МОНАСТИРСЬКА ДИДАКТИЧНА ІКОНА

«Розп’ятий чернець». Афон, XVІ ст.

Монастирська дидактична ікона, яка створювалася не для поклоніння, а для навчання та нагадування, є однією з найменш відомих форм іконографії. Це, на наш погляд, пов’язано як з досить обмеженим варіантом зображення, так і з фактом закритості внутрішнього життя православних монастирів. Адже таки ікони писалися не для храмів та загалу вірних, а виключно для ченців. У цій статті ми торкнемся історії з’явлення та розповсюдження, а також розглянемо кілька варіантів подібних ікон, які отримали найбільше розповсюдження.

І. Ікона «Ліствиця духовна»

Ікона «Ліствиця», Синайський монастир вмч. Катерини

На сьогодні науковці не мають єдиної думки щодо часу з’явлення дидактичної монастирської ікони. Однак найбільш поширеною є теорія, яка пов’язує її появу з ім’ям прп. Іоана Ліствичника, а конкретно – з його працею «Ліствиця духовна» (кінець VI ст.), яка була написана на прохання Раїфи [1, ст. 242]. Так, деякі сучасні дослідники, на підставі дослідження рукописів та фресок старовинних синайських монастирів, висувають гіпотезу про появу вияв по мотивах цього твору вже на початку VІI ст. Однак, через періоди іконоборства, найперші ікони й ілюстрації рукописів, що дійшли до нашого часу, датуються ІХ – ХІІ ст. [2, ст. 84] Загалом, Візантійські рукописи твору «Ліствиця духовна», які наочно представляють ідеали чернечого аскетизму, з’являються у другій половині XI ст. Деякі з них, такі як Ватиканської бібліотеки в Римі (gr. 394), мають розгорнутий ілюстративний цикл, що включає різні ступені покаяння і аскетизму [3, Illustration. № 5]. Цілком природне, що саме Синайські монастирі робляться центом створіння дидактичних ікон по мотивах «Лествиці…». Одна з найбільш старовинних та відомих з Синайського монастиря св. Катерини містить розвинену композицію з домінантою сходів в оточенні сил світла й темряви. Ці риси постійні в пізніх творах. Особливість цієї ікони – зображення чортів з луками і гаками. В.Д. Лихачова зараховує ікону до константинопольських [4, ст. 174-176], вважаючи, що вона написана в кінці XI ст. для Синайського монастиря, бо на ній зображений живучий у ті роки ігумен обителі архієпископ Антоній, який піднімається сходами слідом за Іоаном. Однак сумнівно, що настоятель благословив би таке своє «марнолюбне піднесення». На нашу думку, ікона могла бути написана в пам’ять про блаженну кончину ігумена Антонія.

Ікона «Ліствиця», Розпис церви арх. Михайла монастиря Дохіар на Афоні. 1568 р.

Загалом, дидактичні ікони «Лествиці…» дуже швидко робляться невідмінним елементом розписів монастирських приміщень: храмів, трапезних і т.д., а також, як окрема ікона, обов’язковим образотворчих  елементів чернечих келій. Поширення твору прп. Іоана Ліствичника поступово виводить цю ікону з монастирських стін у світ, зокрема і в Київської Руси. Наприклад, виява небесної «Ліствиці» лежить в основі програми розписів північно-західної вежі Георгіївського собору Юр’єва монастиря в Новгороді (1128-1132 рр.) [5, ст. 33-35]. На нашу думку, поширення цього дидактичного сюжету у Київському Православ’ї пов’язаний з перекладами власно самого твору, який був дуже популярним, бо окремі його частини навіть з’явилися частиною «Ізборнику 1076 року» [6, ст. 421].

У XVII ст. композиція твору Іоана Ліствичника проникає також в книжкову гравюру богословських видань Київського Православ’я. Одна з найбільш ранніх прикрашає «Тріодь Пісну» (Тріодіон) Києво-Печерській друку 1627 року та «Ліствицю..», надруковану також у Києві (1627 р.) Вона виконана майстерно, з використанням засобів європейської художньої традиції [7, № 483]. У 1664 р в друкарні Ставропігійського братства у Львові була надрукована «Тріодь Пісна» з гравюрою роботи Василя Ушакевича, яку можна розглядати як спрощений варіант гравюри попереднього видання.

