Богослов’я не є для людини якимось далеким і відстороненим явищем. Людина, створена «за образом і подобою» Божою, може у дійсності спілкуватися з Богом. Вона може по суті своїй стати подібною до Бога – під дією благодаті Божої; вона оживляється Богом, і все її життя наповнюється сенсом згори. Вимовлені нею слова стануть богослов’ям, якщо вони будуть виразом, відображенням і породженням розуму, який знаходиться в єднанні і у живому, дійсному спілкуванні з іпостасним Божественним Словом.

У цій статті ми звернемося до навчань двох відомих богословів, які досягли успіху в дослідному, практичному богослов’ї, – святому Григорію Палама і пріснопам’ятному старцю Софронію Ессекському.

«Богослов’я – це коли ми живемо в Бозі, а Бог живе в нас» [1] – дуже точно зазначив одного разу старець Софроній. Богослов’я не можна навчити, воно не є породженням інтелекту, яким би геніальним цей інтелект не був. Богослов’я – це живий досвід, це – стан нашого духу, яке можна досягти тільки досвідченим шляхом. Воно стає змістом нашої молитви і в той же самий час розвивається завдяки молитві і живиться нею. Святі отці кажуть, що богослов – це той, хто молиться; і той, хто придбав справжню молитву, стає справжнім богословом [2].

Православне Передання підкреслює одну дуже важливу думку, що людині для досягнення стану істинного богослов’я, що виражається у живому, реально пережитому духовному досвіді та найвищій якості розуму, споглядає духовні предмети такими, як вони є насправді, необхідно пройти на практиці шлях духовного очищення і зростання у рамках аскетичного способу життя ісихастів, який строго б слідував послідовності духовного діяння і пережитих станів: слухняність-молитва-богослов’я. Як казав старий Єфрем Катунакський, послух є основою для чистої і богоугодної молитви, а молитва, у свою чергу, призводить до очищення серця від пристрастей і дару непогрішимого богослов’я, пережитого на досвіді. Основою для придбання дару богослов’я він вважав блаженну слухняність.

Справжнє богослов’я – це міркування про Бога, яке виникає з єднання з Богом. Без цього єднання міркування про Бога не має сенсу. Це те ж саме, що описувати місто, в якому ти ніколи не був і яке ти не бачив своїми очима. Богослов’я як інтелектуальна діяльність, розробка суджень і понять, набагато поступається богоспогляданню. Без останнього богослов’я стає безплідним, тобто залишається у рамках створеного; йому невідомо прояв нествореного у творінні, і воно не сприяє здійсненню спілкування з Богом. Святий Григорій Палама підкреслює, що таке богослов’я настільки далеко від богоспоглядання і від спілкування з Богом, наскільки знання про богослов’ї відстоїть від уміння особисто бути богословам, оскільки міркувати про Бога і перебувати у живому спілкуванні з Ним – це не одне і теж [3]. Святий Григорій Палама проводить відмінність між таким розсудливим, академічним богослов’ям і богоспогляданням. Богослов’я відрізняється від богоспоглядання рівно таким же чином, як знання про предмет відрізняється від володіння ним. Тільки той, хто отримав благодать Божу на своєму досвіді і кому знайоме єднання з Богом, може істинно і вірно міркувати і говорити про Бога, може богословіть непогрішимо і правильно.

Це божественне єднання стає можливим, коли розумна енергія душі спускається в очищене від пристрастей серце людини – тобто туди, де людина зустрічається з Богом. Відкриття для себе повної енергії розуму, що допомагає душі осягнути суть явищ і речей через висновок, і її звільнення від холодної розумової діяльності є, мабуть, найважливішим питанням для внутрішнього духовного життя людини [4] Як абсолютно вірно помітив вікопомний о. Іоаніс Романідіс, у досконалого богослова повинна бути розвинена як розумна енергія душі, так і розумова діяльність. Поєднання ума і серця за допомогою розумної молитви привертає божественні обдарування до тих, хто зі смиренням і увагою займається розумною працею.

