ДЕЩО ПРО УСТРІЙ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ

Помісна Православна Церква є Єдиною Святою Кафоличною (Соборною) і Апостольською Церквою у всій її повноті. Православна Церква за своїм устроєм не нагадує ту піраміду, якою є, власне, Римо-католицька церква, ухвали якої приймаються виключно у її центрі, у Ватикані (місто Рим). Однак було б єрессю сказати, що у православній церкві відсутній центр, і за своєю структурою вона являє собою децентралізовану, тобто автокефальну організацію, не маючи свого глави. Якщо католиків запитують, хто є главою Церкви, вони завжди кажуть: «Папа Римський». Православні на те ж питання дають відповідь: «Глава Церкви Господь наш Бог і Спаситель Ісус Христос.

З точки зору своєї зовнішньої організації, Православна Церква є децентралізованою, кожна Помісна Церква є Єдина Свята Кафолична (Соборна) і Апостольська Церква у всій її повноті.

Помісна церква утворюється з єпархій (діоцезій) на чолі з єпископом: «Там, де є єпископ, є еклесія (церква)». Це визначення, взяте з послання святого Ігнатія Богоносця до мешканців Смирни. Великий Богоносець писав: «Будьте єдині з своїм єпископом» і «Дивіться на свого єпископа, як на Христа». Православна Церква має тільки один харизматичний центр, свого Главу, Яким є Христос. Святий Дух, нероздільний з Сином завжди діє в Церкві спільно і роздільно з Ним, – Він проявляється у Вселенських, Помісних і Архієрейських Соборах, місцевих і обласних синодах та через пророчого Духа Своїх святих, які утвердили своє життя після виникнення Церкви (еклесії). «Бо благодать і дар, що є у Тройці, даються від Отця через Сина в Дусі Святому» «Неможливе наділення даром в нас, крім в Дусі Святому. Все, що відбувається і діється, – то через Слово і Дух». «Дух дійсно невіддільний від Сина” – так вчить нас великий Афанасій Олександрійський.

Кожна (національна чи провінційна) обласна церква має власного зверхника який є її першим серед інших єпископів згідно з 34 Апостольським Правилом. Правило 34 зобов’язує єпископів кожного народу (або області) обирати свого «Протос» (Першого) і “вони нічого не вирішують без свого (першого) очільника і очільник нічого не вирішує без згоди всіх. Таким чином буде однодумність, і прославиться Бог у Святому Дусі, Отець, Син і Святий Дух”. Зрозуміло, що перший (Протос – предстоятель) обирається всім єпископатом помісної церкви, його слово має велику вагу, а як особа він наділений дуже великими повноваженнями. По суті, це є церковне вираження синергії та єдності в різноманітті іпостасей (осіб).

Першість честі серед всіх патріархів і предстоятелів після розколу 1054 р. перейшла до Другого Риму, Константинопольського Патріархату. Ця першість полягає у першості служіння (дияконії) на користь усім, а не у верховенстві цього престолу над усіма іншими. У Православній Церкві не існує такого уявлення, щоб якийсь один єпископ мав зверхність над іншим, вважався б верховним суддею у розв’язанні конфліктів в Церкві та між іншими єпископами. В той же час, право на оскарження (апеляцію), визначене канонами 3 і 5 Сардикійського собору відноситься до Першого престолу, як про це і згадано на 5-му Константинопольському (Фотієвому) соборі (879-880), але ці канони, – не вдаючись у подробиці – не встановлюють права для Константинопольського патріарха втручатися в справи іншої автокефальної Помісної Церкви чи й навіть автономної. Ці останні обов’язки належать Соборам (місцевим, обласним або Вселенським), які регулюють життя Церкви, відповідно до 34 Апостольського правила.

+ Іоасаф (Василиків),

митрополит Івано-Франківський і Галицький