяк не вписувався у імідж «мудрого духовного батька», який ретельно й наполегливо створювався «колишньому митрополиту Київському Філарету» [1] не тільки його найближчим оточенням, а і деякими ЗМІ та державними посадовцями. Однак, аналізуючи проблему, навіть ті, хто більш обізнаний в українських релігійних процесах, на великий жаль, не пішли у своїх дослідженнях далі  осені 2018 р. Разом з тим, коли роздивитися перебіг історії більш докладно, коли зазирнути у далекі 80-ті та 90-ті роки ХХ ст., зробиться зрозумілим, що сьогоднішня поведінка «почесного патріарха» цілком прогнозована, а його позитивна роль у визнанні Української Православної Помісності, як мінімум, «трохи перебільшена». У цій статті ми спробуємо згадати та проаналізувати деякі факти історії Українського Православ’я кінця ХХ – початку ХХІ сторічь у світлі діяльності колишнього митрополита Київського Філарета.

І. «Архітектор розколів», діяльність владики Філарета кінця 80-х та 90-х років ХХ ст.

На противагу сучасним особистим заявам «почесного патріарха», голова Українського Екзархату Російської Православної Церкви митрополит Філарет ніколи не був прибічником автокефалії. Про це незаперечно свідчить багато публікацій, які сьогодні знаходяться у вільному доступі.

Ось що писав Київський митрополит Філарет у 1989 р., коли в Україні почала відроджуватися Українська Автокефальна Православна Церква: «Як відомо, в роки громадянської війни була створена Українська Автокефальна Церква, однак цей акт був незаконним. Тому в народі її називали самосвятською Церквою. Потім вона була розпущена, а в роки війни, під час тимчасової німецько-фашистської окупації України, відновлена, і зараз окремі парафії існують за кордоном. Інші Православні Церкви її не визнали. Так навіщо нам зараз відриватися від православного світу? Навіщо нам така Церква, яка відгороджує нас від людей? … Кажуть, нам потрібна українська Церква. Але в такій постановці є очевидна задумка. Російською наша Церква стала називатися ще з часів князя Володимира, тобто з часів, коли ще не було окремо ні українців, ні білорусів, ні росіян. Вже 1000 років вона носить цю назву. Зараз до неї відносяться і естонці, і латиші, і мордва, і молдавани, і інші … Церква багатонаціональна і назва має те, яке отримала ще за часів Київської Русі» [2].

Але він виступав не тільки проти Української Православної Помісності, а навіть проти української мови у богослужінні. Виступав у той час, коли вже почалося активне українське відродження, коли до здобуття Державної Незалежності залишалося кілька місяців: «У храмах нашої Святої Церкви ми молимося церковнослов’янською мовою, мовою святих слов’янських вчителів Кирила і Мефодія. Ця мова свідчить про те, що всі слов’янські народи віками стоять на основі молитовного єдності, це мова святого Володимира Хрестителя нашого, це мова, на якої молилися наші мужні українські козаки. Тому слов’янську мову для наших віруючих людей стала мовою традиційним, святим» [3].

Однак, не будемо обвантажувати нашу статтю подібними цитатами 1988 -1992 рр., їх досить багато та кожний може пересвідчитися сам [4], але всім очевидно, що до «боротьби за автокефалію» митрополит Філарет прийшов з досить потужним антиавтокефальним і проросійським бекграундом.

Звичайно, нам можуть заперечити: Кожна людина може кардинально змінити свої погляди, особливо коли руйнуються імперії та ідеології… Тут ми готові погодиться та навіть не згадувати той факт, що подібна «зміна поглядів» митрополита Філарета почала відбуватися після того, як він програв на виборах Московського патріарха. Тобто коли, не отримав вищої посади у Російській Православній Церкві, він розпочав спроби побудови «власної імперії».

Усім здавалося цілком природним, що вже у часі підготовки історичного собору УПЦ МП, який відбувся 1–3 листопада 1991 р. та прийняв рішення про свій автокефальний статус, митрополит Філарет мусив вступити у переговори з Предстоятелем та єпископатом УАПЦ, бо у їх була спільна мета. Однак цього не сталося, а його негативна риторика щодо УАПЦ залишалася незмінною практично до 11 червня 1992 р., коли «Архієрейський собор Російської православної церкви постановив «позбавити митрополита Філарета (Денисенка) існуючого сану, позбавивши його всіх ступенів священства і всіх прав, пов’язаних з перебуванням в кліре, за жорстоке і зарозуміле ставлення до підвідомчого духовенства, диктат і шантаж».