Отже, хоча історія монастирської дидактичної ікони й почалася з творів по мотивах «Ліствиці», цей сюжет досить швидко вийшов у світ та зайняв своє місце у загальному списку дидактичних православних ікон. Але поступово дидактичний ряд чернечого образотворчого мистецтва доповнився ще кількома сюжетами.

ІІ. Ікона «Розп’ятий чернець»

«Розп’ятий чернець». Афон, XVІ ст.

Як свідчать деякі історики, історія дидактичної ікони «Розп’ятий чернець» розпочинається одночасно з заснуванням монастирів спільного життя, а сама ікона є квінтесенцією творів прп. Антонія Великого. Сюжетна лінія варіантів цього дидактичного твору досить однотипна: Невідомий чернець розп’ятий на хресте, а на його нападають демони зі стрілами та списами, на яких позначені різні пристрасті (гонор, похоті, обжерливість та інш.). Також, у певних варіантах для жіночих монастирів, фігура ченця може бути замінена на вияву черниці.

Достеменно невідома, коли з’явилися перші варіанти ікони «Розп’ятий чернець». Найбільш давні спрощені фрагменти подібних фресок, виявлені в синайських монастирях, датуються кінцем іконоборчого періоду, а афонські фрески – ХV-XVI стст. Без сумнівів, ця ікона входить у класичний монастирський дидактичний ряд, скерований саме на ченців. Адже структура її створення входить у класичну працю Діонісія Фурноаграфіота «Ермінія або повчання в мальовничому мистецтві» [8], яка датується 1730 – 1733 рр. Ось як це у неї описується: «Намалюйте монаха, розп’ятого на хресті, одягненого в рясу та камилавку, босоніж, а ноги прибиті до підніжжя хреста; очі та рот закриті. Над його головою  напис: «Постав, Господи, годинник перед устами моїми; тримайте (зачиненими) двері моїх уст». У руках він тримає запалені свічки, а поруч зі свічками такий напис: «Нехай світло твоє так світить перед людьми, щоб вони бачили твої добрі діла, і прославляли Отця вашого, що на небі». На грудях у нього є табличка, подібна на параман, на якій надпис: «Створи мені серці чисте, Боже, і віднови вірний дух у мені». На його животі є інший сувій, подібно до назви, з цими словами: «Не зводиться, чернець, з повним животом»».

У процесі вивчення монастирської дидактичної ікони нам, на великий жаль, не практично не вдалося знайти варіантів твору «Розп’ятий чернець» з території сучасної України або Білорусі. З огляду на щільні зв’язки Київського Православ’я з Константинополем й Афоном, а також з православним населенням Балкан, така відсутність подається дещо дивною та потребує додаткового дослідження. Однак, було виявлено кілька згадок про їх поширення та проникнення та територію Московії саме з Київської митрополії.

«Розп’ятий чернець». Кострома, кінець XVІІ ст.

Так, у описанні ікон костромського походження, ми зустрічаємо фреску «Розп’ятий чернець», яка датується кінцем XVIІ ст. Російські дослідники стверджують – цей дидактичний сюжет потрапив у Московію через «Північне-Західну або Південну Русь» (тобто через Білорусь або Україну) з території колишньої Візантійської імперії.

