ЩОДО НЕКОРЕКТНОСТІ КАТОЛИЦЬКИХ ВИЗНАЧЕНЬ «КИЇВСЬКЕ ХРИСТИЯНСТВО» ТА «ЦЕРКВИ ВОЛОДИМИРСЬКОГО ХРЕЩЕННЯ», А ТАКОЖ ПРИЧИНИ ЇХ ВИНІКНЕННЯ

Кілька років тому, з подачі представників Української Греко-Католицької Церкви (далі УГКЦ), у суспільний та науковий обіг почали впроваджуватися синонімічні терміни «Київське християнство» та «Церкви володимирського хрещення» стосовно УГКЦ та Православних юрисдикцій в Україні, переважно до Київського Патріархату й Української Автокефальної Православної Церкви, а на сьогодні Православної Церкви в Україні (далі ПЦУ). За досить короткий час відбулося поширення цих визначень не тільки в українському, а й закордонному середовищі. Також, саме через цю термінологію УГКЦ доводить своє право на доуніатську спадщину Київської митрополії Константинопольського патріархату, зокрема і право служіння у Софії Київській. У цій статті ми спробуємо проаналізувати коректність цих визначень у історичному та богословському контексті.

1. Щодо питання коректність терміну «Київське християнство» у інтерпретації УГКЦ

Відразу відзначимо, що термін «Київське християнство», вже за своєю сутністю несе дуже велику неоднозначність у всіх богословських та наукових вимірах.

Так, коли ми говоримо про загальне визначення християнства, то, на нашу думку, воно найбільш повне викладене у Першому Посланні святого апостола Павла до Коринф’ян: «Звіщаю вам, браття, благовiстування, яке я благовістив вам, яке ви i прийняли, в якому i утвердилися, яким i спасаєтеся, якщо дотримуєтеся того слова так, як я благовістив вам, коли тільки не марно увірували. Бо я передав вам спочатку те, що й сам прийняв, а саме: що Христос помер за гріхі наші, за Писанням, і що Він був похований, і що воскрес на третій день, за Писанням» (1 Кор. 15:1-4). При цьому, «немає ні елліна, ні юдея, ні обрізання, ні необрання, варвара, скіфа, раба, вільного, але все i у всьому Христос» (Кол. 3:11). Отже, немає якогось «особливого» київського, римського або константинопольського християнства, а є загальне християнство як релігія. Але, як відомо, християнство поділено на кілька деномінацій: православ’я, католицтво та протестантизм. Тому, розглянемо згадане вище визначення по відношенню саме до деномінацій.

З історії нам відомо, що ані православ’я, ані католицтво не зародилися в Україні, вони сюди були принесені з Константинополя та Риму. Те саме можна сказати і про протестантизм та його сучасні течії, вчення яких потрапило в Україну ззовні. Тому, можна стверджувати, що жодна загальновизнана наукою деномінація або навіть конфесія (чи протестантська теча), не зародилася саме у Києві, або загалом в Україні. Особливо, це стосується православних юрисдикцій та католицтва обох обрядів.

Навіть, коли розглядати термін «Київське християнство» як синонім термінів «Українське християнство» або «християни України», у державно-територіальному значенні, то воно явно випадає з концепції УГКЦ, яка розглядає його виключно у дуалістичному (православному та греко-католицькому) значенні.

Отже, на нашу думку, можна стверджувати, що термін «Київське християнство» є помилковим, як у богословському, так і вузькоісторичному науковому контексті долі та функціонуванні двох християнських Церков на території України.

2. Щодо питання коректності терміну «Церкви володимирського хрещення» у інтерпретації УГКЦ

Виходячи з варіантів застосування УГКЦ терміну «Церкви володимирського хрещення», можна зробити висновок, що під ним розуміються певні церковні структури, які виникли в Україні у наслідок акту хрещення Київської Русі у час князювання святого Володимира Великого.

