ДЕЯКІ ДУМКИ ПРО ДИВНУ «РЕЛІГІЙНУ АНАЛІТИКУ» ТА ВИЗНАННЯ ПОМІСНОГО СТАТУСУ УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОСЛАВ’Я

Ще не встигли висохнути чорнила під Зверненням Верховної Ради України до Вселенського Патріарха Варфоломія щодо надання автокефального статусу Українському Православ’ю, як вже з’явилася «релігійна аналітика», яка доводила не тільки «неканонічність» самого звернення, а і, власне, неможливість надання Українському Православ’ю помісного статусу.

Першою вдарила «важка артилерія» у вигляді офіційних речників Московського Патріархату в Україні та промосковська агентура. Але їх прямі напади були малоефективні, бо отримали гідну відсіч, як з боку голови прес-центру УПЦ КП, архієпископа Євстратія (Зорі), так і з боку українських релігієзнавців.

Саме тому, противники автокефалії почали залучати тактику «гібридної інформаційної війни», коли в дискусію почали залучатися особи, які, ніби, виступають за помісний статус Українського Православ’я, а на справді шукають перепони надання подобного статусу та підводять під таку хибну думку «аналітичне підґрунтя». У цієї статті ми не будемо аналізувати всі статті подібних «релігійних аналітиків», бо їх занадто багато, а аргументація однотипна. Але аналіз «аналітики» деяких «науковців», що з’явилася на провідних релігійних ресурсах, варто розглянути, тим більше – усі три статті, які ми будемо розглядати нижчі, з’явилися майже одночасно з’явилися на підконтрольному МПвУ ресурсі «Релігія в Україні» незабаром після успішного закінчення Всеправославного Собору.

Одним з перших, включився в дискусію вікарний митрополит Московського Патріархату в Україні Олександр Дробинко, опублікував кілька статей на інтернет-порталі «Православ’я в Україні» [1]. На перший погляд, нібито все правильно та патріотично, але вже перші рядки викликають певний неспокій… Що ж пропонує нам цей речник «українського кола» МПвУ? Дуже просту річ – повернутися до якоїсь «спадщини блаженійшого митрополита Володимира (Сабодана), що допоможе відновити «єдність Українського Православ’я». Але що це за «спащина»?

Покійний митрополит Володимир (Сабодан) очолив Московський Патріархат в Україні (УПЦ МП) на сумнозвісному «Харківському соборі 1992 р.», що відбувся з порушенням усіх канонів та власного статуту МПвУ (УПЦ МП). Що особливо важливо, на момент «обрання», митрополит Володимир (Сабодан) навіть не був у клірі «самокерованої УПЦ». Його призначення відбулося не тільки за указівкою Московської Патріархії, а і спецслужб Російської Федерації.

За двадцять два роки керування МПвУ (УПЦ МП), митрополит Володимир практично не зробив жодного реального кроку, який був би скерований на об’єднання Українського Православ’я та отримання помісного статусу. Саме у ці роки в МПвУ була сформована та набрала сили «промосковська п’ята колона», у храмах з’явилися «ікони» російських імператорів та антиукраїнська література. І коли сьогодні митрополит Олександр Дробинко каже про «гоніння на блаженійшого Володимира в кінці його життя», то «гнані» він був тим оточенням, яке сам собі обрав – більш сильні вовки почали рвати знесиленого вожака, щоб зайняти його місце.

«Перемови зі всіма гілками Українського Православ’я», які зі слів митрополита Олександра ініціював «блаженійший митрополит Володимир», реально припадають на час перемоги «Помаранчевої революції» 2004 р. та «Революції гідності» 2014 р. Це значиться на той час, коли МПвУ, що традиційно підтримував антиукраїнські сили, погрожувала небезпека через карколомне падіння суспільної довіри. І навіть у цьому випадку, ідеться швидше про імітацію перемов (2004 р. – перемови по підготовці перемов; 2014 р. – кілька пустих засідань, на яких «розкольникам пропонували повернутися з покаянням у лоно канонічної церкви»), яка була скерована на «окозамилювання», як українським православним вірним, так і Вселенському Патріарху.

