СВЯТИЙ МИКОЛАЙ ЧУДОТВОРЕЦЬ – ВТІЛЕННЯ ІДЕАЛУ ХРИСТИЯНСЬКОЇ ЛЮБОВ

6/19 грудня ми святкуємо пам’ять всіма нами люблячого і надзвичайно шанованого святителя Миколая Мирликійського. Вивчаючи життя святителя багато хто з нас дивується як людина може стати святою. Але знову ж таки на прикладі святого Миколая ми бачимо, що означає бути святим. Святі — це люди, які добре чи­нили перед Богом — своїми хрис­тиянськими подвигами, любов’ю до Бога і ближнього, чесними ділами, працею і життям. Вони у всій ясності пізнали глибину хри­стиянського подвигу і досконало сповнили усе те, чого навчав Христос. Серед святих таким був і ве­ликий угодник Божий, святитель і чудотворець Миколай, пам’ять котрого нині прославляємо, ве­личаємо подвиги його життя, на­вчаємося з його добрих діл при­кладу віри, милосердя, любові й покори.

У тропарі на честь святителя Миколая, Церква Хри­стова називає його «правилом віри», «образом лагідності», «вчи­телем стриманості». І це все він показав стаду своєму — христия­нам Мирликійської Церкви.

Святий Миколай показав не тільки своїм сучасникам, але і всім нам християнам «прави­ло віри»! Якої ж віри він є прикладом? З погляду хри­стиянського віровчення, це та віра, що її сповістив, об’явив і навчив нас наш Спаситель і Господь наш Ісус Христос, яка була поширена по світу подвигами і трудами святих апостолів, проповідників, муче­ників та праведників, пояснена богомудрими Отцями Церкви і навіки стверджена святими собо­рами.

Народився Миколай у Малій Азії в місті Патарі у ІІІ столітті до Різдва Христового у заможній та побожній родині. Велика радість панувала одного весняного дня 270 року в домі багатих і впливових громадян цього міста Феофана та Нонни у них народився син -первенець. Його батьки,довго молили Бога, щоб послав їмнащадка, і ось їхні мрії стали дійсністю. При хрещенніхлопчикові дали ім’яМиколай, що в перекладі з грецької означає переможець народів, на честь дядька,єпископаПатарськогоМиколая. Коли батьки, єпископ священики і численнігостіповерталися з хрещеннядодому, де вже був приготований пишнийсвятковийобід, їхчекаланесподіванка.

-     Подивіться на цюяблуньку!–вигукнув батько – Вона ніколи не цвіла, і я вжедумавїїзрубати, бо жодної користі неприносила.А тепер і гілля невидно за цвітом…

-     Це ознака з неба, – провістив єпископ Миколай.- Дитятко ваше знайшло ласку у Бога; великою людиною воностанеколи виросте.

-     Добре жилося хлопчикові у теплому родинному затишку.Феофан і Нонна нічого не шкодували для свого одинака, а одночасновиковували його в дусі любові до Бога і ближніх, навчалипобожності, справедливо­сті, співчуття до бідних, немічних, сиріт, хворих.Тому з дитинства не цурався знедолених та скривджених. Великий вплив наньо­го мав і його дядько, який пояснював йому Святе Письмо, розповідав про Христову науку, про Церкву. Заповіді Божі, християнські ідеали, глибока релігійність стали для Миколая невід’ємною частиною його життя.

-     Але вже в дитячому віці хлопчик зазнав великого удару: не­сподівано померли його батько і мати, і він залишився сиротою. Тяжко сумував він за ними. Заспокоєння приносила лише думка про те, що во­ни продовжують жити у вищому, кращому світі, у світлосяйному Божо­му царстві.

-     Миколай успадкував від батьків велике багатство. Але воно не полонило його. Він не був подібним до тих, хто, маючи багато, ніколи не задовольняється тим, а хоче мати все більше й більше. «Все це дав мені Бог, — казав він, — і я буду використовувати його на служіння Йому».

-     Про те, як це робити, Миколай знав зі слів Самого Ісуса Христа, що постійно звучали в його душі:

-     «Я голодний був, і ви нагодували Мене; спраглий був, і ви на­поїли Мене; чужинцем був, і ви прийняли Мене. Нагий був, і Мене одягнули ви; недужий був, і Мене ви відвідали; у в’язниці Я був, і при­йшли ви до мене» (Мт. 25, 35-36).

