Свята Гора – це унікальне та чарівне місце. Ще задовго до того, як ви ступите на її схили, ви відчуваєте її неповторність та притягальну силу. Чи дивитеся ви на Гору в далині, чи розглядаєте фотографії в інтернеті або в одному з недавно опублікованих альбомів, слухаєте історію про диво або зустрічаєте ченця, це місце – варто лише подумати про нього – породжує дивовижні почуття у будь-якій душі, що прагне Бога.

Однак чим пояснити таку неповторність? Незрівнянною красою природи? Незвичайною організацією життя тих, хто живе тут? Дивовижною історією з незліченними легендами, що йдуть корінням у далеке минуле? Багатством реліквій та великою кількістю мощів? Крім багатої тисячолітньої історії й унікального ландшафту, завдяки якому півострів називають «садом Матері Божої», Гора Афон – це берегиня великої таємниці майбутнього світу, на ній все і всяк бере участь у божественному житті та радості в очікуванні Кінця часів.

Гора Афон – воістину те місце, де людина може відчути милість та правду Божу, що охоплює кожну живу істоту, незалежно від релігії, національності, культурних звичаїв або особливостей характеру. Там Бог проявляє Свою свободу і розкриває свободу людини. Афон висловлює універсальність Його любові та скасовує закостенілість людських форм і сприйняття.

На Афоні з усією виразністю відчувається відмінність і індивідуальність мов П’ятидесятниці [1]. Зазвичай той, хто ступає на афонську землю, відразу відчуває, що час тут тече зовсім інакше. І це відчуття стає тільки сильніше після навіть невеликого знайомства з життям ченців. Стає зрозуміло, що тут існує інший погляд на час, який задає тон усьому життю на Афоні. Сьогодення не затьмарене тривогою за майбутнє, як це зазвичай буває у нашому повсякденному житті. Справжнє тут перетворюється та стає сосудом вічності. Руйнування й занепад, які несе час, тут не сприймають як непереборне нещастя, а скоріше пов’язують їх з духовною боротьбою за реалізацію божественного задуму часу [2].

Щось схоже відбувається і з простором на Святій Горі. Простір, в якому живе монах – місце, яке він зберігає, якщо згадати відоме чернече висловлювання, – перетворюється в оранжерею раю. Безперервна молитва та спілкування з безначальним Богом розширюють межі простору та перетворюють його в Царство Небесне. Тому Афон називають «садом Панагії, Матері Божої», місцем, де християни живуть в есхатологічному часі та просторі.

Співіснування різних традицій, богослужбових статутів, духовних навчань, звичаїв було відмінною рисою Афона з ранніх часів. Це надає Святій Горі неймовірне розмаїття, що породжує внутрішній мир і спокій, які з’являються завдяки свободі, яка є властивою православ’ю. Подібно послам святого князя Володимира, котрі побували в храмі Святої Софії в Константинополі, християни, які приїхали на Святу Гору, цілком можуть вигукнути: «Ми не знаємо, на небі ми або на землі, адже такої величі та краси ніде на землі немає» [3] .

Значення Афона для духовної історії Православної Церкви безперечно. Свята Гора завжди була відома аскетизмом своїх насельників, життя яких складається з роботи та молитви [4] Афонські монастирі та скити завжди приваблювали численних паломників з багатьох країн світу не тільки духовною красою, а й своїми культурними скарбами. Відомо, що в обов’язки афонських ченців входило вивчення духовної літератури. На Афоні століттями копіювали релігійні, філософські та історичні рукописи. Афон дав православному світу відомих богословів та ієрархів, які стали наставниками в інших країнах, де вони служили у Христовому винограднику. Протягом багатьох століть книгосховища афонських монастирів ставали невичерпним джерелом для різних дослідників – богословів, лінгвістів, палеографів.

