«Блаженні лагідні, бо вони успадкують землю»

Мт. 5:5

Це друга заповідь блаженства, на якій Григорій Ніський завважує наступне. Слухач, можливо, скаже, що якщо слідувати розташуванню сходин, то неможливо після Царства Небесного успадкувати землю. Навпаки, якщо слово повинно було слідувати природі речей, то послідовніше було б перед небом згадати про землю, бо з неї буде і наше сходження на небо. Але якщо трохи окрилимося словом і станемо на самому хребті небесного зводу, то знайдемо там небесну землю, призначену на спадок тим, які жили доброчесно; так що не виявиться помилки в порядку слідування блаженств, за яким в Божих обітницях вони запропоновані нам, спочатку небо, а потім земля. Бо видиме небо, що стосується тілесного відчуття, в усьому саме з собою споріднене; і хоча уявляється за місцевою відстанню високим, проте воно нижче духовної сутності, до якої не може сходити помисел, якщо не омине чуттєве. Якщо ж землею називається вищий жереб, то ніскільки не дивуйся цьому: тому що до низькості нашого слуху сходить Слово і сходить до нас тому, що ми не здатні були до Нього піднятися. Тому знайомими нам виразами і словами передає Воно Божественні Таїни…

Оскільки іменування Царства щодо цього життя є чимось великим і майже найбільш жаданим для людей, то через це Слово вжило цю назву для означення вищих благ; так що якби у людей було щось інше, вище за Царство, то, звичайно, і Слово іменуванням того окрилило б душу слухача до жадання невимовного блаженства. Бо відкрити людям ті блага, які вищі за відчуття і людське відання, неможливо було під їхніми власними іменами. Сказано: «Око не бачило і вухо не чуло, і на серце людині не приходило» (1 Кор. 2:9). Але щоб очікуване блаженство залишилося не зовсім далеким від нашого міркування, скільки вміщаємо через низькість нашого єства, стільки й чуємо незбагненного.

Тому подібне іменування землі нехай не спускає твого розуміння після небес знову на нижчу землю, але якщо ти від перших блаженств піднісся розумом і зійшов до небесного уповання, то простягни твоє любовідання до тієї землі, яка є не спільною для усіх спадщиною, а тільки для тих, які за лагідність життя визнані достойними тієї обітниці. Так пророк Давид знав землю живих, коли каже «Вірую побачити блага на землі живих» (Пс. 26:13). Пророк цією землею живих назвав не землю, яка повертає все смертне і в себе знову зводить всяке від неї породження. Навпаки, знав він землю живих, на яку не вступала смерть, на якій не протоптано шлях грішників, яка не приймала на себе сліду пороку, якої не розсікав плугом лукавства сіяч кукіля, яка не зростить тернину й будяків, на якій вода упокоєння, і місце родюче, і на чотири потоки розділяється джерело, і вина град, який обробляє Бог усього, і все інше, що чуємо загадково висловленим у богонатхненному вченні.

Подивімось, в нагороду за яку чесноту призначається успадкування тієї землі. Сказано: «Блаженні лагідні, бо вони успадкують землю». Що таке лагідність? Чому Слово як великий успіх ублажає лагідність і обіцяє ту землю, плодоносну прекрасними породженнями, прикрашену деревом життя, зрошувану джерелами духовних дарувань, на якій виростає «справжня» виноградна Лоза, працівник якої, як чуємо, Отець Господа (Ін. 15:1)?

Оскільки швидкість в прагненні до пороку шкідлива, то, без сумніву, буде гідним блаженства те, що уявляється протилежним. А це є лагідність – навичка бути повільним і нерухомим у таких поривах єства. Бо як вогонь, маючи властивість рухатися завжди вгору, нерухомий у протилежному напрямку, так і чеснота, будучи швидко рухомою до горнього і вищого, ніколи не полишає своєї швидкості і недозволеним для себе знаходить протилежне прагнення. А тому оскільки в нашому єстві перевершує поспішність до поганого, то прекрасно ублажається лагідність (стриманість) у недобрих ділах. Бо бездіяльність в цьому служить свідченням руху до горнього.

Вдача людська ділиться за протилежними напрямками; дратівливість протиставляється м’якості вдачі, хизування – скромності, ненависть – доброзичливості, неприязнь – велелюбності і мирному налаштуванню. Отже, оскільки життя людське матеріальне, а пристрасті через матеріальне, і всяка пристрасть має швидкий і нестримний порив до виконання бажання, то Господь не тих ублажає, які живуть поза дією на них пристрастей, але можливою вершиною чесноти в житті людському називає лагідність і каже, що бути лагідним досить для блаженства. Бо для людського єства не узаконює цілковитої безпристрасності; правдивому Законодавцю і не властиво повелівати те, що не сприймає єство. Навпаки, закону належить бути застосованим до властивої і природної кожному сили. Тому це блаженство велить помірність і лагідність, а не досконалу безпристрасність; тому о останнє поза єством, а в першому процвітає чеснота. Тому якщо б блаженство передбачало нерухомість до бажання, то марна було б і ні до чого в житті не служило б це благословення. Бо хто, будучи пов’язаний із тілом і кров’ю, досяг би такого? Тепер же сказано, що засуджується не той, хто за якимось випадком пожадав, але той, хто за передбаченням привернув до себе пристрасть. Але не захоплюватися, на зразок потоку, стрімкістю пристрастей, а мужньо протистояти такому налаштуванню і пристрасть відкинути розумом – це є справа доброчесна.

Тому блаженні не ті, які раптом вдаються до пристрасних порухів душі, але стримувані розумом, – а ті, у кого помисел, подібно до якоїсь вузди, зупиняє пориви, не дозволяє душі вдаватися до безчинства.

А що лагідність достойна ублажання, може побачити кожен в пристрасті роздратування. Як тільки слово або якась справа, або пропозиція чогось неприємного викличе роздратування, гнів, кров у серці закипає, і душа готова повстати до помсти, змінюючи наше єство на образ безсловесної тварини. Тоді кожен член тіла відповідає пристрасті: і руки, і ноги, вся будова тіла, навіть губи не утримують в роті породженої пристрастю вологи. Таким є роздратований, а лагідний за допомогою розуму приборкує хворобу і виражає це і спокійним поглядом, і тихим голосом. Хто ретельно вдивляється чистим оком у нікчемність єства, бачить пов’язану з плоттю нечистоту і убогість єства, тому нелегко буде гніватися на недостатність виявленої йому шани. Навпаки, обманом вважає шану, тому що в нашому єстві немає нічого, що може бути варте високого шанування, крім однієї тільки душі, якій не може ніщо цьогосвітнє скласти шани – ні багатство, ні велич роду, ні зверхність над ближнім. Так що людина розсудлива не погодиться чимось подібним осквернити чистоту душі. Коли немає роздратування, процвітає «тихе і мирне життя» (1 Тим. 2:2).

Підготував: Духовний центр св.ап. Івана Богослова