-     Замість того, щоб сидіти на своєму багатстві і побільшувати його, юнак, ідучи за словами Спасителя, почав роздавати його потребу­ючим. І робив він це не для слави, не для того, щоб його хвалили люди. Миколай пам’ятав, що не таку доброчинність заповідав Христос, а на­вчав чинити добро заради самого добра:

«Як ти чиниш милостиню, нехай не знає ліва рука твоя, що робить права, щоб таємна була твоя милостиня, а Отець, що бачить таємне, віддасть тобі явно» (Мф.6.3-4).Отже тримавши після смерти батьків спадок, він роздав його бідним та нужденним. Він постійно чим міг обдаровував багатодітні родини, бідних та хворих. Усе своє життя присвятив справі милосердя для душі й тіла. Саме тому ще за життя називали його батьком сиріт, удів і бідних та знедолених».Ніхто з бідних у Патарі не знав, звідкиу нихнесподіваноз’являлоськілька монет, кошик з їжею,одежина —І то саметоді,коли вони вжевтрачаливіру, що наступного дня матимуть що їсти чизмо­жутьвийти на люди. «Господь змилувавсянад нами і пославСвого ан­гела, щоб нам допоміг», – казали вони з вдячноюмолитвоюна устах.

Про його щедрість ходили навіть легенди. Наприклад всім нам відома ось така історія: Одногогарного весняногодня, ідучи вечірнім містом, Миколай по­бачив молоду дівчинуяка сиділатяжко зажуренабіли своєї убогої хатки, похилившиголову,

—Щось тобі трапилось? — запитав він.

—Нас троє сестер, — відповіла дівчина крізь сльози. — Наш батько хворий, не може працювати. Ми дуже бідні, не маємо з чого жи­ти. Ні одна з нас не має приданого, а без нього ніхто нас не візьме за себе. А тепер батько вирішив…

Вона не договорила і залилась сльозами.

Миколай знав цей звичай свого краю. Дівчина багатих батьків з великим приданим мала шанс знайти собі вимріяну пару — гарного, за-можнього юнака, з забезпеченим майбутнім. Чим менше п придане, тим менший її вибір. Але нещаслива її доля, коли приданого зовсім немає — вона приречена залишитись самотньою усе життя, що вважалося вели­ким соромом. А тут мабуть не тільки те. Миколай поклав руку на голову дівчини, заспокоював її.

—           Він вирішив віддати нас до будинку розпусти. Йому будуть платити, а ми…

І дівчина вже нестримно заридала.

—           Молись, дівчино, — лагідно сказав їй Миколай. — Господь до­брий, Він допоможе.

Уночі того самого дня, коли все місто вже спало глибоким сном, Миколай вийшов із свого дому, несучи три важкі торбинки. Підійшовши до хатки, біля якої він розмовляв з засмученою дівчиною, він прислухав­ся і, переконавшись, що всередині усі сплять, кинув торбинки через від­крите вікно.

—           Боже, Боже, та тут повно золота! Звідки це? Ти вислухав мою молитву, Господи! Ти змилувався над нами, Ти врятував нас від ганьби! — радісно промовляла ранком дівчина, знайшовши нежданий скарб. — Тепер ми будемо, як і всі люди!

Батьківські багатства потроху розтавали. Миколай продавав успадковане майно, а виручені гроші продовжував роздавати тим, що не мали. Кінець кінцем він роздав усе, позбувся і свого розкішного дому, що був одним з найкращих у Патарі, та оселився у невеликій хатці се­ред осель простого люду. Його потреби були невеликі, він жив скромно і невибагливо, повсякчасно дякуючи Богові.

Але скільки сліз утерли його таємні подарунки! Скількох людей вони врятували від розпачу! Скільком відкрили шлях до кращого життя і навіть до добробуту! Скільки молодих людей, замість того, щоб пропа­дати в темряві злиднів, змогли стати корисними громадянами, викори­стовувати свої Богом дані таланти на користь усього суспільства!Своїм милосердям Миколай заслужив винагороду Бога — благодать творіння чудес, а люди нарекли Чудотворцем.Прикладом цього може служити ось ця історія.Упевненорозтинаючи хвилі, під попутним вітром швидко пряму­вав на південний схід великий вітрильник. Був розкішний сонячний день, на небі ніхмаринки. Привабленічудовою літньою погодою, подо­рожні масово висипали напалубу, насолоджувалисьсвіжим повітрям, жваво розмовляли, сміялись, співали.Тільки один молодий пасажир не включався в цей гамірний гурт: він сидів самотньо в затишному куточку під щоглою з книжкою в руках.

—      Ще день, і я стану на землю, по якій ходив Спаситель - ти­хо промовив він, на мить відірвавшисьвідчитання. Я будудихати по­вітрям, яким Він дихав, бачити міста,де Він проповідував, зустрічати нащадків тих щасливців, серед яких Вінжив.