Що правда, навіть після Київського собору УПЦ МП 1991 р., практично ніхто в Україні не вирів щирості автокефальних прагнень митрополита Філарета. Вже 20 січня 1992 р., через кілька місяців після проголошення Незалежності, двадцять депутатів Верховної Ради, на чолі з В’ячеславом Чорноволом, виступили із заявою-застереженням: «Предстоятель Української Православної Церкви митрополит ФІЛАРЕТ правдами й неправдами шукає шляхів (швидко помінявши свої гасла), щоб заручитися підтримкою нового уряду і зберегти свою порочну систему управління Церквою. Адже не секрет, а гласне надбання, що саме митрополит ФІЛАРЕТ (Денисенко) тісно пов’язав свою тридесятирічну діяльність зі службами КДБ, аби догодити владі КПРС, послужити безбожному урядові не так в інтересах Церкви, а заради кар’єри й можливості утримувати Церкву на Україні в руках єдиновласної диктатури. Усе це відвертає від Церкви людей, зводить нанівець проповідницьку, місіонерську працю чесного священства, поглиблює ворожнечу між конфесіями і сприяє розколам. Наша депутатська свідомість закликає проголосити очевидний факт: митрополит ФІЛАРЕТ (Денисенко) стоїть на перешкоді духовному відродженню України, очищення суспільства від сталінських хвороб, повинен залишити посаду Предстоятеля Української Православної Церкви, дати їй змогу зберегти свою єдність, правильно самовиразитись у нових державних умовах, окормити змучений народ чистою вірою і духовною силою» [5].

Парадоксально, але особа митрополита Філарета була «токсичною» не тільки для демократичної православної громадськості, а і для більшості ієрархів колишнього Українського Екзархату РПЦ, які на листопадовому соборі підтримали ідею автокефалії. Автору цих рядків довелося спілкуватися з кількома українськими священиками, що у 1990-1992 рр. були наближені до різних єпископів УПЦ МП. Згідно їх свідченню, деякі архієреї були не проти автокефалії, але дуже боялися та не бажали підпасти під необмежену владу митрополита Філарета, коли «запобіжник», у вигляді Московського центру, буде усунений. Тому більшість з них наполягала на зреченні владики Філарета від влади, як першому кроці на шляху до Української Православної Помісності. Саме на цьому зіграла Москва під час архієрейського собору РПЦ (31.03-5.04. 1992 р.), коли «раптом почула» скарги єпископів і обговорення проблеми автокефалії поступово переросло у «дискусію про аморальну поведінку митрополита Філарета і його грубі помилки в управлінні Українською Церквою». А невиконання ним обіцянки відмовиться від влади та скликати у Києві архієрейський собор для обрання нового Предстоятеля, викликало ще більше занепокоєння єпископату УПЦ МП, що сприяло у підготовці та проведенню сумнозвісного Харківського собору…

Історія не знає варіанту «коли б»… Однак вже у кінці 90-х років ХХ ст. багато науковців вважало, що доля Української Помісності могла скластися більш щасливо, без такого болісного розколу, коли б вже у кінці 1991 – початку 1992 рр., митрополит Філарет пішов на об’єднання з УАПЦ, скликання Помісного собору та вибори нового Предстоятеля, залишившись одним з правлячих архієреїв нової Церкви, навіть міг очолювати один з загальноцерковних відділів.

Отже, як би там не було, 25-16 червня 1992 р. відбувся «об’єднавчий собор УПЦ та УАПЦ». Рішенням собору УПЦ та УАПЦ були ліквідовані, а все їхнє майно та фінанси були оголошені власністю новоствореної «Української православної Церкви Київського Патріархату». Її Предстоятелем було обрано патріарха Мстислава (Скрипника), заступником – митрополита Філарета (Денисенка), керуючим справами – владику Антонія (Масендича). Варто відзначити, що на момент об’єднання УАПЦ мела більш за тисячу реальних парафій, а ось кількість парафій, які привів митрополит Філарет, фактично до сьогодні залишається невідомою.