Переживання на своєму досвіді благодаті Божої, яка, врешті-решт, призводить до споглядання нествореного світла – це безпечний і випробуваний спосіб доторкнутися до богослов’я. «Істинне ж богослов’я передбачає досягнення зі вищім Світлом надприродного з’єднання», – пише св. Григорій Палама [5]. Саме таким є справжнє, благодатне, святоотцівське богослов’я, засноване на власному досвіді спілкування з Богом. Воно знаходиться не на рівні академічного богослов’я і освіти, а набагато більш високому рівні.

Справжнє практичне богослов’я забезпечує і вказує вірний шлях, за допомогою якого стає можливим пізнати справжню особистість людини – чого не в змозі досягти академічне богослов’я. Багато хто говорить сьогодні про особу, але використовують при цьому апарат філософсько-релігійних понять і академічний підхід [6], який може лише призвести до перетворення «огидної маски» в «маску інтелектуальну» або до ототожнення нової людини, яка прийшла на зміну «людині старій», з якимось академічним богословом у мантії. Але у цьому контексті мова, звичайно ж, ніяк не може йти про очищення, освіту і обожнення людини. Тільки шляхом теоретичного пізнання, без практики, неможливе досягнення православного духовного життя і прояв справжньої суті людини. «Бо не слухачі Закону справедливі перед Богом, але виконавці Закону виправдані будуть» [7], – говорить св. апостол Павло. Святі отці підкреслюють, що здатність богословів приходить в якості нагороди за справжню духовну працю, коли «праця є підставою, на якій ґрунтується споглядання», а не навпаки.

Ця практика з точністю застосовується в чернецтві. Усі монастирі є школою духовного життя і функціонують за єдиним принципом. Однак «школа богопосвячених осіб» відрізняється від богословських факультетів, які були організовані в рамках певних історичних умов мирського життя. Чернецтво – це особлива школа, де кожен день, кожну мить, кожне слово пов’язані з буттям Бога, з життям згідно з Його законами і заповідями» [8]. Старець Софроній наголошує, що «віддавшись чернечому життю, ми максимально близько підходимо до сприйняття Бога, чого неможливо досягти, дотримуючись логічних висновків, яким навчають на богословських факультетах. Наша школа рухається вперед лише шляхом слідування заповідям Божим. У цьому полягає відмінність між укладом чернечого життя і системою навчання на богословських факультетах, де дозволяється вести такий спосіб життя, який подобається, аби ти присвячував свої думки проповідуванню і навчанню. Що стосується чернецтва, то тут, головним чином, питання полягає у тому, як прожити черговий день та не згрішити» [9].

Таке звільнення від гріха має велике значення, оскільки може призвести до бачення Господа: «Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать» [10]. Професор Георгіос Мандзарідіс висловлюється наступним чином з цього приводу: «Чистота серця є умовою богобачення, яке, у свою чергу, служить джерелом істинного богослов’я. Справжні богослови Церкви – це, у першу чергу, боговидці. Найвищим проявом, кульмінаційною точкою богослов’я є бачення Бога» [11].

Святоотцівське богослов’я є богослов’ям практичним. Прості ченці, незважаючи на той факт, що вони абсолютно не мали мирського освіти, проте, прожили й випробували велич цього богослов’я на своєму досвіді. Пріснопам’ятний старець Йосип Ісихаст в одному зі своїх листів писав: «Справжній чернець – це твір Святого Духа. І коли в слухняності і священній безмовності очищаються його почуття, коли його розум заспокоює і він досягає чистоти сердечної, то тоді отримує благодать, просвіту та духовне знання. Він сам стає світлом, весь його розум, усе його єство просвічується і виливає богослов’я так, що якщо записують троє, то не встигають за потоком благодаті, яку виливає хвилеподібно і поширює мир і крайню нерухомість пристрастей у всьому тілі » [12].

Слово всіх справжніх богословів, які пізнали богослов’я на своєму досвіді, «живе та діяльне, гостріше від усякого меча обосічного, проходить воно аж до поділу душі й духа» [13], їх слово здатне зцілити і відродити «струджені та обтяжені серця» людей. Це слово – засноване на реальному досвіді; відрізняється від інших; слово, що його вимовлене мужами досконалими; слово, що надихається Духом Святим, яке відчутно впливає на серце людини; воно не має нічого спільного зі словом розсудливим, раціоналістичним, з сухим, неживим академічним словом.