Це був Миколай з Патари. Здійснювалась його мрія -побувати у Святій Землі, звідки на увесь світзасяяло сонце Правди, звідки прийшло спасіння людям. Ще зовсім недавно повернувся з прощі до святих місць його дядько, єпископ Миколай, ійого розповідь про хвилюючі переживання під час цієї подорожі збудила в серці юнака непереможне бажання піти його слідами. Тепер, коли до мети вже було так близько, він готував себе духовно, читаючи і перечитуючи на сто­рінках Святого Письма про події, що відбувались неповні три сторіччя тому на землі, до якої йому простелялась дорога.

«І сталось одного з тих днів, увійшов Він до човна, а з Ним Його учні,— читав Миколай. – І сказав Він до них: «Переплиньмо на другий бік озера». І відчалили вони. А коли вони плили, Він заснув був. І зняла­ся на озері буря велика, аж вода заливати їх стала, й були в небезпеці вони.

І вони підійшли й розбудили Його та й сказали: «Учителю, Учи­телю, гинемо!». Він же встав, наказав бурі й хвилям, — і вони заспокої­лись, і тиша настала.

А Він до них сказав: «Де ж ваша віра?». І дивувались вони, пере­страшені, і говорили один до одного: «Хто ж це такий, що вітрам і воді наказує, а вони Його слухають?».

Побожне зосередження юнака несподівано перервав гамір, що зчинився навколо нього. Він відірвався від книжки, підвів голову. Де й подівся лагідний літній день! Сонце загубилось у темних грозових хма­рах. Яскравий день замінила моторошна темрява, раз у раз прорізувана сліпучими мечами блискавиць. Застугонів вітер, піднімаючи хвилі, як гори. Шал стихії схопив корабель у свої могутні обійми, кидав його з хвилі на хвилі, мов маленьку тріску. Щось тріщало, стогнало, гриміло, зливаючись у грізній симфонії з зойками переляканих людей.

—Сюди, до мене! — закричав Миколай, тримаючись однією ру­кою за великий гак на щоглі, а в другій міцно затиснувши священну книгу. — Падайте на коліна!

—Господи Боже, Творче і Промислителю наш! — молився він. — Все в руках Твоїх, Милосердний! Якщо воля Твоя, спаси людей Твоїх від загибелі! Утихомир стихію, як заспокоїв Ти хвилі, коли плив з апо­столами Своїми! Ми, діти Твої, всю надію покладаємо на Тебе, спаси нас, недостойних!

Могутня хвиля ще раз з усіх сил кинула корабель, але другої вже не було. Так швидко, як зірвався шквал, так він і стих, Заспокоївся вітер, розвіялись хмари, на гребенях легеньких хвиль знову заблискота­ли проміння сонця.

—         Молімось, браття! – закликав Миколай. — Подякуймо Богові за те, що змилувався над нами, врятував нас від смерті!

Проща по Святій Землі доходила до кінця. Миколаєве серце, зда­валось, не могло умістити всього, що він побачив, відчув, пережив. Вифлеємські поля, над якими засяяла зоря, віщуючи прихід на землю Сина Божого. Стаєнка, де народився Христос і в ясла був положений. Йордан, у водах якого Він прийняв хрещення. Назарет, Капернаум, Кана, Наїн, Віфанія, Віфсаїда, де Він проповідував, навчав, утішав, творив чу­деса. Єрусалим, який радісно вітав його, як Царя, а через тиждень роз­п’яв на хресті. Голгофа, де розп’яли Невинного, що взяв на себе гріхи світу. Гріб Господній, який прийняв тіло Розп’ятого, але утримав тільки три дні, переможений силою Воскресіння.

Одна за другою пливли картини в думках юнака чарівним калей­доскопом, закарбовуючись в душі незабутніми споминами. «Господи Ісусе Христе, — молився він. – Ти так багато дав людям, так багато дав мені. Чим я Тобі віддячу?».

Перед поверненням додому, Миколай поїхав до Генісаретського озера. Тут, над його берегами, Христос чудесно наповнив рибою неводи Симона і Андрія і покликав їх стати ловцями людей. «Які щасливі були люди, що жили в той час», — думав він, — дивлячись на грайливі води озера. — «Вони ж бачили Спасителя на власні очі, чули Його слова, бу­ли свідками Його чудес, або й самі зцілялися, могли піти за Ним, стати Його учнями…».

—         І ти можеш, Миколаю, — почув він за собою голос. Миколай обернувся. Біля нього нікого не було.

