Питання примату в Православній Церкві залишається одним із найбільш дискусійних питань, насамперед щодо ролі Вселенського Патріарха в сім’ї Православних Церков. Однак його наслідки виходять за межі внутрішньоправославних відносин, впливаючи на ширший екуменічний діалог, зокрема з Католицькою Церквою. У публічному дискурсі першість часто розглядають — досить спрощено — як боротьбу за владу між Константинопольською та Московською Церквами через лідерство в Православ’ї. Однак основна проблема виходить за межі цієї розповіді, торкаючись того, як Православ’я розуміє та усвідомлює церковну єдність. Часом примат помилково ототожнюють із православним «папством», хоча такі порівняння часто походять від неправильного розуміння того, як примат функціонує в Католицькій Церкві.

Ця дискусія вимагає глибшого вивчення, визнаючи, що як грецька, так і міжнародна наука широко досліджували її богословські, канонічні, соціологічні та ідеологічні виміри. Примат також був ключовою темою в екуменічних діалогах, зокрема в православно-католицьких дискусіях. Зрештою, ключовим питанням залишається: чи є першість істотною складовою єдності Церкви?

У Православній Церкві першість розуміється не як абсолютна влада ієрарха над іншими єпископами, а як першість честі (πρεσβεία τιμῆς). Однак цей примат честі не є просто символічним чи декоративним титулом; воно супроводжується конкретними обов’язками, включаючи головування, координацію та судову владу, зокрема через право оскарження (ἔκκλητον).

З богословської точки зору першість вкорінена в Євхаристії, де в літургійному зібранні розкривається роль головуючого єпископа. Саме під час Євхаристії єпископ, як священик, жертвує Богові Отцю хліб і вино, молячись про їхнє перетворення в Тіло і Кров Христа. Ця літургійна дія не виконується ізольовано, а в живому тілі Христа, Церкві. Євхаристія є осередком церковної єдності, і через неї новий завіт між Богом і людством, скріплений розп’яттям і воскресінням Христа, постійно стає присутнім і відчутним.

Оскільки євхаристичне зібрання є христоцентричним, той, хто головує — чи то єпископ, чи, замість нього, пресвітер — діє як образ Христа (εἰκών τοῦ Χριστοῦ). Тому будь-яка влада, якою користується єпископ, є христоцентричною, а не особистою. Його роль випливає не з його індивідуальних талантів, богословської освіти чи юридичної юрисдикції, а з фундаментальної церковної реальності, що «одна» Євхаристія вимагає «однієї» головуючої постаті. Це головування служить для об’єднання зібраних вірних в ім’я Христа, наголошуючи на тому, що єдність Церкви не нав’язується інституційною владою, але виражається і реалізується сакраментально.

Спільнота віруючих охоплює різноманіття походження — етнічне, расове, біологічне, покоління та соціальне. Однак, щоб виявити свою єдність у Христі, ця різноманітність повинна бути випереджена. Єпископ, як центр євхаристичної єдності, не представляє світські відмінності, такі як чоловічий і жіночий, етнічні чи соціальні поділи, а натомість втілює есхатологічну єдність усього людства у Христі. Ця єдність досягається не через світський механізми, а через євхаристичну любов, яка перетворює спільноту з просто людського зібрання на живе тіло Христа.

Таким чином, першість у Православній Церкві стосується не ієрархічного панування, а євхаристичного служіння — служіння духовного батьківства, літургійного головування та збереження церковної єдності в любові Христовій.

З перших століть християнства (вже у ІІ столітті) Церква встановила структуру, в якій «багато» були представлені «одним», а саме єпископом. Це уявлення не було колективним; Євхаристію очолили не всі члени Церкви, а одна особа. Однак було б некоректно описувати це як єпископську «монархію», оскільки жоден єпископ не може служити Євхаристію сам. Літургія є за своєю суттю спільним актом, який вимагає участі пресвітерів, дияконів і вірних. Подібно до того, як «багатьом» потрібен «один», щоб головувати в Євхаристії, так само «один» вимагає присутності «багатьох», щоб служба була справді діянням усього народу Божого (літургія (λειτουργία) як діло народу).

