До всього цього долучається інша форма спокуси, набагато небезпечніша. Бо, крім похотей тіла, що спираються на дозволяння всіх тілесних розкошів, рабами яких стають ті, хто на погибель собі віддаляється від Тебе, у душі існує ще інша форма похоті. Вона переходить через ті самі тілесні чуття, але звертається не так дотілесної втіхи, як до досвіду, для якого тіло стає тільки знаряддям.

Це пуста цікавість, що прикривається іменем пізнання й знання. Боже віщування назвало її «похіттю очей», оскільки вона спирається на бажання пізнавати оскільки з-поміж чуттів при пізнаванні очі займають перше місце.

Бо справді – це риса, притаманна очам. Але ми послуговуємося цим словом, говорячи й про інші чуття, коли пропонуємо пізнати їх. Бо ми не кажемо: «Послухай, як це мерехтить», ані: «Понюхай, як це блищить», ані: «Покуштуй, як це промениться». Слово «бачити» надається до всіх цих вражень. Ми кажемо не тільки: «Дивись, що за світло!» (це можуть помітити тільки очі), – а й : «Дивись, що за звук, дивись, що за запах, дивись, що за смак, дивись, яка твердість!» Ось чому кожен досвід, осягнений за посередництвом чуття, назвали, як я вже сказав, «похіттю очей», бо бачити – це властивість лише очей, але й говорячи про інші чуття, коли за їх допомогою досліджуємо якусь річ, щоб її пізнати, ми за аналогією вживаємо це слово.

З цього можна наочно бачити, що чуття переслідують дві речі: одна – це розкіш, друга – цікавість. Розкіш шукає краси, милозвучності, того, що гарно пахне, солодко смакує, що ніжне при дотику; цікавість, навпаки, шукає цілком протилежних вражень лише для самого випробовування, не для того, щоб наразитися на неприємні враження, а для самої приємності досвіду й пізнання. Бо хіба це розкіш – оглядати зовсім розпанаханий труп, що викликає дрож? Та коли він лежить де-небудь, збираються люди, щоб співчувати й бліднути. Але бояться побачити це у сні, начебто наяву хтось змушував їх дивитися на це, або начебто їх схилило до цього сподівання побачити якусь красу. Таке саме трапляється і з іншими чуттями, але я не хочу довго розводитися з цього приводу. З цієї пошесті цікавості походять усі чудасії, що їх виставляють у театрі. З неї походить і намагання досліджувати таємниці природи, які поза нами, і таємниці, пізнання яких не дає жодної користі, бо люди не шукають нічого, крім самого пізнання. З неї походить і те, що коли хтось має на меті підступне знання, то шукає його за допомогою магії. Через цікавість навіть у самій релігії люди «спокушають Бога», домагаються знаків і чудес не для спасіння, а лише для самого досвіду.

Ось із цього безмежного лісу пасток та інших небезпек я вже чимало з них усунув, я викинув їх геть з мого серця завдяки Тобі, бо Ти дав мені силу на це, «Боже мого спасіння!» Але хіба я посмію сказати, що з тисяч різноманітних вражень, які кожної днини накопичуються довкруги мого життя, жодна не приковує моєї уваги, мого зору й не полонить моєї цікавості?

Правда, театр уже не захоплює мене; не дбаю вже й про пізнання зоряних шляхів; ніколи моя душа не шукала віщої відповіді у тіней небіжчиків; я цурався всіх тих святотатських обрядів. Але скільки підступних хитрощів вигадує ворог, щоб накинути мені думку домагатися якогось чуда від Тебе, Боже мій, від Тебе, чиїм низьким і покірним рабом я маю служити!

Заклинаю Тебе нашим Царем, нашою чистою й непорочною вітчизною Єрусалимом, щоб кари гідна згода, що сьогодні далеко від мене, віддалялася завжди і щораз далі! А коли я прошу в Тебе спасіння когось іншого, то я переслідую цим заступництвом зовсім іншу мету: Ти дозволяєш мені і завжди радо дозволятимеш іти за Твоєю волею, хоч би якою вона була.

Але якими ж численними дрібничками, як презирливо кожен спокушає нашу цікавість! Хто здатен виміряти наш чистий занепад? Скільки ж то разів, наслухавшись марних небилиць із чистої ввічливості, аби не зробити прикрості слабостям іншого, ми починаємо згодом поволеньки залюбки прислухатися до них? Уже не йду більше до цирку, щоб побачити, як собака наздоганяє зайця, але коли випадково побачу таку гонитву в полі, де прогулююся, то вона захоплює мене, ба, навіть відриває від глибоких роздумів; правда, вона не зводить мого коня на манівці, а все ж моє серце стежить за нею. І коли б Твій докір щодо мого безсилля не напоумив мене чимскоріше відвернутися від цього видовища й повернутися до якихось роздумів, які піднесли б мене аж до Тебе, або махнути на все рукою й іти далі, то я б і далі стояв, безглуздо відкривши вуста.

Та що це я кажу? Коли я сиджу в себе вдома, а тим часом ящірка ловить мушок або павук своїми сітями комашок, що потрапляють туди, то хіба ж це не привертає моєї уваги? Чи це вже не те саме, оскільки ці тваринки дуже маленькі?

Переходжу звідси до Твоїх похвал, Чудотворе і Розпоряднику Всесвіту, але не з них починається моє зацікавлення.

Одна справа – вміти швидко підніматися, а зовсім інша – ніколи не падати. А моє життя було сповнене тих слабостей; єдина моя надія на Твоє велике милосердя. Наше серце дає притулок усіляким речам: воно містить у собі багато дурниць, які часто перебивають і спотворюють нашу молитву; тож коли перед Твоїм обличчям ми намагаємося піднести голос нашого серця аж до Твоїх вух, ці свавільні думки невідомо звідки тиснуть на нас і несподівано перебивають нам таку важливу справу.

Опрацьовано прот. Іваном Голубом. ЛПБА