«Для вчених Свята Гора є священним місцем, завдяки її історичним і часто унікальним цінностям», – писав російський дослідник Г.А. Іллінський на межі XIX-XX століть, – «для експертів багатьох спеціальностей Афон був та буде величезним і часто недоторканим місцем для досліджень. Лінгвіст знайде тут лінгвістичні пам’ятники поважного віку з важливими і вартими уваги фонетичними і морфологічними особливостями; класиціст виявить особливо цінні копії робіт візантійської літератури, а також величезну кількість супутнього матеріалу; палеограф завжди зможе розшукати тут чудові рукописи, часто унікальні у своїй цінності; археолог та історик мистецтва знайдуть тут вражаючі приклади візантійської архітектури та живопису, в їх розпорядженні на Афоні також будуть буквально гори досі неопублікованих документів і грамот грецькою, латинською, церковнослов’янською та багатьма іншими мовами» [5].

Літургія і міжнаціональне спілкування на святій горі

Свята Гора – це міст між Небом і землею, середовище, яке робить можливим справжнє спілкування з Богом і всіма людьми. Любов, що спускається від Творця, зустрічається тут з любов’ю, що виходить від людини. Цей богоугодний хрест любові пронизує всю повсякденність Святої Гори. Євхаристична Літургія – джерело, яке живить Христом життя людини, розп’яття і воскреслу. На Горі Афон щоночі служать понад 1000 Літургій, і в кожній з них є ектения, яка закінчується словами: «Самі себе і один одного, і все життя наше Христу Богові віддаймо».

Безкорислива любов Христа, з якою знайомиться душа, вчить, що людина віддає себе Богові та ближньому. Адже саме через самовіддачу приходить до отримуючому сила діяти не на словах, що тільки посилює бажання віддавати себе в ще більшому ступені; тільки благородна самовідданість, продемонстрована по відношенню до іншої людини, може спонукати богошукача та його волю до остаточного підкорення Богу [6].

Це той взаємний процес, що відбувається всередині Святої Трійці; це ж очікується і від нас в наших справах і життя. Там, де є любов, там самовідданість і свобода. Ось чому необхідно повне зречення від себелюбства, і ось чому милосердя так тісно пов’язане з аскетизмом. Людському єству потрібна підтримка святих і божественної благодаті для того, щоб досягти успіху у подоланні шляху від егоцентризму до самозречення.

Тому ми просимо Матір Божу і всіх святих дарувати нам сил на вчинення цього подвигу, адже тільки їм вдалося в повній мірі придбати цю християнську чесноту. І тому ми згадуємо цих видатних людей тоді, коли даємо обіцянку присвятити себе і один одного Христу: «Пресвяту, Пречисту, Преблагословенну, славну Владичицю нашу Богородицю і Приснодіву Марію з усіма святими пом’янувши». Ввіряючи самих себе і один одного Господу, ми слідуємо стопами Богородиці і всіх святих, і одночасно ми єднаємося з ними, закріплюючи таким чином єдність віри та нашого життя у Христі [7].

Людина знаходить задоволення в жертовній любові, яка йде від Бога. Чим більше людина звільняє себе від себелюбства, тим більше він заповнюється божественною любов’ю. Ті, кому вдалося до кінця здійснити таку щасливу заміну свого єства, досягли святості. Матір Божа єдина удостоїлася прийняти Сина Божого у найбільш повному вигляді, оскільки і Вона Сама підкорилася Богу в найвищому ступеню. Завдяки тому, що вона і всі святі відріклися від себе заради Бога, всі віруючі отримують сили допомагати один одному та жити гідним життям в очах Господа. Тому Матір Божа – не тільки захисниця всіх, хто живе на Святій Горі, але і приклад для наслідування, розрадниця і помічниця всіх ченців, які присвятили свої життя служінню Богу та людям.

Жертовна любов в історії Святої Гори

Хрест божественної любові з його двома осями: вертикальною – спрагою Бога, і горизонтальною – жертовною любов’ю до людини, – пронизує всю історію Афона. Один за одним усі православні народи пропонували свою підтримку монастирям на Святій Горі. Залежно від історичних і фінансових обставин в різний час православні з Київської Русі, Сербії, Румунії віддавали частину своїх матеріальних ресурсів для того, щоб повне жертви життя афонських ченців могло тривати століттями [8].