Можна тільки здогадуватися, як склалася б доля нової Церкви, коли б патріарх Мстислав реально мав змогу нею керувати. Однак, через різні перешкоди, він так і не зміг повернутися в Україну. Тому фактично всією діяльністю УПЦ КП керував митрополит Філарет. Його стиль керування та амбіції поступово привели до граничного конфлікту з колишніми ієрархами УАПЦ, що увійшли в УПЦ КП. У подальшому, після смерті патріарха Мстислава, не бачачи можливості змінити стиль керування УПЦ КП, частина єпископату вийшла з неї та відновила УАПЦ.

Це був перший розкол саме Українського Православ’я, який виник через особу митрополита Філарета. У подальшому, патріарх Володимир Романюк (24 жовтня 1993 – 14 липень 1995) спробував відновити єдність, але його завчасна смерть при загадкових обставинах зірвала ці плани. Єдине питання – ці дійсно патріарх Володимир мав вплив та можливість здійснити свої наміри? І тут маємо знову питання, які пов’язані з особою митрополита Філарета, який займав друге місце у ієрархії.

Так, відомий громадський діяч та багаторічний в’язень радянських концтаборів Семен Глузман свідчить, що обрання владики Володимира Романюка було цілком неочікуване для митрополита Філарета: «Колишній зек Романюк був обраний Патріархом. Хоча це місце готував собі інший, владолюбний колишній офіцер КДБ», а про перебування нового патріарха у «своїй резиденції» свідчить, що було «протистояння з номером другим», а також «принизливе поводження з (ним як) «квартирантом» …» [6]

І ось, митрополит Філарет обирається патріархом УПЦ КП. У нього є все можливості та важелі, щоб домагатися визнання своєї юрисдикції та об’єднання Українського Православ’я. Реально потрібно тільки зосередитися на своєму, не «лізти» у чужі справи, піклуватися про Україну. Тим більше, що вже дослані листи Вселенському Патріарху про розгляд апеляції на рішення Московського Патріархату. Але гонор у митрополита (тепер вже патріарха) Філарета бере своє…..

У 1995 р., без аніякої потреби та користі для Українського Православ’я, патріарх Філарет бере активну участь у політичному розколі у Болгарської Православної Церкві, підтримавши кліриків, які в 1992 році відокремилися від Патріарха Максима. Патріарх Філарет навіть взяв участь в інтронізації митрополита Пимена, який знаходився у забороні, проголошеного 4 липня 1996 року «патріархом» розкольників. Після цього очільник УПЦ КП перестав поминати у читанні диптиха на великому вході Патріарха Максима, як це слід робити за православними канонами. Замість Максима він самовільно почав називати «патріарха Пимена». Але на соборі 1998 р., який відбувся за участю представників 13 автокефальних церков, у тому числі і семи Патріархів, єдність Болгарської Православної Церкві була відновлена через покаяння розкольників. При цьому варто відзначити, що цей розкол аніяк не був обснований, бо, на відрізнення з Україною, Болгарія вже мела свою визнану автокефальну Православну Церкву у статусі патріархату.

Реально, підтримавши розкол у Болгарії, патріарх Філарет зробив велику шкоду Українському Православ’ю через протиставлення себе всім Помісним Православним Церквам, зокрема і Константинопольському Патріархату, бо жодна канонічна конфесія не підтримала розкольницькі дії ієромонаха Христофора (Сибєва) і митрополита Пимена….

Не дивлячись на інтереси Українського Православ’я, якому була (і є) дуже важливе позитивне (ці, як мінімум, нейтральне) ставлення інших канонічних Православних Церков щодо визнання автокефалії, патріарх Філарет протягує ускладнювати ситуацію….

