На початку липня 2008 р., Помісний Собор Української Православної Церкви Київського Патріархату канонізував Київського митрополита Іова Борецького (+1631) як святителя. Здавалося б, що цілком нормальне рішення, адже він прославився як оборонця православ’я, чудовий полеміст та науковець, який став головою Київської митрополії Константинопольського Патріархату в часі відродження її ієрархії. Однак саме ця подія викає досить неоднозначну реакцію, як у світлі зриву колишнім Київським митрополитом Філаретом об’єднавчого процесу під егідою Вселенського Патріарха Варфоломія в 2008 р., так і агресії Росії проти України…
Отже, на початку звернемось до певних фактів життя та діяльності митрополита Іова Борецького, які «чомусь»?! не були враховані колишнім очільником Київського Патріархату.
І. Особливості відновлення православної ієрархії Київської митрополії та «невідома»?! діяльність Іова Борецького
Після Берестейської унії 1596 р., духовенство та вірні Київської православної митрополії неодноразово зверталися до Константинопольського Патріарха щодо відновлення ієрархії. Це зробилося вкрай актуальним після смерті Львівського єпископа Гедеона Балабана (+1607). Але влада Речи Посполитої всіляко блокувала будь-які спроби архієреїв Вселенського Патріархату навідати країну для звершення нових єпископських хіротоній.
Така можливість з’явилася тільки в 1619-1620 рр., коли польський король Сигізмунд ІІІ погодився пропустити через свою територію Єрусалимського патріарха Теофана, який мусив висвятити нового Московського патріарха – батьку царя Михаїла (Романова). Саме йому Вселенський Патріарх надав право відновлення ієрархії Київської митрополії.
Напередодні, у грудні 1618 р. закінчилася чергова війна Речи Посполитої з Московським царством Згідно з Деулінським перемир’ям, Річ Посполита повертала собі Смоленські, Чернігівські та Новгород-Сіверські землі. Природно, що Московія бажала реваншу, а для цього їй було потрібна дестабілізація на білоруських та українських землях, як через релігійну громадянську війну, так і створення промосковських настроїв у православному середовищі. Того самого бажала і Туреччина, бо справа йшла до її війни з Ричу Посполитою. Отже, Московія та Османська імперія часово зробилися ситуаційними союзниками.
До сьогодні достеменно невідомо, чи отримав Єрусалимський патріарх ще в Константинополі конкретні вказівки щодо поставлення Київським митрополитом промосковського кандидата, чи це виходило з його політичних переконань або він виконував московський наказ. Але ми маємо можливість прослідкувати певні факти.
На своєму шляху в Москву, патріарх Теофан ненадовго зупиняється в Києві, де зустрічається з архімандритом Єлисеєм Плетенецьким та, на той час священиком та ректором братської школи, о. Іваном Борецьким. І тут треба відзначити, що ще в часі свого перебування в Львівському братстві, Борецький відзначався відвертим москвофільством. Зокрема є свідчення про його декларування щодо «єдності походження двох народів», перші з яких, за свідченням українського професора Володимира Сергійчука, датуються 1592 р.
Після зустрічі з Єрусалимським патріархом, у грудні 1619 р., о. Іван Борецький приймає чернечий постриг та робиться ігуменом Київського Михайлівського Золотоверхого монастиря, а його дружина, яка також прийняла чернецтво, – ігуменею Київського Богословського монастиря (у межах Михайлівського Золотоверхого).
Ми не будемо переказувати подальші події, які пов’язані з приїздом Єрусалимського патріарха Теофана до Києву в 1620 р. та висвяченням їм ієрархії Київської митрополії. Але відзначим, що деякі дослідники вважають обрання Іова Борецького на Київського митрополита було однією з умов, які висунув православної делегації саме патріарх Теофан…
Після свого висвячення на Київського митрополита, Іов Борецький зробився активним провідником московської політики серед православних Речи Посполитої, зокрема і українського козацтва. Загально відомий його вислів, що з Москвою єднає «одна віра, одне Богослужіння, одне походження, мова та звичай».
Користуючись обороною, яку йому надали українські козаки, у 1624 р. митрополит Іов Борецький здійснює справді зрадницький крок – звертається о Московського царя з проханням ввести війська для анексії територій сучасної Білорусі та України під приводом «оборони православних». Тобто робиться реальним ідейним однодумцям та попередником архієреїв-колаборантів з т.зв. РПЦвУ! Ця заява не на жарт обурила патріотичне православне духовенства, шляхту Речи Посполитої, а також велику частину українського козацтва. Почали гучати вимоги про усунення митрополита з посади та навіть оголошення йому «анафеми»…
Однак, як дехто вважає, все це митрополиту Іову Борецькому можна пробачить через «мужню оборону православних Речи Посполитої». Але і тут далеко не все так однозначно…
Дійсно, до певного часу митрополит Іов Борецький залишається незламним оборонцем Православ’я. Однак відмова Московії розпочати війну через те, що будучи ослабленою недавньою війною, не вона була спроможна почати нову агресію проти Речи Посполитої, а також тиск з боку православних, якім явно не подобалася його москвофільство, митрополит пішов на певний перегляд своєї позиції.