Ці православні християни розуміли, що якщо вже вони допомагають, то повинні це робити для всіх, хто потребує монастирів, незалежно від національності ченців, що населяють їх. Ця свобода і радість безкорисливого обдаровування, що є однією з основних рис православного етносу, глибоко торкнулася багатовікова присутність руського чернецтва на горі Афон. Відомо, що руські ченці жили тут з XI століття, і спочатку їм допомагали сербські царі, які жертвували великі грошові суми та навіть цілі села для підтримки добробуту руських монастирів на Афоні. Через татаро-монгольську навалу з +1223 до 1420 року фінансових надходжень з Русі не було, і руським ченцям довелося перебувати під захистом сербів [9].

З 1453 року, після падіння Константинополя і під час сербсько-турецьких воєн, російські афонські монастирі стали отримувати допомогу від румунських воєвод, які, як і сербські володарі, направляли істотні суми грошей і виділяли цілі села і чернечі громади для забезпечення добробуту афонських ченців. Обсяг пожертвувань та допомоги досяг свого максимуму у 1812 році, коли воєвода Скарлат Калімакі зробив спробу відновити монастир Русикон, побудувавши чернечі келії, трапезну, головний храм, пекарню, лікарняний корпус та три каплиці [10].

До кінця XVII століття і на початку XVIII Росія стала місцем зустрічі численних волоських і молдавських ігуменів, які зверталися до Петра Великому за пожертвами і допомогою у відновленні монастирів, які перебували під їх керівництвом. Приблизно в той же час кілька руських ченців, які подорожували в Святу Землю, пройшли по території Румунії і залишили дуже цікаві подорожні нотатки. Одним з них був Іполит Бачинський з Чернігова. У 1711 році Димитрій Кантемир був змушений шукати притулку в Україні. Там він написав кілька книг, допоміг багатьом церквам і скитів біля Харкова та Полтави, а також побудував церкву в Свято-Миколаївському монастирі в Москві, де він сам та деякі члени його сім’ї були потім поховані [11].

У першій половині все того ж XVIII століття важкі життєві обставини змусили трьох румунських ієрархів назавжди переселитися в Україні. Я маю на увазі Пахомія, колишнього єпископа Румунського († 1724, похований в Печерській Лаврі в Києві), а також Мисаїлова, єпископа Бузеу († 1740, Київ) і Антонія Молдавського, який пізніше став митрополитом Чернігівським, а потім Білгородським [12]…

Старець Паїсій Величковський зіграв ключову роль у формуванні духовного союзу між російським та румунським чернецтвом. У його Лаврі ченці з Білорусі та України жили і молилися пліч-о-пліч з румунами, сприяючи тим самим створенню пан-православної свідомості та солідарності, що підготувало Православну Церкву до великих випробувань, які випали на її частку після жовтневої революції [13].

Все сказане вище є доказом того, що добрі справи, благодійність і любов завжди зближували людей і народи. Афонське чернецтво – найяскравіша ілюстрація такій єдності. Афон привів всіх до єдності через жертовну і безкорисливу любов Христову, і буде продовжувати цю традицію до кінця віку. Тільки коли ми визнаємо та відчуваємо духовність тих, хто без залишку присвятив себе Богові, ми починаємо розуміти, що будь-який подарунок вимагає твердих намірів. Невимовна любов Святої Трійці, в найвищого ступеня проявила себе в жертву, співчуття і милосердя Бога Отця, що наповнюють турботу про нас, – це ті дари, які залучають і розбурхують наші душі, підштовхуючи прийняти їх, а потім розділити з іншими.

Афонські ченці показують всьому світу через все, що вони роблять, що життя – це всього лише обмін дарами між нами і Богом. Наш Творець і Творець дарує нам Себе як приношення любові за допомогою розп’ятого і воскреслого Ісуса Христа, і тим самим надихає нас приносити себе Отцеві з Христом і у Христі і включати в цей діалог любові всіх наших ближніх. Наші благі вчинки і справи милосердя, спрямовані на нужденних, з’являються завдяки цьому круговороту божественної любові. Ось чому причащання Христу і єднання з бідними – це два аспекти однієї реальності. Милосердя – це і критерій допуску до Таїнства Євхаристії і наслідок причащання Тіла Христового. З’єднуючись з Христом, людина вступає на життєвий шлях, який характеризується логікою самозречення, яка народжується в глибинах християнської самопожертви, і, тим самим, що є свідченням істини Євангелія Христового.