Без огляду на інтереси власно Київського Патріархату, патріарх Філарет підтримує розкольницьку Чорногорську православну церкву і її главу митрополита Михайла, поминаючи його під час богослужінь. Відзначимо, що митрополит Михайло, він же Міраш Дедеіч, – позбавлений сану священик Константинопольського Патріархату. Ця особа змінила безліч конфесій, перш, ніж прибився до чорногорських розкольників. Через те, що у його інтронізації у сан митрополита в 1997 році взяли участь вже болгарські розкольники, його підтримка явно ускладнила питання визнання Української Автокефалії…

Нічим необґрунтованим було й втручання патріарха Філарета у справи Румунської Православної Церкви, яка намагалася відновити свій канонічний статус у Молдові, яка ніколи не була частиною Київської митрополії та де були виключно молдавські  (румунські) парафії.

Так, у 1998 році «Інформаційний бюлетень УПЦ КП» опублікував статтю про ситуацію в Молдові. Автор статті заявляв, що якщо в Молдові виникне невизнана автокефалія, то Київський патріархат підтримає і визнає її. А в 2005 р. Київським Патріархатом був поставлений Єпископ Фалештський і Східно-Молдовський Філарет, через що повстали цілком зайві та непотрібні суперечності з Румунською Православною Церквою, які на сьогодні ускладнюють визнання ПЦУ…

Крім того, була створена цілком чужа Українському Православ’ю структура у Росії, яку очолив колишній клірик РПЦ та РПЦЗ, а сьогодні митрополит Іоасаф (Шибаєв). Свого часу, Синод РПЦЗ відмовив йому у архієрейській хіротонії через сповідання поглядів, які були дуже близькі до поглядів сучасних «царебожників». Цієї «єпархії» УПЦ КП завжди було притаманне шанування колишнього російського імператора Миколая ІІ та сповідання імперської версії «русского мира». Цікаво, що навіть після початку агресії Росії, не дивлячись на наполегливі звернення архієреїв, священиків та вірних, яких обурювали пости цього постійного члена Синоду Київського Патріархату у соціальних мережах, патріарх Філарет продовжував толерувати (або навіть  підтримувати) його діяльність.

Також, без усілякої потреби, УПЦ КП вдерлася на канонічну територію Еладської Православної Церкві, створивши там свій екзархат з грецьких розкольників.

Більш того, апелюючи до Константинопольського Патріархату у справі власної реабілітації та визнання автокефального статусу УПЦ КП, патріарх без тіні сумління створює свої канонічні структури на територіях, які Вселенський патріарх вважає своїми. Йдеться про єпархію у Франції, яку очолив митрополит Мишель Лярош та ставропігійний деканат у США. При чому, коли американський деканат дійсно має зв’язок з української діаспорою, то французька інституція ніякого відношення до української діаспори у Європі практично не має, а владика Мішель (Лярош) не володіє, ані українською, ані російською, ані жодною іншою слов’янською мовою.

Загалом, вже до 1998 -1999 рр., патріархом Філаретом була сформулювала нова єресь, яку він озвучив на Всеукраїнській науково-практичній конференції головних редакторів ЗМІ 29 квітня 1999 року, про існування «двох самодостатніх сімей Помісних Православних Церков», у якій підвів базу про можливість існування спільноти «Православних Церков», яким неважливе визнання з боку Вселенського Православ’я. Саме ці ствердження сьогодні є тим, що у розумінні деяких Предстоятелів Помісних Церков визначає патріарха Філарета як єретика та ставіть питання про дійсність хіротоній архієреїв УПЦ КП. Бо, на підставі цих заяв, вони вимагають соборно «оцінити» ступень єретичності, як це було зроблено на І Нікейським Соборі, коли єретиків-кафарів прийняли до євхаристичного спілкування у сутнім стані (8 правило), але відмовили у цьому єретикам-павліанам (19 правило),

Отже, аналізуючи діяльність патріарха Філарета у 80-х – 90-х роках ХХ ст., можна зробити висновок, що вона від початку була об’єктивно скерована проти автокефалії Українського Православ’я, а з часу його присутності у автокефальному русі, зокрема на керівних посадах УПЦ КП, була остаточно скерована на ускладнення отримання визнання помісного статусу через негативне втручання у справи інших Помісних Церков та заяви, які Вселенським Православ’ям оцінювалися як єретичні. Саме через це патріарх Філарет зробився досить «токсичним» для Вселенського Православ’я, зокрема і Константинопольського патріарха.