Тому, на нашу думку, основне питання коректності терміну «Церкви володимирського хрещення» полягає у визначенні того, що саме відбулося у 988 р. у Києві, та можливості звуження цього акту виключно до історії ПЦУ і, особливо, сучасної УГКЦ

Не заглиблюючись у історію християнства на землях Київської Русі, можна стверджувати, що у 988 р. святий рівноапостольний князь Володимир Великий оголосив християнство державним віровизнанням своєї держави та за його сприянням священиками Константинопольського патріархату добровільно-примусово було здійсненне хрещення його підданих на всій території держави. При цьому, Київська Русь стала митрополією Константинополя, яка була поділена на кілька єпархій. У подальшому, поширення християнства, зокрема і на території сучасної Російської Федерації, відбувалося шляхом долучення нових вірних до Київської митрополії. Тобто, не було створено якоїсь нової християнської Церкви, а тільки адміністраційна структура Константинопольського патріархату, яка «наповнювалася» місцевим населенням. При цьому, що дуже важливо, призначення та висвячення Київських митрополитів відбувалося саме в Константинополі, а всі спроби Київських князів перенести цей процес у Київ, зустрічали рішучий опір греків та закінчувалися безрезультатно.

Державна християнізація у князівствах Київської Русі була у загальному завершена вже у ХІ ст. У всякому разі, після цього часу, ми не знаходимо відомостів про якісь випадки навернення великої кількості язичників, особливо на території сучасної України. Тому, коли у першій третині ХІІІ ст. в Київській Русі з’явилися канонічні структури Католицької Церкви, їх наповнення вірними відбувалося переважно шляхом прозелітизму, переведенням у католицтво колишніх православних українців, які до цього були вірними адміністративної одиниці Константинопольського патріархату. При цьому, коли вести мову про часи Великого Князівства Литовського й Речі Посполитої (ХV-ХVIІІ стст.), українська шляхта не тільки переходила у Римо-Католицьку Церкву цілими сім’ями, а й переводила своїх селян та віддавала католикам колишні православні храми та монастирі.

У 1448 р. від Київської митрополії Константинопольського патріархату цілком, як єдина структура, відійшли єпархії, які знаходилися на території Московського великого князівства. Вони створили окрему Московську православну митрополію, яка у 1589 р. отримала «визнання» та назву Московський Патріархат. Таким чином, Російська Православна Церква теж має пряме відношення до «церкви володимирського хрещення», адже бере свій початок від акту 988 р.

Також не зробилися виключення різноманітні протестантські течії, що з’явилися в Україні вже у ХVI ст., а особливо – сучасні неопротестанти, зокрема баптисті, євангелікі та адвентисти, історія яких тут розпочинається з ХІХ ст. Всі вони «походили» від Київської митрополії Константинопольського патріархату та формували свої структури з етнічних православних українців, тобто теж є прямими нащадками «володимирського хрещення».

Отже, враховуючи все викладене вище, розглянемо історію виникнення Київської уніатської митрополії, зокрема і сучасної УГКЦ.

Як загально відомо, Київська уніатська митрополія була створена на Брестському соборі 1596 р., коли частина єпископату, священиків та вірних Київської митрополії Константинопольського патріархату перейшла у адміністративне підпорядкування Римського понтифіка. Але цей перехід не був повним навіть у тих єпархіях, де правлячі архієреї були ініціаторами унії. Крім того, паралельно з уніатським, у Бресті відбувся і православний собор, на якому також були присутні архієреї, архімандрити та ігумени найбільш впливових монастирів, священики та вірні тієї самої Київської митрополії. Цей православний собор не тільки засудив унію, а й задекларував свою адміністративну підпорядкованість Константинопольському патріарху. Зі свого боку, Константинопольський патріархат всебічно підтримував вірних своєї Київської митрополії, що вилилось у повне відновлення ієрархії 1620 р. та її подальше визнання владою Речи Посполитої.

Таким чином, при створенні Київської уніатської митрополії не відбулося нічого принципово нового. Адже, як це було і у випадку інших переходів (у РКЦ, до класичних протестантів, або приклад Московської митрополії), частина вірних просто покинула Київську митрополію Константинопольського патріархату та створила нову канонічну структуру у рамках Католицької Церкви. При цьому реальна історія виникнення УГКЦ ще цікавіше, бо вона зв’язана з унією 1596 р. дуже опосередковано…. Розглянемо цей момент більш прискіпливо.