Підсумок

З тисячолітньої афонської традиції ми винесли той урок, що індивідуалізм, сучасний егоїзм і Євхаристія – явища взаємовиключні. Милосердя і Літургія повинні функціонувати в унісон, так як їх єдність дає ключ до правильного розуміння і інтерпретації виразу «літургія після Літургії». Є лише одна Літургія, один спосіб участі в любові Святої Трійці, один діалог любові між Богом і людиною, який включає в себе всі аспекти нашого життя, і лише одне повеління свідчити про істину Євангелія.

Отже, всі справи в ході нашого земного життя – це не просто якісь добрі вчинки серед багатьох, які допомагають нам стати гідними в очах Бога, але швидше за придбання та куштування нового життя Христової, яка онтологічне змінила і перетворила кожного з нас. Лише опинившись у вирі жертовної любові Святої Трійці, людина починає відчувати, що все є дар і що все дари повинні бути повернуті Дарові і смиренно розуміє, що ми нічого не можемо зробити понад те, «що повинні були зробити» (Лк. 17:0). Це і є дар і послання від афонських ченців всьому світу, що передаються через їх вчинки. Цей дар, сприйнятий і активоване, залучає нас в круговорот вічної любові і логіку безкорисливого віддання, щоб усі ми стали гідними учасниками Тайної вечері світу майбутнього, в радості Господа нашого Ісуса Христа.

Посилання

[1] Nikolaos Hatzinikolaou. Distinctive Features of Athonite Spirituality, in: Dimitri Conomos, Graham Speake (eds), Mount Athos, the Sacred Bridge, Peter Lang, Oxford, 2005, p. 17.

[2] Georgios Mantzaridis. Mount Athos and Today’s Society, The Greek Orthodox Theological Review, 26 no 3 Fall 1981, p 232.

[3] Timothy Ware. The Orthodox Church, Penguin Books, Harmondsworth, UK, 1983, p. 269.

[4] Augustin Nikitin. The Baptism of Kievan Russia and the Manuscript Heritage of Mount Athos, The Greek Orthodox Theological Review, Volume 33, No. 2, 1988, p. 201–202.

[5] G. A. Ilyinsky. The Importance of Athos in the History of Slavonic Literature, The Journal of the Ministry of Public Instruction (= ZHMNP), New Series, 18 (1908), p. 2.

[6] Fr. Dumitru Staniloae. Spirituality and Communion in the Orthodox Liturgy, Craiova, 1986, p. 375.

[7] Ibidem, p. 139.

[8] Alice Mary Talbot, Alexander Kazhdan. Mount Athos, in: Alexander Kazhdan et alii (eds), The Oxford Dictionary of Byzantium, Vol 1, New York, Oxford, 1991, p. 224–227.

[9] Panagiotis Hristou. Athos, the Holy Mountain: History, Life, Treasures, Thessalonike : Kyromanos, 1990, p. 123.

[10] Fr. Teodor Bodogae. Ajutoare româneşti în Athos / Romanian aids in Athos, Sibiu, 1940, p. 299.

[11] Mircea Păcurariu. Istoria Bisericii Ortodoxe Române / History of the Romanian Orthodox Church, vol. 2, Bucureştin, 1981, p. 654-655.

[12] Paul Mihailovici. Legături culturale-bisericeşti dintre români şi ruşi în secolele XV-XX. Schiţă istorică / Cultural and eclesiastical ties between Romanians and Russians in the XV-XX century. A historical sketch, in: Revista Societăţii Istorice-Arheologice-Bisericesti, XXII, 1932, p. 199–276.

[16] G. Bezviconi. Contribuţii la istoria relaţiilor româno-ruse, / Contributions on the History of the relations between Russians and Romanians, Bucureşti, 1962, p. 320.

К.І. Стреза, професор Університету м. Сібіу (Румунія)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»