ІІ Церква під себе. Перетворення Київського Патріархату на власну авторитарну структуру

Від початку відродження УАПЦ, а потім створення УПЦ КП, їх канонічна організація, яка у подальшому знайшла своє віддзеркалення у Статутах, була досить демократичною та базувалася на принципах соборноправністі. Однак з приходом до влади патріарха Філарета ситуація почала стрімко змінюватися, УПЦ КП перекраювалася по найгіршим лекалам, які уявляли собою гібрид керування Православною Церквою в Російський імперії та сталінсько-радянську систему РПЦ МП.

Так, навіть на відміну від сучасної РПЦ МП, у УПЦ КП була відсутня така інституція як єпархіальні та загальноцерковний церковний суд. Рішення відносно вини та покарання архієреїв (і священиків) приймалися виключно на синоді, а сам синод формувався особисто патріархом Філаретом та включав 12 постійних членів. Практично було створено «митро-політбюро», яке виключала участь у керівництві Церквою не тільки мирян та священиків, а навіть більшість архієреїв. Останнє виявлялося навіть у тому, що без будь-якого розбору, особисто патріархом, відмінялися цілком законні канонічні покарання, що накладалися на деяких священиків їх єпархіальними архієреями.

Цілком були практично скасовані «єпархіальні ради», які включали у себе мирян і священиків та були покликані не тільки для більш адекватного керування єпархіями, а й для обмеження «самодурства» правлячих архієреїв. Навіть загальна «вища церковна рада», яка складалася з 23 осіб, зокрема 8 мирян, була перетворена на цілком декоративну інституцію, бо, крім часу останнього Помісного собору УПЦ КП жодного разу не збиралася (у всякому разі про таки зібрання, а також про прийняті рішення, немає жодної інформації на офіційному сайті УПЦ КП, а вся діяльність ілюстровано 1 (одним) зверненням до Московського Патріархату).

Крім того, на Помісному соборі 2013 р., була офіційно введена цілком новітня для Вселенського Православ’я посада «заступника патріарха», якому, зокрема, було надано право місцеблюстителя у міжсоборний період у випадку смерті патріарха. Зазначимо, що у Православних Церквах посаду місцеблюстителя займає старший по хіротонії єпархіальний архієрей. Загалом уведення подібної офіційної посади «помічника патріарха», без чітко окреслених функцій та повноважень, при наявністю «керуючого справами патріархії», викликало досить багато запитань.

Загальний аналіз постанов Помісних та Архієрейських соборів, рішень Синоду УПЦ КП показує, що поступово, особливо у останні 10-15 років, відбувався процес повної пірамідальної централізації керування Церквою, коли у єпархіальних архієреїв забиралися їх звичайні повноваження. Тут, найбільш ілюстративним, є рішення Синоду УПЦ КП про заборону видавничої діяльності єпархіям без цензурування кожного видання центром. При цьому цензуруванню підлягали навіть збірники проповідів правлячих єпархіальних архієреїв.

Наслідком подібних процесів, як відзначали деякі науковці та аналітики, був запуск процесу перетворення Православної Церкви на тоталітарну структуру «гурустичного типу». На щастя, певний опір правлячих архієреїв та події 2018 р., а саме Об’єднавчий собор та надання Томосу, не дали остаточно завершитися цьому руйнівному процесу.

ІІІ Боротьба за єдність та визнання, чи її імітація?

Переважна більшість істориків та аналітиків, які описують діяльність УПЦ КП у 2000-2018 рр., найперше звертають увагу на її розбудову. Дійсно, за цей час значно збільшилася кількість єпархій, парафій, монастирів. Почали нормально діяти три богословських академії, побудована велика кількість нових храмів та ґрунтовно відновлені ті, що були передані громадам у зруйнованим або півзруйнованому стані. Церкві вдалося у край короткий термін, в умовах війни, організувати військове-капеланське та милосердно-волонтерське служіння. І це дійсно є заслугою патріарха Філарета, як Предстоятеля. Тут ніхто не може виказати якогось заперечення, а ось у плані досягнення православної єдності, руху на шляху визнання автокефалії Вселенським Православ’ям, не все так безхмарно…

