Досліджуючи язичницькі обряди можна зробити висновок, що вогонь був там невід’ємним атрибутом. «В дохристиянський період, за доби родового побуту, наші пращури в більшості віддавали своїх покійників вогню – спалю­вали, і вірили, що душі з вогнем відлітають на небо, у вирій де вічне літо, вічнозелено, високоврожайно «в месте злачнем», куди птиці, вісники неба відлітають на зиму, звідтіля приносять весну» [2, cт. 75].

В давнину вогонь шанувався як земний праобраз Сонця, Наші предки вірили, що вогонь має очищаючу силу і він є святим.

До сьогоднішнього дня український народ зберігає пошану до вогню. Так, вважа­ється гріхом плювати у вогонь. Також заборонено бавитися з вогнем, це переважно стосується дітей. Дітям казали, що гратися з вогнем не можна, бо вискочать на губах «вогники».

Але особливе значення вогню надало християнство, яке відроджено у свічці. Свічка, котра вживається для освітлення головно в церковних обрядах, має свою символіку і обрядовість.

Свічка єднає в собі символіку світла і вогню. «Світло це найперше символ Бога. Христос назвав Себе «світлом світу», Світлом, що просвічує кожну людину, яка прихо­дить на світ» (Ін. 1:9)

Із найдавніших часів вогонь був об’єктом культу і символом Божеської сили, котра очищає від всього нечистого. Тому, у нас на Україні вогонь часто називають святим. І тому, наші предки перед тим як запалити свічку хрестилися.

«Палаюча свічка це «символ віри», «що проганяє пітьму невіри та неуцтва», як про це навчав блаженний Августин. В давніші християнські часи новохрещеним християнам давали свічку в руки ( тепер кумам) як символ тієї віри, яка повинна була освітити їх розум та зігріти серця.

Як символ віри, український народ ставить свічки перед образами та тримає засвічені в руках під час Богослужінь на деякі свята, як от Страсті, Великдень, Різдво, Водохреща, Стрітення. Особливе значення надавалось свічці, що горіла на Стрітення та на Страсті. Палення свічок у Страсний четвер – це віковічний звичай Української Церкви, що своєю обрядовістю охопив і наше домашнє життя, починаючи від того, що такою свічкою випалюють хрести в хаті. При тому випалюванні промовлялось: «Від духа злого й нечистого, від наговору ворожого й від смерті наглої». Страсну свічку заховували як «матір огню хатнього», і вживали її в різних випадках як символ охорони від злого» [3, cт. 13].

Несення запаленої свічки під час Церковної процесії означає символічно нести Христа. «В свічці знаходиться три складники: гніт, віск, вогонь. Вони означають: душу, тіло і Божеську істоту Христа. Тому той, хто несе палаючу свічку, повинен мати три прикмети: сумирність чи покору,  символом чого є гніт, цнотливість чи чистоту, символом чого є віск, і любов, яку символізує вогонь» [4, cт.13].

Внаслідок такого високого символізму свічки в народних масах він виродився в численні забобони й вірування, що свічка – засіб проти нечистої сили. І тому на превеликий жаль цей символ молитовного горіння, з часом став об’єктом забобонних «вправ». І не лише за межами церковної огорожі (де свічка є традиційним атрибутом різноманітних ворожок, провидиць та спіритичних сеансів), але й у самому храмі. Якби випадковий перехожий, що за покликом душі зайшов до храму, знав, яка кількість забобонів оточує придбану ним свічечку, він би не наважився навіть підійти до свічниці. А якщо він мав необережність принести свічку з собою – тут вже він повною мірою відчує всю «доброту, теплоту і миролюбність», якою променяться деякі церковні служниці. Бо ж, виявиться, що така свічка і «не благодатна», і «не освячена», і «чадить», та й взагалі – не можна, і край. Та і «правил користування» правильною (тобто придбаною у цьому храмі) свічкою скільки аби він тільки слухав. Ледь не за руку проведуть, і на кожному кроці проінструктують: – запалювати можна лише від лампадки, бо від чужої свічки перейдуть гріхи і хвороби (а в деяких храмах навпаки, запалювати від лампадки категорично забороняють, тобто вже на першому етапі ви маєте 50 % шансів отримати несхвальний погляд, а то й осмикування); – з тієї ж причини чужі свічки не чіпай і не переставляй; – маєш потребу передати свічку роби це лише через праве плече, бо «на лівому біс сидить і свічку оскверняє»; – знову ж, залежно від храму, ви можете отримати гнівний докір, намагаючись оплавити низ свічки, аби вона міцніше і рівніше стояла (особливо ревно за цим слідкують коло поминального столика, бо «ноги покійникові обпалюєш».