Так, на вимогу короля Сигізмунда ІІІ, митрополит погоджується на скликання собору, який мусив об’єднати православних та уніатів, роблячи для цього певні кроки. Наприклад, з його середовища розповсюджувалися чутки, про бажання уніатів вийти з-під влади Риму та повернутися до православ’я. Але, щоб уникнути і влади Константинополя, буде створена нова автокефальна Церква, очільником якої буде, на той час, архімандрит Петро Могила. Як зазначає Михайло Грушевський: «Все це мало дати православним кругам приємне почуття, що цим разом нема мови про капітуляцію православних, навпаки — новий компроміс буде тріумфом і звеличенням «грецької релігії»»…
Більш того, як зазначають навіть деякі католицькі дослідники, виразно православний характер Київського собору 1628 р. аніяк не є заслугою митрополита Іова Борецького. Це сталося через жорстку антиунійну позицію українського козацтва, православного духовенства та шляхти. Також вирішальну роль відіграла доповідь провідних православних богословів Лаврентія Зизаная-Тустановського та Андрія Мужиловського, які напередодні визнали твір Мелетія Смотрицького, одного з найбільших прибічників єднання з уніатами, «Apologia peregrinatiey do Kraiow Wschodnych» єретичним та таким, що суперечить православній догматиці. Саме через це прихильники православно-унійного зближення не змогли публічно заявити про свої наміри.
Разом з тим, як свідчать історичні документи, навіть виконуючи завдання короля та уряду Речи Посполитої, митрополит Іов Борецький не полишає своїх теплих стосунків з Московією. Наприклад, у 1630 р. відбуваються дві закові події: За царським наказом до нього з Путивля відправляють лікаря, а також беруть на службу його «сина Андрія Борецького та племінника Павла»
Закінчуючи цю історичну частину про події XVII ст., варто відзначити, що все вище викладене є «секретом полішинеля». Адже ще в ХІХ ст. історики доказали, що Іов Борецький, Ісая Копинський, Захарія Копистянський визнавали за московськими князями, а потім і царями право на Київ й українські землі. Зокрема К. Харлампович, спираючись на відомі документи, свідчив: митрополит Іов Борецький «частіше, ніж хтось інший, нагадував цареві (Московському – С.Г.) о його історичних правах на Київ». Також і в сучасної Україні це, як мінімум, кілька разів наводив у своїх роботах, доктор історичних наук, професор Володимир Сергійчук.
ІІ. Дивний збіг, або події 2008 – 2017 рр.
Навесні 2008 р., коли вже було остаточно відомо не тільки про приїзд до Києву Вселенського Патріарха Варфоломія, а і про можливість надання канонічного статусу УАПЦ та УПЦ КП у випадку їх об’єднання у єдину адміністративну структуру. Це викликало дуже бурхливу реакцію Московського патріархату, а її результатом – багата статей та досліджень щодо історичних зв’язків Київської митрополії з Москвою та «історичного бажання православних українців бути саме під омофором Московського патріарха». Серед історичних осіб XVII ст., які відповідали критеріям російської пропаганди, – найбільш згадувалися митрополити Іов Борецький та Ісая Копинський.
Цілком природно, що у часі перемов переходу Українського Православ’я під омофор Константинопольського Патріархату, бажання Філарета канонізувати митрополита Іова Борецького виглядало дещо дивним. По інсайдерської інформації, вже тоді проти цього виступало нізька архієреїв та науковців УПЦ КП. Але їх думка була відкинута, на Помісному соборі проросійського митрополита Іова Борецького канонізували…
Однак тільки після того, як «патріарх» Філарет зірвав об’єднання, зробилося зрозумілим для чого ця канонізація була здійснена.
Першою причиною, яку в подальшому чудово сформулював Предстоятель УАПЦ митрополит Мефодій, була потреба подати знак Москві: «Ніякого об’єднання не буде, я все зірву. Дивитися, я навіть канонізую Київського митрополита, якій до смерті був відданий Москві».
Другою, як тепер зрозуміла, було бажання надати додаткові аргументи Московському патріархату в перемовах з Вселенським Патріархом: «Ось бачите, навіть Київський Патріархат сам канонізував людину, яка виступала за підпорядкування не тільки митрополії, а і всієї України Москві»…
Другі раз питання щодо присутності митрополита Іова Борецького в календарях Київського Патріархату повстало в 2014 р., після анексії Криму та початку війні на Донбасі, коли сепаратисти та зрадники з числа духовенства РПЦвУ почали повторювати вислови митрополита Іова Борецького та наводити його в якості прикладу. Зокрема автор цих рядків був свідком, коли восени 2015 р., митрополит Антоній (Махота) питав «патріарха» Філарета про доцільність згадки цієї особи в календарі. Відповідь Філарета була така: «Ви нічого не розумієте, нам ще прийдеться домовлятися не з Константинополем, а з Москвою. І така канонізація буде цьому сприяти…»
Позиція «патріарха» Філарета зробилася зрозумілою тільки в кінці 2017 р., коли він, під час важких перемов тогочасного Президента України Петра Порошенко з Вселенським Патріархом Варфоломієм щодо створення та визнання автокефальної Православної Церкви України, досилає більш ніж незрозумілий лист до Москви…
З решти, сьогодні, після спроб колишнього Київського митрополита Філарета здійснити розкол Православної Церкви України, а також озвучення їм московських темників, така прихильність до митрополита-москвофіла не подається дивною…
ІІІ. Заміст післямови…
Ця невелика стаття про життя та діяльність промосковського митрополита Іова Борецького та обставини його канонізації Київським Патріархатом, навіть ще два роки тому могла б бути неприємною, але звичайною історичною розвідкою про одного і далеко не єдиного зрадника, який ще у XVII ст. просив «Москва – введи війська» та підтримував претензії останньої на Україну. Який фактично був чи не першим зрадником-сепаратистом, що називав себе Київським митрополитом…
Але нині, на другому році повномасштабної агресії Росії проти України, після незліченних смертей українців, зокрема замордованого цивільного населення, неприпустимим є вшанування пам’яті цього митрополита-колаборанта у календарі Православної Церкви України!
прот. Сергій Горбик