Вже наприкінці 90-х років ХХ ст. стає зрозумілим, що Константинопольський Патріархат ніколи не піде на реабілітацію патріарха Філарета як «патріарха», а тим більше на визнання автокефального статусу Українського Православ’я у якості «патріархату». Саме через це УАПЦ, після смерті патріарха Димитрія (Яреми), відмовилася від «патріаршого статусу» та надала своєму Предстоятелю титул «Митрополита Київського і всієї України». Така форма надавала Вселенському Патріарху «поле для маневру» – реабілітація ієрархії УПЦ КП і УАПЦ, а потім визнання Помісного статусу Українського Православ’я через формальне відродження Київської митрополії, яку він історично вважав своєю канонічною територією (така форма визнання і була здійснена у 2018 р.).

Крім того, визнання автокефалії могло відбутися тільки після об’єднання УПЦ КП та УАПЦ у єдину юрисдикцію, яка й мусила звернутися з відповідним проханням до Константинопольського патріархату.

Тому вже на початку ХХІ ст. УПЦ КП була запропонована зміна титулування через процедуру об’єднавчого собору з УАПЦ, коли новообраний Предстоятель отримає титул «митрополита Київського». При чому, практично до останніх місяців 2018 р., такий собор мусив відбутися виключна «силами» архієреїв цих двох юрисдикцій, з запрошенням бажаючих з УПЦ МП.

Однак, усі спроби переговорного процесу між УПЦ КП та УАПЦ у 2000 – 2018 рр., навіть під егідою Вселенського Патріарха Варфоломія у 2008 р., не дивлячись на можливість вирішення інших питань, провалювалися саме через небажання патріарха Філарета «зняти куколь», про що  неодноразово писав блаженної пам’яті митрополит Мефодій (Кудряков).

Дехто може заперечити нашу думку та небезпідставно стверджувати, що у зриві переговорів є провина й ієрархії УАПЦ. З цім твердженням ми можемо погодитися лише частково, бо, а автор цих рядків брав безпосередню участь у переговорним процесі 2011-2012 рр., позиція УПЦ КП полягала не у «об’єднанні з УАПЦ», а у простим «поглинанні УАПЦ» без усіляких гарантій. Такий зневажливий підхід цілком виявив себе у 2013 р., коли до УПЦ КП вирішили приєднатися кілька правлячих архієреїв УАПЦ. Вони не тільки не отримали будь-якого архієрейського місця служіння (навіть вікарного), а навіть перебували без титулів до надання їх вже Священним Синодом Православної Церкви України. Те саме відбулося і у 2015 р., коли до УПЦ КП забажав перейти один з правлячих архієпископів УПАЦ. Синод Київського Патріархату не тільки позбавив його титулу та гідного місця служіння, а й «понизив» до єпископа.

Крім того, навіть об’єднавчий собор УПЦ КП та УАПЦ не вирішив б проблеми з реабілітацією та визнанням, коли б новообраний Предстоятель носив титул «патріарха»… А саме за цей титул відчайдушно тримався (і тримається) владика Філарет.

Після провалу Київських перемов 2008 р., які відбувалися поміж Константинопольським патріархом Варфоломієм та очільниками невизнаних Православних Церков (УПЦ КП і УАПЦ), при посередництві Президента України Віктора Ющенко, усім зробилося зрозумілим – патріарх Філарет остаточно «токсичній» для Вселенського Православ’я. Адже, як згодом повідомили практично всі учасники процесу, зрив відбувся через небажання владики Філарета відмовитися від свого патріаршого титулу та прислухатися до братських порад Константинопольського патріарха Варфоломія. Саме після цього, у середовищі Київського Патріархату почала з’являтися думка про «третій шлях» – створення якось окремої «Української Церкві», на зразок Англіканської, якій загалом непотрібне визнання, або його можна очікувати невизначений термін… Сьогодні важко сказати наскільки ті ідеї поступово зробилися популярні серед духовенства та вірних УПЦ КП, але вони явно виходили від патріарха Філарета. Це, власно, беззаперечно демонструє його дуже дивна проповідь, з явними неправдивими історичними фактами, що була оголошена 14 травня 2019 з амвону Володимирського собору в Києві [7].