У 1686 р. Московський патріархат анексує Київську митрополію. Константинополь, хоча реально і не міг протистояти цьому акту агресії, але її приналежність Російській Православній Церкві ніколи не визнавав. Не підтримує його і частина священиків та вірних Речи Посполитої, тому реальне підпорядкування триває практично до розділення Речі Посполитої та періодично відновлюється у кінці XVIII – початку ХІХ стст. (Пінська православна конгрегація 1791 р., Могилевські події 1812 р.). З рештою, і надання автокефалії Польській Православній Церкві у 1924 р., і автокефалія Помісної Церкви в Україні 2019 р., – є результатом визнання безперервної приналежності Київської митрополії до канонічної території Константинопольського патріархату.

Однак, Львівська єпархія, яка до цього безперервно перебувала у складі Київської православної митрополії, замість того, щоб залишатися вірною Константинопольському патріарху, у 1700 р. покидає його і долучається окремою структурою до Київської уніатської митрополії, а після її ліквідації на Полоцькому соборі 1839 р. та за згодою на це з боку Риму – робиться окремою «Східною Церквою» (Галицькою митрополією) у складі Католицької Церкви. Але і тут було не все так однозначно з прийняттям унії, як це намагаються подати католицькі джерела. Наприклад, сильний опір уніатам чинило львівське братство, бо одного разу єпископа Йосифа Шумлянського та численних знатних гостей не пустили до Львівської братської церкви, також Манявський Скит залишався православним та знаходився під омофором Константинопольського патріарха аж до закриття під час Йосифінських реформ в Австро-Угорської імперії кінця XVIII ст.

У загальному, на нашу думку, долучення єпископа Йосифа Шумлянського та Львівської єпархії до унії має кілька дуже цікавих моментів. Так, після анексії Київської митрополії Московським Патріархатом, він мав усі канонічні права не підкоритися цьому акту та залишитися під омофором Константинопольського патріарха, як це зробив його попередник відносно уніатства у 1596 р. Однак, він не робить ніяких протестацій відносно московської анексії та чотирнадцять років канонічно залишається у підпорядкуванні Київських митрополитів Гедеона (Четвертинського) та Варлама (Ясинського), які вже знаходилися у адміністративному підпорядкуванні Москви. Тобто виходить, що єпископ Йосиф Шумлянський та Львівська єпархія переходила в унію…. з Московського Патріархату. Це вже навіть не первинний, а вторинний зв’язок фактичних засновників сучасної УГКЦ власно з «церквою володимирського хрещення», бо вони відійшли від структури, яка пішла у розкол ще у XV ст.

Загалом, як бачимо з вищевикладеного, практично всі християнські конфесії (Церкви) сучасної України є спадкоємцями «володимирського хрещення». Єдине, що можна реально зробити – це поділити тих, хто відійшов від Київської митрополії Константинопольського патріархату на кілька груп:

1. Групи, які безпосередньо відійшли від Київської митрополії Константинопольського патріархату, та створили власні Церви (юрисдикції). Це, найперше, Московський Патріархат, а також, з певними застереженнями, класичні протестанти, а саме громади кальвіністів та лютеран (за виключенням Закарпаття).

2. Група, яка перейшла у іншу конфесію як адміністративна структура (змінила центр підпорядкування) – Київська уніатська митрополія (1596 – 1839), а також, за виключенням певної частини, анексована Московським патріархатом Київська митрополія (1686 – 2018).

3. Групи (конфесії або адміністративні структури), які мають зв’язок з «володимирським хрещенням» через структури, від яких вони відійшли свого часу. Це старообрядці, сучасна УГКЦ та різні новітні протестантські деномінації, що виниклі у ХІХ – ХХІ стст.

4. Група, а також окремі вірні, що змінили свою конфесійну приналежність на римо-католицтво, та зробилися «наповненням» для Римо-Католицької Церкви в Україні. Фактично це єдиний випадок, коли, власно, Церква немає безпосереднього зв’язку з Київською митрополією Константинопольського патріархату.

Таким чином, на нашу думку, можна зробити висновок, що термін або визначення «Церкви володимирського хрещення» неможна вживати виключно до кількох конфесій (юрисдикцій), але вони мають загальний характер та відносяться практично до всіх християнських конфесій і деномінацій, які є в Україні, а також до Московського Патріархату.