Що може запропонувати людині академічне богослов’я? Професор Георгіос Мандзарідіс, намагаючись певним чином з’єднати академічне і практичне богослов’я, дає дуже вірну трактування академічного богослов’я, при цьому використовуючи термін «усвідомлення» з соціології Макса Вебера.

«При цьому дослідник не тільки не виключає зі свого дослідження богословський досвід, який є досвід пізнання нествореного, а й намагається, наскільки можливо, зрозуміти його і представити максимально щирим чином. Усвідомлення у цьому випадку відбувається не тільки за допомогою розуму, інтелекту, а набуває глибокий духовний характер. Мова йде не про розумові, а про духовні підході, що стає можливим за допомогою діяльності людського розуму, як це зазначається в біблійній і святоотцівської антропології» [14]. Професор Мандзарідіс підкреслює, що «аскетична праця стає методом богословського пізнання або методом богословської науки. І, таким чином, методологія богословської науки, по суті, збігається з методологією удосконалення людини шляхом аскетичної праці» [15].

Богослов’я в своєму справжньому вимірі нерозривно пов’язане з аскетичним способом життя і отриманням благодаті Божої, і має практичний характер. Найкраще поєднання практичного і академічного богослов’я досягається у тому випадку, коли провідну роль у цьому єднанні займає практичне богослов’я. Практичне богослов’я більш важливо, має духовний пріоритет у порівнянні з академічним богослов’ям; при цьому присутність останнього не виключається повністю і не заперечується його значення, «що було б не просто помилковим, але навіть гріховним» [16], як дуже точно зазначив старець Софроній. Академічна богословська освіта відкриває перед нами нові горизонти, дозволяє нам розібратися у богословських проблемах кожної нової історичної епохи, завжди є необхідною складовою в якості знання. Але досягти найвищого рівня, єднання з Богом, можливо тільки за благодаттю Божою, шляхом застосування богослов’я на практиці, у своєму житті.

Загальновідомим фактом є, звичайно, і те, що академічне богослов’я часто бувало байдужим, а іноді і висміював практичне богослов’я, що, в свою чергу, є плодом секуляризації. Секуляризація в життя і устрію Церкви, і секуляризація богослов’я знаходяться у залежності один від одного. Чим більше спотворюється життя віруючих, чим менше вони спираються на Євангельські заповіді, чим більше віруючі «підпорядковуються цьому віку» [17] і цураються святоотцівської традиції, тим більше секуляризаційною стає Церква і Її богослов’я. Секуляризаційне богослов’я відображає секуляризацію Церкви і навпаки.

Ми сподіваємося, що в чернецтві і в академічних колах і далі будуть присутні богослови, які застосовують богослов’я на практиці, в своєму власному житті, оскільки і ченці, і академічні богослови повинні стати справжніми Богоносцями. Може бути, вони і не досягнуть тієї висоти і того досвіду, якими володів св. Григорій Палама або старець Софроній, але, тим не менш, вони повинні хоча б намагатися наблизитися до них і черпати натхнення з їх досвіду.

Більш того, слід зазначити, що всі віруючі, хрещені православні християни, можуть на собі випробувати сутність богослов’я, яке ні в якій мірі не є привілеєм тільки тих, у кого є дипломи про освіту богословського факультету. Богослов’я, як ми вже неодноразово зазначали, прямо пов’язане з свідомим слідуванням євангельським заповідям і життям у Христі. За часів Візантійської імперії богословілі все, навіть імператори. У Константинопольському університеті богослов’я не викладалося. З жорсткою критикою на адресу відомого богослова того часу Іоана Кіпаріссіотіса, противника вчення св. Григорія Палами, після смерті святителя виступив не хто інший, як імператор Іоан Кантакузин, а не який-небудь представник церковного керівництва.