Загалом, навіть не згадуючи спробу об’єднання з УАПЦ 2015 р., у якій, на наш погляд, ієрархі УАПЦ не змоги читко визначити умови та виставили себе як основну підставу зриву перемов 2015 р, реальна проблема залишалася у небажанні очільник УПЦ КП йти на вибори Помісним собором об’єднаної Церкви. Таке небажання подається дещо дивним, коли порівняти кількість архієреїв та парафій обох Церков. Тому складається враження, що патріарх Філарет не мав впевненості у «своїх» архієреях та парафіях.

Можна по різному тлумачити дії Київського Патріархату у справі об’єднання та визнання у 2008 – 2016 рр. Це питання ще мусить бути об’єктом окремого дослідження, коли (і якщо) будуть доступні всі документі. Але викликає подів той факт, що патріарх Філарет, вже після анексії Криму та початку війни з Росією, аніяк не реагував на офіційні заяви та пости у соціальних сітках митрополита Іоасафа (Шибаєва) щодо пропаганди ідей «русского мира», хоча ці факти доповідалися йому навіть публічно.

Ще більший подів викликають деякі рішення Синоду УПЦ КП, які були прийняти вже під час активної фази перемов відносно визнання канонічного помісного статусу Українського Православ’я з боку Константинопольського Патріархату.

Так, 13 травня 2017 р., Синод УПЦ КП утворює «Європейський Екзархат Української Православної Церкви Київського Патріархату», який має парафії на канонічній території Константинопольського патріархату, Церкви Чеських земель і Словаччини, Еладської Православної Церкви та автономної Православної Церкви Фінляндії [8]. Крім того, духовенство УКП КП, не дивлячись на протести Польської Православної Церкви, «з благословення Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета» продовжує регулярно навідувати монастир Святих Кирила і Мефодія (Уйковіце, Польща) [9]. Природно, що подібні рішення та діяльність аніяк не сприяли не тільки перемовам з Вселенським патріархом, а й додавали «токсичності» особі патріарха Філарета у очах більшості Помісних Православних Церков.

Але це ще не все… не дивлячись на численні звернення українського духовенства та вірних, Синод УПЦ КП, у часі війні з Росією, за поданням патріарха Філарета, призначає своїм екзархом у Росії відвертого «царебожника», шанувальника Російської імперії та прибічника «русского мира» митрополита Іоасафа (Шибаєва) [10].

Не менш дивними були і спроби декоративної зміни титулу очільника Київського Патріархату напередодні Київського Помісного об’єднавчого собору 2018 р., адже ще у жовтні існувала домовленість, що ані патріарх Філарет (УПЦ КП), ані митрополит Макарій (УАПЦ), не будуть висувати свої кандидатури на місце Предстоятеля Помісної Церкви України.

Загалом, коли казати про події, які передували Київському Об’єднавчому Помісному Собору та наданню Томосу, а також деяких подіях перших місяців існування Православної Церкви України, можна згадати багато фактів, як мінімум, дивної поведінки патріарха Філарета, коли його особисті амбіції вставали на заваді інтересам Українського Православ’я. Про це вже багато написано істориками, аналітиками та журналістами, зокрема й автором цієї статті [11], а відразу перейдемо до аналізу подій початку травня 2019 р.

Мало хто дійсно вірив, що патріарх Філарет, який більш 25 років будував «Церкву під себе», добровільно віддасть її іншому архієрею, навіть своєму ставленику, та задоволиться роллю «почесного пенсіонера та духовного батька». І у цьому плані, враховуючи особистість патріарха Філарета, тактика поблажливості та милосердя відносно, його дій, була явно програшною. Адже, як стверджують психіатри, тут спрацював т.зв. «синдром капризної дитини». Тобто, задоволення вимог ультиматумів та істерик не приводить до спокою, а тільки до нових, ще більших вимог. Більш того, подібна людина сприймає доброту та задоволення своїх вимог як власну перемогу, як слабкість опонента й спонукання до нових, ще більших вимог. Особливо, коли подібна думка активно підтримується найближчим оточенням.