Та от, нарешті, свічку поставлено, але й на цьому «свічну рулетку» не завершено. Тепер уважно дивіться, чи догорить вона до кінця (бо якщо чергова працівниця вийме раніше, то «загадане не збудеться». А заодно маєте час і у храмі роздивитися, і на інших жертв забобонів натрапити. Он жінка, старанно переплітає дві розігрітих у руках свічки і лише потім ставить їх до ікони – «щоб коханого чоловіка повернути». Он згорьований чоловік з заплаканою дитиною на руках підраховує коло свічної скриньки, чи вистачить йому грошей на 40 свічок, які має поставити (за порадою тих же всезнаючих бабульок) за упокій дружини, з якою надбав дітей без вінчання. А он молоді, прийшовши на вінчання, тривожаться «свічним гаданням»: у кого свічка швидше згорить, – той і швидше помре, а якщо взагалі згасне – то вже щастя у шлюбі не чекай. Та й ще слідкуй (чи ж тут до слів богослужіння), щоб свічки не переплутати – бо весь вік сваритимешся. А он і жінка коло поминального столика, що з зовсім не скорботним лицем, сторожко озираючись, займається дивними маніпуляціями – запаливши свічку, встромляє її ґнотом донизу. Виявляється (бабці розкажуть) що то вона людині так хвороби чи смерть накликає. Та ще й підкажуть: можна й просто за живу людину до розп’яття свічку поставити, але якщо ще й ґнотом донизу – то вже напевне… коли ж людина захоче вийти з храму, то так просто вийти не вдасться. Бо ж «добрі» бабусі, побачивши слухняність, ще й кілька недопалків свічних у кишеню сипонуть («від усяких хвороб допомагає, особливо за щокою тримати, як зуби діймають»), та й з собою порадять кілька свічок купити («негативну енергію в хаті спалювати»). А якщо ти особливо припав їм до вподоби, як знак найбільшої прихильності, порадять тобі свічечку, освячену на свято Стрітення – «від блискавки під час грози найкращий захист». І що їм до того, що ти живеш не в хаті, а у багатоповерхівці, що квартира твоя освячена, а у серці палає вогонь віри. На кожен твій закид вони мають свою двосічну зброю – «так батьки наші робили, і нас навчили». А найдужчий і неспростовний аргумент – «так треба!» Кому? Богові? Чи його супротивникові, що прагне сховати Боже милосердя за складністю і таємничістю псевдоритуалів. Прагне перетворити зігріваючий душу вогник свічечки на нагадування про пекельне полум’я. Спрямувати людську думку не до Божої благодаті, а до слідування забобонним приписам. Чи ж не занадто легко ми втрапили у його пастку обрядовірства? Та ж Господь словами святого апостола Павла застерігав нас: «негідних, бабських байок цурайтеся» (1 Тим. 4:7). Тож маємо сміливо, але терпляче, лагідно, рішуче викорінювати посіяний ворогом кукіль (Мф. 13:25). А як боїмося, виполюючи кукіль, повиривати разом з ним і пшеницю (Мф. 13:29), то хоча б не допомагаймо ворогові роду людського розсівати ці бур’яни. Сіймо добре зерно і ростимо у душі дерево віри, що не потребує підпорок-талісманів, а здатне дати плід у стократ для насичення нашого і наших ближніх [5]. Адже коли вчитаєшся в ці забобони то стає темно в очах і в душі, і зникає молитовний настрій, і розтрачуєш крихти спокою, за якими, власне, і зайшов до храму. І розриваєшся між прагненням душі залишитися у Божому храмі і бажанням тікати з того, що зробили з нього забобонні люди.

Ми повинні відкинути всі ці забобони і усвідомити, що запалена свічка є символом життя людської душі.

Світло вживається при богослужінні не тільки для освітлення храму, але особливо як символ, що пояснює багато істин християнства.

«Що Бог є світло, з цим згідні всі релігії у своїх гімнах. Тому у всіх культах знаходимо світло як символ Божества. Християни від самого початку при богослужінні вживали освітлення не тільки з практичних потреб, але й і з символічних мотивів наслідуючи приклад старозавітнього богослужіння (Вих.25.31). При цьому християни вживали свічки з воску і лампади з оливою як на Сході, так і на Заході. Це залишилось непорушним до цього часу у Православній Церкві.

Різноманітне вживання світла при богослужінні з давніх давен і до нашого часу можна пояснити тільки тим, що світло при богослужінні мало завжди символічне значення. Адже світло найкраще може бути символом Бога, абсолютного Духа (Ін. 4:24), бо Його святе Письмо називає Світлом (1 Ін.1:5), підкреслює, що Він є джерелом всякого світла (Пс. 35:10) одягнений в світло (Пс.103.2) і перебуває в неприступному світлі (1 Тим. 6:16) [6, cт. 2].

В народі із світлом, а, зокрема із свічками пов’язано багато крилатих висловів та прислів’їв. Наведу декілька: «Дівки як свічки», цебто стрункі. Також кажуть:  «Простий як свічка» про стрункого парубка. Зустрічаємо також таке символічне величання в колядці: «А в тій церковці три свічки ясні, одна свічка ясна – то Гануся красна» [7, cт.13].

Із вище сказаного можна зробити висновок, що вогонь був головним явищем не тільки в язичництві, але й і в християнстві він відіграє не останню роль. Адже з вогнем свічок і з кадилом ми молимось в храмах. Із свічками нас хрестять, із свічками нас вінчають і, навіть, у вічність теж відходимо із вогнем свічки. І взагалі всі наші великі свята ми проводимо із свічками, вогнем, котрі в давнину символізували сонце, небо.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

 1. Біблія. Книги священного писання Старого та Нового завіту. Видання Київської Патріархії української Православної Церкви Київського Патріархату. Київ, 2004.

2. Килимник С. Український рік у народних звичаях в історичному освітленні, т. III., – К., 1994.С.

3. Кущинський А. Символіка свічки – Православний українець. 1981 №1, -

4. Кущинський А. Символіка свічки – Православний українець. 1981 №1, -

5. Див. Церковна свічка – дар Богові чи талісман? Чернігівська єпархія — cerkva.in.ua

6. Побожні християнські звичаї і символи.- «Єпархіальний вісник», 1995, №7.

5. Кущинський А. Символіка свічки – Православний українець 1981 №1.

свящ. Іван Голуб.

Викладач ЛПБА,  УПЦ КП