Таким чином, шлях переговорів по алгоритму «спадщини блаженійшого митрополита Володимира» – це шлях «переговорів для переговорів», пустих розмов, що мусять тільки відтягнути час та створити гарну іміджеву картинку для МПвУ. До того ж, ніхто з сьогоднішнього керівництва МПвУ не виказує жодної готовності до перемов про об’єднання на ґрунті автокефального статусу Українського Православ’я, навпаки, митрополитом Онуфрієм та його оточенням робиться все можливе, щоб утримати хоча б частину українців у духовному полоні Москви. Та і сама «проукраїнська група митрополита Олександра» не має жодного реального впливу в МПвУ та існує більш у марах, ніж у реальному житті.

Ще одна особливість «аналітики» від митрополита Олександра – це повне ігнорування УПЦ КП та її Предстоятеля, Святійшого Патріарха Філарета, як реального центра об’єднання Українського Православ’я навколо боротьби за його Помісний статус. Владика Олександр намагається переконати, що УПЦ КП тільки одна з гілок та, через «канонічні й політичні підстави», може бути тільки рядовим членом процесу об’єднання. При цьому він бачить подібним центром якісь «рух за об’єднання», яким, вочевидь, сам і керує.

На нашу думку, «аналітика» митрополита Олександра Дробинко, як мінімум, має на меті переконати суспільство в необхідності такого діалогу, у якому головування буде належить не УПЦ КП, яку підтримує майже 40% українців, а представникам «української гілки» МПвУ. Але оскільки вони не мають, а ні впливу, а ні реальних повноважень від власної юрисдикції, це буде «діалог заради діалогу», імітація процесу об’єднання. Таке становища, що на роки зацементує сьогоднішній статус МПвУ, без сумнівів вигідно виключно Москві. Бо, з одного боку, рятується імідж цієї структури в очах українських вірних («бачите, ми теж за помісний статус та навіть ведемо переговори»), з іншого – дасть формальний привід просити Вселенського Патріарха відкласти надання автокефалії «до закінчення об’єднавчих перемов», тобто на невідомий термін.

Таким чином, спроба ввести в об’єднавчі процес «спадщини митрополита Володимира Сабодана», під виглядом «шляху до автокефалії», яку сьогодні активно педалює митрополит Олександр Дробинко, – це спроба скерувати процес визнання Помісного статусу об’єднаного Українського Православ’я на тупиковий шлях безперспективного та безвідповідального «діалогу», який «плідно протягувався» усі двадцять два роки предстоятельства  блаженійшого Володимира в МПвУ.

Ще одна програмна «автокефальна страшилка», яка сьогодні активно використовується прибічниками Московського Патріархату, була опублікована вже 23 червня на порталі «Деловая столиця» за авторством Катерини Щеткиної [2]. Талановито та фахово, ця діячка «релігійної аналітики», попри показну прихильність до автокефалії, пророкує великі проблеми для України, якщо Вселенський Патріарх все ж вирішить надати Томос про автокефальний статус Українського Православ’я. Основний стержень, на який нанизана вся теорія автора – це територіальна проблема, адже деякі єпархії, які сьогодні діють в Україні, засновані вже після 1686 р. саме РПЦ МП.

Авторка, свідомо або з незнання проблеми, плутає два різних предмета: канонічні межи Київської православної митрополії Константинопольського Патріархату та єпархіальний поділ у межах цієї митрополії. Тому зосередимось на основних цієї помилках «аналітики»

По-перше, уся сьогоднішня територія України, крім Криму та частини сучасних Чернівецької й Закарпатської областей, увіходить у канонічні межі Київської митрополії станом на 1686 р. Бо канонічна територія Російської Православної Церкви чітко визначена в межах 1589 р. Саме ці канонічні межи РПЦ МП підтвердив саміт Пентархії Предстоятелів Православних Церков у 2011 р. Що стосується заснування нових єпархій, то це виключно адміністративний поділ (аналогічно обласному або районному поділу держави) і ніяк не стосується змін канонічних кордонів.