—         Ти вірний був Мені усе своє життя, — чув він далі слова з невидимих уст. — Заповіді виконував, ревний був до молитви, до добрих діл, до милосердя. Істини прагнув, божественні таємниці збагнути нама­гався. Від зла сторонився, з неправдою боровся. Іди ж за Мною, будь пастирем овець Моїх. Ось тут, на тому місці, де за Мною пішли Симон Петро і Андрій, Я благословляю тебе на служіння Мені.

Перед Миколаєм виросла постать Христа у довгому білому хіто­ні, опромінена неземним сяйвом. Лагідні очі вдивлялись в лице юнака, притягали його до себе могутньою силою.

—         Іди за Мною, — сказав Спаситель, благословляючи його. Ще мить, і Він зник так само раптово, як і з’явився.

Довго стояв, не рухаючись, Миколай. Його душа була переповне­на теплом, якого він не відчував ще ніколи в житті; небесними струнами лунали в ній слова похвали Богові за велику ласку, якої Він сподобив слугу Свого. Миколай боявся зійти з місця чудесного видіння. Боявся, що тільки зробить крок, і розвіється містерія, зникне в обіймах повсякдення.

Повернувшись з прощі, Миколай негайно пішов до свого дядька – єпископа і розповів про дивне видіння над Генісаретським озером.

—         Недаремно Господь привітав твій прихід на світ особливою ознакою, — пригадав єпископ Миколай подію, що сталась після хрещення.- Атепер Він Сам вказав тобі шляхдослужіння Йому.Вінособисто покликав іблагословив тебе, якнайдостойнішого. Вітаюте­бе і від усієї душі благословляю.

—           Але я ще хочу повчитися, – сказавМиколай- щоб розумно вестипаству свою.

З запалом він кинувся до книжок, наповнював скарбницюзнання, щирими молитвами благав Господа вказати йому дорогу, якоюмав йти. Разом з тим не забував він і добродійності, не раз ділився останнім з тими, що потребували допомоги. Коли, нарешті, настав день урочистої висвяти його на священика, виголос «Аксіос!» (достойний) лупав з уст єпископа, священиків і всіх присутніх з особливим переконанням.

Молодий священик заохочував багатих ділитися своїм добром з бідними, допомагав молодим людям здобувати освіту, ставати на ноги. Жив далі дуже скромно і увесь надмір негайно роздавав бідним. Заспо­коював тих, що зазнали ударів долі, втішав хворих і немічних, давав батьківські поради розгубленим, лікував духовні рани, заподіяні гріхами. До нього приходили, як до батька, і він усіх зустрічав, як рідних дітей. Слава про його побожність, людяність, співчутливість та милосердя роз­ходилась далеко за межі його міста, і до нього почали приходили навіть з далеких країв.

Церквою в Лікії керував архиепископ, якому підлягали всі єпис­копи провінції. Його осідок знаходився у Мирі, найбільшому місті того краю. Обов’язки архиєпископа були нелегкі і відповідальні, то ж не див­но, що на цей пост обирали звичайно найстаршого, найдосвідченішого і загально шанованого ієрарха.

Після смерті архиепископа Мири Лікійської на початку IV сто­річчя, єпископи, що зібрались на собор для вибору наступника, ніяк не могли погодитись на гідного кандидата. Коли вже почало здаватись, що вони так і не домовляться, один з єпископів сказав:

—               А що якби ми обрали отця Миколая з Патари? Піднявся з місця інший єпископ:

—І я теж хотів це саме пропонувати. Мені цієї ночі приснилось, що ми всі стоїмо у церкві, за нами священики. І от з’являється ангел Бо­жий з митрою в руках, проходить повз нас, зупиняється біля отця Мико­лая і кладе йому митру на голову. Чи ж не ознака це з неба?

—Миколая архиепископом! Аксіос! Аксіос! Аксіос! — закричали всі єпископи.

Отець Миколай у той час чесно трудився серед своїх парафіян у Патарі, не передбачаючи жодних змін, тим більше такої, яка його чека­ла. Приїзд гінця від собору приголомшив його:

—               Мене архиепископом? Та я недостойний такої честі! Я ж про­стий, смиренний священик! Я не маю ніякої підготовки, щоб бути єпис­копом та ще й головою Церкви. Та ж є багато інших, достойніших.,.

Але вінпогодився, коли всієпископи на соборієдиними устами заявили, що вони не бачатьнікого, хтобувбивідповіднішим кандида­том занього. Та й Сам Господь, — додали вони, — послав нам для під­твердження видіння ангельське.

— Якщо на те воля Господня і ваше бажання, владики святі, то я не перечу, — відповів отець Миколай. — Вибір собору з глибокою по­корою приймаю.