Крім того, оскільки влада «одного» є христоцентричною, співпричастя «багатьох» відображає тринітарне співпричастя. Ця ідея глибоко вкорінена в первосвященицькій молитві Христа: «Щоб усі були одно; як Ти, Отче, в Мені, а Я в Тобі, щоб і вони в Нас були одно, щоб увірував світ, що Ти послав Мене». (Ін. 17:21)

Цей принцип, чітко очевидний на рівні помісної Церкви (єпархії), був канонічно утверджений з самого початку. 8-й канон Першого Вселенського Собору є одним із багатьох прикладів, коли Церква стверджувала принцип унікальності єпископа, тобто кожне місто чи громада мали мати одного єпископа. Православна Церква ніколи не заперечувала роль єпископа як єдиного предстоятеля помісної Церкви.

Проте між Православними Церквами існують розбіжності щодо участі «багатьох» у синодальних засіданнях. У деяких православних традиціях (наприклад, Росії, Болгарії тощо) миряни відіграють формальну роль у церковному управлінні — чи то через участь у виборах єпископів, чи навіть у обговореннях Синодів.

Особлива дискусія виникає щодо представництва мирян і ченців у синодальних засіданнях. У деяких випадках вони представлені не своїм єпископом, а іншими мирянами, наслідуючи модель, більш схожу на парламентське представництво. Це викликає богословські занепокоєння: чи це вводить світські принципи в синодальний процес, чи це відображає законну церковну участь вірних?

Важливим аспектом, який слід підкреслити, є те, що організація Церкви на регіональному чи провінційному рівні вже була сформована в перші століття за моделлю «один – багато». Ця структура призвела до розвитку форми примату серед Церков, що відображає їхню ієрархічну організацію в ширшому християнському світі.

Спочатку кожна провінція Римської імперії мала свій власний церковний центр (Метрополію), де єпископ-митрополит очолював провінційний синод. Однак після Четвертого Вселенського Собору (V ст.) ця структура перетворилася на більш чітку систему, що призвело до створення п’яти основних церковних центрів, відомих як Пентархія: Рим, Константинополь, Олександрія, Антіохія, Єрусалим.

Розуміння першості по-різному розвивалося на Сході і Заході. На Заході примат єпископа Риму виправдовувався «божественним» критерієм, заснованим на вірі в те, що апостол Петро, якого латинська традиція вважала «першим» серед апостолів, мав свого наступника в єпископі Риму. Таким чином, примат Папи розглядався як божественний мандат.

Цей принцип прямо викладено в канонах Вселенських Соборів: Правило 3 Другого Вселенського Собору (381 р. н. е.) говорить: «Єпископ Константинополя буде мати першість честі після Єпископа Риму, тому що Константинополь є Новим Римом». і Канон 28 Четвертого Вселенського Собору (451 р. н. е.) далі пояснює: «[Отці Другого Вселенського Собору] надали рівну першість Найсвятішому Престолу Нового Риму (Константинополя). Вони справедливо вважали, що місто, удостоєне імператора та сенату, має користуватися такою ж першістю честі, як стародавнє імператорське місто Рим, і має бути звеличеним у церковних справах, оскільки воно є другим за рангом після Риму».

На перший погляд, критерії визначення першості — особливо у випадку Константинополя, Олександрії та Антіохії — можуть здатися світськими, оскільки на них вплинуло політичне значення, а не суто теологічні принципи. Однак суттєва природа першості в Церкві ніколи не розглядалася лише як питання політичної ієрархії.

Як зазначив покійний митрополит Пергамський Іоан (Зізіулас), Церква ніколи не сумнівалася в еклезіологічній необхідності першості на міжцерковному рівні. Це означає, що так само, як у кожній помісній Церкві «перший» (єпископ) об’єднує «багатьох» (вірних) у євхаристичному співпричасті, так і на регіональному рівні потрібен «перший», щоб об’єднати «багатьох» єпархій у рамках Синоду.

Цей фундаментальний принцип залишається прийнятим усіма Православними Церквами сьогодні. Патріархати, Автокефальні та Автономні Церкви зберігають подібну структуру, де «перший» (Патріарх, Архієпископ або Митрополит) очолює Синод своїх відповідних Церков.

Головне питання, яке виникає, полягає в наступному: як модель «один – багато», яка функціонує на місцевому та регіональному рівнях, також може бути застосована в глобальному масштабі?

У Католицькій Церкві вселенський примат — що розуміється як відповідальність за збереження єдності всієї Церкви — має міцну теологічну основу. Однак у православ’ї питання набагато складніше. Залишається фундаментальне питання: чи дійсно Православні Церкви хочуть першості, яка поширюється на всю Церкву?