Що стосується територій Криму, Чернівецької та Закарпатської областей, то вони в 1686 р., хоч і не увіходили в Київську митрополію, але теж з’являються канонічною територією Константинопольського Патріархату.

По-друге, усі надання автокефального статусу новим Помісним Православним Церквам, що повстали в ХІХ – ХХ ст.ст., відбувалися виключно в державних кордонах. Не є виключенням і автокефалія Польської Автокефальної Православної Церкві, яка, згідно Томосу про автокефалію 1924 р., об’єднувала православних у «кордонах Польської держави». При цьому авторка забуває, що станом на 1924 р., ПАПЦ мела значне більшу канонічну територію – майже 40% Київської митрополії (Західна Білорусь з Віленським краєм та Західна Україна).

Надання автокефального статусу ПАПЦ в 1924 р. прямо ґрунтувалося на тому, що приєднання Київської православної митрополії до Московського Патріархату відбулося в неканонічні спосіб та не визнається Константинопольським Патріархатом. Підтвердження цієї позиції неодноразово звучало з уст Вселенського Патріарха Варфоломія, зокрема в часі його візиту до Києва в 2008 р. Тому саме до Константинопольського патріарха скероване Звернення Верховної Ради України.

Крім того, надання автокефалії Еладської, Болгарської Румунської або Сербської Православної Церкві, у канонічно-адміністративному плані, нічім не відрізнялося від надання автокефалії Польської Православної Церкви. Усі ці Церкви первісно були єпархіальними одиницями в складі Константинопольського Патріархату та всі вони отримували власну канонічну територію виключно в державних кордонах.

Більш того, деякі єпархії Константинопольського патріархату, які, через виникнення нових держав у ХІХ та ХХ столітті, опинились відразу по два баки кордону, було поділено відповідно державному устрою та, природно, вони сьогодні входять у різні Православні Помісні Церкви.

Тому апеляція прибічників Помісного статусу Українського Православ’я до практики надання автокефалії, як ПАПЦ (у справі визнання неканонічним акту 1686 р.), так і інших автокефалій ХІХ – ХХ ст., цілком відповідає релігійним реаліям.

По-третя, існування національних, культурних або обрядових анклавів всередині Помісної Церкви, давно перестало бути проблемою в Вселенському Православ’ї. Нам немає ніякої потреби проводити «тотальну українізацію» православних румунів, етнічних росіян або білорусів у Українському Православ’ї, достатньо створити їм, при потребі, національні вікарні благочиння, як, наприклад, це вже давно практикує Румунська Православна Церква стосовно українців, а Московська Патріархія – стосовно «єдиновірних общин» (старовірів). Щодо державної політичної лояльності священиків майбутнього Помісного Українського Православ’я, та їх впливу на парафії, на яку натякає автор (стосовно окупованих територій та деяких областей Сходу України), то це справа відповідних спецслужб України, а також контролю з боку єпархіального архієрея.

Реально, єдина проблема, з якою ми можемо стикнутися після надання автокефалії Українському Православ’ю – це проблема канонічного статусу структур МПвУ. Попре те, що вона більш церковного, ніж державного характеру, навіть її буде поступово вирішено. Частково – через перехід парафій до Українського Православ’я, частково – через міжправославні перемови під головуванням Константинопольського Патріарха. Бо, як свідчить соціологія, до РПЦ МП бажають належить не більш 10% громадян України. З решти, через подібні проблеми пройшли практично всі нові автокефалії ХІХ – ХХ століть.

Повстає закономірне питання: Для чого журналістці «висмоктувати з пальця» неіснуючу проблему та писати чергову «страшилку» про автокефалію? Але воно, звісно, швидше риторичне, бо замовник таких страшилок добре відомий.