Ставши архиепископом, Миколай продовжував творити діла ми­лосердя. Скривджені долею люди — бідні, сироти, вдови, хворі, старі, немічні — далі знаходили у нього тепле слово розради; ніхто з них не відходив з порожніми руками. Але тепер в його розпорядженні були вже ресурси цілої Церкви, і він використовував їх для розбудови широкої системи доброчинності. За його вказівками будувались будинки для бід­них, школи, лікарні. Жодна дитина з бідної родини не була позбавлена нагоди учитися; жодний хворий, що не мав чим заплатити за лікування, не знаходив дверей лікарні закритими.

За прикладом свого архипастиря, ішли й інші єпископи та свя­щеники, і Лікія швидко стала славитись у всій Малій Азії, як край, де так надзвичайно дбають про упосліджених. У той час це було дуже рід­кісне явище.

Але не тільки добрими ділами прославився архиепископ Мико­лай. Він ревно дбав про справедливість між людьми. Коли довідувався, що хтось із влади заподіяв комусь кривду, несправедливо утискав, ви­магав хабарів чи надмірних податків, або навіть безпідставно ув’язню­вав, щоб конфіскувати його майно, архипастир гостро картав винного і нагадував, що Бог, Який є Найвищою Справедливістю, все бачить і не залишить його непокараним. Він повчав підлеглих єпископів і священи­ків, щоб і вони обороняли права людей від зловживань, особливо тих, що самі не могли боронитися.

Саме у той час імператор Діоклетіан, могутній володар Римської імперії розгортав жорстокі гоніння проти християн. Тисячі вірних Єди­ному Істинному Богові ісповідників у тяжких муках кінчали життя по­биті камінням, посічені мечами, роздерті дикими звірями, розп’яті на хрестах. Жорстокий гонитель не мав милосердя ні до кого — ні до жі­нок, ні до дітей, ні до старих і немічних. Християнських священиків і єпископів переслідували з особливою жорстокістю. Гоніння поступово дійшли й до Лікії. Виконуючи наказ імператора, його ставленики на міс­цях з військом вривалися в доми єпископів, священиків і віруючих, ки­дали їх у в’язниці, руйнували церкви, палили священні і богослужбові книжки. Від ув’язнених вимагали зректися Христа і Його Віри, принести жертву поганським богам. Переконування і обіцянки свободи та доброго життя не допомагали — християни відповідали запевненнями, що вони ніколи не покинуть Того, Хто створив їх і любить такою любов’ю, що приніс Себе в жертву для їхнього і всіх людей спасіння. Тоді йшли в хід тортури. Кати намагались перевищити один одного у вигадуванні дедалі жорстокіших мук, а коли й це не могло зламати вірності христи­ян, їх віддавали на смерть.

Заарештували та ув’язнили і архієпископа Миколая. Разом з іншими християнами сидів він у темному підземеллі терпів голод і холод, знущання. Незважаючи на тяжкі знущання, які терпів святитель, він не втрачав надії на Бога і закликав всіх молитися і бути сильними у вірі. Він говорив: «Тримайтесь, будьте сильними у вірі, і Христос ніколи вас не залишить. А як доведеться вам віддати за Нього своє життя, то знайте, що Господь Ісус Христос приготував вам місце у Царстві Небесному, куди вже ніколи не посягне рука ненависника Божої правди.

Багато жертв забрали гоніння. Але в 313році Господь вислухав молитви своїх вірних слуг. Імператором став Констянтин, який припинив гоніння на християн і дозволив вільно сповідувати християнську віру. Всі християни які залишилися живими вийшли на волю. Також повернувся до своєї пастви і архієпископ Миколай. Багато тисяч людей радісно вітали свого архіпастиря, співали пісні перемоги і квітами встеляли дорогу до напівзруйнованого храму, куди насамперед пішов святитель для подячної молитви.

Але не довго тривала радість. Церкву із середини почали шматувати різні лжевчення і єресі. Вже325 року імператорКостянтин скликав єпископівусіхЦерковсвіту до містаНікеї на Перший Вселенський Собор. Христова Церквабулавжевільнатоді від гонінь, але над її єдністю у вірі нависла серйоз­назагроза. Один з тогочаснихпресвітерів, на ім’яАрій, почав навчати, що Христос, Син Божий, не має тієїсамоїБожественноїприроди, як Бог Отець, щоВін не існувавспоконвіку разом з Отцем, а бувстворе­ний Ним в часі; отже, з цього мало б виходити, що Христос не рівнийБоговіОтцеві. Ця єресьздаласьпривабливоюбагатьомхристиянам, і вони пішли за Арієм. ЗахиститиістиннуВіру і усунутизагрозурозбиття Церкви — це булаголовна мета Собору.