Дуже важливо, щоб в цю епоху постмодернізму і глобалізації, сучасниками якої ми є, святоотцівська традиція продовжувала жити і застосовуватися на ділі, щоб богослов’я звільнилося від жалюгідної і дріб’язкової самодостатності, геть відкинув би все елементи секуляризації і не перетворилося б у постпатристичне богослов’я, видозмінене і чуже благодаті Святого Духа, яка направляла святих отців нашої Церкви. Ми бажаємо, щоб богослов’я залишалося живим, допомагало вирішувати ключові проблеми людського життя, застосовувалося на практиці, було наповнено благодаттю Святого Духа і завжди застосовувало святоотцівський підхід по відношенню до наших ближніх.

Примітки:

1. Αρχιμ. Σωφρονίου, Οικοδομώντας τον ναό του Θεού μέσα μας και στους αδελφούς μας, Ι. Μονή Τιμίου Προδρόμου, Έσσεξ Αγγλίας 2013, τομ. Α , σ. 57.

2. «Ει θεολόγος ει προσεύξη αληθώς. Και ει αληθώς προσεύχη, θεολόγος ει». Ευαγρίου Ποντικού, Περί προσευχής 60, PG 79, 1180B.

3. Αγίου Γρηγορίου Παλαμά, Υπέρ των ιερώς ησυχαζόντων 1,3,42, Γρηγορίου του Παλαμά, Συγγράμματα, επιμέλεια Π. Χρήστου, τομ. Α , Θεσσαλονίκη 1962, σ. 453 (στο εξής Συγγράμματα).

4. Βλ. Αρχιμ. Εφραίμ Βατοπαιδινού, «Η χρήση της λογκής και νοεράς ενέργειας του ανθρώπου κατά τον άγιο Γρηγόριο Παλαμά», Πρακτικά Διεθνών Επιστημονικών Συνεδρίων Αθηνών και Λεμεσού, Ο άγιος Γρηγόριος ο Παλαμάς στην ιστορία και το παρόν, Ι. Μ. Μονή Βατοπαιδίου, Άγιον Όρος 2000, σσ. 769-779.

5. Αγίου Γρηγορίου Παλαμά, Υπέρ των ιερώς ησυχαζόντων 1,3,15, Συγγράμματα, τομ. Α , Θεσσαλονίκη 1962, σ. 425.

6. Βλ. Μητροπολίτου Ναυπάκτου Ιεροθέου Βλάχου, Το πρόσωπο στην Ορθόδοξη Παράδοση, Ιερά Μονή Γενεθλίου της Θεοτόκου (Πελαγίας), Λεβαδειά 21994, σ. 87.

7. Ρωμ. 2:13.

8. Αρχιμ. Σωφρονίου, Οικοδομώντας τον ναό του Θεού μέσα μας και στους αδελφούς μας, Ι. Μονή Τιμίου Προδρόμου, Έσσεξ Αγγλίας 2013, τομ. Β , σ. 414.

9. Αρχιμ. Σωφρονίου, Οικοδομώντας τον ναό του Θεού μέσα μας και στους αδελφούς μας, Ι. Μονή Τιμίου Προδρόμου, Έσσεξ Αγγλίας 2013, τομ. Β , σ. 415.

10. Ματθ. 5:8.

11. Γεωργίου Μαντζαρίδη, Πρόσωπο και θεσμοί, Θεσσαλονίκη 1997, σ. 73.

12. Γέροντος Ιωσήφ,  Εκφρασις μοναχικής εμπειρίας,  Επιστολὴ 48, εκδ.  Ιερᾶς Μονής Φιλοθέου, 51996, σ. 279.

13. Βλ. Εβρ. 4:12.

14. Γεωργίου Μαντζαρίδη, Πρόσωπο και θεσμοί, Θεσσαλονίκη 1997, σ. 64.

15. Γεωργίου Μαντζαρίδη, Πρόσωπο και θεσμοί, Θεσσαλονίκη 1997, σ. 73.

16. Αρχιμ. Σωφρονίου, Το μυστήριο της χριστιανικής ζωής, Έσσεξ Αγγλίας 2010, σ. 61.

17. Βλ. Ρωμ. 12:2.

архімандрит Єфрем, Настоятель Ватопедського монастиря

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»