Природне, не могли обійти питання про надання Помісного статусу Українському Православ’ю і католики. Звісно, не вітаючи цей процес, а приводячи «аналітичні» розважання про неможливість подібного статусу.

Так, римо-католицький священик-домініканець, о. Петро Балог, ще 18 червня опублікував на уніатському порталі РІСУ статтю [3], у якої доводить, що автокефалія Українського Православ’я можлива…. тільки після відродження Київської митрополії Константинопольського патріархату та тривалого перехідного періоду. Мовляв, «до автокефалії вам ще потрібно дорости»!

Звичайно, згідно о. Петру, головною проблемою визнання (чи по його словам «будівництва») Помісної Української Церкви є Київський Патріархат, що «прагне визнання себе як Автокефальної Церкви, і при цьому відразу у статусі Патріархату, або хоча б Митрополії. Проте, це істотне, яка буде назва, головне – що це має бути відразу Автокефалія».

Для автора неважливе, а ні суспільна думка, а ні реальний стан справ… заради консенсусу та тиші, ми, вірні Київського Патріархату, мусимо мати покору та зважати на думку Московського Патріархату в Україні, що має «вплив і сильний голос у спільноті домобудівничих». Шановний о. Петро доводить нам цю потребу покори, щоб, визволившись від духовного полону Москви, ми добровільно пішли в рабство Константинопольське. Бо, там, «ошийник м’якше і цепок довше». Хай греки повчать бідолашних українців, і з часом, коли «митрополія стане виразною більшістю в Україні, з більшістю єпархій, парохій і реальних вірних, можна буде просити від Церкви-Матері автокефалію». Католицького аналітика не турбує той факт, що на подібне прохання ми маємо всі шанси почути: «Будь ти проклятий, розкольник!». Адже ми своєю доброю волею присягнули Константинополю на вірність – і він має право цієї вірності вимагати від тих, хто цю присягу дав. А може і питання таке вже з часом не повстане, бо знову «канонічно» продасть нас грецький патріарх Москві або Риму, та на цьому і скінчіться «розділення православних в Україні»…

Здавалося б, яка справа католицькому священику до автокефального статусу Українського Православ’я, який вже просить не тільки УПЦ КП, а і найвищий законодавчий орган України. Чому така турбота про Московський Патріархат, Константинополь і виховання покори у вірних Київського Патріархату?

На нашу думку, тут усе дуже просто… визнана Православна Українська Помісна Церква – це реальна сила, до якої вже сьогодні готові долучитися понад 60% католиків (переважно східного обраду) України. При наявності такої Церкви, майбутнє римо- і греко-католицьких деномінацій – це діаспорна (відносно римо-католиків) та регіонально-маргінальна (відносно греко-католиків) структура. Саме тому, о. Петра Балогу так турбує той факт, що Українська Православна Церква Київського Патріархату спокійно та впевнено іде до автокефального статусу, виступаючи лідером та об’єднавчим центром будівництва Помісного Українського Православ’я.

Підсумовуючі цю невелику статтю-відповідь, хочеться ще раз звернути увагу на те, що активізація цих горезвісних «релігійних аналітиків» припала на оприлюднення офіційним речником Константинопольського Патріархату заяви про розгляд звернення Верховної Ради України на найближчим синоді. Така активність прихованих противників автокефалії Українського Православ’я ще раз доводить: Курс на помісний статус Українського Православ’я, який Київський Патріархат обрав ще 25 років тому, є єдине правильним та непомильним.

1. Митрополит Олександр (Драбинко). Як досягти єдності та помісного статусу? (http://www.religion.in.ua/main/analitica/33368-yak-dosyagti-yednosti-ta-pomisnogo-statusu.html

2. Екатерина Щеткина. Чем нам грозит «константинопольская» автокефалия (http://www.dsnews.ua/society/chem-nam-grozit-konstantinopolskaya-avtokefaliya–22062016175800)

3. о. Петро Балог. Єдина церква України або про змій та голубів (http://risu.org.ua/ua/index/blog/~Petro+Balog/63732/)

прот. Сергій Горбик