Так, дослідники костромської фрески «Розп’ятий чернець», яка дотується кінцем XVIІ ст., пов’язують її з аналогічною фрескою з румунського монастиря «Петру Вода», яка була відновлена по старовинним описам та фото кінця ХІХ – початку ХХ ст. Досліджуючи шлях проникнення цього сюжету у Московію, російські дослідники указують на Україну, зокрема на контакти Львівського православного братства. Отже, по російської версії, протограф фрески походив з Балкан, звідки потрапив до Румунії, а потім – через буковинські монастирі, у львівське іконописне середовище. При цьому, як опосередкований доказ, науковці вказують на Манявський скит, які мав щільні контакти з православними Румунії, а також десятки підпорядкованих монастирів на Буковині та Молдови. У 1620 році Манявський Скит отримав ставропігію від Константинопольського патріарха — це означало, що монастир не підлягав ні Львівському єпископу, ні Київському митрополитові, а був підлеглим безпосередньо Константинополю. Таке становище монастиря, який до того ж на Київському соборі 1628 р. був удостоєний звання прото — головуючого монастиря воєводств Руського (Галицького), Белзького і Кам’янець-Подільського, надавало йому великого авторитету, зокрема й у іконописної площині [9, ст. 42]. З решти, на нашу думку, цілком можливо висунути і іншу гіпотезу, зокрема про те, що саме Манявський Скит, який проповідував жорсткий аскетизм чернечого життя, перейняв цей дидактичний іконописний сюжет з Константинополю й (або) Афону, і вже з нього він потрапив у Буковинські та Румунські монастирі, а також до Львівського братства.

«Розп’ятий чернець», Румунія, монастир Петру Води.

Можна припустити, що дидактична монастирська ікона (фреска) «Розп’ятий чернець» зустрічалася в українських та білоруських монастирях ще у кінці XVIІІ – початку ХІХ стст. Адже російські дослідники приводять згадки деяких російських прочан, які, перебуваючи у наших старовинних монастирях спробували поклонятися цієї іконі, вбачаючи її іконою св. Євстратія Києво-Печерського [9, ст. 43].

«Розп’ятий чернець», Буковина.

З рештою, певним доказом поширеность цієї дидактичної ікони на українських землях можуть бути ікони буковинських монастирів, зокрема відома фреска «Розп’ятого ченця» одного з монастирів, де ангел тримає напис: “Святий, Святий, Святий Господь Саваоф”; а також показує Бога Отця (праворуч), Сина (ліворуч) і Святого Духа (голуб у центрі). Загалом вона відповідає «народній гравюрі» з книги Д. Ровенського «Русские народные картинки» ХІХ ст., про яку ми будемо казати нижче (як і про причини їх зникнення з монастирів на території Російської імперії), що опосередковано доказує наявність цієї дидактичної ікони у традиції Київського Православ’я.

«Розп’ятий чернець», гравюра зі збірника Д. Ровеського, кінець ХІХ ст.

На останок варто відзначити, що ця дидактична ікона найперше зміщувалася над вхідною монастирською брамою, а також у монастирській трапезній. Також, коли розглядати балканську традицію, вона була одною з дидактичних ікон чернечих келій, або знаходилася над увіходом у неї.

ІІІ. Смерть ченця, що таємно вживає їжу

Ця дидактична монастирська ікона описана у праці Діонісія Фурноаграфіота «Ермінія або повчання в мальовничому мистецтві» [8] та зустрічається у сербських, румунських та афонських монастирях. Переважно носить келійний характер або зміщується у трапезній. Носить виключно чернечий характер та практично невідома мирянам. На сьогодні у монастирях Київського Православ’я, або їх описах, не виявлена.

ІV. Трапезна фреска «Метушливе життя світу цього»

Ця дидактична фреска також описана Діонісієм Фурноаграфіотом, на сьогодні виявлена у деяких Афонських та Балканських монастирях. На нашу думку, разом з іконою (фреською) «Смерть ченця, що таємно вживає їжу», з’являється наймеш відомою. Також на сьогодні не виявлена у монастирях Київської православної митрополії Х – XVIІІ стст.

V. Причини відсутності чернечих дидактичних ікон у монастирях Київської митрополії

Як вже вказувалося вище, на сьогодні нам не вдалося знайти історичні чернечі ікони у монастирях колишньої Київської митрополії, зокрема в Україні (за виключенням Буковини та деяких монастирів Закарпаття) та в Білорусі. Виключення складають тільки ікони та фрески по мотивам «Ліствиці…», які, за звичай, є сучасними. Ми спробували вивчити цю проблему та прийшли до наступних висновків.