3. Причини виникнення некоректної термінології у греко-католицькому середовищі

«Коли зірки запалюються, то це комусь потрібно…» – саме така думка з’являється, коли починаєш аналізувати всю безглуздість вживання термінів «київське християнство» та «Церкви володимирського хрещення» виключно щодо православних та греко-католиків Україні. Адже ми далекі від думки, що все викладене вище невідомо ієрархії, священикам та науковцям УГКЦ. Тим більше, що ці визначення практично не вживають інші християнські конфесії, зокрема і Православна Церква України. Більш того, добре розуміючи некоректність або загальність цих визначень, жодна з неправославних християнських Церков навіть не спробує ототожнювати себе, ані з «українським християнством», а ні «володимирським хрещенням».

На нашу думку, виникнення подібних хибних визначень саме у середовищі УГКЦ напряму пов’язано з кризою власної ідентичності. Оскільки, як справедливо зазначає відомий греко-католицький богослов Микола Крокош: «Дотеперішнє післяпідпільне існування УГКЦ показало, що ця Церква так і не змогла подолати кризу ідентичності». Спробуючи віднайти своє місце саме як «національна українська церква» [1], УГКЦ обпирається виключно на патріотично-історичні гасла і тут, без прив’язки саме до історії України, «володимирського хрещення», та, власно, православ’я, вона обійтися не може.

Однак, з іншого боку, оскільки одним з ключових елементів ідентичності сучасних греко-католиків є «нарцистична зацикленість на унійній ностальзіції, яка включає ідеалізацію римо-центризму» [1], УГКЦ «не змогла подолати наслідків латинізаційного Замойського Синоду 1720 р., який відірвав її духовно від Східної Церкви та зробив властиво «уніатською» і антиправославною за суттю» [1].

Таким чином, сучасна дуалістична ідентичність УГКЦ формується на двох основних взаємовиключних факторах:

З одного боку, це претензії на статус «національної церкви», історичної, яка, з огляду на перехід Львівської православної єпархії на унію, саме через анексію Київської митрополії Московським Патріархатом, мусить бути припинена після фактичного відновлення цієї канонічно-адміністраційної єдності з Константинопольським Патріархатом, як це відзначає греко-католицький богослов Микола Крокош: «добровільна реунія – це не лише шанс на подолання розколу Київської Церкви … автокефалія ПЦУ означає те, що прийшов нарешті час, стати повноцінним суб’єктом екуменізму, йдучи новим шляхом – повної емансипації Східних Католицьких Церков від Риму через возз’єднання з Православною Церквою, нашою Церквою-Матір’ю» [1]. Також, ми цілком погоджуємось з його ствердженням, що «історія показала, що відновлення повного співпричастя (а не юрисдикційного підпорядкування) Київської Церкви з Римом можливе тільки при її повній приналежності до родини православних Церков» [1].

З іншого боку – сучасна католицька, адміністративно-центрична скерованість УГКЦ вимагає повного розриву зі своєю православною спадщиною у дусі Замойського синоду, бо згідно з Кодексу Канонів Східних Церков, «єдність Східних Католицьких Церков з Апостольським Престолом полягає в типовому уніатському підпорядкуванні» [1]. Тобто, на сьогодні УГКЦ – це типова митрополія Католицької Церкви, якої, до певного часу, дозволено вживати свій обряд. Така позиція цілком ворожа не тільки до ПЦУ, але й до Вселенського Православ’я загалом.

Отже, на нашу думку, виникнення «гермафродитних» визначень (термінології) УГКЦ, а саме «Київське християнство» та «Церкви володимирського хрещення», є результатом невизначеності ідентичності УГКЦ, яка хоче «всидіти на двох стільцях»: «української» Церкви та звичайної католицької митрополії зі своїм обрядом.

4. Висновки

На нашу думку, терміни «київське християнство» та «Церкви володимирського хрещення» не можна обмежити виключно православними юрисдикціями в Україні, найперше ПЦУ, та УГКЦ. Ці визначення можна без проблем вживати до всіх християнських конфесій (деномінацій) Україні. Виникнення цих термінів у середовищі УГКЦ викликано бажанням долучитися до православної спадщини Київської митрополії константинопольського Патріархату, яку вони покинули ще у XVII ст., а стосовно сучасної УГКЦ – на початку XVIIІ ст. Така рефлексія, на нашу думку, виникла через відсутність власної ідентичності УГКЦ.

Посилання:

1. УГКЦ і томос про українську автокефалію. Частина V

прот. Сергій Горбик.