Але, на великий жаль, справа не тільки у особистих амбіціях патріарха Філарета. Дуже симптоматично, що відкриту розкольницьку діяльність у ПЦУ розпочав саме митрополит Іоасаф (Шибаєв). Тут важко не погодиться з п. Романом Бондарчуком, який ще 19 квітня 2019 р. відзначив на своїй сторінці у соціальної мережі Фейсбук: «Зрозуміло що митрополита Іоасафа Шибаєва ФСБ Росії спонукає до дій направлених на розкол Церкви яку очолює митрополит Епіфаній. Я неодноразово задавав собі запитання за які такі заслуги ФСБ Росії так благоволить Іоасафу Белгородському, у нього на відміну від владик Климента та Адріана не відбирають храмів і земельних ділянок а навпаки, у всьому сприяють. Зверніть увагу, його заява проти митрополита Епіфанія вийшла після завершення першого туру президентських виборів які показали що Порошенко не набирає більшості, тут і заява Синоду УПЦ МП до Вселенського Патріарха Варфоломія з вимогою відкликання Томосу, тут і неодноразові заяви Філарета про те які погані греки, і про те що він хоче змінити Статут Церкви, тобто повернути Статут КП і відновити повну свою владу над Церквою відсторонивши від предстоятельства Епіфанія. Що нас в такому разі очікує: Вселенський патріарх Варфоломій відкличе Томос, в УПЦ ПЦУ відбудеться розкол бо значна частина єпископату і духовенства не піде за Філаретом, але йому від цього буде байдуже. Філарет знову звернеться (можливо вже звернувся) до патріарха Московського Кирила про зняття з нього анафеми, як ви знаєте він звертався але йому не відмовивши відмовили а зараз якщо він посприяє відкликанню Томосу від УПЦ ПЦУ думаю анафему з нього знімуть. Перманентні перемовини з РПЦ МП відбуваються, не надаремно митрополит Іоасаф Шибаєв чи не кожного тижня в Філарета» [12]. Власне виконання цього задуму і назирали 14 травня 2019 р. у Київському Володимирському соборі, коли біля патріарха Філарета стояли виключно «російські» архієреї колишнього Київського Патріархату на яких ФСБ РФ має можливість здійснювати прямий вплив….

На нашу думку, дивлячись на сьогоднішні перебіг подій, нам поки залишається тільки здогадуватися: Чи діє патріарх Філарет через свої власні амбіції та переконання, або його діяльність є цілком осмисленою боротьбою проти Помісності Українського Православ’я, яка прихована патріотичними гаслами.

IV Висновки

Розглядаючи діяльність патріарха Філарета на посаді очільника УПЦ КП щодо боротьби за визнання автокефалії Українського Православ’я з боку Вселенського Патріарха, можна прийти до думки, що вона, попри патріотичну риторику, була контпродуктивна. Дії патріарха Філарета реально створювали перешкоди для доброзичливого ставлення до УПЦ КП з боку інших Помісних Церков, зокрема і Константинопольського патріархату. У цієї парадигмі дії, висловлювання та заяви «почесного патріарха» Філарета, які він здійснює останнім часом, цілком логічні та прогнозовані. При цьому неможна відкинути його заслуги у розбудові УПЦ КП, яка явно переросла свого творцю та стала основою Православної Церкви України.

Посилання

1. Екзарх Константинополя Даниїл: Православна церква України може стати патріархатом

2. Газета «Советская Украина» від 9 травня 1989 р. Переклад українською мовою автора статті.

3. «Православный вестник», №1, 1991 р. ст. 8. Переклад українською мовою автора статті.

4. «Православный вестник» №10, 1990; «Православный Вестник» №4, 1990 та інш.

5. Депутатська заява від 20 січня 1992 р. Архів автора.

6. Семен Глузман. Квітка на могилі Патріарха.

7. Святкове богослужіння у день пам’яті священномученика Макарія, митрополита Київського

8. Журнал № 17 Засідання Священного Синоду УПЦ КП від 13 травня 2017 р. //

9. Митрополит Димитрій очолив богослужіння престольного свята монастиря в Уйковіцах

10. Журнал № 18 Засідання Священного Синоду УПЦ КП від 13 травня 2017 р.

11. Після Томосу. Тернистий шлях становлення Православної Церкви України //

12. Роман Бондарчук. Наближаються до завершення президентські перегони…. 

прот. Сергій Горбик (ПЦУ)