Середєпископів, що прибули до Нікеї на Перший Вселенський Собор, був і архиєпископ Мири ЛікійськоїМиколай. Маючиширокуос­віту, досконалознаючи Святе Письмо і вченняВселенської Церкви, вінбув одним з найпалкішихоборонцівправдивоїВіри. А коли Арій, захи­щаючисвоюєресь, дозволив собізневажливовисловитись про Христа, архиєпископМиколай не витримав і ударив єретика по щоці.

Навіть якщогнівбувсправедливий, це невиправдувалотакоїреакції з боку архипастиря Христового, — вирішилиотці Собору і пока­рали Миколаяпозбавленнямєпископського сану. Але не надовго. БовжетієїночікільканайвизначнішихучасниківСоборупобачили у снітаку картину: засмученийМиколайстоїть у церкві перед амвоном в одному стихарі з похиленою головою, шепоче молитву. Раптомбіляньогоз’являються Христос і БожаМати. Христос подаєйомуєвангеліє, а Богороди­цяодягає на ньогоєпископський омофор.

— Сам Спаситель показав нам, що ревністьнашого собрата в обороніІстини переважає йогонерозважнийвчинок. Повернімо ж йомуйого сан! — заявили ієрархинаступного дня на Соборі.

«Вірую… в Єдиного Господа Ісуса Христа, Сина Божого,Єдинородного, що від Отця народився перше всіх віків, Світло від Світла, Бога Істинного від Бога Істинного, рожденого не сотворе­ного, одноістотного з Отцем, що через Нього все сталося» — таки­ми словами отціПершогоВселенського Собору навікизакарбували у СимволіВіриістинну науку про Божество Ісуса Христа. Вони засудили єресьАрія, відлучилийого та йогопослідовниківвід Церкви.

після соборуАрхиєпископМиколайповернувся до Мири, де продовжувавпро­повідуватиЄвангелієспасіння, закликав свою паству жити у взаємнійлюбові, творитимилосердя, добріділа. «Не чекайте, доки бідніприйдуть до вас по допомогу, — повчаввін. — Шукайтеїх, ідіть до них, беріть на себе тягарїхньоїнедолі…»

Архипастир-добродійбув уже зовсім старим, коли віндовідався, що управитель Лікії засудив на смерть трьохневиннихгромадян і що їхмаютьстратити того ж дня. Кинувши все, святитель побіг на міськуплощу, де кат уже підносив меча над головами приречених. Вінкинувся до ката, вихопив у нього з рук меча, розв’язавзасуджених і відпустивїхдодому. Радіснимивигукамипривітавзібраний народ цейвідважнийвчинок. Управитель, довідавшись, що сталося, поспішив на площу, але, зустрівшись з поглядомМиколая, раптомвідчув, яку страшнунесправед­ливістьвінмаввчинити, покаявся, і впав йому до ніг, благаючипро­щення.

Упокоївся Святий Миколай 6 (19)грудня 342 року великий добродійнещасних та упослідженихвідійшов до свогоТворця. «ДякуюТобі, Господи, за все, — булийогоостанні слова. — В руки Твоївіддаю дух свій…».

Тисячі людей з усієїкраїнизібрались, щоб провести його вос­таннюземну дорогу. В їхнімолитви за спокійдушіулюбленогоархипас­тиря, зрошенісльозами жалю з приводу йоговтрати, вплітались слова подяки Господеві за те, щоВінудостоївїхвеликої ласки — бути духов­нимидітьми й учнямитакоївеликої людини…

Із смертю архиепископа Миколая не припиниласьйогошляхетнадіяльність. Пам’ять про ньогопродовжувалажитисеред народу, давала натхненняйтийогослідами. І коли хтось із бідних, сиріт, вдів чи іншихпокривджених долею людей несподіванознаходивякийсьподарунок, вінбувпереконаний, що це від Миколая. Ще за життя багатохтовважавйого святим, а післясмерті це переконання стало загальним. Згодом і Церквазарахувалайогодо сонму святих і встановила днем йогошану­вання 6 грудня (19 грудня за новим стилем).