1) Найбільш старовинні фрески та ікони чернечого дидактичного характеру, зокрема і «Ліствиця..», у Російській Православній Церкві відносяться до провадження реформи патріарха Никона. Так, ікона по мотивам «Ліствиці…» XVIІІ – ХІХ стст. зустрічається переважно у храмах старообрядців. Те саме можна сказати про ікону «Розп’ятий чернець», яка, або елементи якої, також є прерогативою старообрядців.

Отже, на нашу думку, можна висунути гіпотезу, що подібні дидактичні ікони були засуджені під час реформи російського патріарха Никона та заховалися тільки у дуже віддалених від центру храмах. А після остаточного поділу Речи Посполитої до Російської імперії відбулася кардинальна ревізія всіх православних монастирів Київської митрополії. У ході цієї ревізії, дидактична чернеча ікона, особливо з «неросійським» надписами, вилучалася та знищувалася. Окремі зразки залишилися тільки у віддалених від центру монастирях Російської імперії, які не підпали під пильну ревізію …. [9, ст. 43]

На підтримку цієї гіпотези опосередковано каже і праця Д. Ровеського «Русские народныя картинки», де описана подібна дидактична ікона, але виключне як «народний твір» [10, ст. 157]. Однак настільки складна ікона, враховуючи глибокий богословський та дидактичний зміст, коли її порівнювати з іншими лубочними малюнками, аніяк не може бути саме «народною». На нашу думку, це вияв професійного образотворчого дидактичного мистецтва, яке, через своє поширення у монастирях, було перейнято творцями народних гравюр.

2) Цілком можливо, що подібні ікони були присутні у монастирях Галичини ще у XVIІІ ст., але через те, що у наслідок реформи 1785 р. вони були закрити австрійським урядом та перетворені на парафіяльні храми, багато чернечої спадщини було знищено. Крім того, східна православна духовність була чужою для уніатів, які на той час орієнтувалися на загальну католицьку традицію та не поділяли афонський чернечий аскетизм. Але там, де православ’я заховалося, зокрема на Буковині, ці дидактичні ікони не були знищені та «дожили» до наших днів.

Висновки

Традиція монастирської дидактичної ікони (фресок) має дуже старовинну традицію та історію. Вона була визнана та відзначена у повідних довідниках іконописців. Сьогодні ця традиція активно відроджується у Румунських, Сербських, Чорногірських монастирях та на Афоні. На нашу думку, у площині відродження чернечої традиції Київського Православ’я, вона мусить бути ретельно досліджена. Проте її застосування в сучасних монастирях Православної Церкви України є виключно компетенцією їх настоятелів та братії.

Посилання:

1. Хохлова И. Л. Обзор памятников древнерусской живописи на тему «Лествицы» преподобного Иоанна. Основные тенденции эволюции // Вестник КГУ им. Н.А. Некрасова ¨ № 3, 2007.

2. Древние синайские монастыри. Мн., 1994.

3. Martin J.R. The Illustration of the Heavenly Ladder of John Climacus. Princeton, 1954

4. Лихачева В.Д. Искусство Византии IV– XV веков. Л., 1986

5. Сарабьянов В.Д. Росписи Георгиевского собора Юрьева монастыря и их место в новгородском искусстве первой трети ХІІ века // Тез. докл. Искусство Руси и стран византийского мира XII века. – СПб., 1995.

6. О. М. Дзюба. Ізборник 1076 // Енциклопедія України, т. 3. К., 2005.

7. Украинские книги кирилловской печати XVI-XVIII вв. Каталог изданий. Вып.1. М., 1977.

8. Διονυσίου του εκ Φουρνά Ερμηνεία της ζωγραφικής τέχνης: εκ χειρογράφου του ιη’ αιώνος εκδοθείσα κατά το πρωτότυπον αυτής κείμενον / υπό Α. Παπαδοπούλου-Κεραμέως. 1900

9. Костромская иконописная школа. Спб., 1994.

10. Д. Ровенский. Русские народные картинки. Кн. ІІІ. СПб., 1881.

прот. Сергій Горбик