Логічно, якщо примат існує на локальному та регіональному рівнях, він також повинен існувати на універсальному рівні. Інакше відсутність об’єднуючої фігури на глобальному рівні ризикує перетворити Православ’я на вільну федерацію незалежних Церков, кожна з яких розвиває самодостатню, а часом і самореференційну ідентичність. Ми бачимо наслідки цієї фрагментації сьогодні, коли деякі Православні Церкви, відкидаючи ідею спільного примату, сконструювали націоналістичні чи ідеологічні наративи, які виправдовують агресивні війни, демонізують Захід або пропагують нібито унікальність свого національного православ’я.

Іншим ключовим аспектом, який слід враховувати, є те, що, на відміну від католицизму, примат у Православній Церкві не має явно богословської основи. Однак це не означає, що першість не має теологічного пояснення чи канонічної основи.

У першому тисячолітті примат певних Церков не був продиктований світською владою, а натомість був встановлений через церковне законодавство — зокрема, канони Вселенських Соборів, які визнавали всі Церкви. Це означає, що примат завжди формувався соборним консенсусом, а не односторонніми деклараціями чи претензіями на авторитет.

Тому, якщо дехто стверджує, що примат Вселенського Патріархату Константинополя втратив своє значення — або через те, що його історичний контекст більше не діє, або через те, що він ослаб внаслідок зовнішніх обставин (таких як падіння Візантії), — тоді вони повинні відповісти на два критичні питання:

— Хто, як не Вселенський Собор, має повноваження передвизначати «порядок» першості?

Оскільки примат у Православ’ї завжди був канонічно визначений, будь-яка спроба змінити його має виходити з соборного рішення, а не з односторонніх претензій окремих Церков.

— Чи може Церква претендувати на першість, спираючись виключно на світську владу чи чисельну перевагу?

Якщо першість буде переосмислено на основі політичного впливу чи демографічної сили, це підірве всю еклезіологічну основу православної єдності. Історично склалося так, що жоден політичний суб’єкт ніколи не диктував структуру Православної Церкви, і жоден православний примат ніколи не встановлювався через примус чи домінування держави.

Виникає ще ширше питання: чи існує сьогодні якесь політичне утворення, порівнянне з Візантією, яке могло б слугувати об’єднавчою силою для Православних Церков? Або національні держави з їхніми конкуруючими інтересами створили дедалі більш фрагментований християнський світ?

Ці питання надто складні, щоб їх повністю розглянути в рамках обмеженого обсягу цього тексту. Проте можна навести приклад того, як першість або президентство здійснюється в Церкві: «перший» повинен втілювати свідомість єдності, глибоке почуття церковного служіння та самопожертви, а також дух розуміння та співпраці з «багатьма». Їхнє керівництво не повинно зміцнювати «часткову» ідентичність — наприклад, сформовану національними Православними Церквами — а скоріше вийти за межі таких поділів або закликати Церкви зробити це, щоб виразити універсальність християнства та екуменічний характер церковного досвіду — спільну віру в одного й того самого Христа.

Тому «горизонтальний» зв’язок взаєморозуміння та співпраці між помісними Церквами має співіснувати з «вертикальним» приматом, який здійснюється синодальна — таким, який не заперечує онтологічну рівність Церков, а натомість сприяє єдності та спільному свідчення Євангелія. Структурно це могло б оформитися через постійний Синод Вселенського Патріархату, який засідає на Фанарі, за участю представників інших Православних Церков, у тому числі з діаспори. Такий орган міг би сприяти міжправославному діалогу з таких питань, як надання майбутньої автокефалії, літургійне оновлення та міжхристиянські відносини.

Якщо «перша» Церква, згідно з канонічною традицією, володіє особливими привілеями, такими як координація, президентство та право апеляції, — вони завжди повинні здійснюватися за погодженням з «багатьма». Поточна інституційна присутність Православ’я через Вселенський Патріархат, про яку свідчать Синаксиси православних Предстоятелів, може слугувати противагою національно-церковним наративом. Це могло б діяти як засіб подолання розбіжностей, сприяння більшій згуртованості та підкреслення універсального характеру Православ’я, а не зміцнення локальних перспектив.

Дімітріос Керамідас — доктор теології та викладач Університету св. Томи Аквінського (Ангелікум) у Римі

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: Orthodox Times