Шанували святого Миколая не тільки в йогорідномумісті чи провінції, не тільки у МалійАзії, а й по всьомусвіті На йогочесть по­чали будуватихрами. У самому Константинополі було 25 присвяченихйомуцерков і каплиць, у Римі — 45. В усіх країнах ходили переказипро чуда, вчинені святим Миколаєм. Розповідали, як вінрятувавпотопаючих, визволяв з полону невільників, злочинців із згубного шляху виводив, хво­рих від недуг зціляв, сліпимзірповертав. Молитва до святого Миколаябулазапорукоюпідтримки і допомоги. Пам’ятаючичудеснеутихомирення ним бурі на моріпід час подорожі до СвятоїЗемлі, йоговибралисвоїм святим покровителем моряки, які обов’язковомалийого образ на своїх кораблях.

Культ святого Миколая починає поширюватися від часу, коли цісар Юстиніян І (527-565) збудував на його честь церкву в Царгороді. Єрусалимський канонар з VII ст. 6 грудня каже: «Пам’ять Миколая, єпископа одного великого города». Усі грецькі місяцеслови з IX століття мають його празник. Цісар Михаїл Комнен (1143-1181) державним законом приписав святкувати святого Миколая 6(19) грудня.

З Візантії його культ поширюється по цілому світу. Найдавніший життєпис святого Миколая походить з IX сторіччя.

На Заході папа Миколай (858-867) — перший папа з цим іменем — близько 860 року збудував у Римі церкву святого Миколая. До Німеччини його культ принесла візантійська княжна Теофано, жінка цісаря Оттона II (973-983). Латинська Церква святкує празник Миколая 6 грудня. У Франції і Німеччині є понад дві тисячі, а в Англії близько 400 церков, які названо в честь Миколая. На наші українські землі культ святого Миколая приходить разом із християнською вірою.Коли Христова віразасяяла на українських землях, святий Мико­лай швидко став серед нашого народу одним з найулюбленіших святих. Його добре серце, чутливість до недолі і терпінь ближніх, повсякчаснебажаннядопомогтипотребуючимзнайшливідгомін у вродженощирій, добрійукраїнськійдуші. Перша церква, про яку згадується у «Повісті временних літ» в записі за 882-й рік, була присвячена св. Миколаєві. її побудував, розповідаєлітописець, боярин Ольма на горі, де поховали Аскольда, першогохристиянського князя Київської Русі. Згодом церкви на його честь виростали по всій країні. Ім’яМиколай було одним з найпопулярніших.

Про шанування святого Миколая на Україні так пишеісторик-етнографЄвгенОнацький в «Українськіймалійенциклопедії»:

«Уже з кінцем XII, а потім і в XIII сторіччі, поруч перекладеного з грецькою мови життєпису та легенд про чуда святого Миколая, поча­ли з’являтися й власні українські оповідання про ті чуда, що їх творив святий Миколай не тільки в Візантії, айв Україні Русі. Багато з тих давніхнароднихпереказів жило в народнійпам’яті до останньогочасу…

… Моряки, що бувають під час великої бурі на морі, всі від боц­мана до капітана, моляться св. Миколі Чудотворцеві. Цей звичай похо­дить ще від козаків-запорожців, що ходили чайками на Царгород, На кожну чайку брали вони з собою ікону св. Миколи або — на всюфлоти­лію — корогву чи знамено з його зображенням. Ця традиція затрималася в пізніших часах, аж до Першоїсвітовоївійни, коли значнакількістьморськиходиницьЧорноморського флоту, що комплектуваласяпереваж­но з українців, тримала у себе на покладі(палубі), а також над дверимабагатьох кают, іконки святого Миколи, як опікуна й вірногопровідника по водах та рятівникапотопаючих…

… Великою популярністю користувалася й легенда про т. зв. іко­нуМиколи Мокрого, що знаходиласядовгий час у СофійКиївськійще з часів Ярослава Мудрого. В 1944 році вона була вивезена з Києва і опи­нилася, врешті, у православному соборі в Нью-Йорку. Слава її, як чудо­творноїікони, поширилася з часів великого князя Всеволода. Тоді одне побожне подружжя зі своєї єдиною дитиною, верталося човном по Дніп­ру з Вишгороду до Києва. Але зірвалася буря, дитина впала з човна і втопилася. Нещасні батьки зняли руки до неба і в розпуцізвернулится з молитвою до святого Миколая. Тієї самої ночі ченці, зібравшись на мо­литву у святій Софії, почули плач дитини і знайшли перед образом св. Миколая мокру дитину. Прийшли батьки й пізнали своє дитя. З того часу й пішла слава про чудотворну ікону Миколи Мокрого».

А ось ще одна українська народна легенда про св. Миколая, за­писана етнографомОлексоюВоропаєм на Харківщині:

«Святий Микола Чудотворець на небі не сидить, а тут, на землі, людям помагає. Не те, що Касян — за панича убрався і до Бога пішовжалітися на людей: «Вони, – каже, – Миколушанують, почитають, на йогоім’я церкви будують, а мене й не згадують!».

Бог вислухав Касяна, та й каже до янголів:

Покличте Мені святого Миколу. Скажіть, щоб зараз прийшов!

Нема його на небі, — кажуть янголи.

А де ж він?

Пішов на Чорне море людей рятувати.

Почекай, – каже Бог до Касяна, – Микола прийде, тоді по­говоримо.

За якийсь час Бог знову посилає янголів за святим Миколою.

Нема його, кажуть янголи, — на землі людей від пожежі ря­тує!

Втретє посилає Бог янголів, за святим Миколою.

—      Нема його, — кажуть янголи, — він кайдани розбиває, козаків з турецької неволі визволяє!

Аж за четвертим разом з’явився святий Миколай перед Богом: у старій свиті, мотузком підперезаний, чоботи в болоті і руки в грязі.

Де ти був? — спитався Бог, а святий Миколай Йому відпові­дає:

Помагав мужикові воза з багна витягнути!

Ось бач, – каже Бог до Касяна, – за що його люди шану­ють? Він на небі не сидить, на землі діло робить, а ти паном одягнувся і тут, на небі, кутки обтираєш. Іди геть від мене!»

Ця легенда походить, мабуть, з того, що день святого Касяна припадає на 29 лютого за старим стилем, а тому його відзначають лише раз на чотири роки у високосні роки.

У другій половині XI сторіччя в Києві, на могилі Аскольда, було збудовано церкву святого Миколая. У Києві під покровом святого Миколая був жіночий монастир, який фондувала жінка князя Ізяслава Святославича (+1078). У цьому монастирі прийняла чернечий постриг мати святого Феодосія Печерського. На рідних землях в нас було багато церков на честь святого Миколая. До найдавніших з них належить церква святого Миколая у Львові, що походить з кінця XIII ст. Енциклопедія Українознавства про почитання святого Миколая в нашому народі каже: «У численних народних переказах Миколай боронить людей від стихійного лиха; найбільше він опікується тими, хто перебуває у плаванні, тому чорноморські рибалки, виходячи на промисел, брали з собою образ Миколая… У давнину — святий Миколай також заступник перед небезпеками із степів. Відомі його чудотворні ікони. Надзвичайно шанували цього угодника Божого запорізькі козаки.

 Пісні про святого Миколая належать до найдавніших зразків української поезії, серед них такі популярні, як «О хто, хто Миколая любить».

А як вже згадувалося у ХІІ столітті імператор Михаїл Комнен ухвалив закон про відзначення цього свята 19 (6) грудня. Відтоді щороку ми й згадуємо святого Миколая й намагаємося наслідувати його приклад, обдаровуючи дітлахів, бідних та знедолених.

У ніч із 18 на 19 грудня Миколай кладе подарунки слухняним дітям під подушку. Подарунки одне одному іноді готують і дорослі. Насамперед – тим, хто протягом року не скупився на добрі діла.

В Україні святого Миколая завжди вважали покровителем і заступником дітей. Тож саме малюки найбільше чекають на це свято. Адже вони знають, що за їхню слухняність, старанність, працьовитість Святий принесе їм безліч подарунків і покладе їх під подушку. А неслухняним дітлахам Святий приносить різочки й лишає їх у куточку.

Кажуть, що напередодні свята Миколай всю ніч пече печиво для дітлахів. Саме тому ті солодощі, знайдені малюками під подушкою, і називають «миколайчиками».

Шанують цього святого не тільки в Україні. На честь Миколая в усьому християнському світі збудовано чимало храмів, до нього в молитвах звертаються мандрівники та подорожні.

У ніч перед Миколаєм усі мають бути щасливими. І ті, хто робить подарунки, і ті, хто їх отримує. З давніх-давен до Дня святого Миколая пекли печиво, варили пиво, запрошували музик, скликали друзів. І, звичайно ж, чекали найголовнішого нічного гостя – Миколая-Чудотворця – запалювали свічки, читали молитви….

А ще у народних легендах та переказах святий Миколай постає як покровитель рибалок, заступник від стихійних лих та опікун диких звірів. Усе встигнути зробити він не може, тому йому повсякчас допомагають добрі ангели. Де лихо чи халепа, має линути молитва до Миколая-Чудотворця. Він і допоможе в скрутну годину, і порадить, і втішить.

Тож звертаймося до великого святитетеля і чудотворця: «Святителю отче Миколаю моли Бога за нас.

свящ. Іван Голуб, викладач ЛПБА УПЦ КП